|
Прогулювалась ранком я по полю.
Іще на травах роси не зійшли,
Легенький вітерець гойдав гіллю,
І сонячне проміння вийшло.
Раптом гармонію ранкову
Порушило ледь чутне голосіння.
Покинула я тишу світанкову,
І поблизу почула шелестіння.
Побачила,що під кущем калини
Сидить бабуся,в вишиванку вбрана.
Красива,наче з голлівудської світлини,
І плаче бідна,на обличчі рана.
Я спитала: «Що сталося?»
Бабуся свій плач вгамувала.
Лиш сльоза по обличчю скотилася.
А потім своє горе повідала:
«Серед поля безмежного
Я давно народилася,
Просто неба усміхненого,
З соловейком здружилася.
І зростала,співаючи,
В коси стрічки вплітала.
Добро в серці плекаючи,
До людей завітала.
О,як мною захоплювались!
Мені вірші присвячували,
І книжки писали колись,
Захищали мене і обожнювали.
Та не так уже й довго
Популярність тривала.
Бо сестриця нещадного
Мені ножа готувала.
Прихильники сестрині виганяли.
Знущалися,морили голодом і били.
Всі вірші про мене заборонили,
А книги взагалі спалили.
Проте залишились ще ті
Хто пам’ятав мене й любив.
Вони були відстежені й розп’яті.
Бодай же того ката грім побив!
І ось нарешті правда гору взяла.
Усе-таки є Бог на небі голубому!
Ще довго віри не йняла,
Що я змогла вернутися додому.
Але не так вже палко,як колись
Приймали ще вчорашні друзі,
Прихильники,що в вірності клялись.
Вони повірили сестрі-катюзі!
Як гірко плакала ночами
Бо дітки,що зосталися самі,
Повірили прийомній «мамі»,
А мене вже вбачали у труні.
Ось зараз я стара,в вигнанні,
І діти не пускають на поріг.
Прокидаюся щодня в єдинім сподіванні,
Щоб час життя даремне так не збіг.
Отож,як у дитинстві живу в полі.
Немов жебрачка,під кущем калини.
Свої пісні співаю соловейку на тополі,
Щоранку п’ю лише роси краплини.»
Я йшла в безпам’ятстві додому
В середині придушуючи сльози.
Невже потрібно так Святому,
Щоб та бабуся вмерла при дорозі?!
Негайно друзям все розповіла,
Але вони лиш холодно відповіли,
Що та бабуся просто збожеволіла.
О,як шкода ,що душі їх вже поіржавіли!
«Та брось!Подумаешь трагедия!
А вдруг она была преступницей?
И вовсе ни к чему сдесь милосердие.
Да ты хоть знаешь как ее зовут?»
А й справді.Я ж не запитала!
Чимдуж побігла в поле,
Але бабусі там вже не застала.
І повернулася,в душі із болем.
Вона пішла,й ніхто не зна куди.
Забута Богом,дітям не потрібна.
І не повернеться,мабуть,сюди
Старенька,що стала така рідна.
Я розпитала у старих людей
Про неї,і мені сказали:
«Она жила за речкой, на холме.»
І на біленьку хату указали.
Чимдуж побігла до хатини,
Забігла в неї й вмить осліпла:
У розписах прекрасні білі стіни,
У рушниках усе,і навіть вікна.
Так гарно усе вишито,
Кругом якісь сувої.
Над ліжком висить фото
Тої бабусі,тільки молодої.
В куточку того фото
Написано два слова,
Давно воно відзнято.
Читаю: «Українська мова».
І все в один момент
В мені перевернулось.
І все збагнула я ,
Та пізно схаменулась.
Збагнула,що за діти,
Що матір свою зрадили.
В сестрі змогла розгледіти
Катів,що мову кривдили.
Не раз ще поверталася
У ту стару хатину.
А люди дивувалися:
Чого сумна дитина?
Їх душі заіржавіли,
У грудях камінь мають.
Самі уже загублені,
А ще мене втішають:
«Ну ушла и ушла.
Зачем же страдать?
Она ведь нам
Не родная же мать?!»…
ID:
615121
Рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата надходження: 22.10.2015 08:32:36
© дата внесення змiн: 22.10.2015 08:55:32
автор: Вікторія Іщук
Вкажіть причину вашої скарги
|
