|
Схилився день пустий за втомлений обрі́й
І в шибку повня заглядає срібна.
Хтось голосом твоїм мені шепоче: "Мрій,
Що будеш ти колись мені потрібна.
Чи ж я очей таких не бачив, як зірки,
Що б в душу так мені гляділи віддано?
І чи не знав, ти думаєш, ніжнішої руки,
Щоби мене ласка́во обіймала хвилями?
Чи не стрічав хоч раз медо́віші вуста,
Чи серце, щоб з моїм у при́му чулося?
Таких Тебе на світі тисячі, а не одна", -
Ти кажеш, а в мені тонкими струнами
Озветься болісно і гостро, як стріла,
Рукою вмілою скерована у груди,
Нестерпна і така пекуча самота...
І що ж тепер, скажи, зі мною буде?
"Не знаю, дівчинко, все рівно то мені
Було колись, та і тепе́ра не змінилось.
Живи, чи не живи, співай свої пісні,
Якщо чужі співати вже втомилась.
Жадай мене, прощай мене, чекай,
Стрічай мене, бо ж то така приємність:
Твоя любов, - немов отой ручай,
Де добре освіжити повсякденність"...
Так легко можна з розуму зійти!
"О так, до божевілля вже лишилось мало.
Поглянь на себе, дівчинко, сюди:
Хіба б тобі люстерко набрехало?"
Я шепочу́ до марева цього: "О, згинь,
Росою упади на спраглі трави!"
А повня й далі на стіні малює тінь,
Яка твоїми мовить голосом й словами:
"Я буду завжди поруч, але вже ніколи - твій,
У серці і душі, як думка хибна.
Не плач, мала, і не тужи, а просто - мрій,
Що будеш ти така колись мені потрібна".
ID:
643247
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 12.02.2016 13:23:55
© дата внесення змiн: 12.02.2016 13:23:55
автор: Червоний Мак
Вкажіть причину вашої скарги
|
