Байдужість просочується крізь рани душі.
Холод по жилах. Особиста зона відчуження.
Краплі наповнюють сірі калюжі,
Розмиваючи силует відображення.
Зими проносяться снігами і алкоголем.
Весни приходять, як крапля дощу в пустелі.
Ти лежиш в ліжку, борючись з болем,
Втупивши погляд у лікарняну стелю.
Пізно просити вже каяття,
Пізно молитися , плакати чи кричати.
Тільки по смерті розумієш життя,
Тільки із хворим серцем здатен кохати.
І крізь біль він писав їй любовні листи,
Вкладав у конверт листівки й сушені квіти.
А вона не хотіла й не знала, що відповісти.
Вона розуміла: йому не жити.
І коли ця істина така гірка,
Навіщо ж терзати душу надією?
Краще не бачити ні рядка.
А він далі писав, надсилав і мріяв
Лиш би вона прийшла в одну із самотніх ночей.
Хоча б один раз. Хоч один. Останній.
Щоб він зміг потонути в безодні очей.
Щоби зігріти холодні вуста вустами.
І якщо по смерті існує життя,
І якщо поза болем існує щастя,
Він не даремне ловив її серцебиття
На зап'ястях.