- Ми йдемо на Корсунь! – ствердно кивнув Володимир Добрині, що тільки-но встиг переступити поріг великої зали.
- Так швидко, князю? – здивувався.
- Хочу вирушити завтра. Як гадаєш, встигнемо підготувати військо?
- Мало часу… - похитав головою. – Досить мало… Нам багато потрібно гридів?
- Чим більше, тим краще. Тим паче, коли ми покоримо Корсунь, кожен з них отримає стільки багатств, що вистачить на безбідне життя ще й його дітям. – посміхнувся.
- А навіщо нам Корсунь?
- Царгород перелякається і допоможе хрестити Русь. А там вже повернемося додому, заживемо як раніше. Колись імператор Василь обіцяв допомогти, але не поспішає з цим…
- Нагадайте йому, князю. – кивнув. – Листа напишіть, чи що…
- Писав, при чому давно. Сьогодні отримав відповідь. – протягнув папір дядькові та нахмурив брови. – Він не хоче допомагати. Ніяк.
Добриня знову похитав головою і провів рукою та сивіючій бороді: і справді, цар обманув Володимира, кинув свої слова на вітер, забув, як недавно той допоміг Візантії придушити люте повстання проти правителя. Негоже так чинити боголюбові, негоже.
- Стоятимемо в Корсуні доти, допоки Василій не виконає обіцянку! – гримнув князь.
- Тоді я накажу гридям якнайшвидше готуватися! – вклонився. – Якнайшвидше…
- Сподіваюся, ти поїдеш зі мною, дядьку? – спитав. – Я не хочу їхати без тебе, розумієш? Ти – моя рідна душа і я хочу, щоб у такі моменти ти був поряд.
- Я завжди буду поряд, Володимире… - промовив тихо-тихо. Вперше за часи правління племінника він назвав його по-імені, так тепло, як колись його називала Малуша.
Вранці володар знову стояв серед великої зли, а перед ним схилили голову його дружини та діти. Першою до Володимира підійшла Рогніда, вклонилась і поцілувала його руку, а потім притулилася до нього. За нею підійшла Адель та Малфріда, які просто доторкнулися вустами до його руки і зробили декілька кроків назад. По черзі підійшли і діти: спочатку сини, а потім – доньки. Маленький Ярослав, що майже не ступав на одну ніжку, притулився до матері та підійшов до батька лише в кінці.
- Тримайся, мій соколе… - міцно обійняв сина князь. – Все у тебе буде добре.
- Ніжка болить… - промовив хлопчина.
- Згодом бігатимеш, немов лань. – кивнув. – Повір мені!
Дитина посміхнулася. Чоловік поцілував його і поспішив до дверей, за якими на нього чекав Добриня з військом. Князь спинився на порозі, знову глянув на хороми і сів на білого коня, який помчав з правителем до Подолу.
*****
Уже декілька днів русичі стояли під Херсонесом. Майже чотири місяці вони не бачили рідного дому. Наляканий народ не знав що робити, тому, відправивши посла до столиці християн, з нетерпінням очікували на його дії. Володимир неабияк переживав за рішення Василія, з котрим, на жаль, був у не дуже гарних стосунках. Він переживав: що, якщо чоловік відмовить йому?
Через двадцять днів після того, як гонець відправився до Константинополя, на березі чорного моря з’явилися вітрила з символом Візантії. Князь полегшено зітхнув і глянув на Добриню, який мовчки стояв збоку, спостерігаючи за тим, як на берег вийшла сестра імператора: струнка, середнього зросту, із золотистим волоссям і великими синіми, наче небо, очима. Її мармурова шкіра переливалася під сонцем, рум’янець червонів. Спочатку князь не зрозумів, навіщо імператор відправив до Корсуня свою сестру, проте через мить здогадався: вона була, мабуть, єдиним способом закріпити на Русі християнство.
- Імператрице… - вклонився Володимир. – Вітаю Вас!
- Володимире! – вклонилася у відповідь. – Рада вас бачити. – глянула на гридів, які схилили свою голову перед нею. – Імператор просив передати Вам, що сьогодні ми з Вами одружимося…
- Одружимося? – перепитав. – Я, власне, не очікував такого…
- Мій брат ніколи не дає вибору. – зітхнула.
- Проходьте до мого шатра. – запропонував. – Там і поговоримо.
Анна поспішила перед чоловіком, Добриня важко зітхнув. Володимир сів на шкури, постелені на землі, а ліворуч присіла і дівчина.
- Ви хочете цього шлюбу? – спитала.
- Чесно… Не знаю, імператрице. Розумієте, я маю дружин там, у Києві, багато дітей…
- У Вас є улюблена жінка?
- Звісно. Вона матір семи моїх дітей. – кивнув. – А Ви не маєте нареченого?
- Ні, Василій вирішив видати мене за Вас.
- Я можу відмовити?
- В жодному випадку… Разом зі мною приїхали священики для святої місії – хрестити Ваш народ. Якщо Ви відмовитесь від шлюбу зі мною, цього не станеться.
- Я дам наказ, щоб Вас доправили до Києва по Борисфену: Ви зможете намилуватися руською природою. – кивнув. – А одружимося тут, ввечері.
- А Ви? – здивувалася. – Чому Ви не поїдете зі мною?
- Я поїду верхи. – відповів. – Хочу приготувати все необхідне до Вашого приїзду. А зараз… Відпочиньте. – поцілував руку дівчині та допоміг їй підвестися.
Імператриця мовчки кивнула та поспішила до корабля, який стояв на березі ріки. За нею поспішила прислуга та священики.
Ввечері, коли всі приготування були готові, Володимира хрестили. Священик нарік його Василієм: тепер шлюб з імператорською сестрою можна було якнайшвидше укласти. Коли сонце ховалося за небосхил, на березі моря стояв князь з Анною, а перед ним священнослужителі, які час від часу підходили до них і читали молитви над їх головами. Володимир зітхав: він не надто хотів цього шлюбу, проте не мав вибору: за нього все вирішили.
Вночі, щойно сонячні промені сховалися за обрієм, князь збирався відпочивати. Він ліг на швидкоруч зроблене ложе і закутався у хутра: вечір був доволі холодним. До його шатра зайшла поспіхом молода дружина і сіла поруч.
- Князю… - прошепотіла. – Тепер ми з Вами подружжя.
- Я пам’ятаю, Анно. – відвернувся.
- Я хочу ночувати з Вами. – мовила сухо і лягла поруч, обійнявши законного чоловіка. Володимир незадоволено зітхнув і виринув з-під її обіймів.
- Йди-но до себе… - підвівся.
- Але ж ми подружжя… - промовила. – Згідно з законом…
- Оскільки ти тепер моя дружина, то, будь ласка, поважай і мої закони. – відрізав. – У моєму домі всі сплять окремо.
- Навіть тоді, коли подружжя кохає один одного? – здивувалася.
- Навіть тоді.
- Але ж Ви тепер християнин… А вчення каже… - продовжила. – Що подружжя…
- Досить. – махнув рукою. – Йди-но до себе. Завтра вирушаємо до Києва.
- Завтра? – знову здивувалася. – Так швидко…
- Завтра… - князь думками був дуже далеко.
Анна підвелася, нахилилася до чоловіка, поцілувала його і вийшла з шатра. Володимир полегшено зітхнув і швидко заснув, в очікуванні сходу сонця.
Вранці, щойно зійшло сонце, чоловік якнайшвидше сів на свого баского коня та разом з Добринею і декількома гридями поспішив до столиці Русі.
Через два місяці він уже їхав Подолом. Володимир не хотів заходити до княжих хоромів, бо знав, що там на нього очікує Рогніда, яка досі не знає, де знаходиться князь. Дві інші жінки його турбували менше всього.
- Князю! – вигукнула княжна, побачивши чоловіка в сінях. – Де Ви були? Я стільки часу переживала, не знала, що й думати! – обійняла його.
- Здравствуй, Рогнідо! – мовив урочисто. – Проходь-но до великої зали. – глянув до холопів, що схилилися перед ним. – Скажіть Адель та Малфріді, щоб також тути підійшли. Негайно!
Таким злим Володимира ще ніколи не бачили. Він, навіть не спитавши про дітей, поспішив до зали. Слідом за ним пішла його улюблениця та Добриня, котрий спинився біля дверей.
Через декілька хвилин жінки стояли, схиливши голови перед правителем. Той важко зітхнув і підійшов до них якнайближче.
- Дякую вам за дітей… - почав розмову. – Про таке щастя батьківства багато хто тільки мріє! Але… - знову зітхнув. – Ви всі чудово знаєте про те, що я хочу хрестити Русь – де бачено, щоб у християнина було багато жінок?
- Ніде, князю… - прошепотіла Малфріда.
- Я вирішив одружитися. По-божому закону. – відвернувся в інший бік. – І навіть маю обраницю. – глянув на Рогніду, котра почервоніла від цих слів. Дівчина сподівалася, що чоловік нарешті вирішив узаконити їхні стосунки.
- Що робити тим, які не стануть Вашою дружиною перед Богом? – спитала Адель.
- Я дам вам багато грошей і землі, ви будете жити в достатку та зможете вийти заміж за того, якого покохаєте. Дітей також зможете забрати з собою, але, коли вони стануть повнолітніми, то поїдуть від вас до інших міст правити. Так буде чесно по відношенню до всіх.
Жінки вклонилися. Володимир глянув на них і знову промовив:
- Завтра вранці ви поїдете геть. Це вже наказ. – звернувся до Рогніди. – А ти зостанься: ми поговоримо.
Коли інші дівчати вийшли геть, чоловік обійняв улюбленицю і щось прошепотів – що саме, вона не почула. Йому було важко сказати про його наміри, проте, зібравшись з духом, він ранив дружину.
- Я попросив тебе залишитися не просто так.
- Князю, я… так чекала на те, що Ви колись це скажете!
- Рогнідо, ти… - відвернувся. – Дякую тобі за дітей!
- Дасть Бог, я подарую Вам ще не одного нащадка. – відповіла. – Я хотіла вам сказати, що… - глянула у вічі чоловіку. – У нас з Вами невдовзі буде дитя.
Володимир завмер на місці, не знаючи, що сказати. Ще декілька хвилин тому він хотів розповісти Рогніді про Анну, про те, що хоче з нею побратися, але його думки вмить були розбиті новиною.
- Як давно? – спитав.
- Відколи місяць сім разів був у повні.
- Майже півроку ти приховувала свій стан? Чому не сказала раніше?
- Весь цей час Ви були в поході… - прошепотіла. – Я дізналася, коли Ви поїхали геть… Князю, я ходила до знахарки і та сказала, що матиму княжича! – посміхнулася і поклала руку на ледь помітний животик. – А живота не видно, бо я маю погане самопочуття.
Володимир розумів, що повинен сказати дружині всю правду. Рогніді могло стати зле, він розіб’є її серце, проте довго приховувати новину про його майбутню дружину він не міг, бо через декілька тижнів вона буде в столиці.
- Рогнідо, мила.. – пригорнув її до себе. – Господь свідок, я не можу більше мовчати!
- Щось трапилося? – підвела очі. – Скажіть-но, не мовчіть!
- Невдовзі сюди приїде імператриця Анна…
- Це та, про яку Ви мені колись розповідали? Навіщо вона тут? Допоможе хрестити Русь?
- Я одружився з нею. – сказав сухо. Дівчина вмить відштовхнула князя від себе.
- Я була Вашою вісім літ… - промовила. – Я жодного разу не глянула на іншого чоловіка, навіть не думала про таке! Ви навіть дітей не пошкодували! – махнула рукою. – Бог Вам суддя!
Вмить під нею підкосилися ноги та потемніло в очах. Рогніда, глянувши на князя, впала долу, закривши очі. Чоловік схилився на нею і взяв на руки.
- Добрине! – загукав. – Клич знахарів, прислуг! Княгині погано!..
Княжі хороми загуркотіли. Всі, хто там був, налякано бігали то до великої зали, то до покоїв Рогніди, яка, здавалося, ніколи не прийде до тями.
ID:
754819
Рубрика: Проза
дата надходження: 11.10.2017 13:34:39
© дата внесення змiн: 11.10.2017 13:34:39
автор: Ольга Плай
Вкажіть причину вашої скарги
|
