09.02.2020
Прохолодно. Дарма я не вдягнув светра, хоча вона мене попереджала. Ну вже як є. Кутаюся сильніше у коричневе пальто. Вітряно.
На паралізованих лавках мило теревенять люди, але мені все не ясно, як витримують вони в таку холоднечу. Мабуть, їх гріє щось ліпше за одяг. Озираюся. Я ніби бачив це, але не пам'ятаю анічогісінько. Анікогісінько навіть. Та гарно тут, у Чиказькому Грант парку. Крапелька живої природи серед мегаполісу. Якщо не придивлятися, то й не помітиш сірих блискучих хмарочосів на горизонті. А ближче до узбережжя повітря різатиме обличчя гострою вологістю.
Ще сильніше загортаюся у коричневе пальто. Ніби не хочу більш ніколи з нього виринати. Туфлі тиснуть. Як я їх носив раніше? І брюки ці ідіотські. Окуляри у товстій чорній оправі холодять ніс. А коли зайду до будинку, вони одразу вкриються нальотом і доведеться чекати хвилини зо три, або ж протирати чимсь. Чому я тут?
Прохолодно. Повернуся в місто.
Чомусь тягне мене цією вузенькою вуличкою до дороги. Темно-червоний хмарочос із колонами. Не менше 30 поверхів. Гострі кути, все геометрично бездоганно. Того ж кольору вивіска із позолоченими буквами Хілтон Чикаго.
Дора.
Коли я був у Чикаго, завжди спинявся тут. Брав номер на двох. Темно-бежеві стіни та ідеальні матраци на ліжках. Біла постіль. І Дора. Ми ходили Грант-парком і цілувалися, мов підлітки. Ніби ховалися від дорослих і зовсім не переживали, що ж подумають інші в парку. Вона куталася в моє коричневе пальто восени, а навесні я кутався у Дору. Не пам'ятаю милішої дівчини за неї. Пам'ятаю Дорине біляве волосся та великі зелені очі. Маленький носик та тонкі губки. Вона була зовсім трішечки нижчою від мене.
Що я робив у Чикаго? Звідки у мене з'явилася Дора? Де вона тепер?
Ловлю перше ліпше таксі та повертаюся додому. Забагато питань на сьогодні.
Окуляри пітніють і я зовсім нічого не бачу. Не хочу їх протирати. Най так буде.
На дверях у квартиру вже стоїть Мей і кидається мені на груди. Притуляюся до її темного волоссячка і цілую. Тепер вона завжди сумна. Єдине, чим можу її розрадити — це коли я щось пригадую.
— Вийшло щось сьогодні, котику? — очі Мей бігають моїми зіницями і сповнюються сліз. Вона плаче щодня. Я ніби вижив, це добре. А вона плаче. Не знаю, як то вийшло, що я вижив у тому літаку. Нас лишилося, наче, четверо. Але я нічого не пам'ятаю. І Мей не пам'ятаю теж. Вона просто з'явилася біля мене тоді, у лікарні, і більше не зникала. Але що в нас було до — ніц не пам'ятаю.
— Ні, — безперервно дивлюся у її сльози і не зводжу погляд, аби не відчула, що недоговорюю, — цей раз нічого. Зовсім.
— Зовсім? — із надією на хоч невеличкий спогад дивиться вона на мене знизу. Моя маленька.
Сумно хитаю головою і обіймаю знову. Ти така хороша. Шкода, я тебе зовсім не знаю. І, мабуть, не згадаю.
