І знову простір витісняє цю межу
межу велику та безкрайню
жежу залізну, нездоланну
межу із дерева, бетону
з цементу, попелу, любові
Межу, яку не ладні подолати
купити, або просто навсього продати
Межу, яка літає десь у небі
або посаджена десь глибого у стелі
Межа, як квітка - вільна, горда, одинока -
дитина неба
скоріше всього також синьоока
Межа, яка страшніша за усі твої потреби
страшніша за усі твої жахіття і прихмарні скелі
Вона з'їдає все твоє життя -
несе у пекло
вона примара - жах твого буття
і взагалі страніша за усі ці теми
Але її немає як такої
Вона як карамель, що тане у твоєму лоні
чи розчиняється як біла хмара десь у небі
і вивертається як лава, у тій чи іншій скелі
Вона щось нез'ясовне
щось рідке, прозоре, вічне
сліпе і навіть дуже довговічне
Як шоколад, зефір і різні протиріччя
як ласощі - солодкі, мерехтливі і публічні
і інші радості життя цього -
симптоматичні й потойбічні
Вона, як простір - витісняє небо
таке, просторе й неосяжне
і безбережне й недосяжне
і нібито воно таке безкрає
а отже і межі такої там немає
10-11 червня
