16.01.2020
Вперше за зиму вона вийшла на балкон. Тут було прохолодно, зі всіх щілин тягнуло самотністю і безвихіддю.
За вікнами миготіли сині маячки швидкої, безшумно спалахували вікна у будинках по той бік вулиці. Сумирно горіли ліхтарі.
Інна завмерла і прислухалася до міського шуму. Десь далеко ледь чутно було свист, більш схожий на писк гальм потягу. Цей звук найліпше чутно увечері, коли двір затихає. А зараз він був фоновим звуком, розчинявся серед вітру, гудіння гуми по асфальту, моторів та балачок пішоходів.
Лейтмотив усього життя за стінами квартири — цей міський шум, цей нестерпний ембіент.
Вона болісно видихнула, спершись долонями на стару дерев'яну раму. Серце калатало швидко. Сильно стискалися повіки. Не хотілося розплющувати очі.
Сьогодні знову наснилося, ніби її затягують сипучі піски. Поступово, аж до голови. У цей момент вона щоразу прокидалася, і не знала, чим сон завершиться. Може хтось-таки порятує?
У кишені коротко завібрував телефон і повернув Інну до життя. Тоді ж вона відчула, як сильно змерзла тут наодинці, полишила балкон, сильно ляснувши дверцятами, і закрилась, певно, до весни.
Самотні прагнуть залишатися серед людей, а людолюби — усамітнення. Інна достеменно не знала, яка вона насправді, отож зовсім нічого й не хотіла. Принаймні, так їй здавалося.
А вже за годину вона пересилить переживання і піде в аптеку. Ще за півгодини вона пригадає останню ніч із Андрієм, і що подвійна суцільна смуга буває не лише на дорогах і зебрах.
Андрій був ніжним і чесним. А потім чесно розчинився у міському ембіенті.
Андрій був вогником у ній. А потім яскраво спалахнув і миттю вигорів, мов стара ліхтарева лампочка.
Сьогодні Інна спатиме довго. Дуже довго. І нехай сипучі піски затягуватимуть її по вінця, вона додивиться цей сон. Хтось точно врятує її цієї зими у цих пісках. Напевне. Порятує.
