Смерть підняла чорні крила,
Та не здійнялася:
Так нажерлась, що несила —
На траву вляглася.
Роздяглася, позіхнула,
А із рота — душі
Вилітали наче з дула —
Чорні та недужі.
Що ж ти, смерте, забирала
І дівчат красивих?
Чи старих тобі замало —
Хворих, кволих, сивих?
Й що за звірі-людожери
Чи бездушні відьми
Тебе, клята ненажеро,
Годували дітьми?..
