Всі наші мрії йдуть на рифи,
ми жен́емось за пустим,
і вмерли, майже, колорити,
що робить наш народ живим.
Нам інше бачення дарують,
духовне вже не є в ціні,
нам чемно мізки знов катують,
вподовж ночей і цілі дні.
Ті нас навчають, хто хворіє,
а провідник вже помира
і ми живемо всі в надії,
що там в кінці не пустота.
Ми повні страху, псевдо вільні,
якісь зробилися низькі,
ми крихти пращура, ми злидні,
чому ж в душі ми вже гливкі?
