|
Як же вона могла його втратити? М’яка, зі світлою аурою, вона нагадувала неземне створіння, втім, вчинила дуже по-земному: просто залишила його. Як я це зрозуміла? Раніше вони гуляли в парку разом, а зараз він приходить сюди один. Чекає на неї кожного дня, дивиться на годинник, а вона не з’являється. Я теж тут кожного дня, тому знаю напевно. Іноді він читає, іноді фотографує (одного разу і я потрапила до кадру), занурюється в телефон, ходить, сідає і дивиться на людей або лягає прямо на траву. Ті моменти, коли він нібито спить, я люблю більше за все. Його обличчя спокійне, дихання рівне, руки...його руки дивовижні (таким вона бачила його щоранку?). Якби на нас падало небо, він міг би втримати його своїми руками. Якби я помирала від спраги, то вода з його долонь стала б для мене цілющою. Якби він міг обійняти мене, то я б погодилася віддати за це все своє життя, залишивши собі один єдиний день, зігрітий його обіймами. Одного разу він випадково доторкнувся до мене і я тремтіла до самого вечора. Коли вони лишалися наодинці, вона так само тремтіла від його рук? Вона дякувала йому за близькість? Цілувала його долоні? Втім, це не важливо. Не важливо, що робила вона. Я не буду собі лестити, якщо скажу, що ніхто його в цьому світі ТАК СИЛЬНО, ЯК Я. Думаєте, я щось пропустила в реченні? Слово? Ні, я все сказала вірно, адже не знаю, чи маю право мріяти про нього, коли він так близько, такий спокійний, відпочиває на смарагдовій галявині, заплющивши очі і запустивши красиві пальці в густе чорне волосся. Мені хочеться думати, що один раз можна. Зізнатися. Хоча б собі.
Справа в тому, що жити мені лишилося до кінця травня.
Не смерть мене засмучує, а розлука з ним. Ми навіть не знайомі. А я навіть не людина. Я квітка. Господь створив мене рослиною і чомусь дозволив зачаруватися ним, обрікши на страждання... Я невдячна. Насправді Він подарував мені можливість відчути щось настільки прекрасне, що вже не має значення, хто я є. А Людина могла б закохатися у Квітку? Чи про таке писали тільки Андерсен та Екзюпері? Не дивуйтеся, на смарагдовій галявині мені доводилося чути різні прізвища. До речі, я не з тих квіточок, які саджають, щоб вони радували людське око. Я з диких бур’янів, які час від часу перетворють газонокосаркою на зелену кашу. Поки мені щастить. Хотілось би сказати, що я – щаслива жінка, але це не так. Зате я щаслива квітка. У мене є і сонечко, і дощ, і трошки його уваги. Зазвичай він фотографує людей, та якось з-поміж всіх квітів він обрав для свого знімку мене: непримітну, бліду від хвилювання, перелякану. Думала, зірвати хоче, а він лише прагнув зберегти мій образ у пам’яті свого фотоапарату, і, смію сподіватися, в своїй пам’яті. Посміхнувся тоді, але якось сумно, поправив рукою волосся і залишив мене наодинці з власними думками. Дякуючи, мої квітки вхилилися йому, та він вже не бачив.
Як же вона могла його втратити? Як же ви, жінки, втрачаєте своїх чоловіків? Чому не даєте їм руки, коли вони простягають до вас свою – надійну, і вірну, і, ймовірно, таку теплу? Чому покидаєте? Чому зраджуєте? В МЕНЕ НЕМАЄ РУК, АЛЕ Я ВІДДАЛА ЙОМУ СВОЄ СЕРЦЕ, не маючи змоги сказати про це вголос. Тож, ви, дурепи й боягузки (я заздрю вам!), завжди кажіть їм про свої почуття. Наповнюйте їхні життя сонцем. Не втрачайте цінного часу. Кажіть кожного дня, шукайте нові слова та нові форми, дивуйте, даруйте радість. Нехай ви і не отримаєте бажаного, та й хіба повинні? Хіба не достатньо того, що він є? Що він може бути щасливим...
У нас лишився місяць. Можливо, й менше. Скоро підстригатимуть газони. До того ж мої стебла почала точити якась комаха. Та я не сумую. Я просто сподіваюся, що завтра ти знову прийдеш.
ID:
515936
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.08.2014 20:06:45
© дата внесення змiн: 19.01.2015 13:27:11
автор: Олена Мальва
Вкажіть причину вашої скарги
|