|
посвята Мамі
На золотом чеканеній оправі
Палахкотить рубінова заграва –
Всередину заглянуть не посмію,
Стою, піднявши руки догори.
Білий кінь пливе по хмарній трасі,
Чорний кінь летить крізь гострі хвилі.
Дві гори стояли на сторожі,
Дві гори замкнули дно небес,
Дві гори – на грізних суддів схожі.
Воротар із древніми очима
Тихо походжав собі між ними.
Мій князю, ти стомився у дорозі, -
Зійди з коня, повісь свій меч на віти,
Спочинь під музику невидимих птахів.
Я буду кращий мед тобі носити.
Острівець золотавого спокою.
Серед квітів приляжеш на мить –
На землі цілий вік пролетить.
Океани вогню навкруги.
Хто пізнає, яка глибина –
Хто дістане до самого дна ?
Не пірнай у безодню туди,
Я молю: не ходи, не ходи,
Не буди ти своєї біди!
Нехай розбуджу легіони я бід,
Нехай потривожу незвіданий світ,
Нехай там залишу і тіло, і душу, -
Нехай! Все одно, я пізнать його мушу.
Найвищу склавши світові ціну,
Не викупиш життям свою вину.
Не викупиш – і все ж, тобі пробачу.
Дарую всі борги і всі сніги,
На вічну мить дарую вічність миті.
Все, що хотів здобути ти, - бери.
Сам володій і ближнім дай дари.
Складу життя я до Твого підніжжя.
Хай вдячність у віках моя горить.
Серед чорної безгучної зими
Ледь помітні срібні килими.
Тануть ноги в гущині м’якій.
Тихо! Тут заснув самотній змій.
Обережно я торкну рукою
Крила з невловимою лускою.
Скільки ж маєш мертвих ти голів?
Над печерою схилилися ялини.
Полірує місяць білі стіни.
На вузькій доріжці променистій
Черевики я свої лишила,
Серед мідного нев’янучого листя
Я знайшла бурштинове намисто, -
Та його утримать не зуміла.
Тане, тане камінь непрозорий,
Плачуть гори, споконвічні гори.
Білий кінь в горах зустрівся з чорним –
Під копита гостра впала прірва.
Підвішені, розгойдуються хмари.
Дощу нема і блискавка німа.
Атланти падають, не витримавши кари,-
Твоя рука їх тихо підійма.
В багрянці лат і золоті волосся
Проходиш міжнебесними садами,
Спадають на могутні плечі роси.
Над грізним грім прогуркотів лицем,
Сплелися кучері захмареним вінцем.
Летів орел над скелями стрункими,
Летіли рясно списи з крил його.
Пробіг пустелею невтомноокий лев,
В його слідах задзюркотіли води.
Все, що було з тобою і зі мною –
Колись повернеться луною негучною.
Все, що летить морями і полями –
Торкнеться тихим подихом чола.
То музика забута пропливла,
Майнули ноти віялом над нами.
Чорний кінь мигтить зірками в гриві,
Білий – сонце на чолі несе.
ID:
782825
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 17.03.2018 21:09:12
© дата внесення змiн: 03.05.2018 03:00:40
автор: Надія Медведовська
Вкажіть причину вашої скарги
|
