Потому в місто прийшла зима.
Розставання було важким,
Йшов на вулиці сніг...
Грюкнувши дверима
Вона, може, і сповзла по них.
Але я був і залишусь для неї чужим,
Примарою минулого,
Наріжним каменем на шляху життя.
А мені більше й не треба було.
Я ніколи не потребував каяття.
А втім...
Я завжди знав, що її лякали
Дощ, вітер і грім.
Я готував їй какао,
Я бився ночами з духами й привидами,
Щоби вона тихо спала.
Приходив до неї під різними приводами,
Але вона від мене завжди вислизала.
Я хотів бути її листоношею і її котом,
Охоронцем з роботи й дільничим лікарем,
Першим вчителем, останнім дзвінком,
Швидким пульсом і сніжним вихором.
Я хотів вбити кожного хто з нею говорив,
Хотів вбити себе за те, що мовчав.
Кожного ранку дзвінком будив.
Писав їй листи і одразу ж їх рвав.
І якщо вона пам'ятає какао,дзвінки...
Якщо не боїться духів і грому,
Я далі писатиму їй листи.
І далі рватиму їх. Знову і знову...