Наступного дня після школи, я допомагала татові чистити конюшні, аби за
роботою не думати про погане, звісно для такої роботи у нас є робочі, але як завжди любить повторювати тато: «Найманий працівник, то чужа людина, а чужого добра нікому не шкода». Тому кожного дня він сам, або ж дядько Микола працювали в конюшнях, заодно контролювали процес. За роботою ми й не помітили, як минав час і коли вже майже все було зроблено, тато втираючи піт з чола вийшов на свіже повітря і першим ще з далеку помітив дядька, що поспішав донести нам новину, і гукнув мені:
«Юлю, є наш посланець!»
За мить я вже стояла біля нього, вдивлялася в чоловічу постать і все гадала добру чи погану новину вона нам принесе. Хвилювання наповнювало груди і робило ті кілька хвилин очікування нестерпно довгими. І коли вже дядько був за кілька кроків від нас батько нетерпляче вигукнув: «Ну, що там, кажи швидше!»
Микола ще не встиг сказати ні слова, але його вуса вже розтяглися у добрій заспокійливій усмішці і все зрозумівши ми обоє полегшено зітхнули, випустивши з грудей надмір повітря.
«Заспокойтеся, усе гаразд, у крові ніяких інфекцій та збудників хвороб не виявлено». Вчувши ці слова ми з татом радісно перезирнулися і він вигукнув:
«Ну, Миколо з мене пляшка, Боже мій, яке полегшення !»
«Так, справді, – мовив наш посланець і несподівано затих за хвилину продовжив – а от його рани мене непокоять, знаєте, що ми тоді знайшли на його тілі? – звісно для нас це була загадка – Попіл. Звичайний попіл з цигарок. Хтось робив із нього попільничку. – після цього дядько зітхнув і вимовив – Не думаю, що після такого, він буде любити людей».
«От, потвори із злістю мовив тато».
«А що ж нам тепер робити? – запитала я у дядька».
«Потрібно зачекати, щоб він трохи звик до нас, може й розм’якне йому душа. А головне ніякого примусу, чи борони, Боже, сили все має відбуватися поступово, повільно. То ж поки що мусимо лишити його на пасовищі, під відкритим небом, бо до рук він не піде, може з часом, але не зараз»
Раптова радість поступово згіркла і з їдким присмаком жалю та розчарування ми покидали конюшні. Повільно плентаючись дорогою додому, чоловіки мляво обговорювали справи в господарстві, мені взагалі не хотілось балакати після почутого. Підходячи до хати ми побачили маму, що стояла біля воріт і не терпляче чекала на нас.
«Де це ви так довго забарились? Я вже хотіла за вами йти. – мовила вона до нас, а вгледівши Миколу запитала – О, Миколо, ти вже є, то що там з тим конем?»
«Та нормально, хвороб не виявлено, тільки добре йому дісталося від попередніх хазяїв, довго буде душа гоїти рани».
«Ну, добре хоч хвороб нема, а все інше час вилікує. Ну гаразд ви двоє ідіть до хати, а ти Миколо біжи за Мар’яною, та й приходьте до нас на вечерю».
За вечерею тільки й розмов було, що про коня:
«Я не розумію – обурювалась мама – як можна бити коня, адже у всі часи кінь був годувальником родини, люди і зараз ледь не моляться на своїх коней, за що так знущатися з тварини?»
«Ну знаєш, Галино, багато є ще дурнів на світі. – з сумом мовив дядько Микола».
На що тато заперечив: «Ні, Миколо, то не дурість, то людини мало в дитинстві човпли. Якби дитина виросла з ремінцем на попі, то може б і пам’ятала, що це боляче і не піднімала руки на слабшого за себе».
«Та, що ти, Павле говориш – заперечила мама – ми он Юлю ніколи не били, чогось із неї не виросло катюги».
«О, це правда за Юльку завжди віддувався Роман, правда отримував не від мене, а від Миколи».
«Та не човп він його ніколи – втрутилась тітка Мар’яна – у нас були інші методи виховання».
«Не знаю я щодо методів – знову взяв слово тато – я в дитинстві с пересердя тільки раз ударив коня, так мій батько такого лупня мені дав, що я до сивого волосся пам’ятати буду».
«О, старий, розмріявся ти вже скоро лисим будеш, а ще про сивину згадуєш – пожартував Микола».
«Все – таки, я не розумію, як він міг усе це терпіти, адже коні відбиваються від своїх нападників, спробуй йому щось зроби, як знаєш, що він тебе копитом лясне».
«Ой, Мар’яно, хто його знає як там все було – мовив дядько – мене взагалі дивує, як він все це витримав. То з вигляду коні дужі, сильні, нескорені, а насправді це дуже ніжні створіння, з ними так не можна».
Отак побалакали, позітхали та й розійшлись. Мені ж після того цілу ніч сон не йшов в руку. Тільки заплющую очі, а переді мною кінь стає, і так печально та жалісно дивиться на мене, наче помочі просить. І вирішила я тоді, що за будь – яких умов мушу з ним потоваришувати, аби повернути йому віру в людей, і подарувати хоча б трохи тепла і ласки, котрої йому так не вистачало.
************* Прошу читачів висловлювати свої зауваження
ID:
415053
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.04.2013 20:54:56
© дата внесення змiн: 02.04.2013 20:54:56
автор: пописуха
Вкажіть причину вашої скарги
|
