Так сталося, що український народ за всю історію існування неодноразово ставав «знаряддям» в руках тих чи інших можновладців. Зазнаючи постійних утисків, експлуатації, не зневірився – лишився не переможеним.
Дивлячись в минуле, бачимо безліч «чорних плям». Постійна боротьба за незалежність, за збереження своїх національних особливостей супроводжувалися колосальними людськими жертвами. Але жодна війна не призвела до такої кількості жертв, що їх зазнав український народ в період 1932-1933 років. Аналізуючи події даного періоду, з впевненістю можна стверджувати – це найжахливіший період і історії нашого народу. Спланований і реалізований комуністичним режимом Голодомор та масові політичні репресії поставили під сумнів саме існування нації.
У зверненні Президента України Л.Д. Кучми до українського народу у зв’язку з Днем пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій зазначається:
«… Голодомор став національною катастрофою… Націю вбивали повільно, і це було ще страшніше. Не розстрілами і газовими печами, а – повільним, – і від цього ще більш жахливим згасанням від голоду.»
Бог і час, коли жили ці люди, не залишали їм вибору. Маємо визнати – це був геноцид. Цілеспрямований геноцид проти українського народу.
Зараз, після того, як пройшло вже багато років, ми можемо відповісти на питання: чого хотіли досягнути організатори Голодомору? Кому було вигідно підрубати нашу хліборобську націю під корінь? Кому було вигідно поселити майже на генетичному рівні страх – перед силою, перед новим голодом, перед новими репресіями?
Комуністичний режим не міг миритися з існуванням вільних, незалежних від нього людей. Вільних людей, основу особистої незалежності яких складала їх власна праця на власній землі, слід було знищити.
Навіть закатувати голодом – за ціною не стояли. Удари наносились методично і цілеспрямовано. Спочатку забирали останнє, потім витягували сховане, брали в заручники, ставили заслони на шляхах у міста. З українців виймали хліборобську душу, ламали хребет нації, свідомо провокували канібалізм. Тільки протягом 1932-1933 років загинула п’ята частина сільського населення України.
Село Красне існує з давніх-давен – найстаріше село в колишній Турівській волості Прилуцького повіту Полтавської губернії, що згадується в письмових джерелах ще в грудні 1653 року. Село Красне – козаче село, основне його населення – вільні козаки.
Скільки ж воно натерпілося за своє волелюбство, як і вся ненька Україна. В листопаді 2003 року Україна і все прогресивне людство планети відзначатиме 70 років від тих страшних подій, які на віки залишаться в пам’яті не тільки українського народу, а й всього світу.
В Україні за 1932-1933 роки від голоду померли від 7 до 10 мільйонів людей. Не минув голод і наше село Красне. Зимою 1931 року в Красному почалася «колективізація». «Куркульське» село було під особливим наглядом районного начальства.
Оскільки вільні козаки жили більш заможно, то їх силою заганяли у колгосп. Хто не хотів записуватись у колгосп, тому давали додатковий план по хлібоздачі. Виконає один додатковий, другий додадуть. І так, поки нічим буде виконувати. Отак у селі проходила масова колективізація і розкуркулення. Розкуркулювали багато тих, хто після Жовтневої революції одержали землю і тільки в період непу вперше у житті вдосталь наїлися хліба. Очевидці наводять багато прикладів того бездушного розкуркулювання.
Страшні то були роки. Особливо багато лиха натворив російський посланець Постишев. Під його тиском Політбюро ЦККП(б)У рекомендувало обкомам застосовувати нечувані репресивні заходи:
а) в усіх колгоспах, що не виконали план хлібозаготівель, в п’ятиденний строк вивезти всі без винятку колгоспні фонди, в тому числі і насіннєвий;
б) віх, хто відмовляється це робити, заарештувати і віддавати до суду;
в) вислати на Північ з відстаючих районів від 700 до 1000 сімей, розпродувати їх майно, позбавляти всіх будівель;
г) посилити жорстокість режиму в допрах, які були переповнені хлібонездатчиками, і в місцях зосередження людей для висилки на Північ;
д) застосувати метод «концентрованого наступу, удару сильного кулака», тобто зосереджувати всі сили партактиву і карних органів у районах,, що відстають і колгоспах для викачки хлібу;
е) у зв’язку з масовими виїздми селян у Росію і Білорусію за хлібом припинити продаж білетів селянам на поїзди за межі України, виставити загорджувальні загони на великих станціях і автошляхах;
є) розшукувати і конфісковувати прихований хліб та інші продукти.
В селі на сьогоднішній день живуть очевидці цих страшних подій. Серед них: Зубенко Софія Дмитрівна, Піший Микола Якович, Піший Григорій Леонтійович, Стрикун Микола Йосипович, Даник Іван Володимирович.
Ось що вони розповідають про ті страшні роки. У Красному не було жодного випадку, щоб «куркулі» завдавали якогось збитку. Хліб не палили, худобу не труїли, реманент не псували. Навпаки, керівники села і колгоспу восени 1932 року спалили необмолочений хліб одноосібників. Було так. У 1932 в колгоспі викосили хліб, на полі заскиртували, а потім обмолотили. Одноосібники, за командою сільради, з поля звезли весь хліб на вигін, наклали стіжків: один біля одного. У вересні колгосп виділив молотарку для обмолоту їхнього хліба. Притягли на вигін молотарку, потсавили між стогами. У двигуні-нефтянці вихлопну трубу завжди направляли у землну яму з водою. В цьому випадку, оскліьки стіжки маленькі, необхідно було часто пересувати молотарку. На гарячому двигуні за кожним разом перетавляти вихлопну трубу не можна. З таких мотивів керівники наказали двигуністу повернути вихлопну трубу вгору. Тільки почали обмолот першого стіжка, як двигун чхнув, викинув сніп іскор на необмолочений хліб. Стіжки в одну мить охопило полум’ям. За якихось 5-10 хвилин вогонь накрив усе. Люди встигли витягти з вогню молотарку і двигуна, потім кинулись рятувати хати, ті, що були близько. Хліб увесь згорів до колоска. Залишились одноосібники на зиму без хліба, вимушені були відмовитись і від землі, адже нема чим сіяти. Отак «розумно» керівники залишили одноосібників без шматка хліба. Нікого й до відповідальності не притягли. Якби згоріла колгоспна скирта, ой, скільки б постраждало «куркулів» та «підкуркульників». А так керівники тільки усміхалися і говорили: - Отак одноосібників у колгоспи заагітували.
Восени 1932 року, як спалили хліб, колгосп своїм насінням посіяв озимину, і ця земля вже стала колгоспною. За одноосібників треба здати хліб державі. А де ж його взяти? У колгоспі запасів не було. Купрій організував бригаду з хлібозаготівлі. Очолював цю бригаду по вилученню зерна і продуктів господарства Плішкун Кость Власович. Бригада усю зиму ходила по хатах і забирала у колгоспників хліб, зароблений у колгоспі. Заходять у господарство, все перевіряють, та ще й кричать: «Підкуркульник! З хати виженемо!» Крім продуктів забирали витерті коноплі, приготовлені до пряжі. В якому дворі побувала та бригада, сім’я залишалась на голодну смерть.
Отак страшно починався 1933 рік. А весна? Це був ще більший жах.
Залетіла бригада й до двору Пішого Миколи Яковича. Він у той час сам шив чоботи. Почувши якийсь шум у дворі, вийшов і побачив чоловік десять людей. Вони не зайшли до хати, не попередили, відчинили комору і виносять мішки з зерном та складають на сани. Микола Якович був членом правління колгоспу. Він попросив припинити безчинство. Але ні! Хто ж дав право забирати хліб, зароблений у колгоспі? Та ще й без дозволу господаря? Купрій вилаяв батька Миколи Яковича, назвав підкуркульником, пригрозив. Забрали один мішок зерна та три повісьми конопель, решту залишили. Не наважився тоді Купрій забрати зерно до зернини. То це у члена правління колгоспу, а в інших забирали до зернини, не звертали уваги прохання господарів, на крик і плач дітей, які з цього дня прирікались на голодну смерть. За зиму позабирали хліб у більшості колгоспників. У одноосібників не було чого брати.
Люди харчувалися картоплею, в кого вона була, а в кого не було, ті вмирали з голоду. Весною, як трохи потепліло, забирали вже і картоплю. На заготівлі картоплі відзначивсь Великодний Василь, голова споживчої кооперації. Заходять у двір і довгими штирями штрикають. В кого десь в ямі закопана – обов’язково знайдуть і заберуть до картоплини. У колисках у дітей шукали квасолю і інші продукти харчування. Також розбирали комини печей, нишпорили по всіх кутках хати, щоб знайти продукти харчування.
Дійшла черга й до двора Пішого Миколи Яковича, батько якого в цей час був на роботі. Заскочили у двір, витягують із погреба картоплю, висипають на підводи. Мати просить Великодного: «Василю, та п’ятеро ж діток, помруть з голоду, оставте хоч у борщ по картоплині кидать.» Великодний кричить: «Мені потрібний партійний квиток, а не твої діти.» Діти бігають, кричать, плачуть, хапають відра з картоплею, просять не забирати всього. Але Великодний відкидає дітей, як собачат. Не залишили жодної картоплини, навіть малюсінької. Добре, що встигли на городі посадити.
Померло за одну весну 1933 в нашому селі більше п’ятисот чоловік. В більшості мерли діти. Що ж це виходить? За чотири роки Другої Світової війни, коли вся Європа від Атлантики до Уралу дрижала від розривів бомб, снарядів і мін, від гулу літаків і танків, не повернулося з фронту в село 126 чоловік. А за одну ту весну без пострілу, без шуму загинуло вчетверо більше.
Як свідчить Микола Піший восени 1932 року в школі було укомплектовано два других класи, всього вісімдесят учнів. А через рік прийшло у третій клас з усього села менше тридцяти учнів, решта померли весною. У відчаї люди дійшли до людоїдства. Харченко Іван – по вуличному Іваній Вороччин, збожеволів від голоду, і такому стані зарізав півторарічну доньку, насмажив м’яса, їв сам і жінку хотів примусити їсти. Жінка попросилась вийти на двір. Іваній повірив і відпустив її з хати. А та бігом сільраду, там розповіла про своє горе. З сільради прийшли два чоловіки, забрали Іванія і відвели його до сільради, а де поділи, цього і до цього часу нічого невідомо. Більше його ніхто не бачив.
Уже почало наливатись жито. Назимок Гапа, щоб чимось пригодувати четверо малих дітей, пішла за село на колгоспне поле нарізати колосків та наварити дітям юшки. Побачив її у житі об’їждчик Кушнір Василь, дуже побив, погнав до Згурівки. Куди він її загнав, де подів, також і досі нічого не відомо. Із чотирьох її діток вижив тільки найстарший, Іван, троє менших не дожили до нового врожаю…
Жила у селі сім’я Воробйових: мати, дочка і чотири сини. На полі для працюючих варили затірку (у воду вкинуть трішки борошна, зварять таке ріденьке пійло, це і є затірка). Кожному, хто працював давали по черпаку затірки і по кусочку хліба. Хто міг працювати, усі йшли на поле, щоб двічі похлебати того пойла. Отож, Воробйови ходили усі в поле. Найменший, Вася, малий ще був робити. Досидівся вдома до того, що опух з голоду. Пішов провідати його Микола, Пішого Якова син, лежить Вася на полу, стогне. Миколка питає: «Васю, що в тебе болить?» Каже: «Нічого не болить, та якби оце бурячка з квасу попоїсти, зразу б устав і побіг.» Миколка бігом додому, з діжки навитягував квашених буряків, приніс: «На, їж, Васю.» Він узяв, двома руками підніс до рота, почав гризти, а потім очі пі лоба. Коля перелякався, мерщій з хати. Йому здалося, що Вася може стати і його з’їсти. Ввечері поприходили з роботи Воробйови, винесли мертвого Васю на подвір’я, поклали на дрючки. На другий день пішли на роботу, а Вася лежав у дворі поки приїхала похоронна команда, забрала його, десь укинула у загальну яму…
У Красному в 1933 році була похоронна команда. За кожного похороненого одержували пайку хліба. Як умре за день чоловік сорок, то в них добрий заробіток. А як мало мертвих, вони могли поховати ще живого, але безнадійного. Ось випадок: забирали по дворах трупи, згребли ще живу жінку і скинули разом з мертвими в яму. А мимо тієї ями йшла інша, почула стогін і допомогла нещасній вилізти. І та жінка прожила ще 24 роки.
Поховання робили не тільки на кладовищах. І зараз в кінці городів можна побачити невеликі поховання 3-7 могил. Особливо їх багато на козацьких кутках Рябків та Сердюків. Нині вулиця Пушкіна та Жовтнева.
Найбільше постраждав за 1933 рік куток Підліснівка (нині вулиця Піонерська), на якій лишилась лише четверта частина жителів. Повністю вимерли багаточисленні родини Омелька Пішого, Микити Даника, рід Гусарів.
Уже в кінці 1933 року у селі було лише по 2-3 хати на вулиці, де проживали люди, а решта стояли пусті, з забитими вікнами.
Серце плаче: стільки жертв припало на одне лиш українське село, на чесних трударів, хліборобів, які потом і кров’ю примножували багатства України, а за чесні труди дістали таку «віддяку». Було в історії України чимало гірких сторінок, але тяжчої за 1933 рік – не було.
Але я думаю, що ніхто не в змозі відчути, що довелося пережити цим людям. Терор голодом був відповіддю більшовицької влади на опір українського селянства суцільній колективізації, політиці перетворення селян на рабів. Тому ми повинні чітко для себе зрозуміти – головною, незаперечною цінністю для нас усіх є власна держава. Лише здобуття Україною незалежності та демократичний шлях, який ми обрали, є надійною гарантією того, що це ніколи не повториться. Це не має права повторитися.
.
2003 р., с. Красне, Володимир Савич Новосільський
ID:
932188
ТИП: Інше
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Історична лірика
дата надходження: 27.11.2021 20:52:57
© дата внесення змiн: 27.11.2021 20:52:57
автор: САВИЧ
Вкажіть причину вашої скарги
|
