- Мамо, розкажи мені про війну, це що? - піднімала свій погляд до материнських очей, наївна, маленька, в латаних валянках мамина співрозмовниця. Гули дроти від морозу за вікном. Тріщали дрова в грубці, розжарювали до червоного плиту. Мати підкладала поліна, спалахувало полум'я, металися його язики.
-Це вогонь, дим, і не видно, хто де. Сирена-звук такий надсадний, душу вимотує, потім вибух, і вже не знаєш, на якому світі ти сам є, - мати закривала руками обличчя, як ніби кадри ці з пам'яті своєї, утримувала, щоб не вирвалися вони. Прокинувшись від спогадів, обіймала доню, до себе пригортала.
- Ти не побачиш цього, тобі не треба бачити, не повернеться це ніколи.
Все одно не розуміла дівчинка з косами, що це за слово - війна. Теплота материнських рук заспокоювала, вела її від цього розуміння... Немов косою скошена трава - промайнули довгі роки. Маленька дівчинка колишня, тепер вже стала бабусею. Поряд з її подушкою лежить старенький мобільний телефон. Щомиті чекає вона дзвінка з фронту... А як зазвичай і все гаразд, то онук телефонуватиме зранку. Та й то всього менше як хвилину розмови - такий закон гібрибної війни.
-Бабусю то я - твій Толік. У мене все добре.
- А чи спав ти цієї ночі?
-Ту-ту-ту -ту у відповіть виспівують морзянку короткі телефонні гудки. Прикро, та й на старості літ бабусі довелось дізнатися що то є гібридна війна.