Я з маніяком граюся в залізну дзиґу,
Вганяючи в інтригу навіть саму інтригу.
Читаю в погляді його відкриту книгу,
Жую думки, немов вчорашню мамалигу.
Мій маніяк доводить заржавілу теорему,
На смак відчувши виниклу дилему.
Він у душі зі мною шукає нову тему,
Щоб зрозуміти в чому суть, усю проблему.
Я під ногами відчув гладеньку мілину,
А маніяк у голові нову підносить цілину.
Я з ним побачили усю цю дивину,
Ще не відчувши дотиком на скронях сивину.
Я – він, він – я, ми у одному тілі,
Немов зелені ще такі, але уже дозрілі.
Невмілі, скажете, але напевне вмілі,
Здавайтеся, для вас поняття ці не зрозумілі.
Я з маніяком граюся в стареньке доміно,
Де «пусто-пусто», ось вам і воно.
Життя – всього лиш на землі зерно,
Як не крути, одного дубля це кіно.