Жила-була Гра. Набридло їй на дріб'язок розмінюватися. Ніякого толку не бачила вона в своєму житті. Вирішила вона роль свою змінити. Підвищити статус. І придумала вона собі маску Любові. Правила придумала, як в неї грати потрібно. Костюм сама підібрала - плаття біле. Розу червону в руки взяла. І пішла по світу блукати. Попалася їй на очі Дурочка. Наївна була Дівчинка. У казки вірила. І що Добро завжди перемагає Зло. Є, виявляється, ще такі недотепи. Не перевелися. Стала Гра з нею хороводи водити. Прекрасна Любов, світла. А Дурочка повірила. Чи не Грі повірила, масці її, яка Любов'ю звалася. Так щиро повірила, що Гра сама в собі сумніватися стала:
-А чи дійсно я-Гра? Може, переродилася, перевтілилася, сама того не помітивши? Проходить мода на одні гри, придумують інші. А Любов-вічна. Дивилася вона на дурочку - очам своїм не вірила:
-Хіба можна такою наївною бути? Або я, Гра, така талановита? Адже дурна Дівчинка ця справді в мене вірить, в кого? У Гру ... Часом лукаву, часом - шахрайку ...
Довго думала вона над своєю Долею. Подобалося їй плаття біле, світле. Знайшла вона своє старе, ігрове, заяложене до дірок в минулому житті, та й кинула його в вогонь. І правила свої спалила, циркуляри, як в любов грати. Зраділа: тепер назавжди Любов'ю останется.Обмануть себе захотіла. Та ба було.Но розуміла, хто вона тепер, губилася в словах. Ролі плутала. Втомилася. Сіла на камінь сірий перепочити. А Дурочка і тут її пошкодувала. Погладила по голові, сказала:
- Чи не гризи себе, залишайся тієї, якою призначено тобі бути-Грою. Ти - талановита актриса. Розу цю червону тільки мені віддай. Потрібна вона мені. Коли справжню Любов знайду-подарую в подяку, що є вона на Світі.
- Довго ж тобі шукати її доведеться, серце все пошматуєш, ноги в кров зіб,ш, поки шукати будеш.
Нічого не відповіла Дурочка. Подивилася сумно на акторку нещасну. Мовчки з рук її взяла троянду ... Дорога перед нею відчинилися. Знала вона: Любов знайде і троянду цю їй подарує. А Гра так і залишилася сидіти на сірому камені, самій собі раптом спротивівши.
