Він стояв поруч з друзями на яскраво освітленій полиці, старий Чорний Джек. Поміж інших він відрізнявся своїм кольором, та це не мішало йому на рівних спілкуватися з усіма, він не відчував утисків, за те, що він інший. Він був одним з тих, котрі дарують ефемерні хвилини радості. Та світ його полиці, був занадто тісним. Йому хотілося розкрити для себе нові враження, нового спілкування. Чорний Джек з нетерпінням чекав, коли ж він зможе покинути покриту пилюкою полицю і вирватись з тісного магазину. Там за скляними металопластиковими дверима вирувало життя.
- Мене, мене, мене візьми, - молив старий Чорний Джек кожного разу коли до прилавку приходив новий покупець.
Так минали дні. Ночі. Місяці. І ось нарешті за незліченну для Джека кількість часу його вибрали. Він відчував, як у нього всередині все тремтить, коли його передають у руки покупця. Свобода.
- Я покидаю вас друзі,- прокричав Джек.
І більше вони його не бачили.
Перед Джеком відкрився зовсім новий світ. Він побачив вулицю, ставок, парк. Незнайомець, який став для нього майже рідним залпом спустошив його вміст і без оглядки викинув Джека на м’яку траву, побрівши стежкою геть.
Джек не міг отямитись «як? Чому? що він зробив не так? за що?». Питання наповняли його спустошену оболонку, не даючи зосередитись.
Він самотньо лежав на сирій землі і тільки зміг прокричати у слід незнайомцю:
- Це все через те, що я чорний.
Та йому уже ніхто не відповів.
Мораль: Ніколи не викидайте пляшки посеред парку, не добавляйте їм самотності, донесіть до сміттєвої урни, де вони зможуть знайти розраду з собі подібними. А якщо ви побачите, що вже хтось так викинув, то підніміть і подаруйте їм нову надію.
(с) Володимир Ухач
