Мені наснилась Вона в чорно-сірому лахмітті,
Хтось розпалював вогні в Оріоновім сузір'ї.
Пошматована земля, запах диму і затишшя,
А Вона - німа й страшна на кровавім падолисті.
Йде землею поміж трав де колись жита вгинались,
Спіло поле, день стояв і ромашки випинались.
Крок за кроком, слід у слід, чорні плями за плечима,
Мов мисливець, зір січе, з вогняни́ми в круг очима.
Де Вона - там біль землі, там останнє слово в долі,
Зупинити би її! Сняться я... й Вона у полі.
Через страх іду... і хрест у руках тримаю гордо,
Зупинись, кричу на взлам! Запевняю, ради Бога!
В мене - світло, мир, любов! Я незламна Україна,
В тебе - ніч, пітьма, і кров, ти безжалісна руїна!
І стоять у полі дві до світанку не змовкають,
Україна і Вона, що війною називають.
Хтось мене за руку взяв, у кулак стиснув долоню,
Ти не бійся, мати я, син стояв тут за свободу!
Оглянулась, скільки їх... Тих очей, як квітів в полі,
Боже, чуєш їх слова? Зупини її, доволі!
У війни - безвладна ціль, сила й лють не вічні в часі,
Цю енергію землі Ти створив з любові братній.
Доки будуть матері, Берегині цього Світу,
Бути раю на землі з лона чистого пра́світу!
... Від початку і довіку!
...болюча тема в сузір'ї Оріона! 
