Обірваний кайф
Так уже повелося, що другої половини дня ми з Яною пірнаємо в дитинство. Після обіду повертаємося до моря, ще трішки купаємося й засмагаємо, тоді забираємо свої м’якенькі рушнички та йдемо до аквапарку, що притулився біля одного із входів готелю. Величезний клоун заввишки зо 3 чи й більше метрів звабливо зве нас скуштувати екстриму. Пластмасовий, щоправда, але яка різниця. І ми, дві дорослі істоти: чималенька жінка літнього віку й велике дівулисько 28 років - мчимо до сходів, що ведуть уверх, а там чи уклендуємося в трубу, закручену в спіраль, чи плюхаємося на круту гірку яскраво-помаранчевого кольору – і мчимо зі швидкістю цунамі вниз, голосно при цьому репетуючи, як недорізані поросята: «Ааа-а-а-а-а!!!»
Мене не бентежить, що вода з дитячого басейну (до речі, з підігрівом!) виходить з берегів й розлітається увсебіч величезними струменями, наче з хобота індійського слона, коли він вельми вдоволений. Також совість «не жметь» від того, що двом засмаглим до чорноти прибиральникам приходиться її потім за нами прибирати (зрештою, що кому: нам відпочивати, їм – працювати; може, колись і вони будуть відриватися на відпочинку, а хтось прибиратиме уже за ними, хтозна…). Навіть дитячі захоплені крики «кошмар!» не виводять із себе. Тут я ловлю кайф. І хай «весь світ відпочине..»!
На атракціонах нас обслуговує чорношкірий Атеф, чоловік років тридцяти-тридцяти п’яти, що доволі колоритно виглядає у сніжно-білому костюмі й купальних капцях. Це його царство – він водночас і рятівник, і тренер, і прибиральник тут, на землі. А зверху панує його товариш, теж араб, юнак із чудовою білозубою посмішкою. Швидко роззнайомившись, місцеві доволі невимушено з нами говорять про те-се... Як і сьогодні.
- Яна, а где мама? – запитує білозубий.
- Там, унизу, - відмовляє Яна.
- Твоя мама – звєзда! – дарує посмішку.
- Я знаю! – сміється вона й мчить униз солдатиком.
Потім на горизонті з’являюся я, і він припрошує:
- Давай сюда, на етот горка, оранжевій!
Набігавшись, мов угодовані пінгвіни, сходами знизу вверх і спустившись чи то сідницями, чи животами зверху вниз ( а потім: чому купальники зносили на гноття?), ми відсиджуємося в підігрітому для малих дітей басейні. Тоді на арені з’являється Атеф.
- Как тебя зовут? – завчено запитує, мабуть, як і всіх туристок.
- Лариса.
- А мєня – Юра. Шатунов.
Чому Юра та ще й Шатунов? Та ви, певно, уже здогадалися: щоб легше було запам’ятати!
Щодня Юра «підпливає» до мене все ближче й ближче:
- Ларіса, я нє спаль всю ночь, Ларі-і-са… - романтично починає він.
- Я, сміючись, підхоплюю гру:
- Чому, Юрочко?
- Я нє спаль всю ночь… Пиль чай, потом кофе… Куриль…
- Та чому ж?
- Потому што с тех пор, когда увидель тебя, серце мойо болит… Ларіса… Я скучаю!
- Не може бути!
Ми з Яною качаємося від сміху. А Юрочці цього й треба:
- Можеть, Ларіса… Сколько дать за тебя верблюдов? Два? Трі?
- Щось мало, - буркочу я й усно намагаюся щось підрахувати ( що ж поробиш, базарна душа).
- Янцю, а кинь-но на калькулятор, скільки це в доларовому еквіваленті?
Яна підпливає до речей й бере до рук мобільний:
- Один верблюд коштує десь приблизно 2 тисячі, тому за тебе, мамо, Юра готовий дати 6 тис. доларів.
- Малувато, - відповідаю. – А за Баранку скільки давали?
- 80!
- Ого! – і до Юрочки: - Мало!
- Ти што, за ніх і золото, і квартіру купить можно!
- Щось дешеві у вас квартири!
Яна перебиває:
- Шатунов, а чому б тобі з арабкою не одружитися? Дешевше буде!
- Нє, я нє хочу арабський жена, хочу украінский, рускій, белорускій!
Я хочу твой мама, Яна! – і до мене:
- Ларіса, когда я увідель тебя, серце мойо остановілось!
Через декілька днів з’ясувалася й причина такого обходження:
- Пріході ко мне в 8 вечера!
- Куди, Юро?
- В мой магазин! Я відель тебя в городе позавчера! - й додав: - Купишь у мєня туніка!
- Та не хочу я купувати в тебе туніку (настрій в мене погіршується від такої меркантильності, а ще «піль, куріль..!»)
- Тогда купи шарф ілі пашміну!
- Юро, у нас в Україні сніг випав, а ти туніку, пашміну… А валянці в тебе є?
- Нєт, валенок нет.., - Шатунов починає розуміти, що з мене нічого не візьмеш, і відходить у справах. Через кілька хвилин уже чую:
- Ларіса… Ето твой обувь?
- Де?
- Да вот, бєлій?
- Мій! – сміюся.
Давай меняцца, как раз мой размер (у нього 43-й)!
Другого дня знову тягуче, як пастила:
- Ларі-і-іса… Какоє красівоє імя! Знаєш, что оно у нас означаєт?
Ми з Яною – уся увага.
- «Маленькая, вкусная»!
- Вкусняшка-мілашка! – римує, гигочучи Яна.
А мої вуха пестять слова улесливого араба (зараза ж така):
- Когда моя мама будєт мне что-то готовить і спросіт, чего би мнє хотєлось, знаєш, што я ей скажу?
- Що?
- Я скажу: «Ларі-і-іса» - і буду думать о тібє!
… - Мамо, каже увечері мені Яна, - а три верблюди це все-таки за тебе мало.
- Ти ще мені поговори, - погрожую я, - візьму та й залишуся в Єгипті!
- Ну, ну, - відповідає доня, - будеш тут швабру тягати й палубу мити, замість Шатунова. А молодий екзотичний чоловік чекатиме на тебе вдома з мамою, трьома примхливими дружинами й десятком голодних арабчат!
Обірвала весь кайф.
ID:
634643
ТИП: Проза СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 09.01.2016 22:25:01
© дата внесення змiн: 02.08.2023 21:56:12
автор: Лариса Журенкова
Вкажіть причину вашої скарги
|