Мене студила доля, але ж і досі тепло..
І фото біля серця, дароване давно…
Казав колись: «За тебе я не боюся смерті.»
Не так багато часу відтоді утекло…
І вірність лебедина у грудях відчайдушно,
Але так само сильно щовечора щемить…
Закривши тихо очі, у Господа попрошу
Побути із тобою хоча б коротку мить.
І вже світанок скоро, я снів не хочу знову
Я на платформі «Сонна» самотній пасажир…
Дивитимусь на зорі, хоч щосекунди потяг…
«Поїхали у завтра» – кондуктор прокричить.
Я відповім: «Ще встигну…» – ніхто і не помітить
Що я тут залишився. Заб’юся у куток.
Мені без тебе й місяць не так яскраво світить
Мені твоє «Добраніч» – в країну снів квиток.
І спогади не стерти, довіку берегтиму
Щасливу зі сльозами я посмішку твою.
Я почуття до тебе крізь все життя нестиму.
Ніколи вже не згасну. Скоріше догорю.
(М. Опанасенко 11.06.2013)
