Що тобі розказати дитино
Про оту людожерку війну?
Про ту кров, що пролилась невинно,
Про надмірну свободи ціну.
Те,що хочеш ти зараз почути,
Записати собі на папір,
Я волів би назавжди забути,
Стерти з пам'яті все- ти повір.
Та для мене це є неможливо,
Часто знову я бачу той жах
І спливає все так як наживо
В моїх спогадах і в моїх снах...
Неможливо забути картину,
Яким поглядом глянула мати,
Коли свого єдиного сина
Відправляла на фронт воювати.
За сусідом моїм ланцюжком,
Вибігали малі діти з хати,
І пискливим кричать голоском-
"Ти не йди, повернись до нас , тату..."
Та не вернеться більше вже тато,
Не почує синів своїх сміх,
Він життя своє мусів віддати,
За свободу нащадків своїх.
Як забудеш...як рвались гранати,
Як солдати на них підривались,
Як палали вогнем людські хати,
Як в сліди мої кров заливалась...
Ще й досі чую кулі свист,
А в пам'яті так чітко бачу ранок..
коли мій друг, як пожовтілий лист, на землю впав
й востаннє крикнув- МАМО,..
І мене ворожа куля не минула,
Я впав на спину, очима до неба..
В голові тоді думка майнула-
Навіщо все це, кому воно треба?
Дивився в небо я широкими очима,
Немов не бачив більшої краси,
Відчув як смерть стояла за плечима,
Почув солдатів павших голоси...
Обдуло холодом, важкими стали віки...
І думав я, що назавжди заснув...
А як проснувся... чую запах ліків...
А за два місяці ми виграли війну...
І роки вже поволі пролітають,
Багато з того часу пережито,
А я ще досі молюся і каюсь,
Бо не знаю кількох мною вбито..
Знов мене на паради запросять,
Побажають мені довголіття,
Та не знають вони, що за ноша,
В мене в серці вже більш пів століття....
Зараз дивлюсь на владу й дуже мрію,
Що мир на світі збережуть вони,
А поки що живу... живу ... радію...
Що буду помирати без війни....
