30.12.2019
Воїн прокинувся вдосвіта. Як і зазвичай, умився, розім’явся, напивсь крижаної води. Почистив обладунки.
Вже давно тіло воїна не було в битвах і без них нудилося. Всі забули про те, що він — воїн. Світу байдуже до його сил та спритності. Але ж у грудях пульсує цей хижацький інстинкт. Воїн тримав себе у тонусі. Раптом щось стане? А він же — воїн.
Сьогодні він мав особливе передчуття. Недарма.
Ось вона. На секунду закляк. Вогонь відбивався у темних зіницях, відблискував раз по раз і підігрівав розгніване серце. Лють залила очі. Воїн бачив лиш пекельний вогонь і більш нічого.
— Потворо! Знову з‘явилася ти в моїм житті. Щороку. Щороку ми починаємо цей двобій, але ти певно безсмертна. Це прокляття мого роду — битися, втрачати гідність, але битися. Але вже навчений. Вже навчений. Сьогодні я перерву це замкнене коло і ти згориш у полум‘ї навіки.
Він обійшов її з флангу, розім‘яв шию, приготувався до атаки. Тіло напружилося, міцна спина налилася металом і була готова витримати будь-який удар.
Потвора зовсім не рухалась. Здавалось, їй було байдуже. Горда. Самозакохана палаюча потвора, зовсім не звертає уваги на нього. Немає страху, лише ненависть.
— Nobiscum Deus! — лячно вибухнув воїн і кинувся роздирати потвору.
***
— Аню! Аню!!! Це пухнасте гівно перекинуло йолку!