Сотні пройдених кілометрів з тобою, як змії,
Що звиваються навколо моєї шиї,
І ця дорога розсипається під твоїми криками
змії мене душать і я не маю чим дихати.
Кисень стає розрідженим наче солодка вата
я тону в повітрі, наче викинута не берег риба
і всі мої тонни віршів, слів, речень, сполук,
що дають організмові органічні сполуки
виводяться назовні любов’ю.
Якби я міг помолитись, я б давно це зробив,
щоб було легше померти безболісно й швидко
від катани японської гейші, а не отак, як зараз,
назовні нейлонової сітки без кисню, без любові.
Втрата рук вже забезпечена, без них моє серце
пришвидшено б’ється, мій мозок повільно скипає
і цей смолоскип тягнути ще довго, допоки не освітиш цілковито
печеру,
допоки не відріжеш кисень іншим поетам,
допоки не станеш на ноги і заспіваєш:
«Слава янголам і всім вісімнадцятирічним німфеткам».
