19.01.2020
Хлюп-хлюп-хлюп. Аля вискочила з таксі і бігла мокрим асфальтом, спустошуючи маленькі калюжки чистенькими білими кросівками.
День у день місто не змінювалось у Алиній пам'яті. Ті ж пішоходи, машини, вивіски і дерева. Усе звично, передбачувано і ніби на своїх місцях. І дощ не змінювався, не хотів нікому поступатися місцем, і тихо шурхотів повітрям, пішоходами, вивісками, деревами, асфальтом. Алею.
У кав'ярні майже порожньо. Дивно, що за цієї погоди так мало людей забігають бодай погрітися. Може, бо зовсім не виходять з дому?
А от Аля вийшла.
Вже з порогу її охопив солодкий запах випічки і кави. Так звично, передбачувано і п'янко. Круглі білі столи, полички зі світлинами на стінах, незручні дерев'яні стільці. Біля величезного панорамного вікна місце не зайняте. Вона полегшено видихає поряд із ним, обережно складає коричневе пальто і кладе на стілець.
Бариста готує капучино, чемно ставить на стіл. Тут все незмінно, хіба от баристи щоразу різні.
Він не мав соцмереж. Вона не знала його біографії. Зрештою, вона достеменно не знала його.
Вони довго і багато говорили, але про побутове — ніколи. Вони проводили разом багато ночей.
Та якось вранці Алина мрія зникла, залишивши по собі невеличку записку на аркуші цупкого паперу.
Щороку, одного й того ж вогкого осіннього дня приходить вона до кав'ярні. Сідає біля вікна, заплющує очі, глибоко й повільно дихає, вслухаючись до звуків і запахів. Потім дістає з кишені складений вчетверо невеличкий папірець, розгортає, тоне у кожному символі каліграфічного почерку.
"3 листопада о 18:30.
Кав'ярня, в якій ми познайомилися.
Я прийду".
Ага, номінант у 2018. Там і видавець був, отак і видали мій роман Романа)
Точно літератор. Письменником поки сором‘язливо не називаюся. Треба ще писати)
Круто! Ще раз вітаю) щиро рада за тебе, справді!
Ага, я теж поеткою соромлюсь називатися) хоча, літературна творчість - це стан душі, від нього не втечеш.
а юристом працюєш? (останнє запитання на сьогодні)))
