Коли вона говорила шо тираню її,
Що зневічив її життя та віру.
А я, коли погадаю,що з нею зв'язав собі світ.
Що життя з нею позбавило моє бачення миру,
Та полишило в колись люблячій душі гніт.
Коли пригадаю її скривлине від огиди лице.
Бліді від крику та мерви губи.
То і сам би знівичив себе
І наклав би на себе руки.
Коли гляну в її гадючі очі
І від сліз побачу своє відображення.
Що на умі буде крутитись щоночі?
Яке про себе скласти враження?
Коли серед усіх творців та поетів,
Музик та малярів, вона наспівувала журливі куплети мені.Ніби вони призначені саме їй.
Коли вона писала жахливі пісні
І нашіптувала,як молитву,перед сном.
Хто тоді винуватець всіх тираній і
Приходиться кому диявольським злом?
Коли життя з нею не дало мені ані хвилини вдоволення,ані радості -
До голови самі по собі починають лізти ті
тиранові пакості.
Коли всі муки її,весь сум її
(Навіть чиїх я не ставав причиною)
Вона виливала на пакощах мені,
А потім,ніби,прикидалась дитиною.
І коли вона говорила що тираню її,
Що знівичів її життя..
Я не мав на думці відповіді,
Як не маю і спокою дня.