Коли падали зірки,
закінчувався день,
який
намотував
на горло цупкий
мотузок;
Ми кохались
на подертому старому дивані,
який в’яло рипів від кожного
швидкого поруху,
зробленого мною і тобою
Твій масивний зад
накривав мій член
і я повністю потрапляв всередину
тебе,
це не був акт любові
це був акт самозречення.
Ти рухалась піді мною
і текла наче ріка.
Рухами нагадувала
переполохану тварину
і я просто вдався до гри.
Я читав
вірші ліричних психів,
в яких безжально вбивали когось,
в яких трощили голови наркодилерам,
в яких помирали сотні,
а то й мільйони
від чиїхось інсценізацій.
«Караван рухався в напрямку
сонця
і геть усе там, за лінією схилу
горіло
і ставало попелом»
Я входив в тебе щоразу глибше
І це важке дихання
Нагадувало мені
дихання юних потопельниць,
що не повернулись додому з
тіні війни
і я призадумався
чи існують тепер в наш
час такі ліричні психи,
які б передали кожне слово,
правильно і так як потрібно кожному,
напевно всі ліричні психи вимерли
давно як динозаври,
адже їх не віднесли до когорти
письменників чи поетів;
твоїм передпліччям
рухалась змія
і я вкотре кінчав
в тебе,
забираючи в свої
долоні твою
жіночність.