Крізь оману дерев’яної рами
Він тихо вдивляється у вогні великого міста,
Міста, що розділяє його смуток місцями,
Радуючи, мов нова книжка євангеліста.
Чому?
Смішне запитання! Чому я не з нею,
Для себе будучи палачем і суддею
Запитую і караю свою зневіру
Чому?
Чому я втратив віру.
Віру у наше майбутнє,
Самобутнє,
Не таке як у всіх!
Зі своєю культурою поміж твердими мурами
В котрі не проникатиме гріх.
Місто не подарує стільки щастя,
Скільки дарувала вона
Місто зникне у темряві, коли погаснуть останні вогні
Вона ж не згасла!
Чомусь у серці б’ється її струна
Хоч я поховав її почуття у цинковій труні.
Напевне вона і є моє місто
Збудоване посеред пустелі зради
Холодний підвіконник гукає присісти
Щоб у темряві ночі шукати розради.
