Багато кольору, покинь.
Варто зізнатися в несправності.
Чи ж не мені забракло слів,
Коли біліли тишою листи?
Напевне завтра, може й ні...
Зробити б так, щоб не боліло знов.
Надпито, випито, на дні
Ще трохи є, нехай згорнеться кров.
Так недалеко й так замало
Звучало граней на камінні фраз.
Де є ті сили, що так важко
Намагаються спинити нас?
Коли б мені припало йти
Через вогонь і до самого дна,
Аби не дати їм пройти,
Свавіллям давлячи на цноту дня.
Коли б я знав, а не гадав,
Як не упасти і не збитись в кров.
Коли б не виділось мені
Те, що не хочу бачить знов,
То я би йшов, і біг, й летів
Супроти вітру, гомінким дощем.
Дедалі ближче, дужче гнів!
Рубав би сили ті своїм мечем –
Хвіст за хвостом,
Главу за головою,
І за останню шию б я узявся
Тремтячою без сил рукою.
Потворі заглянув би в очі –
З них сумнівається одне
І страшно другому щоночі,
Там відображення мене.
