Жила Душа в жінці, зовсім не думаючи ні про яку велич. Просто була поруч з серцем, втомлювалася, часом, від проблем насущних, тремтіла від тривоги за дітей, тугою виходила від очікування, спостерігала за своєю господинею, як та блукає кімнатами, як ніби втратила щось, шукає. Іде до вікна, стояти там може годинами, чи падає осіннє листя, літня злива дощовою стіною ллє, або виє зимова хуртовина. Зовсім не подобалося їй, коли застигав погляд жінки в одній точці, ніби бачила вона там свою копію. Тоді прислухалася до її думок. Перо мовчки брала, в чорнило вмочивши, водила рукою жіночою на білім аркуші паперу ...
Бігли квапливі рядки, оживав тоді погляд тієї, в якій жила вона ... Знала Душа, чому наповнюються жіночі очі особливим теплом: зараз образ улюблений бачить перед собою. Щасливою ставала її посмішка, а слова-дотику луною ніжності відгукувалися в рідному їй серці .
Інші дні бували теж. Випробувань дні, коли розуміла Душа: зрадили її власницю. Дзвоном дрібних розсипаних монет слова фальшиві звучали, запевнення, виправдання, незначну брехню прикриваючи. Печаль селилася в очах жіночих, і губилися сили. Тоді за руку її Душа брала, казала:
-Ні, ще не заслабнеш ти, я тобі свою енергію віддам. Жити треба далі, пробачити себе за довіру. Дорога вона, не кожен твою довіру зрозуміти може, бо нікчемними мірками міряють її, а до твоїх дорости їм не дано.
Так йшли вони дорогою життя, рук не розмикаючи. Проходили гіркоту, знову радість вони обидві знаходили.У дні сумнівів шепотіло жінці Душа наполегливо:
- Відімкни раціональність, логіку. Відключи свідомість, на мене покладайся, відчувай мене. Так ти зробиш, як серце твоє велить, як я переконую, це інтуїцією зветься. Відчувай мене…
Слухала її поради, в правоті їх переконувалася, уникала помилок.
Але одного разу прийшли страшні часи. Насунулася на землю чорна завіса народного горя, стелився по землі дим згарищ ... Тоді Душа кермо влади впевнено в руки взяла над жінкою, наказала:
- Вір! Жди! Люби! Молися! Воздасться тобі.
- Велична ти, Душа жіноча ... Якби не ти, відчай давно б мене здолав, а потім морок, - зітхала жінка.
- Тілом ви слабкі, жінки, так сильні Духом своїм ... Ця мудрість зовсім проста, осягати її починаєш, не дарма я вчу тебе все життя. Ну, ось, знову проговорили всю ніч.
Ранок скоро. День новий настане, розсіється морок. Головне з тобою залишається: улюблена ти, і мною збережена.
Світлішало за вікнами.Її Величність Душа, її Відданість Серце, її Стійкість Надія, її нескінченність Любов живуть в Жінці. Над тим не владний час, передається це з покоління в покоління, і тому несе вона світу Життя і Світло.Так було, так є, так буде.
ID:
803539
Рубрика: Проза
дата надходження: 18.08.2018 09:38:02
© дата внесення змiн: 18.08.2018 10:47:06
автор: Калиновий
Вкажіть причину вашої скарги
|