1.
В нас – дух відваги наших предків.
Ми воїни – нащадки тих віків,
Коли з малого осередку
Постало військо класних козаків.
По всій Європі добра слава
Котилась за сміливість тих бійців…
В хоробрі і безстрашні лави
Ставало більше й більше молодців.
Все били турка… і за волю
Летіли в бій, як буря, козаки,
За свій народ, за кращу долю…
Незвідані торуючи стежки.
«Та Катерина – суча дочка»
(Расейськую царицю дійняв страх…)
Розквокалась, немов та квочка,
Й послала військо на запорожців дах.
І Січ не встояла… Як завжди
Знайшлись запроданці й свій піп Гапон…
Одні за Дон шукати правди
Прорвались з боєм сліпо на Кубань…
А інших взяли зранених в полон…
І стратили без суду й коливань
У тиху, тиху рань…
2.
Тож підберемо акварелі –
Хто нині у Росії Бог і цар?
Тоді вона – була німкеня…
Той – азіат і чобіт – Самовар.
І тут немає вже і дива,
Бо душі ці поріднені з тих пір…
Й чого жаліти українців,
Як спити крові зажадав вампір?
А наш пан Зе заглянуть хоче
(він чхати хтів там на якийсь прогноз…)
Тому удаву дуже в очі,
Але не певний за його гіпноз.
А нащо? Бо зовсім ще зелений
Й не петрає у чому вся тут суть…
Зійди, козаче, з тої сцени,
Щоб потім на свою зумів вернуть.
Це – не твоє, при всім бажанні.
Тут бачиш: кров розруху і війну…
Горить наш край на Сході рваний…
А ти все про захцянку лиш одну.
Не буде миру із тим гадом,
Бо той знов жерти сильно захотів…
Пусті заяви і бравади
Ведуть лиш до покори баранів.
19.02.22