|
Іду по стежці я до хліву,
Снують думки про Антананаріву.
Цікаво, як там, на Мадагаскарі?
Чи накопичується дощ у хмарі?
Які там свині і який менталітет?
Який там у кнурів авторитет?
Які у них уподобання щодо їжі?
Чи є помиї у кориті свіжі?
Яке свиней конституційне право?
Яка найважливіша страва?
Які прислів’я там складають?
Як тушу після забою розрізають?
Чи пораються в хліві там весь день?
Чи вистачає сил, уваги і натхнень?
Мадагаскар, - це перший острів на Землі,
Покритий горами Царатанана,
Були й пірати, як і в Сомалі,
І ця земля така жадана.
Цей острів, - восьмий континент,
Це дивовижне чудо світу,
Яскрава нота в акомпанемент,
Справжнє залізо до магніту.
Там є вулкан Марумукутру,
Він вищий за гори Казахстану,
Мадагаскар, як сяйво перламутру,
Це, - казка світового океану.
Більшість населення: малагасійці,
Країна має шість провінцій,
Місцеві явно не арійці,
Нема їм місця у великій сімці.
Там є базар, найбільший в світі,
Знаходиться він просто неба,
А люди які привітливі, відкриті,
Добріші за хорвата або серба.
Живуть там дуже бідно,
Але законам згідно,
Злочинців там немає,
Тому замки ніхто не колупає.
Хоч і на острові панує малярія,
А кожна друга там, - повія,
Країна в стані зубожіння,
А у людей в очах проміння.
Для них і смерть, - це свято,
Проводять ритуал Фамадихана,
До цвинтаря квитки вже ними взято,
Чекають дива від шамана.
Малагасійці дуже люблять рис,
Він є у майже кожній страві,
По тексту далі йдемо вниз,
Скажу я щось своїй державі.
Повернемось тепер до України,
Де хліб найкраще пахне в світі,
Де від хвороб рятують стіни,
Де Бог оберігає нас щомиті.
У мене на руках не сходять мозолі,
Колись, як у Виговського Івана,
Написано у мене на чолі,
Нащадок я Хмельницького Богдана.
Я мудрість словом донесу,
Відкрию українських приказок красу.
Мадагаскару Україну протиставлю,
Та крапки всі над «і» розставлю.
А українські приказки доречні,
Вони, як сіль землі,
Повчальні, гуморні, сердечні,
Да й тексти будуть немалі.
Словами битиму я влучно,
По-справжньому, не штучно.
У цьому вірші все співзвучно,
Розповідатиму я гучно.
Рідний край до себе вабить,
Його мій кнур прославить!
В’юнкі стежки до хліву приведуть,
Та про кнура найкращий вірш складуть.
Дає наснагу сільське життя,
Від нього немає вороття,
Я створюю патріотичний заповіт,
Жовто-блакитний активовано магніт.
Не знаючи курсу, не піднімай вітрил,
В селі у мене, - бездоганний тил!
Близько лікоть, та не вкусиш,
Як сів на тигра, - поганяти мусиш!
Любити ніколи і нікому не пізно,
Я з гордістю Люблю Свою Вітчизну!
Я простий український хлопчина,
Це моя земля, моя Батьківщина!
А рідна наша мова,
Як пісня колискова,
Вона яскрава, дзвінка та мила,
В ній український дух, в ній сила!
Люди мудрішими стають,
Велика сила в слові,
Птицю по пір’ю пізнають,
А людину - по мові.
Недарма кажуть: більше діла – менше слів,
Де кнур є – там і хлів,
За злим словом диявол ховається,
А від теплого лід розмерзається.
Зрозуміти мене, сподіваюсь, кожен зможе,
Кого не б’є слово – палиця не допоможе.
Вже гаряче стає, неначе в грубі,
І це не дивно, - вірш в Ютубі.
Не проросте насіння без землі,
Без бджіл не проживуть джмелі,
Так і людина без патріотизму,
Як всі органи без організму.
Я не навчу плавати рибу,
Не підніму велику глибу,
Я стану вітром у полі,
Заколихаю одинокі тополі.
Знаннями я цей вірш заправлю,
Цікаво буде всім послухати,
Кнура я на весь світ прославлю!
Він починає лівим вухом рухати.
Село для мене, – казка дивна,
Йому оцінка буде об’єктивна.
В пріоритеті першим стоїть хлів,
Для нього вистачить пестливих слів.
А головний у хліві кнур звичайно,
В смердючій жижі править неохайно,
Свій куций хвіст підняв, як кіт
І не загрожує йому радикуліт.
По поглинанню їжі, свинтус чемпіон,
А хлів – найкращий бастіон!
Свиню сьогодні годував я тричі
І знову ненажерний кнур покличе.
Вклонився він мені до ніг,
Як тільки я переступив поріг,
Своєю мордою об мене треться,
Зараза, а годувати ж знову доведеться.
Кнур їжу не перебирає,
Що принесу, те й споживає.
Не цікавить його світ подій,
Їж, свине, хрюкай та радій.
У монолозі із кнуром я розмовляю,
Втім, неможлива мовна суперечка,
Прислів’я й приказки я промовляю
Кнур, як овечка: не мовить ні словечка.
Найкраща їжа для свині смаколики,
Він поглинає їх швидше за кроликів.
Кнури – найдосконаліші творіння,
У них все зводиться до ожиріння.
Від кавуна великі скибки любить,
Кнур рилом, як сокирою їх рубить.
Свиня, - суцільний шлунок,
А незабаром, - вищий гатунок.
Люцерну споживає з кропивою,
Гарбуз, капусту з курагою,
А шоколад лише з нугою,
Різнить і Латвію з Литвою.
Всі прапори Європи знає,
А України, - найбільше надихає,
Підхрюкує, як бачить прапор,
Він справедливий індикатор.
Постійно у свині щось в роті,
Перерви на обід нема,
Кнур, як солодкий мед у соті,-
Сопе кружечками двома.
Я на улюбленій роботі
Та почуваюсь, наче жаба у болоті,
І пораюсь у хліві, як коняка,
А їм, як вуличний собака.
Як розпочав у хліві прибирати,
У сопілку не можна грати,
Працюю кінцівками всіма,
Лежачого хлібу ніде нема.
Легко нічого не робити та сісти,
Щоб рибу їсти, треба у воду лізти.
Ледачі рано не встають,
Котрий віл тягне, того ще й б’ють.
Так серце радісно в грудях заб’ється,
Я чую рев, – це хлівом зветься.
Мій хлів, мій рідний дивосвіт,
Залишив в серці ти глибокий слід.
Всі атоми і всі клітини
Ведуть до рідної кнурини,
Навіки хліву слава!!!
Це дім мій, це, - моя держава!!!
Поволі, я обідаю під час роботи,
В кишенях бутерброди, ризькі шпроти.
У шлунку не перетравився ще свинячий лярд,
Над ним бактерії працюють, понад мільярд.
Я споживаю смалець теплим зранку,
Тоді й заряд у мене до світанку.
Свинячий жир зі мною диво робить,
Він наче крила надає,
Як грішник Бога молить
І час прохання настає.
Я мрію збудувати хлів з граніту,
Оформлю інкрустацію із молохіту,
А від комах сітку зроблю з москіту,
Тоді в кнура і очі повилазять на орбіту.
Знайду кнуру товстеньку Афродіту,
Сумує він без сателіту.¬
Із ебоніту буде у нього корито,
Він їстиме, як дядько, - стримано і діловито.
Для мене хлів, - моя доктрина,
Найкраща і улюблена хатина.
Тут сморіду приємна неповторність
І притаманна своєрідна ілюзорність.
Пишаюсь хлівом до знемоги,
Життя без нього є убогим,
Свиня - найкращий оберіг,
Від бід та негаразд усіх.
Велике тіло у куточку залягло,
Приємно потягнулось, заревло.
Лише позаздрити йому я можу,
Він схожий на лінивого вельможу.
Великий ґедзь вже спить
Після тривалого польоту,
А кнур в кутку собі лежить,
Ліниве тіло не виділяє поту.
Повзе повільно равлик по соломі,
У нього власний хлів на спині,
Кнура кінцівки й досі нерухомі,
Нірвана у кожній клітині.
Стоїть у полі дивна тиша,
Шкребе у хліві тихо миша,
Шпарини пропускають сонячне проміння,
Хитає теплий вітер павутиння.
У хліві ні котла, ні батарей, ні груби,
Немає необхідності в теплі,
На стінах намальовані тризуби,
Тепло йде з-під землі.
Разом з теплом сморід виходить,
Його ні з чим не порівняти,
Кнур своє тіло й досі не підводить,
А мухи продовжують над ним кружляти.
Живе і ластівка у хліві,
Гніздо сповила над кнуром,
Всі її порання дбайливі,
А у свині лінь, - це синдром.
Коли виходить кнур на двір,
На декілька хвилин втрачає зір,
Бо в хліві темно й прохолодно,
Знайде він шлях назад звідки завгодно.
Хряк попоїсть, попросить пити,
Ну як кнурка такого не любити?
Бувають іноді в мене нервові зриви,
Коли немає настрою альтернативи.
На мене кнур не може злитись,
Несу йому джерельної води напитись.
Звичайну воду він не хоче пити,
Вже звик до якості води,
Нелегко його смаки задовольнити,
Але це принесе свої плоди.
Про свіжину сусіди якось натякали,
Від погляду мого миттєво повтікали.
Паяльну лампу я сховав далеко,
Кнура не знайде небезпека!
Приємно біля свинтуса поспати,
У хліві сняться Чернівці або Карпати.
Наснилась якось подорож, далеко від хліву,
Чудовий край, - Антананаріву…
Мадагаскар тримає у полоні,
Неначе газ під тиском у балоні.
Не побачив я там жодного хліву,
А уві сні спітнів, залежав ногу ліву.
Кнури там є, але всі дикі,
Великі та червонопикі.
Як вони там живуть,
Розмножуються і не мруть?
Нема там хат, вкритих соломою,
Нема людей прибитих втомою,
Лемур Мадагаскар символізує,
Про що з очима дивними сумує?
Протяжно позіхає в хліві кнур,
Свиня не скаче, як лемур,
Не лазить і без толку по деревам
Навіщо сили витрачати? Не треба.
А на Багамських островах
Є місце з назвою «Піг Біч»,
Не передати диво на словах, -
Кнури там правлять день і ніч.
Живуть спокійно без людини,
Під сонцем засмагають разом,
Немає із села туди стежини
І не доїхати «КАМАЗом».
Рахую поросят: - «Один, два, три…»,
Такий солодкий сон,
Замовкли всі вітри,
І будить мене телефон…
Заскиглить песик ось невдовзі,
Попоратись ще треба у навозі,
Великі гедзі навкруги дзижчать
І кошенята недалеко десь нявчать.
Моя рідненька жилочка,
До хліву не заросте стежиночка!
Тут поратись потрібно не на жарт,
Бо це ж Вам не якийсь там боді-арт.
А найрідніша музика – рев хряку,
Іду до хліву у погоду всяку.
Кнур їсть і, чую - дзеленчить струмок,
Хлів – місце спогадів і радісних думок.
Життєдіяльність робить свої справи,
Виходить їжа, з’їв забагато страви.
Свиня у мене не хворіє,
Вживає натщесерце «Кнурофен»,
Свинячий сказ на нього не подіє,
Як і не діє порошок «Пурген».
Біля веранди наступаю на верейки,
Коли відволікаюсь співом канарейки.
Ось гаркнув крук і вмить замовк,
Заскиглив тут і я, неначе вовк.
Подобається мені спів птахів,
Не розумію я міських лохів.
Що може бути кращим за село?
Не заздрю іншим, їм не повезло.
Хильну грам 200 самогону,
Мій самогон із Водогону!
Там кожен другий горілку гонить,
Ще б пак, - криза ж не проходить.
Кнуру даю біленької попити,
Активніше він землю починає рити.
Буває, що перебере горілочки,
Тоді він схожий на шалену бджілочку.
Реве, як слон і вміє розмовляти,
Як сойка починає щебетати.
А за кермом не треба пити!
Бо що без мене кнур буде робити?
В селі для всіх даїшників ми на долоні,
У мене є за п’янку запис у талоні.
Якщо у хліві випиваєш,
Із небезпекою ти граєш,
Потрібно собі в цьому відмовляти,
У сіні вогню не сховати.
Сусідка повернулася з Італії,
Я не впізнав Оксану,
Не обійняти дівчину за талію,
Вже не поллється, як вода із крану.
Від макаронів втратила тендітність,
Від піци салом обросла,
До жирного у неї схильність,
Не попливе вже човен без весла.
Реве кнурина і у кума,
Реве, як по асфальту гума.
Не вміє кум тварину відкормити,
Боїться і ножа в свиню встромити.
Тримає порося вже третій рік,
Одного разу кнур і втік,
Свиню потрібно гарно годувати,
Тоді тварина не почне тікати.
Кум нещодавно побував у Празі,
Горілка не сподобалась йому,
Він виглядав, як нуль на фазі,
Що зміг заговорити дівчину німу.
Терпіння було на межі,
Кортіло повернутися скоріше,
Компанії нема, усі чужі
Нема нічого за самогон міцніше!
Там вітер дме інакше зовсім,
Порушується обмін речовин,
Там не така красива осінь,
Людей там забагато, а ти один.
Як українцям за кордоном?
Як і банану, що з гібоном.
Ніхто на нас там не чекає,
Мене моя країна оберігає!
Біда тому дворові, де курка кричить,
А півень мовчить.
Десь кудкудаче, а дома несеться,
Хоч і зватимеш, - вона не обізветься.
Співатиме півень, чи ні, а день буде,
А доброму добре всюди,
Своя хата не ворог, - коли прийдеш, то прийме,
А ворог лестощами й душу вийме.
Нас манять, як мишею кота,
Я знаю, то все забобони,
Кіт може втратити хвоста,
Але пильнує свої кордони!
Поглинає десь там життя людину,
А я не покину Батьківщину!
Україна мені, як мати, -
Як для зенітника гармати.
Чим ліпший за мене мадагаскарець?
Хіба там знаються краще на свинях?
Вони не знають, як готувати смалець,
Хіба що поступлюсь на динях.
Обабіч хліву люблю полежати я на копиці,
Порозбирати Брадіса таблиці,
Нечуй-Левицького із радістю читати,
Над гуморесками Остапа Вишні реготати.
Знання я хочу здобувати,
Під попелом жару не знати,
Так зачитався, що затекло плече,
Піду, - під лежачий камінь вода не тече.
Відтак, здобуду я освіту,
Внесу 34-ту літеру до алфавіту,
Я дуже млію від науки,
З книжками не буває в нас розлуки.
Голова без розуму, що млин без води,
Що губи дівчини не Лободи,
Від науки голова не болить,
Від неї не нудить, вона не смердить.
Яка загальна площа п’яти материків,
І скільки поросят у всьому світі?
Чи є планета, де замість пірамід є хлів,
Де розвиваються Домінікана та Гаїті?
Які приховує наш всесвіт таємниці?
Кому належить право світом володіти?
Де виховання людства без в’язниці?!
Де людям не доводиться сивіти?!
Далеко бачить око, а розум далі,
У кожній справі є свої закони,
Існують у людей і відкриття невдалі,
Ми розвиваємось і нас мільйони!
Мене так вабить морфологія,
Я хочу всіх на мовознавство підсадити,
Цей вірш – реальна апологія,
Свиней права я хочу захистити!
Проходить життя, як хвилина,
Все реве у хліві скотина,
Не забути цих сонячних днів,
Любий кнур і підзасраний хлів.
Лежимо ми на теплій підлозі,
Так гарно у хліві, в навозі.
Схожу я до ставку із слимаками
І доторкнусь до чистої води руками.
Подібної краси немає в світі,
А які поля, - у пшениці і житі!
Півник вранці всіх розбудить,
А читач і сам розсудить:
Що може бути кращим в Антананаріві,
За рідного кнура у засраному хліві?!
Не заросте стежина до хліву!
Не полечу я в Антананаріву!
Знаю: «Ніколи не кажи «Ніколи»,
Це перевірив на собі я,
Як дивно мімікрують богомоли,
Так смак покращує олія.
Цей вірш аполітичний,
Повчальний та гумористичний,
Із настроєм своїм альтруїстичним
Я з вами намагався бути лаконічним.
Я господар своєму слову,
І несу до Вас українську мову.
Від мене буде мудрість особиста,
Вона відкрита, справжня, кам’яниста.
Зверну увагу на прислів’я:
Не кидай перлів свиням, - потопчуть їх ногами,
Як не згадати Януковича із Межигір’я,
Який зробив усе руками.
Свиня не з’їсть, не покачавши,
Свинячі очі не бояться болота,
Тому, велику справу розпочавши, -
Готовим будь тягнути німця з дзота!!!
https://www.youtube.com/watch?v=o3DN96_ixpA&feature=youtu.be
ID:
749055
Рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата надходження: 03.09.2017 21:56:45
© дата внесення змiн: 03.09.2017 21:56:45
автор: Napalm
Вкажіть причину вашої скарги
|
