| Сторінки (13/1282): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Іволга співає – будуть знов дощі,
Розбишака-вітер десь побіг в кущі
Скам’яніли хмари в небі голубім
А здалека хижо вже почувся грім.
Дивна прохолода, хоча так пекло,
В небі насторога – посивіло тло,
Все на мить завмерло, навіть часу плин,
Бо чекало перших дощових краплин.
26.09.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=889781
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.09.2020
Не пишіть в шухляду вірші,
Їм потрібен власний дім,
Щоб вони на радість іншим,
Зажили щасливо в нім.
Бо віршам, як і людині
Не весь час сидіть в норі,
Доки зійдуться, як треба,
Зорі долі угорі.
Хай живуть вірші у книгах,
Чи на сайті… і для всіх,
Бо писати для народу,
Це не сором, це не гріх.
Ми словами їх мережим,
Уплітаємо в канву,
Думку ту, що Бог навіяв,
Чи підказку дав зі сну.
Ми на аркуші тримаєм,
Що сказали небеса,
Та не лише нам дісталась,
Дар від Муз віршів краса.
Не пишіть в шухляду вірші,
Хай читають люди вас,
Бо чи кращі, а чи гірші,
Це покаже лише час.
14.09.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=888738
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2020
Прорвемся…
Відчай проженем у далі…
Вже досить нить,
А слід крутить педалі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887982
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2020
Скоро осінь, хоч ще і не схоже,
Помилився, мабуть, календар,
В вишині сяє сонце погоже,
Сад-город нам дає щедрий дар.
Осінь скоро умиє дощами
Прожене кудись вдалеч пташок
Пробіжить хижий вітер кущами
І постукає нам до шибок.
І не схоже, що вже скоро осінь,
А так хочеться знову тепла,
Та туман запліта вона в коси
Листя золотом палить до тла.
02.09.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887698
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.09.2020
Розгорнута іще одна сторінка,
Навчальний рік, осінній падолист,
І Перший дзвоник, в зошиті оцінка,
І до незвіданого та нового хист.
Попереду іще одна щабелька,
Щоб горизонт видніше звідтіля,
Ще ручка в першачка така маленька,
Аби спіймати в небі журавля.
Відчинена малесенька кватирка,
В широкий світ й щасливе майбуття,
Старт відрахуєм від цього вівторка -
Злет на трамплін під назвою життя.
01.09.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887588
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2020
[i](Пам"яті Саші Мотляха)[/i]
Між всіх обличь шукаємо ТЕБЕ
Так само ж бігав, грався, веселився,
Чому все так? (По серцю біль шкребе)
Лиш спогади і пам’ятник лишився.
І за двором ще чується твій сміх,
Твоїми іграшками Аделінка грає,
Чому все так? Ну хто подумать міг…
Все як раніше… а ТЕБЕ немає.
Збирався б ти іти вже в третій клас,
Щодня безмежні відкривать світи,
Лишився спогад – дитсадковий вальс,
Чому все так? Чом так далеко ти?
Два роки вже бабуся і дідусь,
Даремно ждє і марно виглядає.
Чому все так? Дай відповідь якусь!
Час йде у далеч, а ТЕБЕ немає!
28.08.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=887216
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.08.2020
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=IFnTCh1nG0Y[/youtube]
[i](Конферанс до художніх номерів)[/i]
Час іде, роки минають,
І похмурі і ясні,
Гнідинчани ж, пам’ятають
Давні батьківські пісні…
***
Пісні веселі і сумні,
Стрічками «Мрія» заплітає,
Отож, послухайте ще раз,
Як гарно наш ансамбль співає.
***
Мелодії у вись летять,
А ноги хочуть танцювати,
А ви, послухайте хоч мить,
Як вміють гнідинчани грати.
***
Народ вкраїнський в нас такий,
Що не зітхає, не сумує,
І що б в житті там не було
Завжди співає і танцює.
21.08.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886802
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 24.08.2020
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=IFnTCh1nG0Y[/youtube]
[i](конферанс до номеру художньої самодіяльності відео-концерту)[/i]
Коли збирається родина,
За стіл і щедрий і багатий,
Вареники – святкова страва,
Бо ми народ міцний, завзятий.
Наліплюєм, не менше сотні,
Складем в макітру смакоту,
І не забудете ніколи
Вкраїнську страву ви оту.
21.08.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886717
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2020
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=IFnTCh1nG0Y[/youtube]
[i](конферанс до номерів художньої самодіяльності в відео-концерті)[/i]
Україно моя! Рідний батьківський край!
Все тут рідне, сади і стежини,
Україно моя! На землі справжній рай,
Мов колиска життя для людини!
Рідний край і село, де дитинство пройшло,
В споришах, у квітках й верболозі,
Наче скарб, я любов до села понесу,
По безкраїй життєвій дорозі.
Крізь віки і роки, простяглись рушники,
Щоб єднати щасливу родину,
А в узорах шиття, вишивало життя,
Ясночолу мою Україну!
Де б не був, у якому далекім краю,
Свої Гнідинці скрізь пам’ятаю,
З нетерпінням чекаю хвилину оту,
Як до рідних в село завітаю.
Мої рідні батьки, як лелеки в гнізді,
Що пташат у життя відпустили
Ви підтримка завжди і у щасті й біді…
Все зроблю, щоб ви сліз не зронили.
Батьківщино моя! Край безстрашних борців,
Не здолає ніхто твою волю.
У щасливе майбутнє сміливо дивись,
Хай Господь дасть тобі гарну долю!
21.08.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=886693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.08.2020
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=Bm2O2vw2wC4[/youtube]
[i]Поетичний переклад пісні "Родная песенка" (Слова П. Синявского Музика Ю. Чичкова)[/i]
Потекло із неба сонечко,
Золотавими струмками,
Над садами і над селами,
Над полями і лугами.
ПРИСПІВ:
В ріднім краї грибні дощики,
І веселки яскравіші,
І звичайні подорожники,
Із дитинства найрідніші.
Із тополь легкі пушиночки,
Хоровод вели дні-ранки,
На галявину розсипались,
Полуничнії веснянки.
ПРИСПІВ:
Закружляли зграйки ластівок,
Почали пісень співати,
Щоб у гурті із дзвіночками,
Батьківщину прославляти.
ПРИСПІВ:
[b][i]ОРИГІНАЛ:[/i][/b]
"Родная песенка"
Льется солнышко веселое
Золотыми ручейками
Над садами и над селами,
Над полями и лугами.
Припев:
Здесь идут грибные дождики,
Светят радуги цветные.
Здесь простые подорожники
С детства самые родные.
Тополиные порошицы
Закружились на опушке,
И рассыпались по рощице
Земляничные веснушки.
Припев:
Здесь идут грибные дождики,
Светят радуги цветные.
Здесь простые подорожники
С детства самые родные.
И опять захороводили
Стайки ласточек над домом,
Чтобы снова спеть о Родине
Колокольчикам знакомым.
Припев:
Здесь идут грибные дождики,
Светят радуги цветные.
Здесь простые подорожники
С детства самые родные.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885934
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 14.08.2020
Прошу тиші! Серпень починає
Увертюру осені писати,
Ще куліса лісу затуляє,
Й прикрашають світ -зелені шати.
Зорепади, як стрімкі софіти,
В небесах мелькають до світання,
Прикрашають небо в самоцвіти,
І пророчать здійснення бажання.
З кожним днем, мов фарби на картині,
Жовкнуть й сохнуть трави декорацій,
В бур’янах вітрець у павутині
Струни мучить в прагненні овацій.
Десь дзвенить ранкова прохолода,
Спів птахів, неначе флейти трелі,
Змінюється в золото природа,
Умивається в росі-купелі.
Прошу тиші! Серпень нам заграє,
Стриману осінню увертюру,
Потім вітер листя позриває ,
І розвіє світом партитуру.
13.08.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 13.08.2020
[b]В[/b] пісках гарячих ти мене знайшов,
[b]І[/b] пригорнув ласкаво, як ніколи,
[b]Є[/b]диний подих – прохолодний шовк,
[b]В[/b] душі моїй згорнули частоколи.
[b]І[/b] я тебе вдихала всім єством,
[b]Т[/b]ремтіли губи, заплющались очі,
[b]Е[/b]нергія ковзнула божеством,
[b]Р[/b]озбурхуючи мрії проти ночі.
[b]З[/b]ривав, як звір, мій одяг кидав вниз,
[b]М[/b]оє волосся плутав в павутину,
[b]О[/b]бпік цілунком слід солоних сліз,
[b]Р[/b]озгойдував на хвилях, мов дитину…
[b]Я[/b]к мене пестив, як леліяв,
той вітер, що із моря віяв…
12.08.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=885703
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2020
Я баюкаю в ладонях пустоту,
А сквозь пальцы годы, как песок,
Исчезает время на лету
Жаль, что не накопишь его впрок.
Словно в фильме пролетают дни,
На стоп-кадр ведь не поставить лето,
Средь толпы всегда с собой одни,
И печалью шрам в душе задето.
Я стою, а жизнь летит вперед,
Не зависит это от погоды,
Я баюкаю в ладонях пустоту,
А сквозь пальцы протекают годы…
28.07.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=884194
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 28.07.2020
За весь час скільки себе пам’ятаю мені шість разів пощастило бути на весіллі у Світличному.
Вперше це було тільки записування в клубі. На сцені стояли молоді і ще якісь люди, я з них знала тільки наречену тьотю Таню, яка була нам далекою родичкою і подругою мами. По якійсь команді всі люди з квітами полізли на сцену. Мене теж притягли до молодих, щоб я поцілувала тьотю Таню і дядька, який стояв поруч. Цим обмежуються спогади про відвідування першого в житті весілля.
Наступне весілля було в тьоті Свєти (маминої двоюрідної сестри). Там я не лише була на записуванні а й гуляла весілля від початку і майже до кінця. Сиділа за столом як і всі люди і мені подавали все, чого мені хотілося, та коли я наїлася інтерес до свайбування зник і мене відвели до сусідів. Де було дві малі дівчинки такі як і я та іграшковий акордеон, який ми тягали цілий вечір. Наступного дня мене вразив момент коли у дворі де вчора було весілля, з’явилася купа циган, у дивному вбранні, розмальовані як клоуни та і вели вони себе неоднозначно. Стрибали, танцювали, крали курей та ложки і це дійство мене не на жарт злякало, я ревла на всю Молодіжну вулицю міцно тримаючи маму за шию, щоб мене не вкрали цигани, так само, як колись поцупили улюблену соску. Виявляється, то всього на всього свайбани від молодого, приходили на дворище нареченої за молоду дякувать, тому і вели себе так не адекватно.
Наступне весілля було в Домашлінців. Женився Коля на Оксані, яка не далеко жила. Мені на той час було десять років, я вже пам’ятаю всі нюанси весілля, бо була там світилкою. Разом з мамою і татом, (свашкою і дружком) ми були у весільному поїзді і тому приймали участь у всіх весільних обрядах. З цього весілля пам’ятаю, як молодим дарували сервізи і килими, як в молодої пригощали різними наїдками і принесли в шалаш величезну чотиривідерну миску варених раків. Тоді всі веселилися раділи красивій парі, бажали прожити в мирі і злагоді і померти в один день. Так і вийшло, через років сімнадцять подружнього життя Коля, Оксана та їхній синок Саша загинули в жахливій автокатастрофі. Дуже сумно і прикро, радує лише те, що разом весь час вони були щасливі.
У 1997 році мені пощастило погуляти на весіллях у Свєти і Славіка. Свєта йшла заміж в серпні за парубка Толю з Рогинщини. На цьому весіллі я була старшою дружкою і виконувала всі обов’язки покладені на цю роль, навіть зі старшим боярином цілувалася за столом. А що робити? Традицій же ніхто не відміняв і в неділю завжди лунає «Гірко» старшим після дарування, і не важливо, що старшій дружці було тринадцять років і це був перший поцілунок в житті.
В листопаді Славік одружувався з Оксаною. Її забирати поїзд їздив у Малу Кошилівку Ніжинського району. Запам’яталося записування на якому баяніст грав своєї а співаки співали кожен по-своєму. На записування від хати молодої всі йшли пішки, що для нашого регіону не характерно. Потім здивували традиції, коли виносили короваї, то дружки (тато і Толя) заскочили в шопу з кочергами і гуркали ними в брезентове покриття палатки. А коли прийшов час різати коровай, то без «Отче наш» бабусі Оксанині не дозволили. Тому дружки розщедрились на круглу копієчку, щоб за всіма старовинними канонами почитали баби молитву, а свайбани отримали шматочки короваю. Дорога назад теж була не простою, бо в автобусі теліпаться було не дуже комфортно, але в той час намалювався кавалер, який веселим розмовами скоротив час в автобусі.
А у Світличному в той час кипіло весілля і вже веселі гості очікували приїзду поїзду разом з молодою.
Через рік у сусідів було весілля на якому я теж святкувала. Одружувався Вова Кальбусів з Танею. По якійсь випадковості ми з Ірою були покликані на весілля, адже ми набагато молодші були від наречених, але деякий час гуляли всі разом на лавочці біля Чіпки. А можливо, ми потрапили на весілля тому, що в нашому клубі брали колонки і підсилювач на весілля, а крім мене налаштувати їх ні в кого з присутніх не вийшло і в п’ятницю в мене була почесна місія підключати їх старий «Маяк» до нашої ще старішої апаратури. На цьому весіллі ми були без дорослих, сиділи за столами, трішки пили, закусували, реагували на моргання та залицяння парубків і просто весело гуляли весілля.
До цього часу, часто згадую приємні миті весільних веселощів у Світличному.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883971
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.07.2020
Одного разу ми приїхали до дідуся й бабусі приблизно о десятій ранку. В той час кожен займався своїми господарськими справами, метушилися у дворі та в кухні. А Іра спала…
Ми посідали на порозі поговорити про новини, розпитати як урожай, як вилупилися курчата та качата, обговорили ціни, політичну ситуацію в країні. А Іра спала…
Бабуся покликала до сніданку, бо коли б ми не приїхали, на її думку це якраз був час прийому їжі. Ми зайшли в коридор і сіли до столу на величезну синю лаву. А Іра спала…
Наївшись надвірної каші та запивши какао з витребеньками ми перевдяглись і пішли на город. А Іра спала…
Літньої пори роботи на городі вистачало, тому через кілька годин ми прийшли до хати напитися холодної води, що дідусь щойно приніс з колодязя. А Іра спала…
В одного за одним почав уриватися терпець, адже ще одні зайві руки в господарстві не завадять. А Іра спала…
І тут бабуся розповіла, що Іра вже тиждень займається спортом і не встигає відпочивати. Тому, коли світило полуденне палюче сонце Іра спала…
Після обіду коли спека спадала, прокидалася Іра, швидко збиралася та їхали велосипедами з подругою Танькою на Дащенську дамбу. Все було чітко продумано. Покрутити педалі кілька кілометрів, прийняти водні процедури та сонячні ванни і так само велосипедами через кілька годин їхали додому.
А в дома в кожної починалася активна робота. Потрібно було швидко, покупатися після виїзного купання, помити і висушити волосся, вдягтися, нафарбувати губи, очі брови, надушитися улюбленим ароматом і йти в центр села. Ввечері в селі молодь могла збиратися в клубі, де під стару апаратуру, вмикали на зажованій касеті стару музику, або на зупинці в центрі села, або в нас на Казенщині на лавочці, або в гіршому випадку на Жуківці, за кілометрів п’ять від нас в протилежнову боці села, аж під Варвою.
Природньо що крос в один та інший бік займав багато часу і сил та можливо ще й кавалери якісь їх провидили, тому додому потрапляли вже пізньої ночі, а через годину-дві виходили на пробіжку.
О пятій ранку, коли у селян починався новий день і прокидалися люди щоб піти на косовицю, підгорнути картоплю, поки земля за ніч відійшла, або поралися у дворах по господарству Іра з Танею неспішним бігом, або частіше ходьбою рушали в центр села. По дорозі обговорювали вчорашній день та планували сьогоднішній. На стадіоні оббігали кілька кіл, повисіли як ковбаси на турніках і сонні і втомлені спорсменки брели додому щоб виспатися, перед запланованим напруженим графіком прихильників здорового способу життя.
Бабусі й дідусеві не дуже подобався такий режим Іри, та вони ставилися лояльно і розуміючи, бо літо ж все таки, час відпочити, а не навантажувати дитину роботою. Та у справу втрутилася моя мама і додала кілька пунктів до Іриного графіку.
Підйом – о дев’ятій годині ранку. До обіду допомагати по господарству, прибрати в хаті, замести в дворі, помити посуд, а коли все виконає можна й на дамбу сумістити спорт і відпочинок. Потім знову допомагати вдома: нарвати буряну кролям, допомогти з консервуванням і як стемніє, можна піти погуляти, але лише до півночі.
Іра була засмучена такими змінами, але що зробиш, надійшла команда яку треба виконувати, бо взагалі нікуди не пустять.
[i]
(* - ми з Ірою на Удаї під час роботи вихователями у таборі "Веселка")[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883778
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.07.2020
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=HXS3ZkiSjus[/youtube]
Яка краса! Ну чим же не Карпати?
На пагорбах стоять новенькі хати,
Хрести церковні, наче, неба вище,
А в далині видніється Подище.
Там Удай напува зелені луки,
Лежить дорога у самі Прилуки,
З гори на гору до мети стежини,
Повз вишні, абрикоси, кущ малини…
Яка краса! Ну чим же не Карпати?
Та жаль, часу немає помічати,
У лабіринтах буднів і рутини,
Край рідний – найсвятіший для людини.
21.07.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883560
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.07.2020
Артем кожне літо любив проводити в селі. Зразу ж після екзаменів він приїжджав на ціле літо, а по закінченні канікул не спішив у місто. Хоч у місті Артем говорив російською, у Світличному він був сільським місцевим українцем і говорив нашим суржиком.
У дідуся і бабусі хоч і було багато роботи, але ж і купа вільного часу.
Артем носив воду від колодязя в кінці вигону, перевертав сіно, рвав траву кролям, коли доспівали вишні то він ліз на самісінький вершечок і рвав у бідончик, який висів на шиї. Артем частіше від нас ходив у магазин, бо і збирався швидше, і не затримувався довго, та і хліба міг більше донести. На пастівні теж на нього покладалося більше обов’язків, бо він швидко бігав, не боявся ящірок і вужів, які могли трапитися на шляху.
Тьомка дідусеві допомагав рубати дрова, а бабусі переносив з городу оберемки буряну та натини, та і відра з огірками та іншою городиною переносив теж він.
У вільний час він ходив у гості до Сергія, або Сергій до нас. Разом вони ловили рибу, збирали гриби, могли поїхати на дамбу велосипедами, або на футбол. Коли Артем був вдома він дивився по телевізору бойовики, комедії і футбольні матчі. Весь вільний час він читав товстелезні книжки, і за літо кілька десятків осилював.
Коли став старшим то влаштувався у колгосп пастухом ферми. Щодня він брав перекус і спішив на роботу, де на коні опікувався тисячним стадом колгоспного скоту разом з іншими пастухами. Після роботи він ледве ноги притягував, був голодний, втомлений і брудний. Та його дії того вартували, бо в кінці літа він отримав гарну платню, за яку повністю скупився до школи, ще й лишилося.
Коли став дорослим Артем приїжджав набагато рідше. Садив города, копав картоплю, як вийде, то приїздив на Різдво, чи на храм. Дитинство минуло, а спогади лишилися.
[i]
(*- Артем та Іра з моєю мамою на на моєму весіллі )
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883385
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2020
В дитинстві ми завжди знаходили час на розваги, бо особливо нічим серйозним не були зайняті. Спали вдосталь, їли смачно, швидко виконували дрібні домашні обов’язки і мали попереду цілий день вільного часу, які можна було витрачати, як душа забажає.
Коли хотілося добренького ми могли попастися в малині на Пащиному дворищі, пошукати клубники біля ямки, або самостійно приготувати делікатес, який називали халвою. Справжньої магазинної халви в жестяних банках я ніколи не любила та коли бабуся навчила нас робити його дома, то не можна було за вуха відтягти.
Спочатку ми налущували смажених горіхів, чим більше – тим краще. Потім бабуся клала зернятка на папір і прикривала зверху та качала качалкою, або пляшкою, щоб горіхи подрібнилися і на папері виступила олія. Подрібнену масу змішувала з цукром і виходила халва смачна і корисна, а головне безкоштовна. Артем з Ірою мочили окраєць хліба у воді, а потім вмочали його в мішок з цукром, який стояв за занавіскою. З таким десертом бігали надворі і хрустіли смакотою. Та я такої їжі не любила, бо мені смачніше, коли грінку намазати смальцем і притрусити кришеною цибулею – смак неповторний і незрівнянний.
На нашому кутку жила Галя Майорчина - жінка-інвалід вона ходила по селу в сукні і розпатлана, сідала серед дороги і хиталася. Вона не говорила, тільки угукала, гралася паперцями з цукерок, показувала їх перехожим. Шкоди вона нікому не робила, але особисто я її дуже боялася.
Одного разу, коли Іра була маленькою і в неї була опечена нога, її посадили під берестком на піску, щоб вона ліпила пасочки. Я з дівчатами Ляшковими теж гралися поруч. Дома не було нікого, тому ми ганяли по всьому двору, лякаючи качат та курчат. Коли побачили що у двір іде Галя – перелякалися і швидко сховалися у коридорі. Двері защипнули на крючок, запнули запинки і сховалися у спільні під ліжком. Через деякий час ми усвідомили, що забули забрати Іру. Було страшно ми думали що вже Іру викрали, або вбили, або зїли, тому було страшно навіть у вікно глянути. Коли ж наважилися то побачили, що Іра з Галею Майорчиною граються вдвох у піску, мирно діляться іграшками та обгортками з цукерок.
Так тривало до обіду, аж поки бабуся з Артемом не прийшли з сінокосу, та не вирядили Галю з двору, тоді вже ми відчинили двері та наважилися вийти. Мені було соромно, що в час небезпеки я залишила Іру напризволяще, а сама втекла. Хоча з іншого боку Іра була дуже мала і їй було однаково з ким бавитися в піску.
Часто ми ходили до бабусі Груні в гості. Одного разу майже біля їхнього двору, від Бадрачки вискочив Валерка з ножем і побіг просто на нас. Ми ледве встигли вскочити за хвіртку і покликати бабусю. Що тоді йому збрело на голову – не відомо, але надалі було дуже страшно йти до родичів в той час коли до Бадрачки приїжджали внуки.
Щодня ми просилися на ставок купатись, та завжди в дорослих були відмазки: то зранку вода холодна, то треба в магазин, то потрібно пообідати спочатку, то можна йти тільки як скот в яр поженуть. Після ситного обіду і двох мисок смачних вареників з вишнями та з шовковицею ми вирушали до ставка. Незмінним атрибутом були надувні круги у формі рибок та клубничок, ми їх завжди брали з собою. Лазили пузами по муляці обов’язково із своїми кругами, бо це було головною умовою того, що нас самих відпускали.
Коли було холодно і про плавання мова не йшла ми займалися хто чим. Артем крутив з дроту солдатиків, Іра розфарбовувала малюнки, я читала, або вишивала. Колись я посварилася з Ірою і сказала, що йду в Гнідинці, а сама взяла книжку «Захар Беркут» , набрала пакунок котлет, що бабуся нажарила на обід і … зникла.
Спочатку мого зникнення ніхто не помітив, бо кожен займався власними справами. Коли бабуся покликала їсти, а мене не могли ніде знайти і докликатись, у дворі почалась метушня. Всі бігали кругом хати і сараю, заглядали у всі двері, кликали, а я спокійнісінько сиділа в акації за Зозулишиним хлівом їла котлети і читала книжку. У дворі напруга посилювалася: бабуся пішла пити таблетки, Артем зібрався бігти в яр мене шукати, а Іра пригадала, що я може пішла в Гнідинці.
Більше години мене шукали, а коли у дворі нікого не було, я перебігла у сінник і сховалася там поки заснула. Скільки мені спалося не знаю, та коли я вийшла з хованки побачила заплакану бабусю, сердитого Артема та спантеличену Іру. А я, як нічого не трапилося, пішла доїдати котлети.
Це зараз я розумію що витівка була дуже жорстока і безглузда, але в той час я вважала, що чиню правильно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883363
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.07.2020
Літні канікули – час насичений пригодами та подіями. Хоч нам здається, що змінюється лише погода з дощової на сонячну і навпаки, та щодня ми втинали щось нове, за яке до цього часу соромно, або смішно.
Одного літа ми з Ляшковими дівчатами чогось не мирились із Шостаковими Оксаною і Тетяною та Віткою і Наташкою, які приїздили до родичів. Не те щоб вони нас образили, чи виник якийсь конфлікт. Просто так, чи для різноманітності, чи для зміни обстановки. Ті дівчата, крім Наташки, були старшими від нас, можливо, і інтереси в них у той час почали змінюватися. Ще вони всі жили у Варві і можливо, нас вважали селом неасфальнованим, проти них «городських». Можливо, нам не подобалася їхня компанія, яка час від часу вешталася повз двір, можливо зверхність у спілкуванні Вітки, чи надоїдливість Наташки малої, яка дружила коли з ким. Все це призвело до оголошення справжньої війни.
Ради такої події я попросила, щоб мене привезли з Гнідинець, для підсилення нашого війська. Озброїлися ми флаконами з під шампуню наповненими водою, головна умова – щоб добре пирскало, тому я з дому везла повну зелену торбу порожньої тари для боєукомплектування.
Час і місце було узгоджено заздалегідь. Я навіть не уявляю хто, коли і як проводив такі перемовини, але я знала що опівдні нам потрібно зібратися зі зброєю біля глибокої дороги, що була біля кладовища.
Там я була вперше. Вузька дорога проходила річкою, між берегами обох обривистих боків яру. Внизу росла кропива, лопухи та інший бурян. З боків викопані печери, де місцеві люди брали глину. Де-не-де лежали самотні купи побутового сміття, і це було великою рідкістю в той час. От саме на протилежних буграх ми і розмістили свої війська.
Ми прийшли раніше, тому добре освоїлися, вибрали найкращі засідки та місця для водяного обстрілу суперників. Коли прийшли наші вороги, то через прірву почали лаятися, обзивали один одного як хотіли, бо знали, що ніхто не впіймає, бо щоб дістатися на інший бік, потрібно спочатку спуститися вниз і видратися вгору на крутий підйом. Коли словесна перепалка дійшла до своєї межі, всі про всіх все дізналися, то почали переходити до водяного обстрілу. Щодуху стискали пластикові флакони, намагалися водяним потоком облити ворогів, але все марно, бо дістати ми могли тільки до середини глибокої дороги, тому і ми, і вони були в цілковитій безпеці.
Коли вилили всі запаси води, сказали все що хто про кого думав, всі розчаровані пішли додому. Не пам’ятаю, як там складалася ситуація далі, чи ми дорогою помирилися, чи владнали конфлікт, але більше подібної війни в нас не було.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=883327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.07.2020
Зазвичай у Світличне до дідуся і бабусі ми їздили «Нивою», але коли вона була не справна, то були змушені добиратися, як прийдеться. Інколи їздили попутнім транспортом з пересадками, або просили, щоб хтось підкинув нас до газового, а там через яр рукою подати. Та траплялися такі випадки, що шлях в гості, або з гостей, був незвичний, сповнений пригод та страху.
Колись на зимові свята, ми привезли вечерю дідусеві та бабусі. Якраз в той час приїхали родичі з Чернігова і після святкування у святий вечір, наступного різдвяного ранку ми зібралися дістатися Гнідинець. Вирішили йти пішки через яр, але того дня мороз драв більше двадцяти градусів і шлях був не близький. Ми йшли вп’ятьох розповідали дорогою цікаві історії, сміялися, тому навіть не втомилися і не змерзли, а зимову прогулянку запам’ятали на довго.
Одного разу весною, ми з мамою приїхали у Світличне щоб допомогти садити Пащиного города, якого виорали після обіду. Спочатку садили картоплю, потім кукурудзу, далі гарбузи. Коли почало смеркати бабуся нас покликала до хати вечеряти та лягати спати, та в нас були інші плани. Наступного дня в нас був запланований мітинг біля обеліска з нагоди Дня Перемоги, тому ми швидко помилися, перекусили і як не благали родичі лишитися на ніч, ми рушили додому.
Їхати вирішили вкругову. Спочатку все було майже добре бо їхали селом повз хати, в яких світилося. Дорогу ми добре знали, і майстерно оминали канави та калюжі. Коли виїхали вже за село, наша впевненість кардинально змінилася, бо наближалася гроза, небо затягло чорними кудлатими хмарами, посилився вітер і підкралася, якась моторошна прохолода. Ми їхали навмання, бо траси було не видно. Раділи транспорту, який інколи проїжджав повз нас і ми на короткий час бачили шлях, яким далі рухатися.
Коли виїхали на перехрестя Дащенської та Богданівської дороги, крізь темряву почали бачити факела газового, як орієнтири, куди далі їхати. Вітер посилювався, з усіх боків почала бити блискавка і грізно грюкав грім. Ми тремтіли від страху, але їхали далі. По дорозі нам потрібно було минути три ліси, які доходили до проїжджої частини. У лісі в той час кипіло щось страшне і містичне: тріщали гілки, гув вітер між старого гілля, шелестіло листя, кричали пугачі та долинали дивні крики, чи то звірів, чи птахів, чи ще якихось лісових мешканців. Час від часу над нами пролітали величезні крилаті птахи.
Коли заїхали в Гнідинці страх поступово почав відступати, але на зміну його по спині почали крапати величезні дощові каплі, які згодом переросли у зливу. Додому ми приїхали мокрі, втомлені і перелякані, бо ніби побували у фільмі жахів і з впевненістю, що цієї поїздки не забудемо ніколи.
Так само, літом після того, як допомогли з сіном та підгортанням картоплі ми з мамою пішки рушили додому в Гнідинці. Цього разу гроза нас застала серед поля. Спочатку ми бачили просто чорну стіну, яка наближалася з села. Потім почалася буря, піднімало з поля пил, летіли з табору великі шматки тракторних шин та шиферини. Потім почався град, він бив так боляче, що ми були змушені знімати взуття і затуляти ним обличчя, щоб очі не повибивав. Поруч не було ні деревинки, ні скирти соломи, абсолютно ніякого прихистку. В той час я думала, що наступив кінець світу. Мама теж боялася та вона намагалася не показувати свого страху і говорила, що негода скоро перейде.
Так і трапилося бо ближче до села буря притихла, та дощ продовжував сильно лити. Дорогою майже по коліна з поля перло потоки води і вимивало канави сильним потоком. Коли зайшли в село, то бачили повалені старезні верби коло Турків, обірваний дріт, розкриті будівлі, але поки ми дісталися додому, мокрі як бірки, вияснилось сонечко, надворі стало тихо, і навіть в небі показалася веселка. От так природа вміє швидко змінювати свій гнів на милість.
Коли була гарна погода, то у Світличне і звідти я їздила велосипедом. Навпростець повз табір, через другу бригаду, а там ще трішки і вже на місці. Дорога була мінлива, то на пагорб, то згори, то полем, то яром, то дорогою. Година велоподорожі заряджала енергією, бо приємно було милуватися, то достиглими пшеничними полями, то ароматом квітів, які росли обабіч дороги, вдихати пахощі рідного краю і насолоджуватися безмежними просторами, поділеними лісками та лісосмугами.
Яким би не був шлях до бабусі й дідуся я точно знала, що нас чекають, і турбуються, коли ми повертаємося від них додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882919
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.07.2020
Не встигали ми поїхати з гостей, як бабуся Маруся нас чекала знову. Наповнювала шухлядку старої шафи солодощами, вибивала величезні подушки і готувала нам царські постілі.
Бабуся Маруся постійно була низенька і худенька, а з часом вона зменшувалась і проти нас підростаючих, як на дріжджах внуків, здавалася казковою.
Бабуся була дуже метушлива і швидка, вправлялася і в хаті і в дворі і нагороді, та це тоді, коли в неї нічого не боліло. Та нажаль здоров’я бабусі завжди псувало всі плани, бо то поперек, то шлунок, то голова… Рятуючись від болю бабуся щодня випивала по жмені пігулок, та ліків. Пластинки «Цитрамону» вистачало не більше ніж на добу. За моєї пам’яті бабуся вже не працювала, бо то лікарня то домашнє лікування було безперервним.
Але коли бабусі здоровилося то вона не відходила від кухні. Варила борщ, кашу польову, картоплю тушила в печі до рум’яного кольору, та коли насипала- то м’яса було втричі більше ніж картоплі. Коли витягувала чавуни та горщики з печі, то загортала посуд в простирадло і накривала подушкою, щоб довго було теплим, як з печі. На маленькій пательні безперервно щось смажилось: то картопля, то сало, то карасі з казенного ставка, або засмажка в юшку. Бабуся варила молочний кисіль, схожий на морозиво, тільки теплий, а кали охолоняв, то загусав у величезних тарілках. На храм бабуся варила чорний желатиновий кисіль, і майже щодня рідкий ягодовий. У чудо-пічці, виходили ароматні бісквітні коржі, що смакували з теплим какао. Ми завжди були нагодованими смаколиками, бо бабуся щоразу готувала свіжі витребеньки на наше замовлення і вкладала у страву всю душу.
Щодня ми носили з лісу гриби і бабуся їх додавала то в суп, то в м’ячку.
Сама вона грибів не їла, бо в юності отруїлася гарячими грибами, але коли приходив сезон опеньків, то любила їх збирати і в рові на Сарафининому і в лісі за Кальбусами.
В залі висіло багато картин з рушниками їх бабуся вишивала раніше, а дідусь допомагав. До рушників власноруч плела мереживо з різними узорами, та коли я захопилася рукоділлям, то бабуся кілька разів намагалася мене навчити творити красу гачком - та все марно. Згодом, так як і бабуся Горпина, наша бабуся почала плести дерев’яним гачком круги та килимки з ганчір’я і встеляла ними всі пороги, стільці, доріжки, бо вони були м’якими і теплими, створеними з любов’ю.
Бабуся ніколи нас не сварила і не брала на нас лозини, хоч ми час від часу псували їй нерви, то Іра допомагала полоти рядочки, моркву вирвала, а буря’н лишила, то довго ми загуляємось, то ще щось. Тоді бабуся строго казала, що розповість батькам, але ніколи нас і не видавала.
Останні роки бабуся перенесла інсульт тому була дуже слабкою, вже годити внукам так як раніше, вона не могла, але завжди з нетерпінням нас чекала вже дорослих внуків. Для неї ми були маленькими, а бабуся для нас добра, турботлива, ніжна і любляча. Всі теплі спогади до цього часу гріють душу, хоча бабусі вже немає, та ми її любимо і згадуємо щодня.
[i](*- я з бабусею Марусею. Весна 2016 рік)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882859
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2020
Коли я народилася, то мій дідусь був, приблизно мого теперішнього віку. Спочатку йому важко було запам’ятати моє ім’я, яке в той час і в нашій місцевості використовували вкрай рідко. Одного разу, на питання як внучку назвали? Відповів: «Сніг… чи той, Іній». Загальними зусиллями все ж здогадалися що все таки моє ім’я – Інна.
Дідусь щодня був на роботі. Коли він ішов ми ніколи не бачили, бо ще спали, а от коли повернеться, починали виглядати з обіду. Коли сідало сонце, на горизонті коло Шостаків показувалася постать дідуся, що спішив додому. Щодня від зайчика приносив гостинці, замотані і просалену брудну газету, але ж таким смачним було хліб і сало, що важко передати. Повертався дідусь весь замурзаний з роботи, бо цілий день то орав, то сіяв, то ремонтував трактора. Одяг дідуся був просякнутий їдким мазутом та брудом, з під картуза в різні боки тирчало м’яке неслухняне волосся. А от коли дідусь добре вимиється, одягне білу теніску, поголить щитину – то зовсім інша картина. Я казала: "дідусь -новенький».
У дідуся була сила силенна роботи. Після роботи треба було піти у Донців ярок, щоб накосити молодої трави, наносити води, позагонити худобу та інше. Час від часу він влаштовував собі релакс на порозі. Закурював міцну цигарку, або крутив самокрутку з доморощеного тютюну і насолоджувався смердючим димом, щоразу підкашлюючи.
Зазвичай дідусь надзвичайно мовчазний, але коли перехилить чарчину то зразу ж проявляв свою красномовність, а інколи й пісню затягував деренчачим хрипким голосом. Бувало ніжно називав бабусю Марійкою, або навпаки в той час прокидалося нестерпне бажання полаятись. Але весь час дідусь проявляв свою доброту і турботу про мене, і коли була маленькою і тепер.
[i]
(*- я з дідусем Іваном, червень 2020)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882715
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2020
А жизнь всегда водоворотом кружит
Бросает выбор в беспощадный бой.
Тот кто красив – тот с головой не дружит,
Тот кто умен - тот не хорош собой.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882321
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.07.2020
Коли ми збиралися втрьох то обов’язково виникала нагальна потреба будувати хованки і халабуди. Довгими дощовими літніми днями власне житло ми зводили на печі. Затуляли мур величезними подушками, на запинки напинали простирадла та ковдри. Хоч там було дуже темно, але ж яке тільки надійне укріплення!
Чудова схованка виходила під столом, але потрібно було берегтися, щоб на довбні гуль не понабивати, коли ненароком підведешся у своїй оселі. На ліжках виходили теплі і затишні хатинки, не те що під ліжком на холодному лінолеумі між порожніх трилітрових банок та одиноких павуків, які тихцем снували павутину в пружинах старого панцирного ліжка. Класикою жанру була хатинка з шести стільців серед зали напнутих простирадлами.
Коли дозволяла погода, то ми як креативні архітектори планували свої халабуди у садку біля паркану, за хатою, біля горіха, або взагалі у бур’янах та в заростях бузку край городу.
Справжнім щастям було коли здали «Міхаловну», (так Іра маленькою називала бика), який у господарському дворці мав власні літні апартаменти. Величезний навіс вкритий шифером, з двох боків загороджений парканами з третього – латами з нових добротних дошок. Харчувався бик «Міхаловна» з жолоба зі старого величезного колеса.
Коли таке добро, стало нікому не потрібне, ми з Ірою накинули око на квадратні метри. Кілька днів кипіла робота, бо ми там замітали сміття, що лишилось після худоби, обдирали стіни від слідів перебування скотини, перевертали жолоб, щоб зробити крісло-качалку. Артем нам не допомагав, бо на той час виріс вже з таких дитячих забаганок, тому ми з Ірою оформили все відповідно до власних дизайнерських смаків.
Дощечками позатуляли всі протяги, зробили великий стіл зі старого дерев’яного щита, повісили старе дзеркало, на стіни, крісло і підлогу поклали кружки та килими, які бабуся нав’язала зимовими вечорами. Зробили затишну і приємну територію. Єдиним недоліком було те, що наша вілла знаходилася біля коровиного хліва, і різкий в’їдливий сморід часто видавлював сльози, особливо коли вичищали та вивозили відходи життєдіяльності худоби, а ще там роїлися хмари мух, мошок, комарів та оводів.
Багато часу ми проводили в нашій хатинці, щодня ретельно прибирали і наводили красу. Інколи запрошували гостей: гнідинчан, Свєту, дівчат Ляшкових. Коли ми взіваємо, то Артем на нашу територію приведе Сергія грати в карти, тоді їх пів дня не можна звідти спровадити, поналузують насіння, залишать бруд після перебирання рибацьких снастів, тому ми намагалися нікого зайвого туди не пускати.
Кілька років існувала наша хатинка, з часом потреба в ній зникла, бо цікавіше стало поговорити про хлопців, піти ввечері на лавочку до Чіпки, або наче ненароком слідкувати за мотоциклістами, що ганяли безперестанку повз двір.
Хоч і пройшли десятки років та хочеться хоч на мить потрапити в той час і в те ж місце.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882304
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2020
[i](Аделінці від братика)[/i]
Рідненька сестричка, гарньке дитятко,
Про тебе не знали ні мама, ні татко,
Просив Аделінку їх, подарувати.
Не думав я лиш, що цьому не бувати.
Бо ми розминулись маленька, з тобою,
В той час, як родину накрило журбою,
Полинув я в небо, (така от досада),
З’явилася ти – всім утіха й розрада.
Та я завжди поруч, тебе забавляю,
Вночі колисанку на вушко співаю,
Щоб наших батьків зайвий раз не збудила,
Моя Аделінко, сеструнечко мила.
Я завжди з тобою, промінчиком сонця,
Пташинкою лину до твого віконця,
І як ти зростаєш - я бачу, я знаю,
Я – ангел, і в сон твій щодня прилітаю.
Дивлюсь, як приходиш щодня до світлинки,
Кладеш подарунки, цукерки, малинки,
Цілуєш малюнок, де стрічка чорніє,
(Малесенька ще, та усе розуміє).
Я буду завжди тебе оберігати,
Та замість плеча, лиш крильце підставляти,
Благатиму Бога щоб дав не гостинці,
А щастя й здоров’я моїй Аделінці.
А ти в двічі більше люби маму й тата,
Щоб стала родина на радість багата,
Зростай, Аделінко, як квітка з роками,
І не забувай: «Я завжди буду з вами…»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882272
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2020
Виряжали ми Славіка в армію. Люду найшло повен двір: і старі і молоді, і однокласники, і сусіди, і родичі, куми, колеги всіх членів сімї. Пили горілку та вино, їли всякі наїдки, танцювали під модну музику. А я і ще кілька малих зівак спостерігали за дійством, що творилося надворі. Час від часу ми обходили шалаш, дивилися які нові гості прийшли, спостерігали як рухається молодь під час танців, то ховалися один від одного за хатою та за літньою кухнею.
У коридорі куховарки нам поставили на табуретки ті страви, які ми хотіли, а самі як кулі моталися повз нас і несли на підносах у кілька ярусів виставлені тарілки зі смакотою.
Коли гульня була в повному розпалі, а до дарування було ще далеко, я Іра і Лєнка Кочержиха пішли в кімнатку бабусі Груні. Спочатку на лежанці грали в дурака, потім перебралися на піч. Вже трохи хилило до сну, очі злипалися, та ми вмостившись на теплій черені розказували цікаві історії.
Піч була завішена запинками, тому коли ми почули що хтось іде то затихли і нас не помітили.
У кімнату увійшла тьотя Валя прилуцька, яка у свої «під сорок» була не заміжньою і просила бабу Пріську щоб та їй поворожила, що чекає її в майбутньому. Для мене це було дуже цікаво, адже весь процес гадання на картах бабусі Каті я знала майже напам’ять, а от як гадають інші –ніколи не бачила.
Тихо як миші ми не вилазили зі своєї хованки і слухали як баба Пріська у картах набачила чорнявого, за якого вийде заміж, і буде скоро дитина, за казенний дім, де буде вигідна робота, що будуть якісь дрібні клопоти… Я слухала все і мотала на вус. Дівчата мабуть теж спочатку слухали, а потім поснули, ще до завершення ворожіння. Я їх не будила, бо надворі вже збиралися дарувать, а цього пропустити я не могла, бо ще з вечора в кишені носила гроші, що дали мені з дому на дарування.
Коли солдат почастував і всі подарували, те що думали, почали помаленьку розходиться по домівках, а бажаючі провести солдата в Чернігів залишилися.
Тільки почало світати, у автобус сів Славік і ще два десятки баажючих, серед них і я і поїхали відвозити солдата. Майже всю дорогу я спала, а коли зупинялися по нужді, Свєта край дороги вирівала ромашки і гадала: «Морфлот – не морфлот». У Чернігові лишили Славіка у військовій частині, а всю дорогу пили і їли – гладили дорогу.
Славік потрапив служити в Севастополь, став моряком і два роки провів у Криму, далеко від дому, та часто з армії присилав мені вітамінки у величезних жерстяних банках та смачні шоколадки. Часто писав нам листи, на які ми миттєво відповідали і чекали з нетерпінням додому.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=882145
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2020
Одного літа нашого Славіка брали в армію. До цього він після закінчення Дащенківської школи навчався в Ніжинському аграрному навчальному закладі.
У їхньому дворі дядьки за тиждень до цього ставили шалаш, напинали брезентом, звозили з усього села столи та лави. Привезли музику: колонки і підсилювач. Закупили цілий погріб продуктів, Славік наловив у Тарасівському ставку карасів.
Зранку у дворі кипіла робота, всі метушилися щ встигнути до вечора. Дядьки косили траву щоб у шопі заслати, бабуся Горпина шукала дорожки та рядна, щоб застелити лави, ми з Свєтою з жатого паперу крутили гірлянди та квіточки, щоб прикрасити в палатці.
Славік перевязаний червоними стрічками разом з товаришем пішли по селу кликати гостей на виряжання.
Зійшлося багато куховарок і всім була робота, чистили картоплю, крутили голубці, чистили осередці, кришили салати. Всі метушилися, спішили готували, ми з Ірою плуталися під ногами, то нам води, то нам хліба, то ще щось. І тут у коридорі я помітила чудернацьку рослину, схожу на дерево, але маленька і росла у вазоні, на цій деревинці росли малесенькі червоні перчинки.
Я дуже люблю гострі страви і колись бачила, як дядьо Коля кидав таку перчинку в борщ, потім кривився, червонів, але їв з апетитом. Я вирішила теж спробувать. У вирі підготовки до виряджання ніхто не звернув увагу, що я крутилася біля вікна і вирвала собі перчинку.
Деякий час перчинка була в мене в кишені, я витягувала її щоб понюхати, потім лизнути, потім знову в кишеню і так повторювалося до того часу, поки в мене різко не засльозилися очі, запекли губи, ніс і щоки.
Я з усієї сили прилетіла в кухню до мами щоб вона мене врятувала, але я ж не казала що зі мною тільки плакала і кричала, терла лице і очі, а вимовити не могла й слова.
Всі покидали своє діло і почали мене лікувати, вмивали і водою і милом, але не допомагало. Мочили рушники у холодній воді і прикладали до обличчя, та було все марно. Потім принесли трилітрову банку кисляку, лили на рушник і встромляли мене туди обличчям. Кілька годин рятували мене від невдалої дегустації і лише над вечір перестало пекти лице. Після цієї події я намагаюся не куштувати тих екзотичних продуктів про яких нічого не знаю, бо не можу забути тієї халепи, що відбулася на виряджанні у Славіка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881971
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2020
Хоч ми їздили до бабусі та дідуся дуже часто, а влітку я тут сиділа тижнями і місяцями, та я себе гостею не вважала. Щодня приходили і приїздили в гості інші.
Майже через день стареньким велосипедом приїздив кум Щур, хоч кумом він був тьоті Олі, та так його називали всі. Завжди привозив дві цукерки, інколи яблук, чи горіхів, сідав у коридорі край столу і розказував сільські новини. Передавав привіт від Йосипівни, та від білоруських родичів. Інколи хвалився уловом коли їхав з рибалки, бувало що на сковорідку й карасів давав. Потім з торбини виставляв банку з окрайцем хліба всередині, а бабуся натомість давала йому полвнісіньку банку молока та ще якихось гостинців Йосипівній передавала. Бабусю він називав «нянею», бо вона його виховувала змалечку, а бабуся танула від цих слів, насипала якоїсь смачної страви, ще й чарку наливала гостеві.
Інколи влітку кум приїздив до нас зі своїми родичами з Росії та Білорусі і тоді починалася гульня. Столи ломилися, всі весело спілкувалися, фотографувалися, а потім дядько Сашко, який був військовим підпалив димову шашку, то диму було на всю Казенщину. І сусіди думали, що війна почалась.
Коли починалися весняні роботи на городі з Пирятина на батьківщину приїздила баба Галька Зозуля, та її ми називала Пашка, або Пащина. Вона силилася в залі в бабусі й дідуся і почувалася, як вдома. День вона щось робила на городі та біля своєї розваленої мазанки, яку так і не продала за «доняри», а їсти приходила вчасно до нас. Бабуся намагалася догодити, щоб і смачного зготувати і новеньке постелити. А баба Пашка була хитра, трохи не дочувала, коли її кликали або просили, і все чула коли пошепки розказували якийсь секрет. Іноді вона качала свої права, то телевізор голосно, то взагалі він їй заважав, то ми занадто шуміли, то Гнідинчани лишилися ночувать, коли їй і так мало місця в гостях. Взимку вона писала листи з Пирятина, про те як живе Улька та її діти, а коли приїздила то привозила цукерки «Наталка Полтавка» та вафлі на гостинець.
Кілька разів за мою пам'ять з сумщини являлися бабусині родичі: її брат дід Тиміш, та його донька тьотя Надя. Ми надзвичайно раділи їх приїзду, бо бачилися дуже рідко, може раз в кілька десятиліть.
Щодня приходили місцеві родичі то дід Федір зазирав, бо самому вдома самотньо, то дід Дубинник приходив по цигарки до дідуся, то Дідун ділився сільськими плітками, то баба Пріська приходила щоб насміятися самій, і розсмішити інших, то по молоко йшли люди, або рибалки лишали велосипеда коли йшли до ставка.
У всій круговерті гостей, ми почувалися господарями, адже часто нам перепадало якогось гостинця, що приносили гості.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881970
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 07.07.2020
Теплої червневої пори нас трьох було запрошено на День народження до Сергія. Це було не очікувано, але дуже приємно, бо в минулі роки ми тільки усно вітали його зі святом.
Зранку ми пішли в магазин по подарунок. Вибрали найкращий конструктор, адже від трьох гостей подарунок. В обідній час гарно вбрані, як дорослі, ми пішли на День народження.
На порозі нас зустрів іменинник ми його потягали за вуха, вручили дарунок і пішли в дитячу кімнату. Там було повно дітей: Сергій з дівчатами (сестрами Олею та Наташою) їхні родичі з Черкас Марина і Женька, Сергій малий, Наташка мала, Глобинці... Роздивлялися іграшки, грали в «Мамо, мамо, нитки рвуться», розглядали подарунки.
Нас покликали за стіл і розсадили по місцях. Усім насипали по мисці борщу, якого я в той час терпіти не могла. І зі словами, «Поки не з’їсте борщ, нічого добренького не дамо», Тьотя Таня залишила нас в кімнаті. Ну воно й зрозуміло, рідка страва в обідню пору - як закон, тим більше для малих дітей, але ж не тоді, коли я чекала добреників. Ми пили сітро, щоразу цокаючись склянками, всі їли першу страву, а я бовтала ложкою в повній мисці борщу і їсти його не збиралася. Далі тьотя Таня почала заносити салат з капусти, холодець, котлети, качку начинену гречаною кашею, все було ароматне та апетитне, всі після з’їденого борщу діставали смаколики, а я так само перемішувала борщ в мисці, бо дослухалася до сказаного і нез"ївши борщу іменинні страви сприймала тільки на нюх.
Коли всі наїлися, а я поколотила наїдок, то побігли гратися надвір. Хлопці грали в настільний футбол, ми з дівчатами готували делікатеси біля купи піску, потім всі побігли в яр, звідти на вигін. І розійшлися додому. Я вже встигла передягтися в старий одяг, аж тут прийшов іменинник кликати їсти солодке.
Так як і першого разу ми передяглися в нове і пішли святкувати, хоч вже без подарунку але з надією, що борщем вже мене частувати не будуть. Ми знову сіли на свої місця куштували налисники з сиром, з маком, пташине молоко, заливний кисіль, горішки, трубочки та смачний торт зі згущеним молоком. Ми знову вітали іменинника, їли смакоту, запивали клубничним компотом і святкували, як дорослі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881905
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2020
Не лише я перебуваючи на канікулах у бабусі й дідуся отримувала різноманітні травми. Артем та Іра теж не далеко від мене відстали.
Артем після тривалого перебування на сонці страждав від мігрені, він лягав на ліжко, ховав голову під подушку і чекав поки переболить око і голова.
Ми в цей час ходили по хаті тихо, як миші і говорили пошепки.
Одного разу дідусь мене та Артема взяв на роботу. В той час він на гусиничному тракторі обробляв поле біля Пасіки. Тому ми знали, що в будь який час зможемо піти додому, як набридне. На роботу ми взяли жарене сало з хлібом, варені яйця, пір’я зеленої цибулі і цукерки смоктунці. Ще з собою взяли торбу іграшок, щоб не нудьгувати.
Спочатку все було добре, ми дивилися як дідусь керує ричагами замість звичного керма, як ходить трактор від дороги до яру, як стовпом стає за нами курява. Потім зненацька у Артема розболівся живіт. Зразу Артем за нього тримався, потім почав стогнати, потім почав плакати і дідусь разом із їжею і цяцьками нас відправив додому. Я бігла попереду з торбами, за собою тягла хворого, Коли ми вже дійшли до акацієвої дороги я Артема залишила там, а сама побігла кликати бабусю. Поки я дісталася додому все розповіла і ми з бабусею вирушили в бік яру. Артем вже дійшов до Дубинників. У руках тримав величезного їжака і голосно плакав, не тому що живіт болів, а тому що їжак своїми голками йому поколов всі руки.
Щодня Артем з Сергієм Ляхом десь гуляли то в нас, то в них. Коли хлопці розважали себе стрибками з високого паркана в пісок, Артем зачепився об залізний стовп і розбив собі голову. Було страшно, все в крові, і величезна рана, яка скоро зажила сама.
Іра теж часто потрапляла в халепи. У два роки у носа Іра запхнула колосок, остюки з якого витягала медичка великим пінцетом. Іншого разу вилила собі на ноги величезний черпак гарячого холодцю. Ми тоді Іру возили в колясці, бо вона не могла ступати на ніжки. А ще раз вона наїлася ягід бузини та отруїлася. Ми так перелякалися, напували її марганцівкою, рятували як могли. І навіть через тридцять років від тих спогадів здригається все тіло, а уявляю як ми попсували цими витівками нерви бабусі та дідусеві.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881859
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 06.07.2020
Хоч і були ми порівняно слухняними і чемними та траплялося так, що частенько потрапляли в якісь халепи. Наче і не порушували настанов дорослих, наче і самі думали що, як і коли робити, але зірки були не на нашому боці і тому ми часто отримували різноманітні травми.
В дитинстві, особливо влітку, в мене часто виникали носові кровотечі. Бувало по сім разів на день, мене рятували, ваткою, холодними компресами та пігулками «Вікасол». Я звикла до такого режиму, тому сприймала, як буденність, в той час як родичам здавалося, що це щось дуже страшне і ледь не потрібно викликати швидку допомогу.
Колись Свєта везла мене велосипедом додому і якось випадково колесо посунулося по грязькій стежці. Ми вдвох полетіли з велосипеда. Все б добре, але в той час мою ногу вкрутило між спиці переднього колеса, вона там і лишилася. Я репетувала, як різана, на всю Казенщину, бо ногу не можна було ніяк витягти. На мій крик позбігалися якісь люди, почали згинати спиці, та визволяти мене з колеса. Боліло дуже, як дошкандибала додому не дуже і пам’ятаю, та після того випадку Свєта довго відмовлялася мене возити на рамі.
Того ж року наприкінці літа почали спіти пізні абрикоси біля порогу. Так хотілося скуштувати саме з цього дерева, бо зеленцем ми пообносили всі плоди ще в червні, а на самому вершечку, вабили око жовтогарячі абрикосові боки, яких я налічила майже десяток.
Я з порогу вилізла на загорожу, потім по стовбуру, з гілки на гілку, між колючих абрикосових голок. Я була біля своєї мети. Кілька солодких і соковитих плодів я скуштувала просто на дереві. Потім, решту зірвала абрикос в пазуху. Аж тут, в цей час, хтось вийшов з хати і я так злякалася що мене побачать високо і почнуть хвилюватися, що відпустила гілку за яку трималася. Тієї ж миті під ногою щось затріщало, нога ковзнула вниз, гілка зламалася, і я гунула з того дерева зачіпаючись за кожну гіллячку і кожну колючку, здираючи шкіру до крові.
Вже на землі я усвідомила що з абрикос лишилася юшка, а я була вся обдерта. Пам’ятаю, як пекли мої рани, коли їх протирали трійним одеколоном.
Одного недільного, дощового дня дідусь з бабусею збиралися йти на вибори, нас лишали вдома самих дивитися «Гостю з майбутнього». Бабуся випрасувала собі хустинку з квічастою обводкою, коричневу спідницю, дідусеві білу теніску. Зібралися і пішли у клуб на голосовку.
Не встигли вони дійти до Шостака, як нам схотілося пограти у «Панаса». Мені зав’язали очі косинкою, розкрутили зі словами: «Панас, на чім стоїш?... Що продаєш?... Лови мишей, а не нас…» Я й почала ловить. Розмахувала руками з надією спіймати Іру і Артема. Аж тут моя ліва рука прилипла до чогось гарячого і болючого. Я з криком зірвала з очей косинку і побачила, що рукою торкнулася гарячої праски, що стояла на столі.
Трішки шкіри шкварчало на прасці, на руці була рана, як сірникова коробка, а біля неї червона опечена пляма. Я продовжувала кликати на допомогу, та «миші» думали, що я хитрістю їх до себе виманюю. Коли Іра з Артемом переконалися, що моє волання це не жарти і не хитрощі, швидко вилізли з під круглого столу і ледве не звалили чорно-білого телевізора «Березку». Потім вдвох потягли мене на поріг де стояли відра з дощовою водою. Щодуху занурювали туди мою опечену руку, і тримали мене, щоб я не вирвалася і не втекла від їхнього лікування.
Ціле літо носилася я з тією рукою, адже все почервоніння перетворилося у величезні пухирі, які лопалися, погано гоїлися, а я безперестанку робила компреси з відвару трави гусячої лапки. Цього разу сіточки, що я колись тягала з автомобільних аптечок, використовувала вже за прямим призначенням.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881819
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2020
На початку дев’яностих у Світличному почали проводити газ. На вулицях копали довжелезні траншеї, наче лабіринти, які розгалужувалися в кожну вуличку і до кожної оселі. Потім довго туди вкидали труби, їх зварювали, кріпили потім чекали поки загорнуть ями.
Ціле літо на Казенщині все було перекопано. Ніяк було проїхати, а переходили на іншу сторону траншеї по дерев’яних місточках. Кожен господар собі його робив сам з дошок, старих дверей, одним словом, хто як придумував так і робив, щоб і собі зручно перейти, та і худобу перегнати. Коли було грязько, то по вулицях не лишилося місця щоб пересуватися без перешкод. В цей час газові окопи були особливо небезпечними.
Для куткових дітей це був не аби який атракціон, адже всі раніше відомі ігри набували нового колориту. Граючись у хованки, ми могли ховатися як на землі так і під землею, гра в квача теж була особливою. І великі і зовсім маленькі, всі були захоплені дозвіллям по газових ровах.
Одного разу у ровах ми грали у «зайців та лисиць». Суть гри така, що зайці Артем, та Сергій тікали від зграї лисиць, яких було набагато більше: ии з Ірою, Оля і Нашаша Ляхові, Леся, дівчата Глобинцеві. Так ми гасали по підземеллю півдня, аж поки не травмувався заєць Артем. А сталося все так.
В той час частина труб була вже в ямах, а частина на землі. В місці де довжелезна труба звисала в канаву зайці надумали заховатися, Сергій на дві голови нижчий від Артема тому пробіг під трубою а Артем торохнувся лобом і втратив свідомість. У скрутну хвилину зайці з лисицями тягли з канави Артема, тулили до лоба подорожники, вели додому ледь живого, щоб вже наступного дня продовжити цікаві забави в газовій ямі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881787
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2020
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=jikrrsfMWvU[/youtube]
Пам’ятаю з дитинства, що тільки чула музику по телевізору, зразу ж мені хотілося танцювати, викручаватись, ставати на місточок та березку. У мене була мрія – сісти на шпагат, я щоденно розтягувалася, старалася, але ніяк не вдавалося. Мені пощастило, я випадково сіла на шпагат, але за цю пригоду мені соромно й досі.
Перед двором був величезний вигон увесь у спориші і тому часто ми там гуляли коли до нас приходили Сергій та дівчата Ляхові. Інколи там паслися гуси, інколи качки, корови по дорозі в яр теж там скубли травичку. Саме перед двором хлопці робили собі футбольне поле. Замість воріт клали цеглини, ділилися на команди і грали до темна.
Якось, під двір зійшлася купа хлопців: наш Артем, Кальбусові, Сергій Ляшок, Колька, Руслан, Крихтенкові, ще якісь велосипедами приїхали. І почалася б гра та не вистачало одного гравця, тому мене поставили на ворота.
Я старалася не пропустити гола і не підвести свою команду, я відчайдушно відбивала м’яч, ловила його, відбивала, аж тут сталася неприємність.
М’яч летів просто у ворота, щоб не допустити попадання я вибігла вбік від воріт. Впіймала мяча і в цей час моя нога ковзнула і поїхала вперед і я вже на шпагаті. Та моя радість швидко минула, коли я побачила що спочатку я втупила в коровячі «міни», які щойно залишила череда, і я вся приземлилася саме в на них.
Як же мені було соромно. Всі збіглися дивитися на шпагат, а я сиділа в смердючій бридоті і мріяла як же швидше добігти до двору та змити з себе рештки слави.
Наступного дня коли я згадала про шпагат намагалася повторити вже в хаті, без свідків та без екстриму. Я обрала ліжко застелене новою ковдрою, бо на атласному червоному квадратику, який виглядав з підодіяльника добре скобзалися ноги. Шпагат вийшов з першого разу, але і підодіяльник тоді розірвався на дві половинки. Довго я пояснювала, як так вийшло розірвати новий елемент постільної білизни.
Далі для своїх шпагатів я почала обирати більш простіші місця, щоб не зашкодити ні собі, ні іншим.
[i](* - на фото я сідаю на шпагат в гумористично-хореографічній постановці)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881530
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2020
Майже щодня бабуся Маруся з нами ходила в магазин. Спочатку нас всіх треба було вмить, причесати, одягти щось новеньке і чистеньке. Шлях туди й назад був не близький, а ще коли вистоїмо в черзі, то додому поверталися перед обідом і бабусі вже ніколи було діло робити. У магазині ми починали варити воду, тому сітра, тому цукерок, тому альбом і олівці, то конструктор, то босоніжки. Бабуся намагалася купити те, на що вистачало грошей.
Коли ми підросли, то почали ходити втрьох, щоб донести хліб і батони. Згодом Артем ходив сам, а ми з Ірою вдвох.
Похід в магазин був дуже цікавим завданням для нас, бо ми по дорозі заходили наїстися абрикос, придивлялися в центрі села собі хатинку, а потім цілу дорогу фантазували на тему, як би ми тут жили. У центрі села ми по тричі обходили всі магазини, щось там собі придивлялися постійно.
Одного разу Іра своїм довгим язиком мене опозорила. Діло було так… Ми стояли в переповненому продуктовому магазині в тісній черзі. Довго ми чекали поки будкова машина з Варви привезе лотки з хлібом, аж тут Іра засумувавши відпалила на весь голос: «Інна, давай леп качать!»
Такого сраму я витерпіти не могла і швидко потягла Іру за собою додому, а Артем, замість нас, пішов по хліб вже в обід. Ірина репліка вибила мене з колії, а все тому, що напередодні тьотя Оля кликала Іру купатися після активного дня на сільських просторах і казала: «Йди, будем леп качать!» Це звичайно, був жарт, та і люди у черзі почули, посміхнулись і забули, а я до кінця літа відмовлялася ходити в магазин. (От така була душевна травма).
Та не лише в центрі села ми могли зробити покупки, дуже часто ми ходили на «Газове». За нашим яром і шовкунами був підрозділ газопереробного заводу, називали її «Дожимна», або «Газове». Саме туди для працівників підприємства привозили свіжі, якісні, дефіцитні товари, тому часто жителі Казенщини саме на «Газовому» скуплялися. Шлях був однаковий - що в центр, що туди, та і дорогу лише раз переходити, а то все стежками та полями ходити. Хоча тут були свої небезпеки: то десь гадюка пролізла та нас налякала, то щось у лісі зашаруділо, то якийсь дурак на дуба кота прив’язав… Але все це не марно, бо ми з «Газового» крім хліба приносили «Пепсі-колу», шоколадки, повітряний рис, плавлені сирки, шоколадне масло і ще всього багато.
Походи по хліб були щодня, ми самі обирали де нам робити покупки, та бувало і так, що хліб і сайки у авосьці дідусь приносив коли йшов з роботи.
Пізніше, коли дідусь і бабуся постаріли, то скуплялися в торгашів, які двічі на тиждень привозили продукти та необхідні товари на куток. А ми й досі згадуємо ті пригоди, які траплялися з нами під час походу по хліб.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=881525
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2020
Щоліта нас долучали до дуже важливої сільської роботи – заготовляти сіно на зиму. А починалося все так. Ввечері після роботи дідусь ішов на сінокіс дивитися на траву, ми ж як особиста охорона, бігли за ним. Спочатку ми дійшли до бабусі Груні, там перекинулися парою слів і далі пішли у вуличку повз Гришків. Десь посередині майже безлюдної вулиці дідусь звертав у бік у високий бур’ян та лопухи. Обережно протоптував стежку між гілками колючого терну та жалючої кропиви. А ми пробираючись цим шляхом слідували за дідусем. Дідусь спускався з пагорба і непомітно пірнав між гілок на світлу галявину, яка була вся у високій і соковитій траві. Трішки там подивився і велів нам повертатися.
На зворотньому путі дідусь знову заходив до родичів і домовлявся з дядьом Колею, щоб він допоміг косити траву.
Вже наступного дня ми з бабусею йшли тим же шляхом на сінокіс.
Замість зарослів, була акуратно викошена стежка, яка вела саме до нашого сінокосу. І починалася робота. Ми розтрушували свіжоскошені покоси, вибирали кропиву та високий бур’ян з трави, відкидали її від лісу, скидали з пагорба і все це під палючим літнім сонцем. Час від часу ми зупинялися щоб напитися води з літрової банки, то з’їсти шматок хліба з салом. Щомиті ми пильнували, щоб випадково не вступити у хатинку рижих мурашок, які дуже боляче кусали і були всюди.
Вся робота тривала у швидкому темпі, хто розтрушував руками, хто граблями, хто вилами, але ми дуже спішили щоб встигнути до обіду поки приженуть череду.
Після обіду знову на сінокіс щоб перевертати пов’ялу траву. Кілька днів тривала безперервна робота, тому що до дощів потрібно було перевезти сіно додому.
Сінокіс мав лише один під’їзд і мало який трактор міг туди заїхати, бо спочатку треба було транспорту спуститися в яр, потім проїхати під болотом і піднятися на крутий пагорб оминаючи рови та кущі.
Одного разу коли перевозили і сіно кожен мав свою роботу: дідусь був на причепі і упорядковував сіно, яке закидали вилами з низу, ми з бабусею підгрібали все до купи. Коли переїхав трактор до третьої купи сіна, почалася та ж сама робота, але в цей час відбулась якась несправність з трактором і він з розгону поїхав униз зі страшною силою.
Всі дуже злякалися, я бігла до трактора так, що навіть шльопки погубила, тому що на причіпі був дідусь, а трактор летів просто в болото. На щастя все минулося добре, дідусь вчасно схватився за якусь залізяку і втримався, а водій перед болотом, зумів повернути кермо на дорогу.
Сіно, яке привезли з сінокосу скидали під двором у велику кучугуру, а потім до самісінької ночі попінками переносили його у холодний хлів на зберігання.
Так тривало щоліта і дідусь безперестанку, щось десь косив і на баби Сарафининому городі і в садку і кругом обійстя. Коли наближалася хмара, то вся робота прискорювалася у кілька разів, лише б не намокло і не пропало сіно для худоби. Але ж бувало і так що неочікуваний дощ кілька разів поливав сіно і воно перетворювалося у безбарвну, вицвілу солому не придатну для використання. Тоді було дуже шкода сіна і шкода вкладеної в сіно праці, а ще виникала нагальна потреба шукати місця, де можна викосити і висушити сіно.
Надзвичайно складна праця тоді була буденністю, а зараз - це взагалі виглядає, як складний і відповідальний ритуал селян, який потрібно було з гідністю пройти для благого задуму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880977
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.06.2020
Коли бігли у яр, нас тягло як магнітом до казенного ставка. Ми його знали, як свої п’ять пальців, а можливо й краще. Ми знали де клює риба, знали де які корчі у воді, де купатися краще, а куди краще і не підходити. Кожне містечко там мало свою красу і неповторність.
Від дороги був крутий берег ставка, а внизу біля води розміщувалися рибалки, які хотіли ловити на глибині. Посередині греблі росла старезна верба, яка поступово засихала, у ній з’являлися дупла і поступово перетворювалася на страшну суху потвору. Повз вербу дорога вела до греблі, де з одного боку стояла труба і з неї вода перетікала на інший бік невеликим струмком десь глибоко внизу в очереті. Ця дорога мала далі крутий підйом до шовкунів, де за лісом виводила на асфальтову дорогу. Інколи цим шляхом ми скорочували дорогу коли їхали з Гнідинець. Було швидко, але дуже страшно, бо гребелька була занадто вузенька і здавалося що один бік коліс рухався майже по краю дороги біля ставка, а інший – в повітрі над глибокою прірвою.
З дороги огинаючи ставок йшло безліч вузеньких стежинок що понатоптувала ферма. Поруч був пляж який ми називали «Пісок», хоча крім глини й грязі там нічого не було. Хоча це було єдине місце на ставку де можна було плавати і дорослим і малим. Інколи ми так захоплювалися плаванням з надувними кругами, що пізно помічали, як на нас суне вороже рогате тисячне військо фермівського скоту. Тоді ми згрібали одяг ближче до себе, а самі ліпили з грязюки «сніжки» і жбурляли в тих корів, які наближалися до на і до нашого пляжу.
Коли були зовсім малими, то ми купалися на Улитиній, та ми називали це місце мілиною. Там можна було спокійно перейти на інший бік лише по шию занурившись у воду.
Далі починалися лози, там ніхто не купався та і вудки там зачіпалися за коріння, але там ставили ятри. Коли надворі смеркало дідусь йшов до ставка, а ми підтюпцем бігли за ним, щоб допомагати нести рибу. З дому дідусь брав шматки хліба, макуху, якусь кашу для прикормки. Біля лоз дідусь роздягався і майже по пояс заходив у воду, і повільно витягував ятір на берег. Ми витягували блискучих карасів, дідусь вкидав рибі нові харчі і знову закидав ятір у лози, щоб зранку знову прийти по улов. Додому ми поверталися вже по-темному, страшно було йти вузенькою дорогою в лісі, ми трималися за руки і тулилися до дідуся.
Від нашого боку ставка з найрибніших місць можна відмітити пеньок, до нього було складно дістатися, або перестрибувати воду, або по менших пеньочках пересувалися до цього місця. Біля пенька не було бур’яну, не було затопленого коріння і тому закинути гачок можна було майже на середину ставка. Біля березняка у корчах теж добре клювали маленькі карасики. Кожен рибалка собі облюбовував своє рибне місце і намагався прийти першим, щоб ніхто його не зайняв.
Артем із другом Сергійом по кілька разів на день ходили рибалити. Улови були різні то великі, то малі, то мало, то багато. Одного разу Тьома прийшов мокрісінький, але дуже щасливий. Виявляється його короп затяг у воду та обірвав тятиву. Але все ж вдалося крім двох маленьких карасиків упіймати кілограмового вусатого коропа.
Я теж дуже любила рибалку та у мене було кілька умов, щоб хтось нанизував черв’яків і лазив у воду розплутувати вудки, що часто заплутувалися у корчах. А в Артема умови були свої: ми з Ірою мали сидіти тихо, і до ставка і назад нести всі вудки.
У вихідні на рибалку ходив і дідусь. Зазвичай він ловив на донку, в той час коли ми на мілині заплутували в гілках свої вудки.
Одного разу після дощів прорвало греблю на Рогинському ставку. Всі люди з підсаками йшли в лози ловити рибу, яку течією несло у Казенний ставок. Ми з Ірою озброївшись пластмасовими іграшковими корзинками і сіткою теж пішли у лози. Там бродили по траві і знаходили карасиків які заплуталися, зачерпували корзинками води і так теж ловили рибку. Цілий день ми рибалили і принесли того разу багато золотих карасиків.
Вдома, чистити рибу найчастіше приходилося мені. А бабуся її смажила смачну-смачну до золотистого кольору. Інколи, збувалася моя мрія і мені дозволяли зробити з риби тараньку. Я її чистила, мила, солила нанизувала та підвішувала до труби в сараї де було сіно. І не проходило і кількох днів як лазила до рибки, перевірити, чи ще не готова. Взагалі то я люблю дуже суху рибу, та від моєї нетерплячки, дуже рідко вона встигала досихати до потрібної кондиції.
Вже років двадцять я не була біля Казенного ставка. Кажуть він заріс очеретом та лозами, яри позаростали чагарниками, бо там вже кілька років не випасають худобу, не гонять тим шляхом ферму, бо більше десятка років тому були знищені всі фермівські приміщення. Бобри повалили у воду стовбур старої верби. Скрізь все заросло, але в пам’яті у мене залишився той ставок, який був у моєму дитинстві.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880836
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2020
Не було жодного дня щоб ми раз чи кілька разів не побували у яру. Він був близько, лише через кілька хат починалася дорога, яка вела прямісінько у яр до ставка. Там, приблизно раз в місяць пасли скот, вмостившись в холодочку під високим деревом і слідкували щоб корови не йшли в ліс, на іншу сторону струмка, не тікали додому чи не перлися до ставка.
З дому бабуся нам готувала торбу їжі, щоб внуки не зголодніли. А ми,ледве встигали спуститися до яру, і починали трапезу, яка тривала аж поки не треба було гнати корів з пастівня. Бабуся завжди клала хліб з жареним салом, молоденькі огірочки, варені яйця, а на десерт батон і півлітрову баночку молока.
Щоразу потрібно було змінювати місце дислокації перебиратися вслід за коровами. А вони могли йти куди завгодно: або в дубки, або в пасіку або дертися до шовкунів, чи в бік Рогинського ставка. А могли навіть до мостища дійти, дивлячись де в той час була паша, і де останнім часом їх пасли.
В залежності від того, де ми знаходилися і забави ми видумували відповідні. Коли пасли у ярку під назвою «Пасіка», то слідкували щоб корови не лізли в поле і не тікали додому. Ми тим часом могли почистити криниці біля ставка, або дощовиком наносити води і вилити ховраха. Коли корови йшли далі, то ми рвали там липовий цвіт, суниці, а я одного разу ухватила за шубку зайця, правда він від мене втік, а мені залишив лише жмуток шерсті в долоні, і я довго намагалася довести, що то справді із зайця вирвала, а не десь знайшла.
Коли корови заходили у ставок на мілині, щоб напитися води, та якось врятуватися від оводів, то потрібно було слідкувати, щоб вони не перебрели на інший бік ставка, де за акацією починалися людські городи.
Коли ми чули вдалині зловісне ляскання батога, то розуміли, що дядьки на конях женуть колгоспну ферму на випас, і нам потрібно було відгородити череду, щоб скот не змішався.
Інколи, відразу тільки спускалися в яр, корови повертали між лісів болотом і йшли в бік Тарасівки. Там був дуже крутий схил пагорба, а на ньому росла низенька травичка без колючок і кущів. Добре підобідавши, ми з Ірою вирішили скочуватися з цієї гори. Ми, наче клунки з просом котилися до самісінького очерету. Було надзвичайно весело і цікаво, та після п’яти таких скочувань ми зрозуміли, що космонавтів з нас не вийде. Закрутилися голови, нам нудило і було дуже погано, тому замість того щоб завертати корів ми лежали під кущем глоду в холодочку і страшенно мучилися.
Коли хотілося пити то ходили до Снівниці, там витягували холодну воду і пили просто з відра, а на зворотному шляху в яр обривали спілі ягоди з вишень, які росли під двором.
Щоразу коли ми пасли, дідусь кожному своїм складаним ножиком вирізав свистки з гілочки липи. Ми втрьох свистіли щодуху на весь яр, ніби арбітри на футбольному полі намагалися курувати скотом, за допомогою звукових сигналів.
Пам’ятаю, як одного разу ми поглали череду під мостище, а там було озерце. Якщо чесно то звичайнісінька калюжа, у якій було по колін води, а муляки у двічі більше. Удвох з Ірою ми купалися півдня у цій багнюці, намазувалися грязюкою, оббризкували одна одну, в той час як Артем з дідусем пасли скот. Страшенними замазурами ми повернулися додому, білизна пранню не піддавалася, а от нас тьотя Оля довго квасила у мисці, щоб відмити бруд після купання.
Коли не треба було бігати завертати скот, то ми у лісі шукали гриби. Як зараз пам’ятаю, де завжди траплялися красноголовці, де росли синяки. Набравши грибів ми з трофеями поверталися додому, а бабуся нам варила юшку з грибами.
Добре роздивившись грибні місця, ми втрьох а інколи ще й з Ляшками ходили по лісу в пошуках лісової здобичі. У лісі, що за струмком росли бабки і красноголовці, а у березняку було повно піддубнів, які спритно ховали свої м’ясисті брилі в суху траву. Інколи гриби ми знаходили і на сінокосі, недалеко від Оліянового дворища.
Заразом могли піти до руїн хати, а там такі абрикоси росли, що ледве в жмені вміщувалися. Ми паслися біля дерева, набирали повні пазухи соковитих абрикос і були раді, що саме нам вдалося знайти це дерево. Коли спіли горіхи на ліщині то ми йшли в ліс, Артем ніби вудки різати, а ми за компанію і повні кишені наривали смачних горішків які їли свіжими, або сушили на курятнику.
Кілька разів у молодій акації та лопухах ми робили собі схованки. Сиділи там тихенько, як миші, а коли якийсь рибалка недалеко від нас закидав вудку то починали його лякати. Не так лякали, як шуміли, сміялися, кричали, що в рибалки не було шансів щось упіймати, бо від нашого вереску шарахкалися навіть жаби.
Так на свіжому повітрі і лоні природи проходило наше літо, ми зростали і засмагали ганяючи по нашому яру.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880832
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2020
Щоліта з Криму до бабусі й дідуся приїздили внуки Артем та Іра. Їх зустрічали в Прилуках на залізничному вокзалі, віталися і саме там вони припиняли говорити російською, а починали балакати так, як ми. Привозила їх у червні тьотя Оля на ціле літо. Спочатку поки в неї була відпустка, а потім сама їхала у Бахчисарай, а в кінці літа моя мама їх відвозила щоб встиг Артем у школу.
За рік ми страшенно скучали один за одним і тому, я лишалася з ними на ціле літо у Світличному. Нам було надзвичайно весело, що не день, то нові забави, пригоди, постійно якісь дитячі халепи та своєрідні перемоги.
Вдень ми гралися на подвір’ї, бігали до товаришів, по лісах по ярах, минав наш день, У хату ми заходили тільки їсти, хоча тоді я любила тільки смаколики. Всі діти з кутка як саранча не злазили з цукрової шовковиці, яка росла край двору у діда Дубинника. Ми по пятеро сиділи на паркані і смакували солодким делікатесом, аж поки у двір не виходили дід чи баба, тоді ми всі як грудки падали на дорогу і розбігалися в різні боки.
Щоденно ми мали важливу роботу – відгонити гусей на ставок. Дуже не хотілося прокидатися зранку, але обов’язок – є обов’язок. Та якщо чесно, то ми їх ледь догонили до яру. А там лякали гусей, розганялися і скеровували їх на дорогу, яка вела до ставка, а самі з чистим сумлінням поверталися додивлятися свій сон.
Коли були кролі, то вимірювалися, кому йти по полин та забудьки, чомусь така робота завжди випадала мені.
Найтяжче було тоді коли дощова погода тримала нас у хаті. Ми дивилися телевізор, Артем - читав книжки, я – вишивала, а Іра розфарбовувала свої розмальовки. Більше одного дня таку каторгу не можна було витримати.
Пам’ятаю, як ввечері на порозі під берестком ми вечеряли польовою кашою, яку бабуся варила надворі за погребником. Каша була смачнюча пахла димом і літом. Потім ми купалися у великій мисці, бо за день були, як із грязюки зліплені і йшли в хату дивитися фільмоскоп. На стіну кріпили білу простиню, на столі ставили стільчик з якого кіномеханік Артем прокручував нам плівки з кадрами улюблених мультфільмів, а дідусь завжди читав текст, який зображений під кадром. Було так цікаво, що ми після короткого сеансу всі швидко засинали, щоб набратися сил для наступного насиченого дня.
[i] (* - Тьома, Іра та я разом з бабусею Марусею у дворі під берестком. Приблизно 1991-1992 р.р.)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880742
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2020
Коли я приїздила до бабусі й дідуся, то моє перебування там не обмежувалося лише гостюванням у них. Неподалік, жили в нас родичі і ми щодня їх навідували.
Там жила бабуся Груня, хоча бабуся вона моїй мамі, і мати дідуся Івана, але ми зверталися саме так. Вона була дуже низенького зросту, дуже повна, як колобочок та завжди усміхнена. На ній завжди був темного кольору фартух, який їй пасував до будь-якого одягу. Сиве волосся виглядало з під хустки зав’язаної під бороду і на зап’ястку маленької, але ніби надутої руки був мідний браслет, який бабся Горпина носила від тиску.
Бабусю Груню найчастіше можна було побачити на лавці біля колодязя, коли гомоніли з Бадрачкою та дідом Валахом, у дворі біля погреба на ослінчику - за якоюсь важливою сільською справою, у кухні – коли чистила картоплю, чи варила борщ, у кріслі біля телевізора – коли йшов її улюблений серіал, або у маленькій кімнатці біля печі – коли нездужала, то там відпочивала, а навкруги дуже тхнуло різними ліками.
Коли у родичів за столом збиралися гості, то бабуся Горпина завжди просила щоб ми з мамою вдвох поспівали, а вона слухала і по щоках текли сльози.
Крім бабусі Груні в цій хаті жив її син з невісткою, та внуки.
Дядьо Коля, (так я його називала, а насправді він мені дід, бо рідний брат мого дідуся) працював у колгоспі, їздив на автобусі і часто підкатув нас то по хліб, то до свого двору. Був він високого зросту, кремезний, завжди носив сорочку розстебнуту від коміра і закочені до ліктів рукава. Дома ми могли побачити лише вечірньої пори. Найцікавішою забавкою була музична скринька, яку дяді Колі хтось подарував. Стояла вона в залі, високо на шафі і мені щоразу хотілося її відкрити, щоб вкотре послухати «Полонез» Огінського.
Дружина дяді Колі – тіточка Надя, працювала бухгалтером то в Богданах то в сільській колгоспній конторі. Коли ми до них приходили, то вона обов’язково нам показувала нові вишиті рушники, наволочки чи серветки, які перезнімала у сільських майстринь.
Славік (мій двоюрідний дядьо і двоюрідний брат моєї мами) в той час ходив до школи, але у вільний час займався рибалкою і щодня фіксував свій улов у зошиті. Рибалив він на всіх ставках які у Світличному, а їх було багато. Біля дивана на якому спав Славік стояв магнітофон «Маяк» а біля нього цілий дипломат касет різних музичних напрямків, які він колекціонував.
Свєта, його сестра, часто до нас приходила гулять, або ми до неї. Зі Свєтою я ходила на шкілький вечір присвячений Василю Стусу. У Свєти я інколи ночувала. І вона, будучи старшокласницею приїзджала до нас У Гнідинці з подругами, щоб піти погуляти, а потім у нас ночували.
Коли у моїх родичів провели телефон, то я часто приходила, щоб подзвонити мамі на роботу. Бувало, що там мені давали тараньку, яку я просто обожнюю.
Інколи, навіть по двічі за день ми відвідували родичів, а вони відвідували нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880739
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.06.2020
Скільки себе пам’ятаю, завжди з нетерпінням я чекала поїздки до дідуся й бабусі у Світличне. Село це від нас приблизно в десятку кілометрів, в залежності яким шляхом добиратися. Там мене з нетерпінням чекали мої родичі дідусь та бабуся. Я теж була щаслива коли на Казенщині доїжджаючи до Шостаків бачила білий трикутничок фронтону на хліві і до самісінького двору на всю машину репетувала «Оно, насє Сітисьне».
Перед двором був величезний вигін покритий килимом зеленої трави, вузенька стежечка повз електричний стовп, купу соломи, до колодязя, звідки носили воду на коромислі.
Спочатку воріт і хвіртки не було, замість них товстелезні зелені труби, які вказували куди треба заходити, хоча найяснішим орієнтиром, що справді потрапили туди, був величезний гіллястий бересток серед двору, і шовковиця, яка росла ближче до хати, їх було видно здалеку.
Першим нас зустрічав коротконогий, чорний, кудлатий Кутька, який своїм унікальним голосом дзявулів, і сповіщав що приїхали гості.
На порозі нас зустрічали бабуся та дідусь веселі, радісні і щасливі, що ми приїхали. А їздили ми щотижня, а бувало і частіше. Батьки щось допомагали чи на городі чи по господарству, а я просто гостювала.
Тільки випадала хвилинка перепочинку, бабуся запрошувала полежати на дивані на величезних пухових подушках, а в цей час метушилася коло плити, груби чи печі готуючи смачні і неповторні страви для нас.
Бабуся варила червоний борщ з лободою, з характерною томатною кислинкою, смажила на сковорідці картоплю, рум’янобокі карасики, омлет, який був пишний і повітряний, як хмаринка. М'ясо з печі завжди мало хрумку коричневу шкірку. Все було надзвичайно смачним і пиріжки і булки і корж, що схожий на торт, але бабуся говорила що воно сьогодні «невдачне», а от учора було «навмир добре».
Завжди із крайньої шкаховки мені витягували якісь гостинці, чи то в магазині купили, чи на газовому чи Пащина привезла, чи кум пригостив, все складали там, а потім відгодовували мене смачненьким.
Щоразу запрошували переночувать у себе. Коли ми лишалися, то тато з дідусем пили по чарці, потім довго курили свої цигарки, мама говорила з бабусею, а я ганяла то до одних то до інших. А коли я лишалася сама, то цілий день мене забавляли як могли: сто разів я переглядала величезний фотоальбом зі світлинами людей, багатьох з яких ніколи не бачила, то сумські родичі, то прилуцькі, то бабусині брати, то фото якихось родичів яких вже немає. Далі мені читали потріпану книжку російських народних казок, розглядала плакати рідкісних птахів, потім перемірювала весь одяг який був гардеробі і чимось мене зацікавив, якщо ні, то у вузлах на печі шукала собі оригінальне вбрання.
Ввечері дивилася вечірню казку і бабуся мене вкладала спати. Це було найстрашніше. Чомусь мені було так сумно, не радували повчальні віршики, які бабуся розповідала лежачи біля мене у залі на дивані, ні казочка про півника-кугутика, бо я сумувала, що всі мої гнідинчани «дома разом, а я одна-однісінька, як пальчик». Спочатку я довго не могла зрозуміти, що мене тут теж дуже люблять і оберігають, тому так важко було засинати.
Згодом коли підросла, то залишалася частіше, тут була особлива аура дитинства, адже навіть за якусь шкоду, на мене не підвищували голос, і навіть не ображалися. Час минає і буденні колись моменти, зараз стали лише спогадом, приємним і неповторним.
(* - на фото дідусь Іван і бабуся Маруся. Храм 2012)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880649
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.06.2020
Чула вислів: «Чого ти, як шершень?» Який той шершень я не могла уявити. Знаю що схоже на бджолу, знаю що дуже дзижчать, але я їх не бачила.
Коли в Марунденків було весілля і віддавали заміж доньку Оксану, то все виконували чітко до давніх традицій.
В неділю обов’язково катали на візках весільних батьків. Коли вже їх викупали у ставку, дійство майже завершилося, всі свайбани поверталися назад до весільного столу навпростки.
Саме там відбулося моє знайомство з шершнем. Ми йшли шелюгом повз старі верби, саме там у стовбурі щось гуло, але ж то далеко. Коли вже заходили в глибоку дорогу мене щось з розгону вдарило в потилицю. Укус був настільки сильний, що мене ледве з ніг не збило. Страшенно почало боліти місце укусу. Вмить на його місці напухло наче пиріг і поки я дійшла до весільного двору, мене вже не впізнавали.
Напухло все, крім стопи правої ноги. Миттєво всі куховарки почали мене рятувати. Тулили до укусу холодні каструлі та лід, прикладали мокрі рушники, мазали мазями, витирали горілкою, давали пігулки.
Того дня я вже не святкувала, бо мене, як повітряну кульку покотили додому і за лікування взялася вже бабуся.
Знайомства з шершнем я не забуду ніколи. Довгий час я оминала і ті верби і шелюг взагалі. Коли чула підозріле дзижчання обходила десятою дорогою. Пройшло багато часу від нашої зустрічі, та такого знайомства не побажаю навіть ворогам.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880558
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2020
На сцені я з трьох з половиною років, тому за тисячі виступів зі мною траплялися різні як курьйозні так і майже трагічні, але вони виховали в мені розуміння того, що сцена – це надзвичайне місце сили. Коли працюєш від душі і вкладаєш багато енергії, то кожному глядачеві перепадає невеличка частинка її, яка через оплески та захоплення повертається до мене стократно підсилена вдячними глядачами.
Був у нас такий концерт, де кожен виконавець проявив свою лажу. Чи то були магнітні бурі, чи погані на очі глядачі, змушували артистів чи забувати слова, чи не попадати в тональність чи чухатися та позіхати. Я тоді, якраз почала розповідати гумореску. До половини розказала чітко і виразно, а потім забула, тому прозою завершила.
На районному конкурсі дитячої творчості, виконуючи народну пісню забула всі слова, тому один куплет тричі повторила, махнула рукою та й пішла за куліси ревти.
Коли співала у шкільному тріо на районному звіті, якраз під час динамічної та емоційної кульмінації пісні, з мене просто на очах глядачів сповзла плахта. Я її ловила, тримала, але все ж доспівала пісню до кінця.
Довгий час мене лякали виступи в ролі інструменталіста, тому технічні заліки, академконцерти, виступи на сцені. Дуже трусило тоді і моє хвилювання заважало мені якісно представити вивчені «на зубок» твори. До цього часу соромно, як я провалила виступ на конкурсі в Чернігові. Таке було враження, ніби я баян вперше побачила.
До ремонту, звичною неприємністю на концертах було застрягання підборів між дошок. Під час танцю часто злітало взуття і до кінця приходилося дотанцьовувати голими п’ятами по сцені. До цього часу пам’ятаю моє приземлення на ковролін голими колінами під час виконання циганського танцю.
Кілька разів злітали бальні сукні з випускниць під час кружляння у вальсі. Розстібалися шпильки, які тримали одяг, рвався по швах одяг.
Бувало так, що за концерт треба разів десять перевдягатися, а між номерами лише кілька фраз ведучого. Пам’ятаю мою участь в театрі естради, коли ми вчотирьох за один номер кілька разів змінювали образи.
Що вже говорити про тексти, скільки їх забували будучи перед публікою, але ж все минуло а лишилися тільки приємні спогади про становлення мого сценічного життя.
[i](*- я з мамою на сцені)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880546
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2020
Підлітковий вік - час для експерементів. Мабуть немає жодної людини, яка б, щоб самоствердитися, чогось там не утнула. От і я не виняток.
Взагалі то, тютюновий дим мені ніколи не подобався, але ж коли мої подруги пробувала курити, я теж від них не відставала. Чи на дискотеці, чи просто коли гулять ходили в ничку пробували цигарок. Я ніколи не тримала інформацію про свої експерименти в секреті. Та і мене ніколи за це не лаяли, просто говорили: «Кури, як ума немає!». А його мабуть справді не було, бо час від часу я все ж брала до рук ту гидоту.
Одного разу, під час святкування Нового року у Віти, ми вирішили покурити. Якраз у кишені випадково опинилася пачка «Отаману», яку я виграла у конкурсі на бал-маскараді. Після зустрічі Нового року, бою курант і застілля ми з Вітою пішли на вулицю. Трішки походили Подолом і вирішили покурити біля колодязя. Якраз в той час, коли ми голосно кашляли після першої ж затяжки отруйного диму, до нас підійшов Віталій, забрав у мене цигарку і загасив на своїй долоні. Такого неподобства я не витримала, бо він вважав мене своєю дівчиною, і думав, що має право заборонити формуванню шкідливої звички. Я ж, як бунтарка, підкурила ще одну цигарку, якою він теж пропалив собі вавку на долоні. Далі ми не продовжували, бо він би цілу пачку б роздавив собі об долоню. Ми з Вітою швидко забули цю новорічну витівку, а Віталій довгий час носився зі своїми опіками від моїх цигарок.
Коли ми їздили у Варву виступать, то Віта купила нам по дамській цигарці «Море». А як повернулися в село вирішили їх використати, та де знайти місце, щоб ніхто нас не впіймав, ми не знали, тому не придумали нічого кращого ніж заховатися у шкільній вбиральні. Звичайно, не комфортно і не приємно, але ж у вихідний день нас там би ніхто не побачив. Але ми глибоко помилялися, адже цього дня п’ятикласники святкували День іменинника і тому в непідходящий час всі вивалили на шкільне подвір’я. І треба ж було їм стрімголов прибігти до туалету, де ми тільки починали підкурювати тонкі і довгі цигарки. А малі, як саранча оточили туалет, і почали ломитися у двері і кричати, що там хтось курить. Ми тримали в роті по цигарці, обома руками тримали двері, котрі малявки розхитували і намагалися відчинити. Через щілини кидали на нас сміття та жмутки сухої трави. Як на зло в той час підійшла Надія Іванівна – класна керівничка «п’ятаків» і своїм спокійним і виваженим голосом почала розбиратися, що там творилося.
Ми не мали іншого виходи, треба було виходити, хоч і не хотілося, щоб відмінницю і чемну, тиху ученицю помітили за курінням. Тому ми вийшли і почали дружно брехати: що ми зайшли в туалет, коли там було накурено; хто це зробив - ми не знаємо; що малі нам заважали вийти… Звичайно, зараз я розумію що наші відмазки були просто смішними, але ж – пронесло.
Колись на вихідних перед завершенням другої чверті, я пішла до Віти готуватися до контрольної. Спочатку ми щось писали, вчили, аж поки Віта не згадала, що в неї є заховані сигарети, (які Віка Красієва, яка в той час квартирувала у Віти, залишила у своїх речах). Люби Іванівни вдома не було, а дядькові Миколі не до нас, тому ми взяли по цигарці і пішли надвір.
Сонячного, морозного, зимового дня по дворах метушилися сусіди, тому у дворі заховатися не вийшло. Ми пішли за хату, присіли в затишку, тільки почали нашу таємну справу, аж тут почули погрозливий голос з туалету. Дядько Микола своїм басом нас запитав, що ми там робимо. Відмазка про дихання свіжим повітрям спрацювала. Ми пішли по городу, по коліна брели по блискучому снігу, бо в кінці городу у Джуганів ми побачили купи кукурудзиння, де б можна було спокійно покурити. Знайшли хорошу хованку, взяли по цигарці, аж тут дядько Джуган нас злякав і крикнув: «Хто там лазить?». Лазили ми, тому розчаровані побрели снігом далі.
Неподалік було старе дворище де ніхто не жив, і люди там могли з’явитися лише тоді, коли обробляли там город. Ми розмістилися під вікном, там де нас точно не побачать, і саме там вирішили спокійно покурити. Та за шибкою мазанки ми почули дивні звуки: чи то привиди, чи п’яниці вирішили нам завадити. Ми ноги в руки і вибігли на дорогу. Щойно в бік села пройшов грейдер, тому йти було зручно, але ж де заховатися ми не знали. У кожному дворі були люди, зачувши нас гавкали сусідські собаки, тому ми спокійно рушили за село в бік Винницької.
Біля мосту, де нікого не було, ми знову вирішили з четвертої спроби покурити, та треба ж таке, серед зими, по двадцятиградусному морозі по долині баби Дрючихи, чогось носило її зятя, батька нашої однокласниці Оксани Щербашиної. Він нас помітив, тому продовжувати, вже не було сенсу. Ми пішли далі, хоч і планували покурити просто серед дороги, та чомусь польова дорога в зимовий час перетворилася на автобан: з Кухарки їхали на санях якісь люди, із села в поле поїхала колгоспна вантажівка.
Коли прийшли до шовковиці, для цілковитої впевненості ми по височезних заметах полізли в чагарники. Де-де, а тут точно ми були в повній безпеці. Ми взяли по цигарці, витягли сірники, чиркнули сірника і він погас, а крім нього у коробці залишився один згорілий сірник, а ще один переламаний. Ми стояли по пояс в снігу, далеко за селом у кущах із цигарками і голосно сміялися, наша афера не вдалася. Яскраво світило сонце, було дуже холодно, у селі гавкали собаки та стелився дим з печей, а ми як дві дурочки – так і не накурилися.
Так завершилася моя епопея із палінням, після такої невдачі мені вже не хотілося куштувати цигарок, не спокушало навіть, коли в студенські роки всі сусідки по кімнаті диміли, як паровози. А ще, через кілька років, у мене з’явилася алергія на дим, особливо на цигарковий. Так я позбулася шкідливої звички, яку допуття і не скуштувала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880229
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2020
У всі часи прекрасна половина людства намагалася бути ще прекраснішою, слідувати модним світовим тенденціям, навіть у звичайних побутових сільських умовах бути просто неперевершеними.
Я пам’ятаю той час, коли яскравий фіолетово-зелений макіяж прикрашав повіки модниць, начесана грива волосся – була їх обов’язковим атрибутом. Яскраві кольори одягу і блискітки були скрізь, де тільки можливо придумати. Всі, як один, були в турецьких светрах, майже однакового забарвлення і фасону, у варьонках, хутряних шапках та шкірянках.
Коли такі гарнюні були в тренді, я тоді пішки під столом ходила. А от коли трішки підросла, теж почала слідувати моді, яка трішки змінилася, але у цей час викликає подив і багато запитань, але так ходили всі і я не виняток.
В початкових класах, я дуже хотіла мати бант який вдягався на гульку, і був схожий на м’якого блискучого їжачка. Потім пішли величезні лапаті банти на автоматику, якими навіть директор школи прикрашала свою пишну зачіску.
Мені страшенно хотілося мати джинсову спідницю «Ламбаду», і коли її мені купили, я була дуже щасливою. Згодом я, як і всі мої однокласниці, шаленіли від шарфів-росинок, спідничок з розрізами, штанів-кльош. У всіх без винятку був модний топ «Титанік», що коштував на базарі п’ять гривень. Для повного завершення образу часто мінялися одягом, та позичали в однокласниць та подруг. В той час якраз пішла мода на кросівки на високій платформі та гостроносі черевики - дуже епатажне та страшенно не зручне взуття.
З макіяжем все складніше, бо спочатку користувалися косметикою мам або старших сестер. А як купляли – то що найдешевше, тіні та помади «Рубі Роуз» були на піку популярності в модниць-школярок. В той час всі фарбували вії синьою тушшю, підводили стрілки сріблястим олівцем і намазували губи яскравими помадами. Про догляд за обличчям тоді не йшлося, а прищі на обличчі замазували тональним кремом «Балет» того кольору, який був у продажу.
Всі замість парфумів використовували популярний в той час дезодорант «Ох», особливо популярними були у білих і у фіолетових флакончиках, і всі пахнули таким, який в той час був популярнішим.
Саме з таких азів починався наш шлях до вдосконалення в собі красивих, модних, доглянутих панночок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880177
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 19.06.2020
За кілька останніх десятиліть, відбувся значний прорив у науково-технічній сфері. Зараз без Інтернету дорослі і малі не уявляють свого життя. Мобільний телефон з усіма додатками спрощує і організовує діяльність кожної людини. А у час мого дитинства навіть стаціонарний телефон в селі був великою розкішшю. А телефон без дротів бачили інколи в іноземних фільмах і вважали чимось не реальним. Вигадкою вважали і книжку, відкривши яку, як в телевізорі можна було побачити все, що завгодно.
В нас час були інші розваги і забави. Коли була дуже маленькою, то мама допомагала мені вклеювати в загальний зошит папірці з цукерок, які я куштувала в той час.
Мабуть не знайдеться жодної дівчинки того часу, в якої б не було анкети друзів, і яка б не заповнювала дані про себе у товстому розмальованому зошиті своїх подруг. Там, наче у Інстаграмі чи Фейсбуці можна було прочитати пікантні подробиці, про хобі, улюблену страву, чи коханого хлопця. Анкету давали на один день, щоб занести свої дані і віддати господареві.
Улюблена музика моїх сучасників зберігалася на касетах. По десять пісень містилося з обох боків касети і щоб швидко знайти потрібну музику перемотували касету зазвичай не на магнітофоні, а на олівці. Касета крутилася, як вітряк і дуже швидко вже лунала улюблена пісня. Коли я ходила в третій клас мої батьки купили переносний магнітофон «Весна» і років двадцять вона служила вірою і правдою.
Багато дівчат мого покоління вели пісенники і туди записували улюблені сучасні хіти, вклеювали фото співаків, гарно розмальовували та оформлювали, бо він мав слугувати довгі роки.
У школі на перервах ми гадали «Лурніст» та «Ліндрус», визначали чи сходяться долі з хлопцем, який подобається, за повними іменами.
Цікаві історії про життя підлітків всього світу читали в журналах «Однокласник», та «Cool». Звідти ж дізнавалися про життя зірок естради, кіно і телебачення.
З нетерпінням чекали нових серій молодіжних серіалів: «Карусель», «Елен та друзі», «Район Мелроуз», «Район Беверлі Хілз 90210», «Всі жінки віьми» та інші… Дивилися «Династію», «Просто Марія», «Дика Роза», «Роксолана». Дуже часто перегляду перешкоджало систематичне відключення електроенергії, це було звично і очікувано, якраз в той час, коли було щось цікаве по телевізору.
В нас не було Інтернету та був час учити уроки, читати книги, займатися улюбленим рукоділлям. Спілкування було реальним, і друзі теж реальними, всі писали листи і листівки ручкою а не клацаючи на улюбленому гаджеті. Про той час лишилися лише приємні спогади…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880102
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2020
Підлітки найбільш непередбачуваний прошарок населення. Щоб самоствердитись готові на дрібні капості, безглузді вчинки, дивні дії. В цей період можуть утнути якусь дурницю, а от коли підлітки збираються в гурт, то від них можна чекати будь-чого.
Коли я була в цьому віці гуляти мене майже не пускали, бо весь час займали уроки і музика, та в рідкі випадки мені теж пощастило брати участь у різних витівках.
Одного разу прийшли мене забирати гуляти наша компанія: Віта, Наташа, Оксана, Сергій, Вітько і Віталій, а я в той час гостювала у Світличному. Вони не повірили і зробили шкоду. Розтрусили купу піску біля двору і накидали туди перегорілих лампочок. Хвіртку взагалі зняли і кудись занесли, що весь наступний день витратили на її пошуки.
Коли я ночувала у Віти ми в цьому ж складі теж пішли гуляти. Але як же без вибриків? Раніше чула, що друзі ставили подолянам гуркало. Я довго не могла зрозуміти що це таке, але з їх емоційної розповіді було ясно, що це цікаво хоча небезпечно та і трішки безглуздо.
Рішення було прийняте, реквізити заготовлені а от куди йти, не могли придумати. Туди, де минулого тижня ставили – якось, вже не цікаво, у Візінчуків – все зачинено, ніяк у двір увійти, до Конюшенків – небезпечно, бо дядько дасть парла, що й тапки погубимо, до Мосулів – не можна, бо дитина мала, щоб не перелякати, у Дейкунів – собаки та і вчительці робить шкоду, дуже небезпечно і тому вирішили йти далі.
На вигоні жили дід і баба Задніпрські. Діда я знала тільки наглядно, а бабу Шурку знала добре, бо вона в клубі прибиральницею колись працювала. Ми обрали їх. Хвіртка була замкнена, тому нам всім потрібно було по-черзі перелазити через паркан і стрибати у кропиву. В хаті дід лежав на дивані і дивився телевізор, а баба поралася в кухні під супровід якоїсь радіопрограми. Це ми роздивилися, коли лазили під хатою.
Ми прив’язали картоплину ниткою, закріпили її кнопкою до віконної рами, а самі вишикувалися до воріт, чітко тримаючи дистанцію між собою і нитку в руках. За командою, ми почали натягувати нитку і картоплина загуркотіла в шибку. Дід спочатку не зважав, а потім почав виглядати у вікно. Та ми продовжували тероризувати людей похилого віку і час від часу знову дратували їх гуркотінням. Коли в діда терпець увірвався, він увімкнув у сінях світло, відчинив двері і вийшов. Ми домоглися свого, тому один за одним почали дертися через загорожу, щоб дід лозини не дав. Але нас чекала ще одна прикрість. В той час коли ми тікали, стрибали, як кози через паркан, дорогою їхав Только Джуганів, зупинився і насвітив на нас фарами свого зеленого «Москвича».
Як же було соромно, з одного боку дід впізнав, хто йому у вікна стукає¸ а з іншого – нас побачили старші юнаки, за якими упадало півсела дівчат. Наступного дня у школі класні керівники і дирекція читали всім моралі, вправляли мізки, щоб ми не робили шкоди, а краще вчили уроки.
Минуло багато років від того часу, всі стали вже дорослі, на дворищі Задніпрських живуть інші люди, а згадка про нашу шкоду, веселить мене до цього часу.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=880096
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.06.2020
Зимою всі з нетерпінням чекали щедрування, бо це найкращий легальний шанс дітям заробити власних коштів на якусь витребеньку та ласощі. От і ми з Вітою рушали на щедрування разом. Від хати до хати вітали господарів із щедрим вечором піснями та щирими рядками таємно позиченими з вітальної програми щедрувальників Будинку культури, бо там приймали участь наші мами.
Так було щороку, тому маршрут і репертуар ми знали завчасно та трапились непередбачувані обставини. До мене приїхали родичі з Чернігова Артем та Іра тому після уроків мені потрібно було йти додому, а не по хатах із піснями. Та ми з Вітою придумали цікавий план. Після школи ми вдвох та Віталієм Левківським, який трішки упадав за мною, пішли до мене додому.
Ми пощедрували і сіли вп’ятьох за стіл святкувати наближення старого, Нового року. Коли ми наїлися і запили все напоєм «Юпі», придумали що Віта сьогодні ночувати буде в мене, але ж книжки і зошити на завтра були у Віти вдома. Ми вирішили швиденько сходити по портфель і продовжити святкування. Віталієві, Артемові та Ірі я дістала всі фотоальбоми, всі які були вдома, карти, шахи – одним словом, все що дозволить не сумувати в той час, поки ми швиденько сходимо за уроками.
Ми пішли, але шлях був не близький, а поруч нас минали поодинокі щедрувальники, та ватаги дітей, тому і ми вирішили заходити в кожну хату і підзаробити в такий день. Годин через три ми прийшли до Віти. В неї нікого не було вдома, тому коли засвітили світло в хаті, одні за одними почали йти щедрувальники, а Віта, як гостинна господиня, почала пригощати їх, кого за столом, кому гостинці і гроші давала. Відбувши всіх ми взяли портфель і рушили назад.
Вже біля першого двору нашого шляху ми зустріли гурт подолян, які щедрували та святкували на вулиці. Всі скобзалися по калюжах, грали в сніжки, веселилися, вихвалялися в якій хаті що смачне дали. І ми пристали до компанії. Ще трішки обійшли хат, трішки погуляли на вигоні і пішли з Сергієм Долиним додому, він йшов до містка, а ми на Попівку, та вийшло так, що ми його до містка відвели, (мабуть щоб ніхто не вкрав дорогою), а потім самі пішли додому.
Час у щедрий вечір минув непомітно. Ми планували за годину забрати портфель, а виявилося, що додому прийшли ми о двадцять третій сорок п’ять. Виявляється, що нам було так весело, що ми забули, що в мене вдома нас чекають гості. Іра вже давно спала, а хлопці сиділи на дивані, сердиті і злі втупившись в телевізор.
Виправдовуватися було марно. Ми провели за поріг Віталія і полягали спати, бо завтра рано в школу потрібно йти. Вийшло звичайно дуже прикро і ніяково, по відношенню до наших гостей, але нам з Вітою дуже сподобалося щедрування і запам’яталося на довгі роки.
[i](*- на фото гнідинцівські щедрувальники приблизно 2014 рік)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879765
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.06.2020
З прогоном в мене пов’язана ще одна цікава історія. Трапилася вона взимку на святках. До нас приносили вечерю остапівчани, і Рубани подолянські, бо бабуся Галя йому «баба». Не знаю як де, а в нас крім хрещених батьків беруть ще названу бабу. Традиція ця пішла з давніх давен, коли бабі повитусі, яка допомагала з’явитися дитині на світ приносили вечерю на святках. Часи змінилися – а традиції лишилися.
Після пишного застілля та безперервних розмов дійшла черга до обговорення зимової розваги, до якої долучаються і малі і старі. Подоляни розказали, що на прогоні поставили колесо і туди всі з радшляху ходять кататися. Що таке колесо – я не знала, в уяві зразу ж згадалося колесо від воза, колесо від великого трактора, та чортове колесо. Хоча те, про що вони розповідали, зовсім з цим не асоціювалося.
Вони запросили нас на колесо, а ми й не відмовилися. Після вечері бабуся дала Толі подарунок, ми вшістьох погрузилися в нашу Ниву і поїхали засніженою дорогою на поділ до колеса.
У лід був забитий великий кілок, до нього причеплена довга жердина, а до неї прикріплені санки. Хтось сидів на санчатах, а інші ходили по колу і штовхали другий край жердини. Було весело. Так захопилися цією забавою що всі сміялися і веселилися, і крім нас мама, тато, тьотя Ніна і дядько Сашко по-черзі сідали на санчата і розкрутившись летіли і очерет або в кучугури снігу.
На колесі час пролетів непомітно і додому ми повернулися глибокої ночі щасливі від такої непередбачуваної розваги.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879370
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.06.2020
Одного разу на Трійцю до мене на храм прийшла Віта. Гостей дома було сила силенна. Я допомогла мамі поставити на стіл наїдки, а сама з Вітою сіли за стіл смакувати салати. В той час у школі всі дівчата хвалилися новими салатами, а цього дня була нагода скуштувати, які ж вони на смак. Ми пили саморобне шампанське ( березовий сік з ізюмом), закусували «Шубою», «Людмилою», «Хео-хе», «Мімозою» та іншими…
Коли ми наїлися моїх салатів, то пішли до Віти куштувати того, що наготували вони для своїх храмових. Наїлися і напилися від пуза і вирішили пройти Подолом подивитися хто до кого приїхав, хто як храмує. Біля Рипуленків стріли їхнього родича з Журавки, (як його звуть, я вже не пам’ятаю), але він майже наш одноліток, то пішли вештатися разом. Непоспішаючи ми пішли на прогін до води, повз ту кляту вербу, на якій була тарзанка, і з якої я впала. Ходили дивилися, поки не побачили човен який був прив’язаний ланцюгом до кілка біля очерету. Як на замовлення човен був відімкнений, тому ми не вагаючись вирішили поплавати трішки.
Пам’ятаю, змалечку, як говорили старші, що на Зелену неділю не можна купатися у водоймах та і не бажано взагалі підходити до води. А ми – молоде і непередбачуване покоління вирішили, саме цього дня скористатися човном.
Спочатку все було чудово: свіже вологе повітря, шелест молодого очерету, поодинокі пірнання карасів, пурхання сполоханих пташок. Романтика продовжувалась і тоді коли джентльмен невпинно веслував, а ми з Вітою сиділи і пишалися, і тоді, коли пливли дуже далеко на кругле озерце з чистим від ряски плесом. А от коли поверталися до берега Віта чомусь дуже крутилася і нахилялася до води. Її необачність обернулася тим, що метрів за десять від берега вона мелькнула з човна у воду. Летіла вона дуже дивно і швидко: спочатку пірнула її чорноволоса голова з модним каре, потім новенька полосата кофтинка, а за нею червона спідниця в обтяжку з замочками з обох боків. Ми як справжні рятувальники кинулися рятувати Віту, так старалися, що перекинули човна і шубовснули у воду.
На наше щастя води в тому болоті було приблизно по коліна, а муляки, мабуть там по шию, тому ми потягли Віту і човен до берега. Нашого Титаніка, як і його тезку чекала неприємність, його ми доправили догори дном. Віту ж в грязюці, як мару, ми витягли живісіньку, але дуже брудну: новий одяг був весь у грязюці, у волоссі заплутався кушир, та і смерділо від неї болотом так, що ми не могли близько підійти. Але було так весело і смішно, що ми довгий час не переставали реготати.
Довгий час ми не могли придумати, як «замазуру» вести додому. Хоч Вітина хата і недалеко, та треба було пройти не менше ніж через десяток дворів, а у кожному по кілька десятків храмових. Такої слави ми допустити не могли тому побрели сусідськими городами, через підгорнуту картоплю рясно вкриту червоними колорадами.
Після водних процедур Віта довго відмивалася дома у ванній. Мабуть той храм вона до цього часу пам’ятає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879263
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2020
Одного весняного дня після уроків я поїхала велосипедом до Віти, щоб підтягнути знання з алгебри. Довго ми вчили, чи ні та весна бере своє. Всидіти в хаті у нас уже не було емоційних сили тому ми вийшли на подвір’я, а там все цвіте, пахне, дзижчать бджоли, кумкають жаби, співають птахи.
Ні про яку науку вже думати ми не могли, тому щоб не втрачати час дарма пішли на прогін. Що означає це слово - я не знаю, та місцевість на Подолі де верби, очерет, долина та вода називають в нас саме так. Улюбленою забавою всіх дітей радшляху - була тарзанка. Її змайстрували на гілці старезної верби і там розгойдатися можна було аж до води. Товстелезні гумові паси звисали з верби і манили до себе хоробрих екстрималів.
Віта жила близько від прогону, тому щодня там збиралася з однолітками гойдатись на тарзанці. Я таке чудо бачила вперше, тому не ризикувала близько підходити. Я дивилася, як Віта вправно залазить по корі великої верби, ставала на гілку, тримали тарзанку і відпускалася у вільний політ, наступного разу клала дощечку, і ніби на великій гойдалці колихалася під крислатою вербою. В неї все виходило, швидко, легко, граційно, тому і мені захотілося спробувати.
З горем пополам Віта мене заштовхала до злітного майданчика, потримала мотузки, щоб я гарно вмостилася і підштовхнула мене. Я летіла наче птах. Гойдаючись ніби прорізала травневе повітря насичене ароматами лугових трав. Ще і ще я долала маршрут по корі верби щоб знову пролетіти на цій чудернацькій вихалці.
Коли я вже без страху освоїлася у цій екстремальній розвазі, Віта запропонувала вдвох одночасно гойднутися. Все спочатку було добре: ми вилізли на вербу Віта зручно вмостилася на вихалці, а в той час коли сідала я, щось пішло не так. Тарзанка колихнулася і з Вітою полетіла за своїм маршрутом, як великий маятник, а я ухватилась за вербу, як за рятувальний круг і почала повільно спускатися по стовбуру донизу. Час ніби зупинився, а я продовжувала невпинний рух. Відчувала кожну складочку колючої вербової кори, як вона дряпала мене та застрявала в тіло, а відпустити її я не могла, бо до землі було ще далеко.
Коли я досунулася вниз то Віта вже мене там чекала і усно керувала куди мені приземлятись, щоб не в кропиву. Шорти і футболка від тертя об кору прогоріли до дірок, все тіло було обдерте від лоба до п’яти (бо я ж намагалася триматися за дерево всіма частинами тіла). Віта насилу дотягла мене до неї додому, а там із сестрою Юлею витягували колючки мені, промивали рани, та мазали зеленкою. Рятувальна акція тривала майже до темна, та і добре що люди не бачили інопланетянки, яка їхала велосипедом додому з гостей.
Через кілька днів було свято останнього дзвінка. Я на ньому стояла як фронтовик, що повернувся з поля бою, вся обдерта і в зеленці. Оцінки за алгебру вже були виставлені в табелі а вавки від тарзанки гоїлися ще довго.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=879207
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.06.2020
Приблизно класу з четвертою я затоваришувала з однокласницею Вітою. В нас було однакове прізвище, хоча степінь «рідності» до цього часу так і не встановили. З Вітою ми ходили разом у музичну, співали у ансамблі «Перлинка», виступали на сцені. Коли у клубі проходила репетиція і наші мами співали в ансамблі, а ми з Вітою теж долучалися до мистецтва. Віта добре вчилася, тому, коли в мене були проблеми з точними науками вона мені допомагала.
Ми ходили одна до одної в гості, по кілька разів на тиждень, навіть ночували одна в одної. Звичайно майже до ранку говорили, та реготіли, на всю хату, та було весело. Ходили до Вітиних бабусі й дідуся на Савранку. На великій перерві ходили по свіжий гарячий хліб на табір в колгоспну пекарню. Саме з Вітою ми потрапляли в цікаві пригоди, що до цього часу не йдуть з пам’яті.
Коли стали трішки доросліші то в нашому клубі був організований молодіжний театр, в якому готували на показ музично-драматичні мініатюри, яким аплодували на багатьох сценах району. Хлопці і дівчата майже наші однолітки, були гарними акторами, та траплялися і смішні випадки: коли на виступі в Остапівці, Вєрка Сердючка (Сергій Андрущенко), пригостив нас справжньою самогонкою, а ми випадково випили… Ох і було ж…
Віта дуже боялася миш, тому коли одного разу в класі одна пробігла, мені три дні прийшлося Віту на спині носить, бо вона їх страшенно боїться.
Одного разу, коли мама була в Чернігові доглядала за тьотею після операції, ми з Вітою організували моє день народження, на якому було двадцять шестеро гостей. Готували різні страви майже добу: я, двоюрідна сестра Іра (їй тоді було десять років) і Віта, а бабуся нам натушила м’яса і картоплі. Віта запропонувала напекти тістечок «Гніздечок» , ми таке й зробили, а тоді вона нас із Ірою модно постригла за допомогою леза «рванкою».
Ця витівка не аби як шокувала моїх рідних, ну це був уже підлітковий вік, так що ніхто не сварив, а радили думати своєю головою.
[i](* на фото фрагмент із сценки "СВ-шоу", я - в ролі баби Палажки, Віта - в ролі Гелі)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878693
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.06.2020
Скільки себе пам’ятаю: музика – це моє! Співала в садочку, виступала на сцені, дома з мамою, сама з телевізором та програвачем. Дуже хотілося вміти грати на інструментах, та чудес не буває, бо всі мої спроби були бреньканням і рипінням.
Спочатку я мучила зелену гармошку тьоті Наді, яка довго була у нас – та було щось не те. Така сама ситуація з гітарою, яка лежала в нас на гардеробі. А коли була в клубі то пробувала освоїти і баян і фортепіано і ударні й духові інструменти та нічого не виходило. А грати хотілося!
На початку четвертого класу мене віддали у Варвинську музичну школу щоб навчитися грати на баяні. Як грає баян мені подобалося бо вдома на ньому грала мама, а у клубі грав Журавльов Сергій Дмитрович, який і став моїм учителем. Маленького баяна у мене не було, тому на перших порах брали покористуватися у Рубанів подолянських, їхній Сергій колись навчався в музичній, тому мав красивий синій баян.
Двічі на тиждень за різної погоди мама мене возила на уроки у Варву попутнім транспортом. Там крім спеціальності було сольфеджіо, яке спочатку було наче китайська грамота і вела вчителька з незвично дзвінким голосом. Через два місяці доїзду по негоді якось вдалося відкрити філіал музичної школи у нашому селі. Майже десять нових учнів стали навчатися гри на баяні та фортепіано у Гнідинцях в будинку культури. Було набагато зручніше: нікуди не їхати, а просто прийти після уроків і продовжити митецьке навчання.
Сольфеджіо, музичну літературу, та фотрепіано – вела наша односільчанка, яка здобула музичну освіту у місті Чайковський, а зараз викладала у Варвинські дитячій музичній школі – Тесля Оксана Григорівна.
Уроки були прекрасні, а ми – учні, потоваришували, бо мали спільні музичні інтереси.
У Світличному в колишньої учениці мого вчитеся купили мені баян «Огоньок» за гроші що дали світличанські дідусь і бабуся і так почалася моя старанна робота.
Уроки, домашні заняття, технічні заліки, академконцерти ( яких я дуже боялася) – все це половина бажаючих вчитися просто не витримали, а я наступного року, ще почала навчатися гри на додатковому інструменті – фортепіано. Від цього часу про вільний час я забула, дома учила уроки, грала на баяні, у клуб ходила грати на фортепіано, бо власного інструменту в мене не було. Через п’ять років навчання я продовжила вчитися додатковий рік, щоб підготуватися до вступу в музичне училище. Мені купили дорожезний гарний баян з виборною системою і надії моїх рідних, які вклали в покупку биків та кабанів, треба було виправдати.
Я не пішла у музичне училище, а почала навчатися в обласному педагогічному ліцеї, в музично-філологічному класі, і не жалкую, бо навчання в моїй музичній школі, та ліцеї, дякуючи чудовим викладачам, дали мені путівку в подальше творче життя, і можливість здобути кілька вищих освіт.
З того часу я запам’ятала кілька важливих речей: - є робота, яку ніхто крім мене не виконає; краще працювати потрошку систематично, ніж намагатися зробити за один день; до складного – ведуть десятки тисяч дрібних кроків; краще виправити маленький недолік, ніж у великих справах постійно робити помилки… Я обрала свій шлях ще маленькою, вдячна батькам, що підтримували, вчителям, що навчали і долі що так все сплела у моєму житті.
[i](* - на фото тріо: Тесля Оксана Григорівна - моя викладачка сольфеджіо, музичної літератури, фортепіано, моя мама і Журавльов Сергій Дмитрович - вчитель по баяну)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878560
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2020
[b][i]Холодний червень – майже листопад,
Дощі полощуть веселкове літо,
Погожі дні блукають невпопад,
Й ховаються у недозріле жито.
Зелені жаби кумкають в ставку,
І цвіркуни виводять серенади,
Якби тепла, у пору ось таку,
Щоб солов’ї виводили рулади.
Якби ще сонце виглянуло з хмар?
Бо ждуть квітки голубляче проміння?
Щоб написати літній мемуар,
Нам треба трішечки душевного терпіння.
04.06.2020
[/i][/b]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878476
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.06.2020
Коли мені було майже десять років по сусідству у Марунденків народився маленький хлопчик. В перший же день коли його привезли додому ми пішли на познавання. Поки дорослі сиділи за столами і бажали новонародженому усіляких гараздів, Сашко – тато хлопчика повів мене до маленького Жені. Він був дуже малесенький, але за ним було цікаво спостерігати. Саме тоді мене запросили приходити глядіти Женю.
Пропозицією я скористалася вже наступного дня. Я приходила, колисала, забавляла, носила по кімнаті, говорила до нього, співала колискові, а він слухав і реагував. Женя до мене швидко звик і коли я приходила, то він радів і посміхався. Його мама – Свєта не боялася залишити дитину зі мною на певний час, поки їй потрібно було виконати якісь домашні справи. А з ним гралася, перевдягала, коли було потрібно, заспокоювала, коли нападали на нього плачі.
З моря Жені я привозила торохтушки, пустушки, персики та виноград.
Навіть коли була шкільна пора, то на вихідних я знаходила час, щоб піти до Жені. Так тривало більше року, згодом часу в мене стало менше, а Женя став дуже активним в непосидючим, так що впоратись мені з ним було не просто. Коли він подорослішав, то приходив до мене з Вовою Бахмачевим щоб я їх підстригла.
Був цікавий випадок, коли ми з Жениним класом готували вальс на випускний, то Женя почав відволікатися і бешкетувати. Я йому зробила зауваження, що негарно так чинити сусідові, якого я гляділа. А він відпалив: «Так це що? Ви мене і голим бачили?» Після його фрази вже ніхто не продовжував репетицію, бо голосного сміху його однокласників не можна було зупинити.
Женя виріс у кремезного чорнявого парубка, який щоразу чемно і приязно вітається, ніби пам’ятає скільки часу його дитинства я намагалася його виховувати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878404
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2020
З бабусею Галею ми товаришуємо завжди. Я їй намагаюся допомагати у чому маю сили. Я єдина внучка, яка виросла на очах бабусі і тому вона радіє кожному моєму приїзду.
Коли була маленькою то часто перед сном бабуся мені читала норвезькі народні казки: про північного ведмедя, про тролів, про чудернацьку птицю та і під українські казки я добре засинала. Та одного разу було навпаки. Бабуся якось мене вкладала спати і читала казку про орлика який чомусь там літав через кам’яні гори. В той час у нас вдома проводили газ і бабуся настільки розхвильована цим питанням, читаючи заснула і але продовжувала: «Запитали у орлика : коли нам привезуть труби і зварку?» Спочатку я не зрозуміла що сталося, бо цю казку я чула раніше. Та коли зрозуміла, що бабуся спить і говорить почала сміятися на всю хату. Про сон вже й мови не було.
Коли я вдома хворіла і дуже хотіла навчитися в'язати шкарпетки – бабуся мені в цьому допомогла. Вона пішла до Тоськи Никонової понесла їй молока і домовилася, що вона мене навчить. Баба Тоська розповідала всі ази в’язання бабусі, а бабуся вже вдома навчала мене, та коли виникали проблеми з п’яткою чи ще чимось, бабуся знову йшла за порадою, а потім все переказувала мені. Так за короткий час у мене з’явилося чотири пари новеньких в’язаних шкарпеток.
Ще з бабусею ми разом вишивали. Вона сідала біля вікна, спиною до батареї, розкладала шиття, а біля неї свої узори вишивала я. Шила і розпитувала бабусю, «хто кому родич». Такі розмови мене спонукали до дослідження свого роду більш серйозно.
Колись у бабусі були довжелезні сиво-чорні коси, які бабуся сплітала у тугу косу, закручувала в гулю, пристібала шпильками і гребінцем. Пізніше дідусь дуже коротко підстриг бабусю, та надалі її перукарем стала я.
Часто з бабусею ми їздили у Варву на базар. Бабуся завжди собі купувала тапочки і ще що там було потрібно. В кожну поїздку мені теж щось купувала, навіть коли я не просила, а просто примірювала і мені личило.
Мені дуже подобалося коли бабуся мене розчісувала довго й не квапливо. Вона сиділа на дивані, я на підлозі біля неї і релаксувала. Потім ще бабуся робила мені масаж, як вміла, але це було так доречно, в той час коли боліла в мене спина.
З бабусею Галею ми вдвох швидко і злагоджено ліпили пельмені, варили вареники на пару. Ще раніше пекли в духовці коржики і робили з них розочки.
Дуже часто бабуся мене пригощала солодощами, які тримала у схові і ділила так, щоб кожен день був гостинець. Надарувала мені бабуся десяток халатів, ночнушок, колготок, штанів і свою квітчасту велику хустину.
Приблизно ближче до сімдесяти років у бабусі заболіли ноги і вона пересувалася спираючись на стільчик. Бабся продовжувала готувати, прибирати, сапувати та виконувати іншу роботу, але коли потрібно було їй щось принести, кудись піти, щось зробить, то я це виконувала.
Тепер коли бабуся прикута до ліжка, я намагаюся приїжджати і більше часу проводити з нею, адже у свій час вона мені приділяла багато свого часу і я хочу їй віддячити.
[i](* - на фото бабуся Галя ліпить паски)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878403
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.06.2020
Дідуся я пам’ятаю з раннього дитинства. Високий, кремезний, кругловидий, лисий з білим волоссям за вухами та на потилиці. Дідусь завжди був дуже серйозний і строгий та в пам’яті ж залишається найголовніше і найближче серцю. Це усвідомлення приходить не зразу, а вже тоді коли все лишається в минулому і вже не повториться. Коли вже не можна поговорити, чи побачити, але у душі залишаться назавжди.
Коли я була маленькою то казала на нього «дідака», у відповідь він мене величав «Іннакою». Це тривало поки я не навчилася казати «дідусь». В той час я до всіх зверталася та «ти», і щоб навчити мене чемності на мене бабуся і дідусь говорили «ви». Я дуже сердилася і пояснювала, що я маленька і не треба мене називати так, як кажуть на старих. Їхній педагогічний прийом спрацював частково: чужих і дідусів та бабусів навчили називати на «ви», а от до тата і мами до цього часу звертаюся на «ти».
Маленькою я любила, коли нам з Юрою дідусь розповідав казки про те, як він був малим, а ми були старими. І казав, що це чиста правда, просто ми все забули.
Зимою дідусь водив мене через ставок в яр спускатися з крутих бугрів на санчатах. Це було дуже захопливо і я чекала кожної нової мандрівки. Коли замерзав лід на нашому ставку дідусь ставив козубки в які ловив в’юнів. Тих гадючок я дуже боялася, але їла жареними, особливо тоді, коли вони були з ікрою.
Дідусь працював трактористом, а коли став пенсіонером, то без діла не сидів. Щодня гув станок і летіла тирса, то дідусь робив дерев’яні деталі у новобудови. Влітку жнивував у колгоспі, передавав молодому поколінню знання, як укладати скирти соломи. Разом з дідом Біланом по черзі вони працювали у млині. Мололи борошно, дерть, дрібнили інші злаки. Там було все, як у казці – все в павутині і борошні. Цікаві старовинні дерев’яні деталі так і манили до себе, але надзвичайний гул відганяв далеко від млина.
Коли до наших комір привозили зерно, то дідусь там підпрацьовував. Не знаю що за посада в нього там була, але ремонтував пристрої які віяли зерно, і пересував їх куди потрібно. Часто я їздила в коморі до дідуся, то води колодязної холодненької повезу, то яблук з яблуні «Гірчиці» повну сумку, якими дідусь пригощав бабів, які працювали на сипках. Вони, (як нагороду) насипали мені в торбу гречки і запрошували через годинку ще до себе з холодною водою. Так за кілька днів додому я привезла майже три мішки гречки.
Коли наступала осінь чи зима дідусь у літній кухні чистив качани спеціальною машинкою, а відпочивав перед телевізором на дивані закинувши ногу на коліно. Часто звук телевізора заглушував голосним хропінням, а коли прокидався читав книги, газети і знову йшов на подвір’я пораться.
Щороку дідусь вигадував різні нові приспособи для обробки городу, то рало, то сапувачку, то пристрій для підгортання картоплі. Всі винаходи були з підручних матеріалів: пішли у хід колеса від триколісного велосипеда, різні болтики та залізячки, які до цього часу ще лежать в пристройці.
Я була дідусевим перукарем і щоразу сперечалася з ним з приводу зачіски. Я хотіла стригти під «трієчку», а дідусь просив під «нуль».
Коли на городі починав зеленіти молодій часник дідусь кришив і товк його в столітній дерев’яній ковганці. Повільно і не поспішаючи переминав часник з сіллю і вкидав повну ложку у миску борщу. Сало різав маленькими шматочками і ножем закидав його в рота. Потім наливав чашку холодного молока і пив вмочаючи батон в мед, або у варення.
Всі звички дідусеві були зваженими, впевненими і неквапливими. Спогади живуть і тепер коли дідуся вже немає, коли минуло вже кілька років, але у всьому відчувається його присутність. Я сумую за дідусем. Час минає, а пам'ять живе…
[i]
(* - на фото дідусь і бабуся під час святкування Золотого весілля 19.11.2010 рік)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878343
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2020
Одного літнього ранку дуже рано мене розбудив дідусь. Він збирався їхати за село, щоб знайти в ярах та лісах місця, де є соковита хороша трава на сіно, а заразом подивиться чи є гриби вже? Я грибник з дитинства і тому навіть ранній підйом поступався перед можливістю побувати на тихому полюванні. Дідусь сказав щоб я добре снідала, і ловко вдягалася, бо їдемо на довго, а там можуть бути комарі.
Я швидко зібралася і ми вирушили: дідусь на своєму зеленому велосипеді, а я «Аистом». Виїхали за село, далі на Винницькій через місток, об’їхали шовковицю і по гребельці перевели велосипеди на іншу сторону до поля. Після дощів на грунтовій дорозі було дуже багато калюж, тому час від часу ми зупинялися щоб оминути грязь. Такі незручності були дріб’язковими, порівнюючи з можливістю назбирати грибів.
Шлях наш лежав між полів де росла ще зелена пшениця, листаті висапувані буряки, жовтоголові соняшники, ароматна гречка. Коли доїхали до Лазькової, спочатку заховали в хащах велосипеди і пішли розвідувати територію.
На нашому боці траплялися величезні галявини соковитої трави, яка підходить для сіна, вони постилалися від поля, аж до річечки, що розділяла ліс на два боки. Все було добре, та нажаль навіть поганки там не росло. В лісі було волого, сиро, що навіть чоботи трішки тонули і скобзалися. Дерева і кущі були заплутані павутинками, вороже дзижчали комарі погрожуючи нам своїми укусами. Ми продовжували шукати, але марно.
Коли повернулися назад до велосипедів, дідусь запропонував перейти на інший бік лісу, може там що знайдемо. І справді, через кілька метрів я знайшла піддубня, молоденького, м’ясистого, який був просто переді мною. Радості не було меж і дідусь порадив краще дивитися в сухій траві. А там і великі і малі, і по одному і купами. За мить сумка грибів була повна. А грибів ще більше почало знаходитись. В другу торбу потрапили дощовики і печериці і бабки, синяки і решіточки. У дідуся теж дві сумки були повні. Свої здобутки ми віднесли до транспорту і заховали в кущах, а самі повернулися вже з мішком. Величезні, наче брилі піддубні були один біля одного і ми швидко наповнювали мішок цими велетнями.
Раптом в гущавині лісу ми почули тріск гілок. Я завмерла і страшенно злякалася. Все тому що по дорозі дідусь розповідав, що тут водяться і лисиці і вовки, і бобри і лосі. Між грибами траплялися сліди косуль та розриті місця де гриблись дикі кабани. Але почули людський голос. Виявляється односельчанин дід Володька Мосул у кирзових чоботях теж ходив цим лісом з повною торбою грибів. Поки вони поговорили з дідусем, я дозбирала мішка грибами і ми рушили додому.
У дідуся на багажнику був прив’язаний мішок на рулі дві сумки, я теж дві сумки везла на своєму велосипеді. Було важко, сумки заносили в різні боки, але ж скільки радості! Вдома всі чистили наші трофеї до вечора, а вже наступного ранку тато з дідусем поїхали в Лазькову косити траву на сіно.
Через кілька днів вже машиною ми поїхали в той ліс. Коли перевернули сіно пішли на наші грибні місця, але ліс ніби підмінили і ми нічого там більше не знайшли. Минуло багато років, а я ще й досі пам’ятаю, як ми їздили з дідусем в Лазькову по гриби.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878335
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.06.2020
Щоліта скільки себе пам’ятаю, на полі сапували буряки. Бабуся працювала в ланці і їй обов’язково наділяли певну кількість рядків через все поле. Мамі, як бюджетному працівнику добровільно-примусово, теж накидали бурякові сотки. Одного разу мама добровільно взяла два гектари і у вільний від роботи час обробляла. Інколи допомагати їздили машиною всі, навіть мені маленьку сапу зробили, спеціально в буряки. У інший час двічі на день возив сапувальниць автобусом дід Кадук. Майже повен автобус жінок із сапами займали рядки і йшли в інший край поля знищуючи бур’ян. Я теж їздила в буряки з мамою.
Одного разу у вихідний я прокинулася і побачила що дома нікого немає крім старенької бабусі Каті. Вона мені сказала, що наші в буряках. Дуже я ображалася що мене лишили вдома, я б хоч трішки, але ж допомогла б матусі й татусеві, бабусі й дідусеві сапувать буряки. І я вирішила їхати до них велосипедом. Прив’язала дротом сапу до багажника і сідла та й поїхала. Та річ у тім, що я пам’ятала де були буряки минулого року, тому і поїхала на Поділ. Де раніше були буряки - росла пшениця, біля табору де були буряки позаминулого року – ріс горох. Де їх шукати я не знала, та хтось мені підказав, що цього року буряки в «сімнадцятому».
Через все село за загребельський міст, по Калиновицькому шляху в бік Шабарки поїхала я щоб знайти своїх сапувальників. Там пізнала нашу білу машину, лишила біля неї велосипед, а сама пішла до своїх по полю щоб допомогти і швидше досапувати площу. Своїм вчинком я дуже здивувала родичів, та їм було приємно, що в них така помічниця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878194
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2020
Коли ми повернулися з моря, вдома чекав мене сюрприз – новенький велосипед. Новий, блискучий, оранжевий велосипед «Аист», який тато купив напередодні, склав його, змазав деталі мастилом, накачав колеса, чекав мене.
Та була одна проблемка, я не вміла їздити на справжньому велосипеді. Раніше в мене був триколісний, та я з нього давно виросла і рік чекала, поки куплять велосипед.
З ранку до ночі я освоювала особливості велопереміщень. Вздовж і впоперек я їздила по вигонці біля Булавинців. Падала десятки разів, позбивала лікті та коліна, а раз навіть перелетіла через руль. Додому йшла, як з війни: побита, втомлена, але щаслива, що майже навчилася їздити.
З появою велосипеда в мене розширився кругозір та відкрилися нові можливості. На своєму двоколісному помічнику я їздила в магазин, до подруг, розвозила записки учасникам вокального ансамблю «Мрія» з запрошенням на репетицію. Пам’ятаю як після одного з випадкових приземлень почав тріщати і стукати щиток об цеп. Коли я їхала – було чути далеко, а попереду, ще десяток запрошень. Дядьо Гриша Прицупин почув що у велосипедистки проблеми і швидко виправив ситуацію. Щось там відгинав, прикручував, одним словом – відремонтував.
З велосипедом відгонила череду на вигін, час від часу їздила до березняка попід дітдомовським ставком.
Пізніше цим же велосипедом їздила з бабусею в Остапівку, з дідусем у Варву (до Плетених на храм), з мамою в Світличне до дідуся і бабусі. За багато років відбулося багато цікавих пригод у які я потрапляла разом зі своїм велосипедом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=878191
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.06.2020
Як і збиралися в кінці літа ми поїхали в Крим. Артема відвозили перед школою, щоб встиг адаптуватися, Ірі теж в садочок пора, а я саме собою давно вже мріяла про море. З нами разом їхали Целепи – Любчик і тьотя Надя. Заздалегідь ми планували до своїх родичів, а вони до свого дядька Володьки. Але він працював провідником потяга, і якраз був у рейсі, тому Любчик і тьотя Надя були змушені прихиститися разом з нами у маленькій двокімнатній квартирі моїх родичів. Жили ми як цигани, восьмеро мешканців на крихітній житловій площі. Спали на ліжках, диванах, кріслах і на підлозі, добре що тепло було.
Кожного ранку тьотя Оля і дядьо Андрій вирушали на роботу, а ми прокидалися і лаштуватися їхати на море. До моря було далеко, тому двоє дорослих: мама і тьотя Надя; четверо малих дітей: я, Артем, Іра і Любомир, всім табором йшли на автобусну зупинку щоб доїхати до Углового на пляж.
Спочатку від своєї зупинки ми їхали на автовокзал, потім пересідали в інший автобус і вже їхали до моря. По дорозі минали величезні виноградники, персикові сади, височезні скелі, майже землянки кримських татар, які щойно повернулися на Батьківщину і багатоповерхові будинки тих, хто приїхав трішки раніше. Їхали через село Долинне в я кому було маленьке але гарне чортове колесо.
В Угловому нам зупиняли біля автобусної каси, звідки вже було видно море. Але спочатку зачаровув маленький базарчик. Там лежали величезні кавуни і дині, різних сортів виноград, рум’яні персики і яблука. Та мені найбільше хотілося начинених морквою баклажанів, які пахнули часником, перцем та іншими спеціями. До невеличкої пекарні завжди стояла черга по доку-хліб по дві тисячі.
Пляж в Угловому був пісчаний, напівпорожній та зручний, бо мілководдя займало кілька десятків метрів. Для дітей – те, що треба. Там я не бачила жодної медузи, вода тепла і чиста. Море мене зачарувало. Ми розміщувалися на трьох покривалах, засмагали, гралися в піску, бовталися у воді. Саме там я почала вчитися плавать. Ще було цікаво стри бати через хвилі у шторм. Коли приходив час обіду то з торбів витягали хліб, сало, помідори, воду в банці А на десерт було морозиво, яке носили по берегу моря…
Одного разу сталася неприємність – ми не встигли на автобус, яким треба було доїхати до автовокзалу. Щоб не втрачати дорогоцінної можливості день побути біля моря, Артем запропонував піти напростець, але за умови, якщо ми не боїмося лісу. Ми згодилися і він нас повів спочатку вузенькими вуличками, потім між маленьких будиночків, по стежинці вгору. Коли були вже дуже високо і внизу люди здавалися комахами, а будинки сірниковими коробками, Артем, який був нашим Сусаніним повернувся і серйозно задав риторичне питання: «Пролезит, или не пролезит?» Виявляється, далі наш шлях був через вузьку щілину між величезними брилами каменю і Артем хвилювався, чи вдасться тьоті Наді зі своїми габаритами пролізти в ущелині. На щастя ми вийшли звідти всі, але попереду нас чекав крутий підйом вгору по брилі.
А вгорі був ліс що складався з трьох одиноких сосон і маленьких кущиків акації яку доїдали прив’язані поблизу ослики. А звідти вже рукою подати до автостанції, а долі до моря.
Час в Криму пролетів непомітно і швидко. Нові враження переповнювали, але час було повертатися додому і збиратися в другий клас.
Наступні два роки ми теж були в Угловому, але жили вже на березі моря в невеличких будиночках. Засинали і прокидалися під шум хвиль, дихали морським повітрям, частувалися смачними домашніми обідами, які возила нам тьотя Оля з Бахчисараю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877962
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2020
Хоч я в школі була чемною і слухняною, але в першому класі стався інцидент, який до цього часу мене дивує. Ну як я могла? Річ в тім, що під час перерви, так сталося, що я випадково, чи навмисне вибила зуба Ромі Бочку. Чи його зуб хитався і сам в той час випав, чи мій удар справді був залізним, але зуб був у Роми в долоні, по щоках текли сльози, а я не уявляла, що мені робити: чи жаліти його, чи оправдовуватись, чи просити пробачення?
Було соромно і ніяково, але водночас, не щодня ж вдається відчути себе супер-героїнею, що однокласникам зуби вибиває.
Вдома я розказала про свій вчинок, почула кардинально різні точки зору. Мама і бабуся мене лаяли, тато і дідусь підтримували, коли приїхали гості з Остапівки я зразу ж почала розповідати Юрі (такому ж як і ми першокласнику), що сьогодні трапилося в школі. Але я так захопилася емоційно доносити інформацію, що з усієї сили мій кулаку полетів в обличчя Юри, а ще за мить він виплюнув зуб і потекла кров…
Це був жах! Лаяли мене всі, Юра ревів, як бугай на всю хату. А я у двічі дужче, що покалічила брата, що всі кому не лінь, вичитували моралі про мої вчинки, що такий фатальний день у мене видався. І я зробила висновок: що хлопців бити не варто, а то проблем не оберусь.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877943
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.05.2020
У нашому класі було сім хлопців. Зазвичай, дівчата з хлопцями не товаришували, у кожного була своя компанія і свої інтереси, але з деякими хлопцями мені було цікавіше і простіше спілкуватися ніж з однокласницями.
Штаєр Денис – мій родич, чотириюрідний брат. Чорнявий хлопчик маленького зросту, але дуже допитливий і старанний. Він цікавився іноземними мовами навіть будучи в початковій школі ( англійську раніше вивчали з п’ятого класу).
Любчик Целеп – наш математик, я з ним спілкувалася більше поза школою. Часто після уроків ми з ним ходили в клуб до наших мам. Інколи в бібліотеці вчили уроки, інколи блукали між книжкових полиць в пошуках цікавої літератури, інколи він допомагав мені розмальовувати вбрання паперовим лялечкам.
Після першого класу Любчик зі своєю мамою з нами їздили в Бахчисарай. Ми їхали до тьоті Олі, а Любчик до свого дядька Володьки, який був провідником, і якраз в той час був у рейсі, тому ми всі жили в моїх родичів і звідти їздили на море. Багато цікавих пригод тоді відбулося, які нас здружили.
Пізніше спільні інтереси з’явилися в мене з Дімою Коломійцем, бо ми разом ходили в музичну школу, обговорювали завдання з інструменту, сольфеджіо та музичної літератури, що для інших однокласників було китайською грамотою. Коли мені додому провели телефон, то щодня м з ним зідзвонювалися, не пам’ятаю про що можна було говорити, але факт є факт. Разом з Дімою пізніше ми вперше куштували суху мівіну, незвичний продукт для тих давніх часів. І дивувалися куди ж виробник подів курку. Яка намальована на пакуванні.
З іншими хлопцями я не сварилася, але і особливої дружби в нас не було. У четвертому класі, я дізналася, що в мене закохався однокласник Максим Ситник. Я навіть не уявляла, як реагувати на цю інформацію, що однокласники по черзі мені переказували по секрету. Як так можна? Він же майже на рік мене менший! Це не припустимо! На якомусь родинному святі ми з максимом інсценізували пісню «Ой, куди їдеш, Явтуше!» Я співала а він майстерно грав роль. Після свята казав, що як одружиться зі мною, то запряже Машку (їхню кобилу), сам їхатиме возом на гармошці гратиме, а я буду співати. Але щось в дитячих почуттях не склалося. Був і більш пізній прояв почуттів у восьмому- дев’ятому класі, але нічого з цього не вийшло. А от наш пес названий Максом, в честь однокласника прожив більше п’ятнадцяти років.
Через багато років Ситник Максим запросив мене на своє весілля. А рівно через шість років запросила я його на своє. Це єдиний однокласник, який був у мене на весіллі.
[i](* - на фото фрагмент з інсценізації пісні, з цим номером ми з Максимов виступали разів двадцять)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877791
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2020
Що спортсменом мені не бути я зрозуміла в початку другого класу. В той час фізкультуру в нас почав проводить чоловік нашої вчительки – Микола Іванович. Він був дуже швидким і активним, вимагав від нас ніби від спортсменів, натомість як з Ольгою Іванівною фізкультура мені приносила лише радість. Раніше ми робили розминку, бігали, брали участь в естафетах, грали в ігри, тепер же стало все чітко за нормативами.
Хоч розминка мені подобалась, показники бігу на тридцять і шістдесят метрів були одні з найкращих, а от коли треба було оббігти коло навколо футбольного поля, мене не вистачало й на половину, тому половину дистанції – я впевнено бігла, іншу – ледве пленталася. Кололо в боці, темніло в очах, серце вискакувало, дихнути не могла, в мої вісім років – який же може бути спорт?
Коли ми стрибали в довжину в розкопаний, поскороджений пісок, і через планку у висоту – я була найкращою, думаю, тут річ в моєму високому зрості і бажанні, (хоч в якомусь виді спору себе проявити). Коли ж починали метання кульок в довжину – це був жах. У мене виходило близько і високо, бо кидала з низу вгору, а коли кидала з-за плеча, то кулька падала майже в мене перед носом.
Коли була надворі негода нас на фізкультуру водили у спортзал. Там крім розминки були вправи на матах, а також бажаючі грали в теніс, а я щоб відмазатися від тих видів спорту, які мені не подобаються - сідала на шпагат, ставала на «місточок», стрибала на скакалці та крутила залізний обруч.
Нас знову виводили на свіже повітря коли вже лежав сніг. Микола Іванович намагався з нас зробити супер лижників, але не всім дане і це. Я з лижами не потоваришувала. Півкола навколо стадіону я проїжджала, тоді без сил падала в сніг і чекала коли їхатимуть за мною однокласники і піднімуть і відтягнуть до фінішу горе-лижницю. На кінець уроку у всіх зараховують три кола, а мені половинку.
Ще гірше було з моїм «фігурним катанням». По телебаченню я захоплювалася фігуристами, які витончено і вправно танцювали в ковзанах. Але стати на ковзани мені вдалося раз і все бажання відпало. Микола Іванович нам видав ковзани і повів на ставок. На човнах ми умундирувалися у специфічне взуття і сміливці пішли на лід ( хто вмів кататися). Я ж сиділа на березі і не наважувала ступити крок. Микола Іванович дуже строго подивився на мене і наказав йти на лід і пробувати хоч якось. Люда мені допомагала, тримала мене, вела, ми вже і швидкість набрали та вчитель наказав мене відпустити, щоб сама їхала…
Відкрила очі від того що мене по щоках терли шкарубким снігом, страшенно боліла голова і спина. Я лежала на льоду біля очерету і бачила над собою перелякані очі однокласників і розгубленого червонощокого Миколу Івановича, який сказав: «Ведіть її на берег і на лід ні ногою».
Так я спортсменкою і не стала.
[i]
(* - на фото стадіон, на якому я з усіх сил намагалася стати спортсменом)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877790
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 29.05.2020
В кінці кожного навчального року наступав час коли уроків уже не було, а у школу ще треба йти. В початковій школі це називали екскурсіями, або табором відпочинку, пізніше , просто – три тижні практики.
Екскурсії… Це слово звучить багатообіцяюче, таємниче, поїздки, далекі незвідані місця, пам’ятки культури, нові враження і хороший настрій. Саме цього ми чекали коли після останнього дзвінка йшли до школи. Спочатку нас всіх збирали, і відмічали у великому зошиті. Чекати доводилося довго, бо були ті хто проспав, або ті, у кого були важливіші справи, ніж йти в табір. Потім всі йшли на сніданок у їдальню, це також займало певний час. А далі ж екскурсії.
Цікаво було 1 червня, в День захисту дітей. Ми малювали різнокольоровою крейдою малюнки на асфальті. Чи то нас було так багато, чи такі були художники-ентузіасти, що обмилювали все: весь асфальт у центрі перед клубом, весь плац біля школи, якби нас пустили, то почали б прикрашати центральну дорогу села. За таку художню справу переможцям давали невеликі подарунки, а тих, хто програв спонукали до перемоги наступного року.
Були ми на екскурсії у великій школі, ходили довгим коридором, роздивлялися на стінах великі стенди з фотографіями, нам коротко пошепки розказували чому вони присвячені, але нам потрібно було мовчати, як рибам, бо в той час у школі йшли екзамени. Ще нас водили на свиноферму, але там крім неприємного запаху, вагонеток із поросячою їжею і маленьких, як рукавиця, хрюшок, більше нічого не пам’ятаю. Ходили на тваринницьку ферму де відгодовують телят та корівник, але ж хіба це екскурсія? Екскурсія на табір завершилася не почавшись, бо коли ми прийшли туди, дядьки про щось голосно і нецензурно лаялися, ми розвернулися і пішли до школи грати в ігри.
Але були і справжні екскурсії. Їздили ми до заводу в пожежну частину, де працював Любчиків тато. Він нам розповідав про специфіку небезпечної і дуже відповідальної роботи. Запам’яталася його фраза: «Ми спимо –країна багатіє», яка тоді була ніби якийсь жарт, але скільки в цих словах істини!
Побували ми і в Озерянах, (село нашого району, де в роки війни було проведене масове спалення селян, а зараз на тому місці стоїть монумент). Були у школі, де місцевий вчитель-краєзнавець створив музей, в якому кілька залів і багато цікавої інформації про воєнні роки. Та найцікавіше було в ковбасному цеху, де нам розказали і показали як із туш тварин з’являється ковбаса. Після цікавої розповіді нас щедро частували їхніми запашними ковбасними виробами.
Возили нас на екскурсію у Варву – наш районний центр. Ми гуляли по «Казковому містечку», їздили на дитячій залізниці, лазили по лабіринтах, біля фонтанів, які при нас так і не запрацювали. Потім всі пішли кататися на електроавтомобільчиках. Мабуть, то був не мій день, бо з чотирьох працюючих машин, я дві поламала, далі сідати на наступну мене не пустили. Щоб трішки розрядити атмосферу, нас відвели в кулінарію по печені смаколики та морозиво.
Трішки старшими нас возили в Київ. Неперевершено було у музеї Великої Вітчизняної Війни, а от лазіння по танках та військових машинах біля музею мене розчарувало. Я кілька годин разом з учительками чекала, поки всі зберуться, але ми більше нікуди так і не потрапили, по дорозі заїхали на Лісовий ринок, я купила модну касету, хліба київського додому і пачку імпортних сосисок. Всю дорогу хлопці майже випадали з вікон щоб роздивитися іномарки які там почали їздити.
Коли почалася практика, то ми робили ремонт у класі, їздили на колоски. Зрізували ножицями колоски жита, щоб зробити чистою сортову пшеницю. На таку діяльність дозволяли брати менших братів та сестер, тому час від часу я брала туди двоюрідну сестру Іру. Після такої роботи або екскурсії нас годували смачним обідом. Давали морозиво, фрукти, печиво. І ми з чистою душею розходилися по домівках.
[i](* - на фото День захисту дітей у Гнідинцівському ЗЗСО І-ІІІ ступенів . 2016 рік)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877596
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2020
В нашому класі склалася гарна традиція двічі на рік ходити в ліс. У вересні-жовтні, коли ще тепло, але надзвичайно гарно в позолоченому лісі і у квітні-травні, коли все зеленіє свіжістю, цвіте і пахне.
До такої події ми готувалися заздалегідь. Спочатку вмовляли вчительку і вибирали погожу пору, потім виконували всі правила, що встановлювала керівничка. Напередодні, ні в якому разі не можна було вскочити в якусь халепу, зробити шкоду, чи не вивчити урок. Коли всі правила були дотримані ми збиралися в похід. Каші ми не варили ніколи в таких мандрівках, а от жарити на спичках сало на природі було, як закон. Не знаю, хто його жарене їв, але брали всі. Хоча, їх можна було впізнати по обюшених жирною сажею пиках. Я теж пробиралася до багаття, але жарила чорний хліб.
В мене був рюкзак спеціально для походів і я його напихала так, що ледве несла. З дому брала рожево-біле покривальце (щоб не сидіти на холодній землі), білу літрову флягу води, хліб, сало, варені яйця, ковбасу, сіль у сірниковій коробочці, яблука, печиво… Того дня в школу всі йшли, нав’ючені як верблюди, з портфелем і сумкою, або рюкзаком спеціально для лісу. Вдягалися у зручний спортивний одяг, бо знали що після трьох-чотирьох уроків будемо вирушати.
Ми щоразу змінювали маршрути, то пішки ходили, то на велосипедах їздили. Були в березняку біля Щербахи, ходили в Тір ( територія біля дітдомівського ставка), ходили в Кумовицю (ліс на початку села), дісталися болгарського лісу, і галявини біля Катрівщини. Одного разу на велосипедах ми їздили у Світличне. Спочатку походили біля школи, потім поїхали до моїх бабусі й дідуся. Там напилися холодної колодязної води, скуштували бабусиного коржа з чудо-пічки і поїхали в яр до Казенного ставка. Там милувалися природою, їли, відпочивали, а потім рушили додому.
Дуже приємно було на природі грати в ігри. Нашою коронною грою були «Цепи-Цепи розкуйте нас». Бігали, стрибали, веселились… Коли брали м’яча із собою - то грали у «Вибивного». Час проведений на природі минав непомітно, ми не хотіли йти додому, бажали далі продовжувати свято, але ж з десятого разу вчительці вдавалося нас умовити, щоб збирали речі і вирушали додому.
Дорога назад була, наче на каторгу, адже ми втомлені активним дозвіллям вже сто разів пожаліли, що зайшли так далеко і заздрили тим, хто живе близько коло школи. Хто жив далі- приходили майже по темному, розповідали домашнім про пригоди на природі і поступово засинали.
Розбір польотів був уже наступного дня, бо майже всі прийшли в школу без виконаних завдань, ще пригадувала вчителька всі наші грішки в лісі. І щоразу обіцяла, що це останній раз і більш нікуди нас, таких диких і нечемних ніхто не поведе.
Минав час, натомість забувалися всі нюанси й обіцянки і вже наступного сезону ми знову збиралися на природу за село.
[i](*- на фото знак, дорога в село, а з правого боку видніється лісок, куди ми ходили на природу)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877594
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 28.05.2020
Навчаючись в початковій школі ми були барвінчатами. Вивчали закони барвінчат, «подорожували» країною барвінковою, тобто щомісяця проводилися тематичні свята. Наприкінці навчального року нас (першокласників) було запрошено на загальношкільне дійство – День піонерії. Які ті піонери – з нас ніхто допуття не знав, але ми наввипередки спішили висловити своє захоплення тим, що будемо скоро варити кашу, як дорослі.
На стадіоні зібралися всі учні школи і вчителі, щось там розказували, співали та ми їх не дуже слухали. Після урочистої частини усі класи приймали участь у спортивних змаганнях. Цікаво було нам (дрібній комашні) нарівні з дядьками і тітками з червоної школи змагатися, але ми старалися з усієї сили, намагалися не підвести свій клас.
Поки ми бігали та скакали по траві ближче до акацій кипіла робота. Одинадцять вогнищ гріли своїм полум’ям боки великих чавунів у яких варилась надвірна каша. Старшокласники варили самі, середнім класам допомагали вчителі, а нам (малим зівакам) варили мами, які зголосилися взяти участь у такій важливій справі. Коли страва була готова ми сіли купою на розстелених ряднах, наминали кашу з хлібом та редискою, співали пісень, веселилися і раділи.
Коли всі скуштували каші на стадіоні запалили величезне вогнище всі стояли навколо і милувалися багаттям. Було відчуття згуртованості, дитячого щастя, передчуття веселого і теплого літа і радість що потім ми всі станемо другокласниками.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877495
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2020
В другому класі ми почали ходити на групу продовженого дня. Молоденька вихователька Тетяна Іриніївна виховувала нас після уроків. Забирала нас зі старої школи і по двоє вела в їдальню. Ми цілу дорогу билися за право триматися за руку вчительки, особливо Віта та Інна не давали їй спокою.
Потім ми поверталися назад і починали вчити домашні завдання.
Найцікавіше було пізніше, коли вивчені уроки ховали в портфелі Тетяна Іриніївна роздавала нам листочки для розфарбовування. Це були принцеси, казкові герої, щоразу нові персонажі яких ми чекали щоразу. Вчителька привезла нам ляльки-рукавички для лялькового театру, і ми демонстрували казку «Ріпка».
Тетяна Іриніївна організовувала роботу до самого вечора, а батьки коли йшли з роботи нас забирали. Також на групі ми проводили репетиції слів до свят, грали і ігри, слухали цікаві розповіді про рослинний і тваринний світ.
А коли приходила зима то втримати нас в класі було просто не реально.
Ми всі бігли через дорогу, щоб покататися з гірки, щоб поскобзатИся на калюжі біля Єгоровича. Тоді Тетяна Іриніївна просто не могла знайти на нас управу. І кілька разів наш клас стояв ганьбився на загальношкільній лінійці з нахиленими головами і вислуховували які ми погані і неслухняні.
А ми ж просто діти. Хотілося обкачатись в снігу, закидати один одного сніжками, ліпити сніговика, так що кілька десятків мокрих рукавиць, просто не вміщалися біля гарячої грубки. Хотіли ми чи не хотіли, але чомусь виходили в нас якісь шкоди, то ми сварились, то мирились. Кипіло дитяче безтурботне життя, що лишило в душі приємний слід.
[i](* - на фото учні мого 2 класу з класоводом Чудновець Ольгою Іванівною та виховатилем групи продовженого дня Карач Тетяною Іриніївною , я з Людою посередині ряду)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877494
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.05.2020
Мені пощастило жити на Попівці, це настільки унікальний куток, що до нього дістатися можна будь якими дорогами. Моя хата, посеред середини Попівки, це теж своєрідний півострів бо навколо городу можна нас і об’їхати і обійти з трьох боків. Отже, щоразу коли йшла до школи і з школи обирала нові маршрути.
Найчастіше всі ходили і їздили грунтовою дорогою повз кузню. Старе похилене приміщення кузні було якраз на перехресті доріг, що йшли від комір на наш куток, а інша від траси до ферми. У кузні щоранку щось стукали, грюкали, розкидали навколо якісь запчастини, щось монялися біля верстата, який стояв майже серед дороги. Коло кузні сидів Гриць Никонович і курив свої самокрутки.
Дорогу від кузні до траси називали Чорнокозинського. Не знаю хто він такий, але колись сприяв тому, щоб насипати гребельку і ближче було з центру села на наш край. Майже завжди там було грязько, величезні калюжі та канави після дощу не можна було обійти. Праворуч від дороги між старими вербами був крутий підйом на трасу. Тим шляхом було зручно ходити по стежинці, в затінку старезного гілля. Тією дорогою часто користувалися їздові, коли їхали до ставка. Там було високо підніматися, але ж без грязі.
Пригадую коли я була дуже маленькою, ми їхали у Світличне нашим зеленим мотоциклом «Мінськ». Тато за кермом, мама позаду, а я затиснута між них. Ми теж хотіли виїхати на трасу тим шляхом, але чи слизька дорога після дощу, чи важкі пасажири сприяли тому, що мотоцикл ліг на бік. Ми не травмувалися, але були змушені йти до ставка, щоб змити грязюку з одягу та транспорту.
В школу і з школи я любила ходити глибокою дорогою. За Силиними звертала вправо на вузеньку стежечку і заходила наче в ліс. З обох боків росли дерева й чагарники, по-боках були покопані печери, де люди брали глину. Круті підйоми до городів баби Вірки Марунденської і до Дубової робили з дороги таємничий тунель. В кущах співали птахи, високі лопухи та забудьки тягнулися вгору. Доречі, в цій дорозі я часто рвала бур’ян кролям, і сюди ходили з татом косити кропиву. Далі потрібно було перейти долину і стежкою піднятися на трасу вже біля містка.
Зі школи я ходила Беївкою. По стежині від містка, долиною і повз Дубову, Силишку стару, Козаків, Свистунів… І вже була майже вдома, але у Никонових був собака Босяк, рудий, малий, гавкучий пес, який мене ненавидів і пробратися до нашого перелазу непомітною було справжнім спецзавданням.
Ту долину, із старими вербами, де росли кущі верболозу - називають шелюг. Коли наставала зима, то якийсь сміливець топтав стежку через ці зарослі і скорочував дорогу додому. Коли дерева були в інії, дорога здавалася казковою і чарівною. Стежинка вилась далі огинаючи кущі шелюгу, острівці очерету, аж до Беївської дороги.
Коли драв сильний мороз то ходити було ще простіше, адже від продуктового магазину через болото до Свистунів вела втоптана стежка і відстань подолати можна було за кілька хвилин.
А взагалі через Попівку проходив зимовий пішохідний шлях сполученням Радшлях – Загребля, повз Ольонинців і через ставок, ходили всі кому потрібно були швидко перебратися і іншу частину села.
Така розгалуженість шляхів часто призводила до того, що люди часто розминалися, бо обирали собі різні маршрути. Це інколи призводило до неприємностей, але ж в той немобільний час єдиним способом комунікації було просто зустріти когось серед дороги.
[i] (* - на фото дорога на Радшлях, з лівого боку є з"їзд на Попівку)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877333
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2020
Одного разу після школи ми з Людою пішли до мене додому. Математика була в нас написана, а от твір про добрі справи написати не вдавалося, бо нас відволікали то листівки, то календарики, то базікання, то телевізор, але твір на думку не йшов. І щоб не втрачати часу даремно, ми з моїми санками вирушили на ставок. Зазвичай в такий час Юрко Чудновців з Хоменковими хлопцями грали в хокей, отже було б весело.
Коли вийшли на Фанасієнський город і вже спускалися до долини, побачили як баба Манька, яка дуже кульгала, тягла за собою величезний кулик кукурудзи, щоб в печі розтопити. Ми привіталися і пішли, але щось шкребнуло в душі, адже така робота була їй не під силу, але дітей вона не мала, сама похилого віку, доглядала старезну матір бабу Тетяну і нам стало дуже шкода її.
Ми повернулися до баби Маньки і запропонувалали свою допомогу. Вона зраділа, але чомусь заплакала і пошкандибала до хати. Ми ж один за одним перевозили великі кулики кукурудзиння від купи, яка знаходилася внизу городу біля долини у двір до хлівця. Коли шість куликів переселили у двір, господиня нам винесла пряників, подякувала, побажала, щоб ми завжди були такими чуйними і турботливими.
Гуляння на ставку відмінилося, бо кожна з нас летіла додому записати ту добру справу, яку щойно зробили. Ми були щасливі, що допомогли. Ми пишалися собою і раділи, що твір у нас не видуманий, а справжній. Та сюрприз нас чекав наступного дня в школі. Вчителька Ольга Іванівна перед усім класом розповіла про наш вчинок, як приклад для наслідування однокласників. Виявляється, наша вчителька і баба Манька жили через ставок і тому новину про двох помічниць вона розповіла того ж дня. А вчителька, мабуть, пишалася, що виховала таких учнів.
[i](* - на фото справа вдалені маленька розвалена Фанасієнська хата, де й жила баба Манька)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877326
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 26.05.2020
Після зимових канікул всі учні нашого класу спішили в школу, щоб побачити однокласників. Але виявилося, що Люда захворіла вітрянкою зразу ж після Нового року, тому лікується вдома і у школу прийде не скоро. Коли почула цю новину, придумала секретний план. Як же можна подругу лишати саму вдома, без класних новин, без друзів, самісіньку? Я зразу ж після школи вирушила ніби додому, потім за дитсадком звернула вліво, потім обніжками, чужими городами пробралася на куток Бубликівку де жила Люда.
Вдома тоді вона була сама, дорослі на роботі, брат в садочку і я вирішила трішки погостювати в неї, щоб розвіяти самотність. Люда була смішна, вся в зелену крапочку, з розпатланими косами, бо на голові теж були прищики вітрянки. Приблизно через годину я вирушила льодом додому, але коли спустилася на долину, відчула, що в мене свербить живіт справа. І так свербіло, що я портфель поклала в сніг, розстібнула пальто, підняла форму, спустила з поясу штани і побачила величезний червоний прищ.
Поки дійшла додому – вже свербіло все тіло. Я почала чухатися і помічати, що моє тіло вкривається червоними цятками, які потребують безкінечного шкрябання. В мене теж почалася вітрянка. Я не знаю, чи від Люди перейшло, чи такий збіг обставин, але твердо вирішила, що про гості нікому не скажу.
Мене розмалювали зеленкою, постійно міряли температуру, лікували, приносили гостинці та вітаміни, щоб швидше поправилася. А я лежала і думала: навіщо ж я йшла до Люди, сказала ж вчителька, що хвороба ця перехідна! Тепер тільки в хаті сидіти, бо в школу не можна, до дідуся і бабусі їхать не можна, і щедрувать не можна.
Того року на щедрування і засівання я була вдома, через вікно з теплого коридору, виглядала в холодний коридор, де щедрували сільські діти. Вони були веселі, у квітчастих хустинах, з торбами гостинців та повними кишенями нащедрованих грошей. А я сиділа вдома і чухала свою вітрянку.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877265
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020
З перших днів навчання найприязніші стосунки в мене склалися з однокласницею Людою. З нею ми піддружували ще з дитсадака, можливо тому що в садок ходили найдовше, бо Люда менша від мене всього на місяць, і ми разом з нею запасний рік були в садку.
Чудновець Люда – маленька, худенька білява дівчинка, але дуже серйозна, старанна і відповідальна. В подальшому, всі роки навчання в школі вона навчалася на відмінно. З нею ми сиділи за однією партою. Інколи Люда давала списувати приклади з математики, а я за двох співала, захищаючи честь нашої парти.
Я завжди пригощала Люду тією їжею, що мені давали з дому. Люда з дому їжі ніколи не брала, а все тому, що її бабуся Раїса Іванівна працювала прибиральницею в нашій школі, і завжди після першого уроку приносила з дому тарілку жарених грінок, сирники або оладки. Завжди в коридорі, на столику біля нашого класу стояла повнісінька миска всього смачного, і ми всім класом наминали гостинці.
Раїса Іванівна жила за стадіоном, зовсім близько від школи, іноді ми з Людою ходили до неї. Прогощалися батоном з варенням і домашнім саморобним морозивом. А коли біля школи вирішили зробити клумбу, то ходили до Раїси Іванівни, щоб відкопати конвалій. Тоді я взяла сім цибулинок і посадила вдома. І зараз, через багато років рослинка прикрашає мій квітник, красою та ароматом.
Нашу з Людою дружбу я вважала не випадковою, тому що її бабуся - була однокласницею моєї бабусі, її тато - був однокласником мого тата, і, відповідно, ми - теж однокласниці, отже повинні товаришувати.
Коли у другому класі на фізкультурі Люда травмувала ногу, що й зашивали, то на той час жила у бабусі, щоб однокласникам ближче було приносити домашнє завдання. Я щодня ходила її відвідувати, і носила їй подарунки: то книжку «Аленький цветочек», то лак для нігтів, що коштував тоді в магазині дев’ять тисяч.
Вдома в Люди я бувала по кілька разів на тиждень, особливо взимку, адже від її дому до мого через ставок дуже близько, лише перейти через дорогу, зійти по городу до долини, перейти ставок по стежці, піднятися по Фанасієнському городу і вже видно було мою хату.
От так ми часто заходили до Люди, вчили уроки, вирізували вбрання на паперових ляльок, потім йшли на лід там гуляли і поверталася я через кілька годин, тому в ті дні коли заходила до Люди - мене сварили.
Був випадок, коли мені за гості в Люди ще й лозини попало. Колись в неділю зранку я взяла санки і пішла через лід до Люди. Ми повторювали уроки, малювали, готували подарунки однокласникам на День іменинника, приміряли весільні рукавички Людиної мами, дивилися фотографії… Було весело і час минув швидко, коли почало надворі сіріть прилетіла до Люди моя мама голосно кричала, била лозиною, плакала і гнала мене, як козу, через все село на Попівку. Я довго не могла зрозуміти її вчинку. Невже, так страшно, що я загулялася у подруги? Виявляється, хоч вдома знали що я пішла до Люди, але той факт що мене довго не було і була відлига змусив маму йти мене шукати. Коли вона дійшла до ставка поруч зі стежечкою між очеретом якою ходили всі цілу зиму, були промоїни в яких шуміла вода, поверх льоду утворилася каша з холодної води і льоду. Мама дуже злякалася, бо думала, що я зі своїми санками нирнула у промоїну, от тому засмучена і розгублена так проявляла свої емоції. Дома вона плакала і жаліла мене, але ж я розумію, що лозини - я заробила, тому не ображалася.
(*-на фото стадіон, де травмувалася Люда)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877261
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 25.05.2020
Іти в школу спочатку було в задоволення, навіть прокидатися вдавалося о 08.00, щоб вчасно дістатися до Старої школи, а до неї - справді далеко. Спочатку до школи проводила мама, згодом ходила вже сама і туди і назад.
Щоб не зголодніти в школі кожному з нас з дому давали їжу. Зазвичай я брала чорний хліб намазаний маслом з кількома шматочками ковбаси, поки був сезон брала яблука «Заячі мордочки», які привозили із Світличного.
В перші дні навчання учителька нас розсадила за парти і з-за того що я була високою, мене посадили за крайню парту біля вікна. Хоч і сиділа далеко, але я уважно слухала вчительку, а вона нас завжди дивувала. На урок запрошувала чарівну фею математики, мудру сову, за досягнення давала невеличкі папірці на яких печатками були відтиснуті різні зображення і чим більше цих картинок, тим краще.
Через деякий час, нам роздавали доручення в класі. Мені діставалася книжка –відповідальна за збереження підручників, віник- відповідальна за чистоту у класі, або масовик-затійник. Вчителька суворо контролювала те, як ми виконуємо доручення, і щоразу нагадувала про обов’язки.
В класі ми жили дружно, тому що майже всі учні були слухняні і старанні. Ми створювали власну класну бібліотеку і я туди віднесла зелену книжку про Незнайка. Грали на шумових музичних інструментах бубнах та молоточках. Любили слухати музичні твори на програвачі і хоч він дуже хрипів і тріщав, але було дуже цікаво. Подобалося мені малювати та робити вироби на трудовому навчанні. Я дуже старалася, щоб у мене вийшла найкраща робота.
Все спілкування з батьками вчителька вела через «Зошит для спілкування». Туди записувала завдання з предметів, організаційні оголошення, вірші що потрібно було вчити напам’ять до якихось свят чи на уроки.
Уроки фізкультури, зазвичай, проходили на стадіоні через дорогу, або в спортзалі, за нього слугувало старе аварійне приміщення волосної управи, яке ще кілька десятиліть тому, було будинком культури. Ольга Іванівна одягала темно-синій спортивний костюм з білими узорами по-боках і показувала нам різні вправи, а ми намагалися їх вірно відтворити.
Найскладніше було мені з технікою читання. Ну не вміла я швидко читати, тільки тепер здогадуюсь чому. Вся річ в тім що я коли читаю, то уявляю ніби фільм, все про що йдеться в тексті, а спішить, летіть хтозна куди, не думаючи, здавалося мені безглуздою справою. Але ж вимоги – є вимоги.
У нас у класі було багато свят: День іменинника, спортивні, народознавчі, розважальні, сімейні, на них ми багато співали і грали ролі. У першому класі для батьків ми демонстрували сучасну версію вистави «Коза-Дереза». Свято було в новому крилі дитячому садка і я тоді грала бабу. Як не дивно, більшість слів зі своєї ролі я пам’ятаю до цього часу.
За чотири роки початкової школи, збереглося в моїй пам’яті багато приємних спогадів, які гріють душу до цього часу.
[i](* - на фото приміщення управи, яке було колись будинком культури, потім спортзалом, а кілька років тому було знесене, як аварійне)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877181
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 24.05.2020
Той день був теплим і сонячний, коли мене вперше повели на урочисту лінійку до червоної школи. Червоною її називають з 1913 року, відколи та збудована, хоч за моєї пам’яті вона була побілена а червоним лише відтінялися вікна. Я в новому вбранні, з бантом, з величезним букетом і таким же портфелем радісно ступала назустріч новому шкільному життю.
Поки всі збиралися, я розгледіла всіх товаришів із садочка і якихось чужих дітей. З нами в садочок не ходив Любчик, та я його знала, бо його мама (тьотя Надя з бібліотеки) часто брала сина до себе не роботу. З новеньких були ще Валя і Юра, як я пізніше дізналася, що в садочок вони не ходили, бо в них є дідусь і бабуся, що гляділи і виховували вдома. Та в мене теж були дідусі і бабусі, але вони в час мого дитинства ще працювали, а бабуся Катя була вже дуже старенькою, щоб її мучити цілими днями.
До нас підійшла перша вчителька вистроїла нас по двоє за руки і повела на плац, де вже почалося дійство. На такій сцені я ще не виступала, але було цікаво, що луна від мікрофона, розлітається на все село. Коли ми стали перед всією публікою, нарешті я роздивилася, як нас багато. Вісімнадцять дрібних першокласників стояли рядочком, мов солдати і голосно розказували по чотири рядочки віршів, у мене був вірш довший, бо я ж уже мала досвід виступів, та і запам’ятовувала все з першого разу.
Коли ми все розповіли, далі почали говорити вчителі і дорослі учні. Ніна і Лариса, що ходили в найстарший клас розказували про «Галочку біленьку і Галочку чорненьку», щось тоді всі разом співали, а я почала роздивляться. Бачила тих тьоть що в клубі співають, вони виявляється вчительки, старших дітей з кутка, які сьогодні мені показалися святково вбраними старшими учнями.
Після свята випускники нас повели за руки на перший урок. Мене вела учениця Оля, вона кульгала, бо в неї боліла ніжка. Йшли ми через все село в маленьку школу, її всі називають Стара школа. Там вміщалося лиш два класи, а по середині невеликий коридор. Навпроти школи, через дорогу був великий стадіон, який всіх манитиме до себе на кожній перерві.
Коли ми вже були в школі – сталася неприємність. Виявляється напередодні з нашого класу, де все було прикрашено і підготовано до свята, через вікно викрали програвач. Нас помістили в інший клас, разом з четвертокласниками, батьками та вчителями. Сиділи ми наче в рукавичці, поки навколо школи ходила міліція.
Перший урок був присвячений Україні – «Без верби й калини – нема України». Це тепер я розумію що саме ми – ті учні, що першого вересня 1991 року пішли в школу і навчалися вже за Незалежної України. Тоді ж ми все слухали краєм вуха, роздивлялися один одного, крутили головами по класу, потім почали вихвалятися тим що було в портфелях.
Коли урок завершився, наша вчителька сказала що завтра брати і коли приходити до школи. Потім з батьками всі першокласники розійшлися додому, щоб вже наступного дня знову повертатися за знаннями.
[i]
(* - на фото Стара школи в якій я навчалася з першого по четвертий клас)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=877016
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2020
На зимових святках я понесла вечерю хрещеному, а він мені подарував портфель. Він був красивий, червоний, справжній, з намальованим качатком з ромашкою, із залізною застібкою, як у дорослих. Мені вже нетерпілося скоріше прийти додому і все роздивиться, що ж там є, бо портфель був не легкий. Туди мені поклали альбоми, зошити, олівці, фломастери, лінійку, коробочку з пластмасовими паличками, іншу з дерев’яними, рахівничку і ще всього багато. Я була просто щаслива, бо скоро стану справжньою ученицею. Майже щодня я заглядала у свій портфель, туди ж мама поклала червону книжку-розмальовку, яку купила мені в Чернігові.
Вже мені виповнилося шість років, вже знала літери, вміла рахувати, вчилася писати, але одного разу мама сказала, що в школу цього року я ще не йтиму, бо найменша в класі, тому ще рік походжу в садочок, а тоді вже буду найстаршою в класі і вчитимусь найкраще. Її логіки я не зрозуміла, школою я марила, тому, від цієї новини в мене виступили сльози. Плакала я дуже довго, щоб мене трішки розрадити мама дозволила вчитися розфарбовувати вже зараз.
Таким чином, мені продовжили дитинство на цілий рік.
Одного разу в садочок прийшла тьотя з кучерями і сказала, що вона буде нашою вчителькою і звуть її Ольга Іванівна. Вона нам дуже сподобалася, була добра, привітна, усміхнена і на кожного звертала увагу, з усіма говорила. Дала нам папірці з різними фігурками, які потрібно було перемалювати, і зафарбувати овочі в потрібний колір. Мені все вдалося дуже швидко, тому я кожному розповідала, що я ж старша, я і вчитимуся краще від інших.
Минало літо, в садочок я вже не ходила, а готувалася до школи. Мені купили новий бант, налаштували красиву форму з білими мережаними манжетами, сніжно-білий фартух. Я вже була готова. Гарно вивчила вірша на перший дзвоник. Напередодні попросили у поштаря великий букет різнокольорових жоржин і з нетерпінням чекала нової сторінки в моєму житті.
[i](* - на фото червона школа, біля якої на плацу проходять урочистості на Перший і Остінній дзвінок)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876931
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.05.2020
Малою, я далі Прилук ніде не бувала. А коли мені було три з половиною роки, то в Бахчисараї а мене мала народитися двоюрідна сестричка. Ради такого випадку ми зібралися їхати до них в гості. Їхали вчотирьох: тато, мама, я та моя бабуся Маруся з Світличного.
Бобіком нас відвезли на залізничний вокзал у Прилуки, погрузилися ми у потяг Рига-Сімферополь і почухкали в Крим.
Так трапилося що в одному купе їхали мама на другому поверсі, ми з бабусею внизу біля столика, а з іншого боку двоє чужих людей, що не по нашому балакали. А тато їхав в тому ж вагоні, але в іншому купе.
Я дивилася як у вікні пробігали міста і села, чужі люди, поля, ліси. Їла домашню смажену курку і варені яйця з хлібом, запивала чаєм зі склянки в красивій, блискучій підставці та сітром «Буратіно». Слухала що гелготять по-своєму наші сусіди. А далі потемніло, пора було засинати, а я почала чудить. Спочатку проганяла бабусю з нижньої полиці, аргументуючи це тим, що «І» двічі написано, тому тут повинна спати тільки Інна (це я так тримала оборону на місці під №11). Потім, коли мама мене забрала до себе нагору, я вирішила серед ночі заспівати хіт Софії Ротару «Было, но прошло», але почала з приспіва, і на весь голос затягла: « О-о-о…», іноземні сусіди посхвачувалися з ліжок, у сусідніх купе почалась метушня. Поки вони заспокоювались і вкладалися, я в умі проспівала куплет, а потім знову озвучила своє «О-о-о…». Тут від мами отримала ляпаса по м’якому місцю, і це мене втихомирило і заспокоїло. Та вже і спати було пора, бо мене чекав Крим.
Вранці, коли ми вийшли з потяга, грала весела, урочиста музика, ніби Сімферополь довго мене чекав і зустрів фанфарами. Величезний вокзал з красивою люстрою зачарував мене з першого погляду. От, думаю, мені б таку, була б на всю залу! На таксі, між гір «на які сто лєт треба лізти», виноградників і персикових насаджень ми доїхали до місця прибуття. Правда поїздили за різними адресами, щоб знайти своїх родичів. А все тому що в житті моїх родичів були грандіозні і стрімкі зміни. В них народилася дівчинка Іра і їм дали квартиру.
Квартира знаходилася в Бахчисараї в Старому Місті, біля величезної стоянки туристичних автобусів. Поруч з двором протікала маленька річечка Чурюкса, а до кожної хвіртки вели маленькі місточки. У дворі в невеликих будиночках було безліч дверей у квартири, де з усіх боків були сусіди. З сусідами родичів я познайомилася ще раніше ніж побачила родичів: це страрезна баба Паша, худа і зігнута, що ходила з великою палицею, тьотя Кіра, квартира якої була на другому поверсі, і щоб дійти до дверей, треба було подолати круті східці.
А от квартира моїх родичів знаходилася на першому поверсі і складалася з коридора, який також служив кухнею, маленької і великої кімнати. В кожному приміщенні було по величезному вікну, але світла через них потрапляло мало.
Дядьо Андрій радісно нас зустрічав, пригощав, організовував культурну програму. А брат Артем вмикав улюблені казки на платівках, хизувався іграшковими солдатиками, якими грає у «войнушки», та вчив їздити на роликах по кімнаті. Та траплялися і курйози.
Коли ми пішли до лікарні провідувати тьотю Олю та Іру, нас не впустили, бачили ми у вікні третього поверху, як тьотя показала нам щось згорнуте і тут трапилась несподіванка. Тьома, який стояв і виглядав сестричку, голосно розплакався і побіг за лікарню, за смітник в глибину персикових насаджень. Добре дядьо Андрій прудко бігає, то швидко повернув його назад.
В гостях ми були довгенько. Були в Ханському палаці, наче в казці, там все красиве, незвичне, і будівлі, і посуд і одяг… Одним словом – краса! Ходили в «Золотий магазин» (звичайний гастроном з цікавою історією) по молоко в пляшках, хліб та пряники. Відвідували комісійні магазини, де було все: і телевізори, акордеони, ковзани, жуйки. Жуйки «Турбо» смачні та ароматні з фантиками на яких були зображені різні машини.
До цього часу я пам’ятаю смак Криму. Консервовані персики, які тьотя сама консервувала. Смак маленьких сосисок з кетчупом що ми куштували у підвалі-ресторані. Величезні, наче свинячі вуха чебуреки, смажені пиріжки на залізничному вокзалі, та лаваш, що ми придбали за зворотньому шляху.
Щодня в Бахчисараї по кілька разів на день було чути незвичний спів, який трішки лякав, але нагадував казку про Аладдіна, це так закликали на молитву кримських татар, які потрошку почали в той час повертатися на історичну Батьківщину. А ще, казали, що недалеко, там ще й море є. І я твердо вирішила, що як трішки підросту, обов’язково приїду подивитись, яке ж те море?
[i](*-на фото, ми з мамою, тьотя Оля з Артемом та Ірою біля Ханського палацу в Бахчисараї, мені вже тут сім років)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876824
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2020
Є прислів’я: «Літній день –рік годує». З дитинства запам’яталися важливі справи до яких готувалися заздалегідь і коли підходив той заповітний день і час - то все сімейство було напоготові.
З травня до кінця літа заготовляли сіно для худоби. Робота ця не легка, і залежить не лише від сили та бажання працювати, а і від погоди, яка іноді приносить не дуже приємні сюрпризи.
На косовицю йшли вдосвіта тільки починало розвиднятися, щоб і не жарко і встигнути багато, щоб ще роса була на стеблах, щоб і трава в покосах підсохла до вечора. Косили долину, садок, траву навколо города, а ще шукали соковиту молоду траву в Лазьковій, в ярах за селом, щоб і земля була нічия і нам би висохло сіно. А сіно треба було розтрусити, кілька разів на всі боки перевернути, скласти в копицю. І що найголовніше перевезти додому, і закинуть на горище хліва. Та найважливішим було тут встигнути все так, щоб сіно не намокло, і не погоріло.
Коли колгоспникам давали зерно з нового урожаю, теж потрібна була злагоджена та організована робота, щоб поїхати на сипки, набрати збіжжя в мішки, зважити, перевезти і упорядкувати в надійне місце, де б і не відсиріло і миші не вбралися. А коли привозили зерно машиною і висипали величезну купу серед двору, то дорослі набирали в мішки і заносили клунки, а діти купалися в зерні, наче в золоті, а воно було тепле і дуже духмяне.
[i]
(*- фото з Інтернету)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876822
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.05.2020
Хрестик до хрестика, нитка за ниткою,
Шиється диво на білій канві,
Вмить оживають стібки диво-квіткою,
Ніжні мережки – волошки в траві.
Голка пірнає у глиб полотняную,
І виринають рельєфи шиття,
Чорну й червону, зрадливу й коханую,
Нитки малюють узори життя.
У вишиванці усе поєдналося:
Радощі, мрії і жалі земні,
Мовою предків нащадкам озвалася,
Вишивка схована в скрині на дні.
21.05.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876754
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020
Перші іграшки, перші спогади залишаються в пам’яті людини назавжди, наче промінці, якими можна доторкнутися до минулого. Мені пощастило, бо дитинство було в той час коли в магазині можна було придбати будь які іграшки. Якісні, екологічно чисті, виготовлені за всіма нормами і стандартами, але дорослим витрачати кошти на них не дуже хотілося.
День народження, Новий рік, поїздка в гості, або приїзд гостей до нас пророчили мені поповнення іграшкового арсеналу. Зазвичай я бережливо відносилась до власних речей. Всі ляльки ніби дружній хор стояли і сиділи рядочком на буфеті. Я на них лише дивилася, бо доторкнутися могла лише тоді, коли мама на шафі витирала пил. Велика жовта риба на коліщатах, з жабою на спині, стояла за диваном, наче в гаражі. Пластмасовий Буратіно сидів на стільці. Всі інші іграшки жили у великому картонному ящику під бабусиним ліжком. Щоб погратися, мені серед зали простеляли величезну шубу і висипали туди всі дрібні іграшки.
Я залюбки складала прості слова з кубиків, котика-пірамідку, деренчала іграшковою шарманкою, грала на дерев’яній сопілочці та на білому саксофоні, вибивала в маленький бубонець. Завжди цікаво і захоплююче було дивитися на чудернацькі узори, що малював калейдоскоп. Це видовище зачаровувало, і тому дивитися в нього можна було безкінечно. Такі ж узори я намагалася скласти з мозаїки на двох підставках чорній і білій, моїй та іграшці з татового дитинства.
Був у мене козлик на ризиночках, коли натискала кнопку внизу, він падав, ніби щипав травичку, коли відпускала – він знову рівно стояв. Та цю іграшку я пізніше віддала однокласниці Валі, коли та лежала в лікарні з вирваними гландами, а я провідувала бабусю після операції, і коли побачила Валю, то щоб заспокоїти віддала свого козлика. Ще була синя іграшка там де пластмасові курі клювали зерно, та це лише спогад, бо подальша доля іграшки мені не відома.
Двічі мені дарували посудку. Перший раз хто коли і яку – не знаю, з неї пам’ятаю лише блискучі малесенькі тарілочки. А другу подарували тьотя Марійка і дядьо Гриша Дудникові на День народження. Доречі, в черпачку з посудки до цього часу гріємо воду на каву, хоча раритетній посудині вже більше тридцяти років.
Взагалі деякі речі до цього часу мають своє застосування: маленьким черпачком, до цього часу зручно наливати кисіль, або тісто на налисники, зелена балія з іграшкової перукарні служить чудовим горщиком для розсади.
Змалечку я любила гратися листівками. Їх була ціла авоська, бо раніше надсилали паперові вітання на всі свята. Роздивлялася, складала квіти до квітів, новорічні до новорічних, з перемогою і днем народження окремо, а потім будувала з них багатоповерхові будиночки.
Коли приїжджали з Остапівки брати то ми грали в настільну гру «Ах і Ох ідуть вперед», в шашки та шахмати, роздивлялися гру «За гриби і про гриби» і визначали їстівні та неїстівні. Була ще в мене цікава штука з екраном і двома гвинтиками, а коли їх крутила то можна було малювати різні малюнки, за цей надсучасний мольберт ми майже билися.
До цього часу збереглися ляльки Барбі і Сінді, що мені з Криму привезли і для них я шила різне вбрання. Ще одна лялечка стоїть в шафі. Вона одягнена, наче принцеса, в рожевому капелюшку, рожевій сукні, в внизу підставка з пишним низом бальної спідниці.
Зараз зберігається в шухляді іграшка, дорога моєму серцю. Старенька бабуся Катя зробила мені мотанку з тряпок, таку як робили в її дитинстві на полчатку ХХ століття. Я їй звичайно допомагала бабусі, подавала потрібні клаптики, приносила вату, щоб в середину напхать. Мама намалювала їй обличчя. Пройшло багато років, а лялька ця – мені дуже дорога.
Коли щонеділі по телебаченню йшли Діснеївські мультики, то я на всі гроші які мені давали намагалася купити резинових героїв мультфільмів Діснея. Довго вони стояли на книжковій полиці і нагадували про дитинство.
Довгоочікуваними іграшками була веселкова пружинка, тетріс, та м’ячик стрибунець.
Кожна іграшка дорога серцю, нагадує давно збуті моменти життя, коли світ здавався казковим, коли я була центром цього світу, а іграшки близьким моїм оточенням.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876727
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 21.05.2020
Коли я була маленькою, був час коли в селі всі активно будувалися. Зводили нові, великі, світлі хати, сараї, літні кухні, гаражі, добудови. В той час будівництво було спільною справою, яка не обходилася без сусідів та родичів. Наших мазальниць я не пам’ятаю, бо хата і хлів були вже зведені, а літня кухня з гаражем мазались, коли я була немовлям. А от мазальниці в сусідів трішки пам’ятаю, особливо в Бахмачів та Марунденків.
Спочатку звечора біля двору насипали багато глини, соломи і щедро заливали водою, щоб утворилося таке собі болото. Дядьки у великих чоботях все це топтали, а конюх і своїми кіньми ходив колами по цій брудній арені, аж поки все не перетворювалося в однорідну жижу.
Наступного ранку на мазальниці йшли всі молоді і сильні, і для кожного була робота. Одні дядьки насипали заміс на ноші, інші носили до будівлі, треті подавали. Жінки глину наносили на стіни, і стелю тоненьким шаром, щоб було рівно, а потім тепло. Я самого процесу ніколи не бачила, бо дітей туди не пускали, і щоб докликатися мами, або тата з мазальниць, потрібно було витратити не одну годину, бо всі були при ділі. Коли вся робота була виконана господарів чомусь обливали брудною водою з глиною. Не знаю, чи то була випадковість, чи просто опинилася не в той час не в тому місці, але коли виливали відро води на тьотю Катю Марунденкову, то мене облили з ніг до голови, і я як мале мокре курча пошелевкалась додому перевдягатися.
Після тяжкої роботи всіх хто працював чекало застілля. В садку або у дворі ставили столи з наїдками, господарі частували і дякували людям, що спільними зусиллями зробили важливу роботу. Далі починали за столами співати і луна розносила злагоджене звучання на все село. Дядьки виходили курити, та десь скраю столу починали грати в карти.
Після спільної роботи і дозвілля всі втомлені, але дуже щасливі розходилися по домівках і знали що наступного тижня знову всі зберуться на мазальницях, але вже в інших сусідів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876648
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2020
Всі події веселі і сумні, що виникали в селі, завжди відбували вдома.
І щоб нагодувати людей, які прийдуть, потрібно було б готувати тиждень, без сну. Та для цього запрошували моторних сільських жіночок, що і нагодують і подадуть, і допоможуть господарям організувати таке важливе дійство.
Коли весілля, то всі родички, сусідки, подруги, куми були «в горшках».
Інколи налічувалося більше десятка куховарок і всім завжди була робота. У кухні, коридорі, у всіх кімнатах, прибудовах, під навісами, серед двору кипіло діло. Біля плити і біля печі, за всіма столами, але місця не вистачало, тому куховарки йшли до сусідів і там теж готували. Коли велике весілля, (а їх малими і не робили), то починали готуватися звечора в четвер.
Різали, кришили, чистили, варили, тушили, смажили, парили і все це розміщували по холодильниках та погребах і своїх, і сусідських. Відрами чистили овочі: картоплю, цибулю, моркву, буряки, часник... Каструлями робили салати: «Олів’є», «Хео-хе», окрошку, з капусти, з огірків та помідорів, та в тарілках мазали «Шубу», «Людмилу», «Мімозу», «Грибну поляну»…Чавунами тушили картоплю, голубці, пальчики, котлети, налисники, манники…А на солодке: кисілі, сметанники, птички, сніжки, торти, трубочки, горішки, грибочки, каштани… Кілька чотиривідерних каструль колотили солодкої води: і жовтої, й червоної й зеленої…яку хто пив, було видно по кольорових губах, бо барвники і есенції тоді були ядерні.
Досипали, й подавали, крутились і метушились, аж поки не помили всі тарілки і потім господарі відбували куховарок. Частували кожну, особисто дякували і вручали подарунок. В подарунку - хто що придумає, Постіль, рушник, платочок, відріз тканини, фартух. Бо така відповідальна робота відривала жінку від сім’ї і роботи на 4-5 днів, тому була щедро винагороджена.
Минув час все почали святкувати в ресторанах, де спеціально навчений персонал чітко і швидко виконував свою роботу. Але втратився сільський колорит. У ролі куховарки хіба що можна себе відчути в підготовці до храму, або сімейного застілля.
[i] (* - на фото всі родичі "в куховарках" на весіллі у двоюрідної тітки)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876569
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 20.05.2020
[youtube]https://www.youtube.com/watch?v=uC1mOQN1l5g[/youtube]
Весілля – найважливіший день для людини, для її родини, і для сусідів що живуть на кутку. Для мене, малої дитини було надзвичайно цікаво глянути на наречену, її вбрання, прикрашені машини, святково вдягнутих людей, які від ранку до вечора кардинально змінювалися, чи то від щастя, чи кількості випитого.
Майже за тиждень до дійства у дворі, де планувалося весілля кипіла робота: кололи свиней, різали птицю, привозили звідусіль продукти, ставили шопу, столи, проводили світло. Без зупину курсував транспорт, приїздили родичі, куми, друзі щоб допомогти з підготовкою.
В п’ятницю пекли короваї і шишки. Був час коли в нас дома бабуся з іншими бабами пекли короваї на весілля сусідів. Ввечері дружки приходили прикрашати шопу гілками ялинки, плакатами, кульками, квітами та гірляндами з паперу. До молодої приїжджали грузовиком бояри «по худобу». Виносили з хати все придане: меблі, подушки, вузли, ящики, та інше. Далі всі сідали за столи і проводили « репетицію» перед весіллям.
В суботу до нареченої знову сходилися дружки, допомагали з зачіскою, макіяжем, придумували конкурси та завдання для молодого та бояр, щоб більше заробить гостинців. Куткові дядьки робили блокпост на хвіртці в воротах обійстя, де планувалося весілля. Налаштовані вони були вкрай категорично, бо до Попівських наречених менше ніж за відро самогонки, не пускали.
Про те що їде поїзд сповіщали безперервні сигнали машин, щоб на все село чути що сьогодні весілля. Приїздив поїзд: наречений з боярами, світилки, свашки та дружки. Всі веселі та голосисті, так торгувлися та просилися зайти, що далеко було чути. З собою везли прикрашене «гільце» та «коня».
Далі всі свайбани їхали в Будинок культури, де на сцені при всіх, реєстрували свій шлюб. Я була на всіх записуваннях бо з юного віку, брала на себе відповідальність бути звукооператором цього дійства, а пізніше – це вже було на постійній основі. В мої обов’язки входило музичне оформлення, тобто вмикати в потрібний момент музичні треки на касеті і керувати мікрофонами, щоб ні в якому разі вони не загули на весь клуб і не налякали наречених і гостей.
Після записування новоспечені молодята з поїздом їхали на ладанський міст, щоб молодий переніс молоду через нього, а тоді вже всі їхали в «Сосну» до Удаю, фотографуваться та починати святкування.
Тим часом на вигонці починали збиратися гості, стояли юрбами і чекали молодих, які зазвичай запізнювалися приблизно на годину. І починалася гульня: пили, їли, співали, під касетний магнітофон підключений до клубних колонок. Весілля гуло до темної ночі.
В неділю весілля починалося в другій половині дня. Все було як і вчора, але на цікаву традицію «катання» сходилися дивиться всі кому не лінь. На весільних батьків і хрещених одягали смішний одяг, розмальовували як клоунів, садовили купою і візок і везли «продавать». Спочатку в центрі села ті зупиняли транспорт та пішоходів, всіх частуючи свайбовим. Потім везли в якусь калюжу, або до ставка. В цьому дійстві крім головних героїв весільних батьків, приймали участь веселуни з кутка. Одного разу як женився Олег Тетянин, мама вдягла міні-спідницю, капронки в сіточку, зелені окуляри, бриля і разом з лікаркою – тьотею Свєтою Гриценською та іншими, приймала участь у дійстві. Я дуже засмутилася, думала що мама збожеволіла, що в таке вдяглася, почала ревти на весь вигонець і для мене весілля завершилось, бо на таке позорище я спокійно дивиться не могла. А от коли мої родичі були в ролі глядачів, то катання було дуже веселим дійством. Особливо коли на замурзаних і обкачаних весільних батьках рвали одяг і кидали на свайбан, які ловили гав. Було весело, смішно, поки перша жменя грязі не починала летіти у твій бік. Потім батьків купали і вдягали новий одяг і продовжували далі веселитись.
В понеділок –каша. Гостей менше, зазвичай молоді на весіллі в цей день вже не було. В цей день забивали пакола на подвір’ї де було весілля і всі діти вже були одружені. Потім доїдали весільні наїдки, варили надвірню кашу, вечеряли і розходились, а от хто не приходив, то їм мазали ворота.
От такі весільні традиції запам’яталися з дитинства.
[i](* - на відео моменти весільних традицій з мого весілля)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876470
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2020
Свіжина – надзвичайно важлива подія в житті селян. Її чекають, як Нового року, весни, урожаю, чи відпустки. Саме свіжина –являється переможним вінцем над роком праці. А ще, свіжина – це весело, смачно, але не легко.
Напередодні такої важливої події у всіх повно роботи. Тато з дідусем гострили ножі, шукали сокири, лампи, солому, заносили гору дров до печі. Мама з бабусею витягували з горища всі чавуни, каструлі, банки, залізні миски, балії, ночви, шукали рушники, чисті ганчірки - бо все має бути напоготові. Інколи домовлялися з варвинцями або остапівцями, щоб підсобили в цей день.
Все починалося вдосвіта. Ледве розвиднялося колій і помічники йшли в хлів, щоб у свинячому станку прив’язати кабана за ногу і вивести на місце вбивства. Він кричав, пручався, але ж куди він подінеться від досвідченого колія. Кололи кабана в нас або тато, або дідусь, як вони визначались, (кому колоти цього разу) мені не відомо, бо в цей час я була в хаті, затуляла вуха подушкою, щоб не чути пронизливого свинячого горлання. Саме крик кабана зранку в селі, вказує на те, де ввечері буде весело. Але попереду ще день безперервної, тяжкої та відповідальної роботи.
Заколеного кабана клали зручніше і починали йому робити засмагу. Коли кабан з усіх боків перетворювався в «негра», його обкладали соломою і підпалювали. Ця процедура призначена для того, щоб сало було м’яким і ароматним. Далі для кабана наступали водні процедури, його мили гарячою водою, витирали сітками, шкребли всі ножами щоб весь став білим і чистеньким. До цієї робити вже долучалася і я.
Наступав час для любитилів свинячих вух. Поки інші були зайняті роботою, ті ще раз мили, чистили, солили і їли такий делікатес. Але в мене з вухами стосунки не склалися, бо я їх не любила і не люблю.
Кабанові відрізували голову, і ставили на великий чавун, щоб кров стікала, і по-черзі відрізували ноги. І тут вся робота прискорювалася і кілька разів, бо треба було встигати приносити посуд, упорядковувати сало, м'ясо, різати свіжину, щоб коли все занесуть в хату, дати коліям по чарці та пригостити свіжиною. До свіжини незмінною була варена картопля в кожушках, квашені огірки, хрін, горчиця. Коли всі поснідають, чи пообідають (це як коли вдасться), починала кипіти робота: складати сало в банки, різати м'ясо, рубали порібрину, складати в чавун продукти на салтісон, і найгірша і найсмердючіша робота чистити кишки й ковбаси. Від цієї роботи я тікала світ за очі, але траплялися моменти, коли в цьому процесі мені приходилося поливати, коли старші прали кишки.
Коли все головне і необхідне виконали і була зроблена консервація сідали святкувати свіжину. Пили, їли, відпочивали після важкої праці. Тим часом, у печі вже шкварчало кілька чавунів свіжини, тому починали ділити гостинці родичам, щоб не обділити і зробити приємно. У сумки, і пакети, у вузлики і відра були запаковані гостинці. Шматки товстого сала, плічка, окосту, порібрини, півлітрові та літрові баночки свіжини вже були готові до роздачі. Ми з татом загружали Ниву, і наче Діди Морози з подарунками їздили по родичах: до Рубанів подолянських, до баби Дуні і баби Домахи, до Вовків, до Кальбусів, до діда Івана, варвинчанам, світличанам і в Остапівку.
Вже ввечері начиняли кров’янку та ковбаси, топили смалець, мололи салтісон, потрошок, а я їла найулюбленішу смакоту – варений свинячий язик.
Ще тиждень після свіжини кипіла робота, банки заносили у ямку, розливали смалець, відмивали посуд від жиру, прали рушники, прибирали і в усі страви додавали багато м’яса, і жиру. Бо що ж зробиш? Свіжина!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876469
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 19.05.2020
З самого раннього дитинства ми з татом часто ходили «на діло». Під цим словосполученням щоразу було якесь інше значення, але як не крути – це стосувалося тільки мене і тата.
З найперших спогадів згадується походи до ставка по ряску для качок. Ми сідали в човен, пливли в очерет щоб знайти місце з ряскою, тато наловлював повен човен мокрої зелені, а я спостерігала та вишукувала там ракушки різної форми та величини. На березі моїм завданням було тримати мішки поки тато туди не запхає всієї ряски. Потім допомагала прикрутити мішки зі здобиччю до велосипеда, а сама несла додому підсаку.
З татом ми ходили на рибалку. Ловили влітку або з гатки, або з човна, або вудками, або донкою, зимою на лід мене тато брав дуже рідко, щоб не змерзла. Тато нанизував черв’яків на гачок, а я тільки ловила рибу. Колись був рік, коли риба йшла під містком з одного ставка в інший, і в очереті люди ловили її мішками. І ми з татом взяли Вулкана (це наш великий, розумний, чорний собака), підсаку та посудини для риби і пішли на Беївку на болото. Скільки тоді було карасів! І і великі, і маленькі. Ми їх і жарили, і сушили, і уху варили, і котів годували, і родичам давали, ще й залишилася.
Постійно з татом ми ходили косить траву скотові і кролям. І тут маршрути були завжди різні: то на долину, то за город, то в шелюг. Звідти тато ніс сітку зелені, а я косу. То їздили в яри, в ліси, на Винницьку, чи в Лазькову і крім причепа трави, ще набивали кілька мішків кропиви для свиней.
Ще однією секретною справою було ремонтування машини. Коли потрібно було пракачати гальма – то я, коли «сухарики» ювелірно поставити на своє місце – то теж я.
А згодом я освоїла ще одну професію і стала татовим особистим перукарем, тому коли треба «під трієчку», або «під нуль» - то моя робота.
От такі у нас з татом спільні справи.
[i](* - на фото ми з татом у нашому дворі. В далині видно Булавинців город, стару грушу, і Хролеву хату, на тому боці ставка)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876353
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2020
На городі росте кучерявий горох,
Ти до мене приходь, поговоримо вдвох,
Кучерявий горох зеленіє, бринить,
А серденько моє від кохання горить -2р.
У долині калину укрив білий цвіт
Я кохаю тебе скільки літ, скільки літ,
Калинонька цвіте, а літа – як вода,
Ти мене полюби, поки ще молода. – 2р.
В небі синім зірок, ніхто не рахував,
І вечірню росу із трави не збивав,
Коли місяць зійде ти до мене приходь,
Із зелених очей ти зіниць не відводь -2 р.
В моїм серці любов пломеніє горить,
Ти до мене прийди, хоч на мить, хоч на мить,
Жду тебе у саду, обліта білий цвіт,
Це весна, це весна затуманила світ -2р.
18.05.2020
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876348
рубрика: Пісня, Лірика кохання
дата поступления 18.05.2020
Я в сім’ї єдина дитина, тому весь час я проводила з дорослими. На кутку діти то були, але то старші, то менші, то мені з ними не цікаво, то далеченько живуть. Завжди через ворота зазирала до Булавинців у двір чи не приїхали їх онуки з Варви Леся і Руслан. Та це тільки літом ми могли ганяти біля їхнього двору по траві, гратися в піску, готувати з буряну та грибів, що ростуть на деревах. У двори до них і до нас ми ходили рідко, бо собаки злі, а у хати не пускали, вже після перших спроб. Спочатку баба Мотя з дідом Павлом, наладили, коли ми в їхній хаті розгардіяж утворили, ну а потім мої родичі спиняли, коли ми вже нашу хату догори ногам перевертали.
На вигонець до Аліни Бахмачевої та Оксани Микитиної теж ходила вкрай рідко, бо вони - то дружать, то не дружать, у Лілі Галинчиної вже мабуть кавалери були на умі, а не мої садіківські забави, а з кутковими хлопцями чого б я гуляла.
Літом перед школою з’явилася в мене нова подруга. Хоча вона була і раніше, та я її бачила рідко,на багато старша від мене – Надя поштарева. На той час, вона тільки вивчилась на зоотехніка і літо була вдома. Як і з чого все почалось я не пам’ятаю, але того літа я майже щодня ходила до неї гулять.
Мені з нею було дуже цікаво. Ми гуляли в неї в хаті, роздивлялися журнали мод, вибирали красиве вбрання і зачіски, їх мені малювала подруга в моєму альбомі. Я роздивлялася її косметику і прикраси, спостерігала коли вона готувала окрошку та полола квітник. Я її розпитувала про її кавалерів і подруг.
Одного разу в кімнаті на папірці в клітинку я побачила листок із шовковиці і біля нього малесеньку пляму, що ворушилася. То були шовкуни і бачила я їх вперше. З кожним днем шовкуни більшали і займали місце на газеті, потім на великих стелажах по всіх кімнатах. Ті черв’яки безперервно трощили листя шовковиці, тому господарі були змушені привозити щодня по кілька мішків такої зелені. Через деякий час, коли я прийшла, то ніякого натяку на шовкунів не було і лише потім ми полізли на горище де було безліч маленьких білих ватних моточків, як виявилося, то були шовкуни, напередодні здачі.
Минав час, мені було пора до школи, Надя влаштувалася на роботу, їй стало ніколи, згодом вона вийшла заміж. Востаннє я приходила до неї, як до подруги, коли в неї вже був маленький синочок Серьожка. Далі наші шляхи розійшлися, але до цього часу при зустрічі, завжди вітаємося і привітно посміхаємося.
[i](* - на фото видно хату, в якій жила Надя)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876248
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2020
Давним давно в Гнідинцях була церка, та на початку двадцятого століття скинули дзвони, розтягли церкву, а церковний цвинтар зрівняли з землею. Навколо ставили колгоспні клуні, кузню, а потім на місці церкви побудували конюшню і поруч два сараї ферми, дворядний і чотирирядний. Туди з «Червоної зірки» привозили маленьких теляток на відгодівлю. Крім того на ферму вся Попівка ходила купаться, там був душ з гарячою водою і тому, щоб дома не гріти каструлями воду, а потім приймати балію або ночви – всі йшли на ферму в душ.
Саме на цій фермі почала працювати бабуся. До цього вона працювала в лісництві, тоді в ланці, далі штукатурила хати, які будував колгосп для своїх працівників.
От тепер бабуся почала порать телят. Робота була близько і бабуся ходила на неї тричі на день і щоразу поверталася або з мішком соломи, або з клунком силосу чи зеленцю для домашньої худоби.
Літом перед першим класом мені подобалося ходити до неї на роботу, дивитися на маленьких теляток, голубів, яких на горищі сараю було тисячі, набирати в поїлки воду, спостерігати за механізмами, які згрібали всі відходи і тягнули аж за ферму у велику і смердючу купу.
Баби (працівниці ферми) через дорогу ходили отримувати дерть, переносили до своїх телят і порівну розсипали їм, для апетиту. Всім процесом там керував Пан (це так називали завферму діда Пащенка), який був начальником над телятницями та їздовими.
Якось, коли я з бабусею пішла на роботу, то просто до ніг мені впало молоде глинясте голубеня, що ще не вміло літати допуття. Я забрала його додому, тримала у кролячій клітці, годувала зерном та давала чисту воду, але через кілька днів він здох. Я його поховала під яблунею і більше не намагалася робити з голубів домашніх улюбленців.
Найцікавіше було тоді, коли раз в місяць важили телят. Того дня всі працівники цілий день були на роботі. Невеликими групками ганяли телят за чотирирядний щоб дізнатися їхню вагу. А телята - є телята, побачили волю – хвости вгору позадирали і летом, підскоком по всьому фермівському двору розбігалися, а за ними баби з лозинами – щоб скерувати по правильному маршруту. За сараєм загонили у невеличний загончик з дерев’яною рухомою підлогою, яка і була вагами і чекали поки Пан запише дані у свої нотатки. Далі гнали телят назад, прив’язували і повторювали маніпуляцію вже з іншими. І так весь день. Додому цього дня йшли без мішків, тому що, ледве-ледве притягували ноги.
Інколи баба Маруся Дрючиха і баба Надька Петрикова брали на ферму з собою своїх онуків. Нам було весело, бо в мажарі ми гралися в соломі, аж поки нас не кликали додому.
Років через десять після того, замість мукання та цокання ланцюгів та конячого іржання ввечері пугукали пугачі. Бо телят вивезли, працівники пішли на пенсію, або перейшли на іншу роботу. Згодом вирізали металолом, приміщення розвалили і залишили смітник, щоб бур’янівало та лисиці заводились. Так завершилася історія радшляхівської ферми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876246
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.05.2020
Надзвичайно подобалося проводити мені час там, де не дозволяли. То в новенькій Ниві любила сидіти на місці водія і рулювати, то нишпорити по всіх шухлядках, в пошуках якоїсь цікавинки. Та обов’язковою була перевірка аптечки. Там між різних джгутів, баночок і пігулок, були сіточки, які могли тримати біля рани пов’язку, але для мене це були капронові колготки в сіточку. Надягала я їх на ноги на руки, на голову і здавалося, що саме тоді наслідую найсучасніші модні тренди.
Коли дідусь приїздив додому на обідню перерву трактором, такий же розгром аптечки я проводила і там. Звичайно отримувала лозини, та чи мене таке зупинить? За обідом я довго слухала розповіді: що ж робить дідусь, куди він їздить, що відбувається на його роботі? І твердо вирішила проситься з ним на роботу, може ж візьме.
Прийшлось вставать дуже рано. Вдягла на себе сто одежок, щоб не холодно зранку і пішли з дідусем на роботу, дідусь звичайним кроком, а за ним підтюпцем, ледве не бігом. На таборі дідусь пішов у якесь приміщення, де механзаторам казали, що сьогодні робити, а мене лишив біля порогу. Тільки ліниві не питали: чия я? Щось розпитували Просили щоб анекдот розказала, ( знали ж вже про мої виступи з гуморесками), то чимось пригощали мене.
На деякий час з дідусем зайшли в майстерню. Це величезне приміщення з високими вікнами, там багато тракторів і великих запчастин під ногами, дядьки ходять в замурзаному одязі, і голосно лаються, бо щось погано ремонтувалося.
Далі дідусь посадив мене у трактор, строго зборонив чіпати аптечку, щоб міліція нас не забрала, як зупинить на дорозі. До трактора причепили якусь червону залізну штуку і ми поїхали в поле сіять.
Довго чи ні ми там були, їздили то до лісу, то до дороги, дідусь поглядав щоразу назад, а дядько який стояв на дивному пристрої щось йому махав руками. Аж тут ми поїхали туди де зібралися всі трактори і машини, дядьки стояли групками, говорили, курили і чекали коли тьотя Галя Стражникова понасипає в залізні миски супу. Мені, теж перепало обіду. А суп був добрезний, теплий, з молодим укропчиком, я наче ніколи такого смачного не їла. Напилися всі компоту і знову поїхали в поле працювати. Та мені вже, чесно кажучи, сіять набридло, і я почала варить воду. Тоді дідусь мене пересадив у грузовик до дядька Василя Мамренка. Там вже було цікавіше. В машині грало радіо, у великі дзеркала можна було на себе роздивляться, на м’якому і зручному кріслі було комфортно сидіть, не те що в дідусевому тракторі, на залізному ящику для інструментів.
Дядько Василь витяг з дому приготований обід, жарену ковбасу з хлібом і пригостив мене. Ковбасу я люблю, тому уплітала за обидві щоки. Тоді з кармана витяг жменю смоктунців і насіння. Даремно, бо в лушпиння було кругом. Я розпитувала як його звуть? Хто в нього є? Де він живе? Він розказував про синів Видима й Романа. Та я їх не знала, бо вони в садок зі мною не ходили.
Після роботи дідусь мене пересадив у трактора і ми поїхали на табір, а звідти пішки попленталися додому. Після цього я більше ніколи не просилася на дідусеву роботу. Так що кар’єра механізатора в мене тривала рівно один день, але спогади залишилися до цього часу.
[i] (*- на фото гнідинцівські поля)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876134
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020
Ходити в магазин було однією із найулюбленіших справ, тому що крім необхідних покупок, може перепасти чогось смачненького, або якоїсь іграшки вдавалося випросить.
З дому обов’язково гарно вмивалася, мила руки, ноги, вдягала щось новеньке і з родичами, тримаючись за руку йшла в центр села, по магазинах. Найбільше любила я іграшковий магазин, не те що там самі іграшки продавали, але бачила я в магазині саме їх. А от відвідування «залізного» магазину, (магазину промтоварів) було справжнім випробуванням. По-перше, там не було нічого цікавого. По- друге, страшенно смерділо фарбою та розчинниками. А по-третє, що може дитина набачити потрібного між гвіздків та черепків?
У продуктовому магазині було цікавіше. Щось завжди добре пахло на весь магазин: чи то плетений калач, чи риба, чи ковбаса, чи цукерки і зразу ж дуже його хотілося.
В магазині і влітку і зимою було багато людей, всі стояли в чергах і чекали, то свіжого хліба, то якихось дефіцитних товарів.
Я добре пам’ятаю свій перший похід в магазин, це було на День народження тата - 20 серпня.
Зранку йшов дощ, і ми з мамою прибирали в хаті. Коли трішки вияснилося, то мама нарахувала мені копійками грошей на три хлібини, знайшла мою синьо-фіолетову парасольку, блакитні чоботи і відправила в магазин. Та не все так швидко було. З самого ранку читала мені настанови: як йти, де дорогу переходити, що обходить, куди не звертати, як тримати гроші, щоб не загубить, як хліб скласти в торбу, щоб було зручно нести…
Наслухавшись моралей, я з сумкою і парасолькою сама вперше вийшла у світ. Я йшла – а мені здавалося, що на крилах лечу. Здавалося, всі люди, що зустрічаються на шляху дивляться і дивуються, що я сама-самісінька йду по дорозі в магазин. В черзі завчасно витягла жменю монет, розділила тричі по двадцять копійок ( саме стільки тоді коштувала хлібина) і такими ж купками подала гроші тьоті Тамарі, а вона мені три цеглинки хліба.
Це не можна уявити, як важко мені було нести той хліб, ніби гирі в торбі, тягли мені руки до підлоги, і заносило в різні боки від тяжкої ноші. Але ж сама. Я змогла. Не злякалася ні дощу, ні собак, ні далекої дороги.
Додому я повернулася як після героїчного подвигу. А потім ввечері, коли приїхали гості на День народження, довго хвалилася своєю самостійністю.
[i]
(*- магазини в селі Гнідинці)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=876131
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.05.2020
У дитячі роки дуже я любила пасти череду. Скоту на радшлясі було багато, майже сімдесят, тому пасли двічі чи тричі за рік, один чи два дні, залежало скільки корів тоді мали.
У пів на сьому я йшла на вигонець займать скот, а біля двору чекали на мене мама, дідусь і починався день пастівня. Саме з мамою та дідусем ми пасли найчастіше, хоча інколи помагали то варвинчани, то остапівчани, то світличани. Але я була завжди в головних ролях.
З Попівки відгонили на курганець, по дорозі збираючи череду, а туди вже з усіх кутків згонили всіх і одну велику череду і пастухи супроводжували її в яр.
Зазвичай пасли в першому яру біля заводу.
Довжелезний яр простягався аж до остапівського шляху, або до «шариків» - це такий цех заводу, де у велитенських цистернах зберігалася готова продукція: газ, нафта, газолін.
В краю яру була Болгарська криниця. Кажуть, що викопали її в шістдесятих роках болгари, які будували наш газопереробний завод. Вода у криниці дуже смачна, та не кожного разу вдавалося туди дійти, бо далеко. В долині яру протікала вузенька річечка. Текла вона від криниці і аж березняка, а там впадала у дітдомівський ставок. Постійно в ній голосно квакали жаби, інколи плавали вужі, тому коли на другий бік треба було перейти щоб завернуть корів, це було справжнім випробуванням. У річечці ріс рогіз і одного разу дідусь мені почистив корінь цієї рослини, щоб я скуштувала, що були змушені селяни їсти в голод. Трішки солоденьке, але дуже терпке. Набагато смачнішими були суниці біля поля, на тому боці, старожили їх називали полувишниками. Величезні галявини гріли свої боки проти сонця і кликали мене пасти саме з того боку річки.
У яру можна було нарвати ягід шипшини, квітів звіробою, безсмертнику, материнки, чебрецю, петрових батогів. Завжди з пастовня всі несли з собою великі букети лікарських трав, а коли пощастить, то і торбу печериць, або дощовиків можна було зібрати.
У яру де-не-де росли дикі грушки, які щороку ставали вищими, гіллястішими, і ще колючішими, об них корови чухали свої боки. А ближче до води і коло криниці ріс височезний бур’ян, ключки, та репяшки, тому після кожного завертання треба було довго і нудно сидіти і обривати їх з одягу, і це заняття було безкінечним.
У нашому яру є гадюки, бачила я їх не часто, але боялася постійно. Видимо-невидимо ящірок снували попід ногами. І зелені, і коричневі, і сірі, і з хвостами, і без них. Траплялися і нори ховрахів, яких хотілося вилити, набравши води в капюшон дощовика. Вгорі біля поля натрапляли на лисячі нори, на кілька ходів, а біля них кістяки з’їдених тварин. Зайці ж по яру бігали постійно, і здавалися свійськими тваринами.
Поки догонили череду до яру по коліна були в росі, тому чекали, коли сонце підніметься, роса висохне і можна буде сідать їсти. Саме їсти в яру було найцікавіше і найприємніше заняття. Хліб, сало, ковбаса, варені яйця, часник, цибуля, огірки, помідори, корж, вода в термосі, пригорщ цукерок, насіння – таке частування розкладали двічі до обіду і тричі після обіду.
Потім грали в дурака, читали книжки, вишивали, ділилися цікавими історіями, та це було лиш тоді коли корови лежали, або паслися близько коло нас і не лізли в шкоду. Та траплялося, коли за день і не присідали, а лише бігали з гори на гору, щоб ті не лізли в кукурудзу, а з іншого боку в пшеницю, не тікали додому, не змішалися з колгоспною фермівською чередою і з данилівськими коровами.
Одного разу на пастовні народилося телятко, так я була змушена бігти в село, шукати господарів, щоб забрали приплод. Іншого разу думали, що корова провалилася в траншею . Я оббігала все село, знайшла підводу і людей, щоб її витягли, а коли всі зібралися, вона, демонстративно, просто встала і пішла. Ще раз я бігла з гори, впала і вибила плече, і так до самого вечора мучилася допасуючи скот, ще колись співала на весь яр – то поки додому йти, голос втратила, тиждень тільки шавкотіла.
В яру було жарко, важко, але все ж цілий день на природі. Вдихали аромати трав, засмагали, відпочивали від буденної суєти. Дивилися зблизька на вертоліт, який кілька разів на день прилітав на завод.
Зовсім іншим був пастівень у негоду, коли лив дощ, чи віяли крижані осінні вітри. Паші було мало, і корови тільки те робили, що шкоду. Не сядеш, не відпочинеш, але одна радість, що восени набагато раніше потрібно гнати додому.
Ось таким сільським фітнесом я займалася в дитинстві. Зараз це не актуально, бо на все село з чотирьох великих черед лишилося менше десятка корів і що таке пастівень – тепер майже ніхто не знає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875952
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2020
Як і всі малі діти мені дуже хотілося мати власну, казкову хатинку і скрізь я її намагалася збудувати. Моїй фантазії не було меж. Перші будівлі споруджувала на печі, коли подушками робила собі стіну, завішувала рядном і сиділа там, як в засаді. Згодом креативила вже використовуючи стільці і напинала на них одіяла. Ради такого випадку, дідусь мені навіть витесав дві тоненькі, але міцні палиці, які на стільцях тримали «дах», щоб не падав на мене.
Ті хатинки були одноразові. Щоразу потрібно було всі «будматеріали» розкладати по своїх місцях.
Прийшов час і свої архітекторські здібності я використала вже у грандіозному будівництві своєї халабуди. За літньою кухнею і гаражем довгий час стояли козлики залізні і дерев’яні, які використовували під час прибудівель. Саме вони, під розкішним кущем барбарису стали основою моєї резиденції. До козликів добре можна було прилаштувати стіни з дошок, фанери, та надійно тримався лист шиферу замість даху.
Халабуда в мене була двокімнатна. Із залізних козликів велика кімната, в якій стояв старий керогаз, імпровізований стіл з шафою, в неї я складала справжній, але старий посуд. У другій кімнаті був зручний стільчик, стояв віник, яким я щодня замітала цілу дорогу до своєї іграшкової оселі.
За кілька метрів від халабуди, я навіть глибоченький погріб зробила. Викопала ямку і поставила туди шматок великої труби. Там зберігала картоплю, вирощену на власному городі під яблунею, буряки, моркву, що взяла з грядки у свою оселю. Та одного разу я наробила шкоди. Залишила погріб відкритим і туди впало курча, якого ще зверху й чавуном накрило. Просиділо бідне курчатко там цілу ніч. А вранці, випадково почули його жалібне, безсиле прохання про порятунок. Добре що врятували, хоч і страшенно налякали бідолашну пташку.
У хлабуді та біля неї я проводила багато вільного часу. Зазвичай гралася сама, дуже рідко там бувала Іра, або хлопці остапівські.
Коли там гарно приберу, та наготую то запрошувала своїх домашніх до себе в гості.
Було у моїй хатці дзеркало і таємне віконечко, через нього я дивилася на те, що робить сусідка Галя Йосипова. А вона ж як навмисне, в той час коли я йшла гратися, вона через сітчану загорожу могла накидати мені бур’яну, який безкінечно шукала на своєму ідеально чистому городі. Бурчала щось собі під носа, сердилася. Не подобалося їй, що голосно сміюся, або кричу, а коли в халабуді була не сама, то їй надокучало наше гучне спілкування.
Колись я з маминої футболки зробила собі стильну, дизайнерську кофтинку: порізала низ поли на тоненькі смужки і позав’язувала їх на вузли. Так сусідка про моє вбрання сказала, що я «дівка, наче коноплі тіпать собралася». Було дуже образливо, але ж сусідів не вибирають.
Простояла моя халабуда років п’ять. Щовесни я її оновлювала та вдосконалювала, а на зиму знову все замітало снігом. Минув час хатинка мені стала непотрібна, її прибрали, а біля куща барбарису зробили вилазку, щоб качкам було зручніше добиратися з їхнього двору до місця ночівлі. Та час від часу згадую ті приємні моменти проведені у своїй халабуді.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875948
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.05.2020
У селі постійно багато роботи. Виходили по темному, заходили по темному. Вечорами то соняхи били, то квасолю або качани лущили, буряки чистили чи кукурудзу рубали.
Дідусь весь час майстрував щось: то човен робив, то одвірки, то двері, то крокви, то плінтуси. Постійно на весь двір не своїм гласом гув його станок, на якому пиляв дошки. Часто на всю Попівку розносилось цокання-стукання, то дідусь біля літньої кухні, на спеціальному ослінчику клепав коси і сапи, не лише собі, але й сусідам.
Коли тато був дома то щось паяв, ремонтував то велосипед, то мотоцикл то машину. Наша Нива жоднісінького разу не ремонтувалася на СТО, кожну деталь складного механізму розбирав і збирав тато власноруч.
Бабуся Катя днями перебирала квасолю, цибулю сіянку, латала куфайки, то дідусеві піджачки, ті що до трактора. В кухні чистила картоплю, мила посуд.
А частіше за все сиділа біля вікна, слухала радіо, різала на стьожки старий одяг і намотувала у великі клубки. Досить довго тривала така робота, я навіть і зрозуміти не могла для чого їх стільки потрібно.
Одного разу з кухні повиносили майже всі меблі і занесли ціну купу якихось дров. Були дошки, і стовпці, і круги з зубчиками, та ще всяка всячина.
Коли я повернулася з садочка, то на всю кімнату вже стояв величезний дерев’яний механізм з човниками, педалями, цілою в’язкою ниток, яких називали основою. Починалося дійство ткання. Бабуся Галя сідала за верстат, човником пропливала між двома рядами натягнутих ниток, потім лядою підбивала, щоб дорожки були міцні. Потім наступала на педалі і починала все так само, але човник, з різаною стрічкою вже плив з іншого боку.
Бабуся Катя мовчки сиділа на полу і спостерігала за правильністю виконання складної роботи, час від часу то на човники намотувала, то щось поправляла у верстаті, то давала якісь поради. А я дуже любила дивитися, як тчуть дорожки, просилася то човник протягти, то лядою постукать, а от до педалів дотягнутися ніяк не могла.
Коли клубки основи і різаних тряпок були вже використані, а лежала гора дорожок, верстат розібрали і знову закинули на горище хліва, з надією, може ще років через тридцять, хтось із нащадків продовжить давно забуте ремесло.
Довгими зимовими вечорами мама вишивала хрестиком сереветки, накидки, мені вишиванку, а в іншій кімнаті бабуся під настільною лампою на полотні шила величезні, різнокольорові, дивні узори коврика. Вони захоплено підбирали різнокольорові нитки, втягали їх у голку і творили красу. Я ж бігала туди сюди, аж поки бабуся не дала мені клаптик старенької жовтуватої матерії,
поклала її на узор рушника, пошарувала старою ложкою, щоб малюнок перемалювався. Дала нитки і голку - щоб я шила гладдю. Я щось кіксила, нитка заплутувалась, вишивання не вдавалося. Згодом, мама дала вишиту серветку,
показала як класти стібки хрестика, і я вже старанно шила рамку на серветку.
Мені тоді ледве виповнилося п’ять років та захоплення вишивкою в мене лише посилювалося і стало моїм улюбленим заняттям назавжди.
[i]
(*- на фото мої роботи на виставці)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875836
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2020
Скільки себе пам’ятаю, до нас майже щодня приходили чужі люди. Йшли вони до бабусі Каті по допомогу. Чи хтось щось загубив, чи заплутався в житті, чи захворів, чи потрапив у скрутні обставини, односельці та люди з інших сіл йшли і їхали до бабусі, щоб вона кинула на карти.
Бабусин хист до гадання мав цілу історію. Ще на початку двадцятого століття бабуся Катя будучи маленькою дівчинкою із братом, матір’ю, та бабусею Ялосоветою в пошуках кращої долі їздили з рідних Гнідинець на Тургал. Та їхня поїздка виявилась невдала. Скоро сімейство Ренжеренків повернулося в село, ночували по хатах у сусідів та родичів, бо власного житла вже не мали. Баба Ялосовета заробляла якусь копійчану гадаючи на картах, її під час мандрів навчила стара циганка. А бабуся Катя зазирала з усіх боків, придивлялася і дуже скоро сама стала ворожити.
До такого хисту бабусин чоловік Іван Іванович ставився дуже скептично. Забороняв розкладати карти, відряджав людей що йшли до бабусі за поміччю, а одного разу навіть вкинув карти в піч. А все тому що на початку війни, сусідці якій прийшла з фронту похоронка, бабуся наворожила, що її чоловік живий і скоро повернеться. Коли так і сталося, то прийшлось дідові змириться з таким особливим бабусиним вмінням.
Люди йшли дізнатися, що скажуть карти і несли бабусі гостинці: солодощі, відрізи тканини на спідницю, чи на кофту, платочок, хлібину. Сідали в залі біля столу і починалося справжнє дійство. З шухлядки дзеркала бабуся брала свої старі затерті карти замотані в носову хустинку, розгортала, хрестилася і просила тричі пересунути частинки карт. Потім розкладала карти в купки, потім з них викладала дивні фігури, складала з перевернутих карт цілу композицію а коли перевертала, то всі зображення на картах малювали дивний сюжет, а бабуся дивлячись туди розказувала і пояснювала, що на картах випало.
Часто коли була дуже маленькою я сиділа за столом де відбувалося ворожіння. Пильно дивилася і уважно слухала. Казала бабуся Катя, що кожна карта «чотири предмети означає», і як і коли вона випаде, може означати зовсім інше тлумачення.
Одного разу вихователька в садочку дуже плакала, бо не могла знайти якусь важливу річ. І я їй порадила піти до моєї бабусі, бо до неї всі ходять. Замість обідньої тихої години я її повела додому. Поки бабуся їй ворожила, я сиділа поруч і з’їла миску квашеної пелюстки. Повернулися в дитсадок і за кілька днів пропажа знайшлася - все так, як і сказали бабусині карти.
До своїх карт бабуся торкаться не досволяла, щоб я їх не зіпсувала. Говорила якщо ними гратись, то вони правди не казатимуть. Та одного разу коли стареньку бабусю дідусь Павлусь тракторі відвіз у Варву до дочки гостювать, я убралася до забороненого об’єкту. Передивилась всі карти, сама з собою в дурака заграла, а потім всі по величині поскладала. Від шістки червової до туза, далі так бубнові, жирові (як казала бабуся) і зверху винові (пікові). Коли бабуся повернулася з гостей і почала ворожити, то випадали, що не карта то чорна. Це нічого хорошого не віщувало. Кілька разів починала бабуся гадання, а тоді сказала, що карти брешуть і пильно подивилася на мене, тут уже нікуди було діватись, прийшлось сказати правду. Бабуся взяла нову сховану колоду карт і почала гадати, та після того, що я утворила не часто пускала мене до гадання.
Скільки я не сиділа над душею, скільки не зазирала, нічого я не запам’ятала. Тьотя Надя навіть записувала, але ж так ніхто з нас і не навчився ворожити.
Коли мені було років шість помер на Бубликівці дід Федот, а бабусю Саню забрали до нас. Хоча і було в неї ще два сини і дочка, забрала найменша – моя бабуся Галя. Стали ми жити в сімох: бабусю Саню поселили в кухні на дивані, бабуся Катя переїхала в залу на диван зі свого полика. Ходити бабуся Саня могла лише опираючись на табуретку, дуже повільно, і постійно охкаючи бо боліли ноги.
Скоро почали люди йти і до бабусі Сані, бо вона виливала воском переполох. Це дійство проходило при закритих дверях, але мені ж теж вона виливала, тому дещо пам’ятаю. Я сідала на маленькому ослінчику біля бабусі, відвернута від неї спиною. Вона щось шептала і ламала та кришила віск у консервну баночку з ручкою. Хтось із молодших,( хто був дома), ходили розтоплювати його на плиті і приносили полумисок з холодною водою. Бабуся Саня тримаючи миску над головою виливала туди розтоплений віск, поливала його водою, а коли перевертала то у химерних викрутасах застиглого воску бачила те, чого людина злякалася. Інколи навіть я могла щось роздивитись. Після таких сеансів люди переставали заїкатися, клапати очима, нормально спали вночі та не «ловили риби».
Було так цікаво, коли хтось приходив і питав: «Чи можна до вашої бабусі?» - я допитувалася: «до якої?» Потім бігла, казала хто прийшов і проводила до тієї бабусі, до якої прийшли. Я була ніби адміністратор салону магії. Бувало що одночасно одна бабуся переляк виливала, а друга, в іншій кімнаті ворожила на картах.
Восени 1993 року бабуся Саня померла, а через рік бабуся Катя стала погано бачити, прогресував склероз і людям, які приходили за поміччю просто відмовляли. На початку 1998 року бабусі Каті не стало. Їхньої справи не продовжив ніхто, нікому не передали вміння. Свої дари бабусі забрали з собою у вічність.
[i](*- на фото прабабуся Катя сидить на сундуку в кухні, а бабуся Галя наводить лад на полику)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875831
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.05.2020
Коли мені виповнилося чотири роки мене віддали в садочок. Для дитини, яка звикла більшість часу проводити із дорослими, це був жах. Оті малі діти цілими днями репетували, пищали, балувалися, билися, ревли, а я спостерігала за цим гармидером і чекала, коли вже додому. Досить довго кожен день починався однаково. Мене приводили, привозили велосипедом, або притягували санками в садочок, а я всю дорогу просила, щоб не залишали мене там. Потім довго плакала біля своєї шафи, а виховательки вмовляли йти до діток.
Мені подобалися свята в садочку, спортивні заняття, співи. Інна Оніщенкова і Віта Рубанова вдягали на себе стільчики, ніби акордеон Люби Іванівни, всіх всадовлювали рядочком і співали: « …вівці травку вже пасуть…»
Цікаво було у кімнаті природи. Прохолодно, свіжо, росло багато квітів, лежало велике каміння, а ще там жила черепаха, але там я бувала рідко, або фотографувалися в ній, або коли хто провиниться, то там виховательки проводили з нами повчальні бесіди.
Я дуже не любила їсти в садочку. Та і просто в той час я не любила їсти була тонка і довга, як драбина. Єдине що мені подобалось, це таранька – та де її в дитячому садку взяти? Дуже довго я сиділа над своєю мискою і колупала борщі, розсольники, манку, гречку … Одним словом: я пила лише кисіль і какао.
У коридорі садочка стояли шафи для одягу, на моєму був намальований равлик. А шафи там були на двох. Одного разу я додому прийшла в зеленій хустинці, але не в своїй новій і гарній, а трішки старішій, (саме така була в сусідки по шафі). Разом з хустинкою я ще принесла воші. Тут нічим хвалиться, але що було - те було. З ранку до ночі мама сиділа над моєю головою, чесала і шукала, мила смердючим дустовим милом, і знову все повторювалося. Майже тиждень таких маніпуляцій мені дуже набридли. З того часу, я зрозуміла що дружба дружбою, а особистими речами міняться і ділиться не можна, навіть і тоді, коли це хороша подруга.
Не могла зрозуміти, навіщо мені спати вдень? Спати мені не хотілося, а навмисне заснути я не навчилася і до цього часу. Про це знали вихователі, але коли прийшла «новенька», то хотіла мене і ще кількох дітей, кому не спалося, перевиховати. Поставила нас на коліна на перевернутий коврик з подушками над головами, та сон не прийшов, але свою репутацію, в моїх очах, вона зіпсувала назавжди. Про цей інцидент мамі я розповіла вже коли закінчила школу, не те що боялася, а просто було не приємно.
Найкращих друзів чи подруг в мене в садочку не було. Я дружньо спілкувалася з усіма дітьми, та одного разу коли будували з дерев’яного конструктору будиночки, отримала удар від Оксани Петрикової, вавку над верхньою губою. Все б нічого та в той день приїхали фотографи, мов навмисне, щоб на все життя зафіксувати мої побої.
З садочка найчастіше забирала мене мама до себе на роботу, а там якраз у залі йшов кіносеанс для дітей. На великому екрані дивилася мультики про Мауглі, Кота Матроскіна, «Ну постривай», та інші.
Інколи мене забирала бабуся Галя. Приїзджала велосипедом, а потім з нею їхали провідувати бабусю Саню та діда Федота. Вони жили зовсім близько від садочка. Інколи забирала мене на роботу ( в той час вона штукатурила колгоспні доміки). Я сиділа роздивлялася і варила воду: «коли вже будемо їхать додому?»
По дорозі додому заїжджали в продуктовий магазин і бабуся мені купляла «ножку ковбаси». Це я так назвала приблизно стограмовий шматочок копченої ковбаси з діагональними зрізами, бо коли його поставить на стіл, то схоже на мій малий сандаль. До столу ковбасу доносила не часто. Любила їсти по дорозі коли їхала на багажнику велосипеда. Однією рукою трималася за полу бабусиної кофти, а іншою запихалася ковбасою, бо так добріше.
Одного разу в садочку на ранковій прогулянці я з Мариною Гончаренковою загулялися в дерев’яному будиночку, що стояв недалеко від павільйону. Коли всі йшли на обід і в групу, про нас вчасно не згадали. А коли ми зрозуміли що у нас воля і ніхто не контролює, потягло на подвиги. Тихесенько, навшпиньки ми кралися попід вікнами будівлі, перебіжками, з горем пополам вибралися з території садочка. А що робити далі? І тут я запропонувала Марині навідати моїх родичів що жили поблизу. Так і зробили. Побралися за руки (щоб не страшно), і посеред дороги пішли до бабусі Сані і діда Федота.
Коли прийшли бабуся надворі біля плити щось варила, дід Федор порався на городі біля хати. Вони запросили нас у хату, пригостили крутими вареними яйцями з хлібом. А потім наказали повертатися туди, звідки й прийшли, бо мабуть вже всі шукають.
Назад ми вже не йшли, а бігли, наче за нами зграя собак гналася. Ми ж розуміли що зробили шкоду, та ще страшніше було здогадуватися, що все село з батьками і міліцією шукають біглянок. Непомітно прокралися в той самий будиночок з якого тікали, і вирішили сидіти аж поки завершиться тиха година. Та не так сталося. Хтось із дітей помітив нас у вікно, тому вихователі нас загнали в приміщення, ще й посадили їсти той ненависний мною розсольник.
А взагалі був прекрасний безтурботний час, жаль тільки що він минув так швидко.
[i](* - та сама фотка з розбитою губою)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875779
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2020
Після першого виступу на сцені Гнідинцівського сільського Будинку культури та виїздного концерту у Світличне я себе вважала на одному рівні з Пугачовою. Усім родичам що приїздили в гості, і де я гостювала, натхненно і від початку до кінця виконувала всю свою обов’язкову програму: піснюі дві гуморески. Дуже відповідально відносилась до свого зіркового амплуа, тому могла по-тричі повторювати «на біс».
Одного разу я гралася із сусідкою Лілею в рові і спостерігала як Козакові, Свистунові, Силишині та інші старші хлопці грають у футбол недалеко від підводи. Я й незчулася коли мене, як якусь річ, Юрко взяв через плече, поніс до воза, поставив мене там і сказав: «Співай»
А що робити? Публіка просить – треба вистувать. Я уявила що на сцені і почала на весь голос:
«Я маленька Українка, в мене фартух по колінка, по колінка» - усі футболісти посідали в траві, наче глядачі в залі, і дивилися на виступ «попівської зірки». А я далі продовжую, з рухами, в образі, як мама вчила:
« В мене фартух вишиваний, бо для мене даруваний, дарувний»…Тут уже почали свистіти, плескати в долоні, а я ще старанніше почала виспівувать, щоб на весь вигонець було мене чути в кожному дворі.
«В мене гарні черевички, не маленькі й невеличкі, невеличкі» - і з цими словами вже танцювала ковирялочку на імпровізованій сцені, а дехто з глядачів уже складали букета для співачки з реп’яхів, деревію та іншого буряну що ріс біля рову.
«Як я ними затанцюю, то так легко, аж не чую, аж не чую» - на цех словах прийшла мама, забрала мене з возу і понесла додому, мабуть вберігаючи від фанатів.
От такими у мене були одні з перших гастролей.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875778
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.05.2020
Змалечку мене мама знайомила з творчістю. В той час вона заочно навчалася в культосвітньому училищі, тому грала вдома на баяні, щось наспівувала. Працювала вона тоді художнім керівником сільського Будинку культури.
Вперше вона мене взяла на концерт, коли виповнилося мені років три. Найбільше тоді мене захопив хоровий спів. Змішаний хор на величезній сцені, народні пісні, могутні та дзвінкі голоси – це було неперевершено. Я не знаючи слів підспівувала їм і уявляла себе артисткою.
Дома я зразу ж влаштувала концерт для своїх домашніх глядачів. Замоталася в хустку - зробила плахту, як у артисток, стала на лежанці і в образі як ведуча, почала: «Українська народна пісня «Закувала….» - забула, що далі і почала знову: «Українська народна пісня «Закувала…» - і цього разу щось пішло не так. За третім разом, я без зупинки оголосила: «Українська народна пісня «Закували горобці». Мені всі голосно аплодували, а я вклонялася так, як і хористи після виконання пісні «Закувала зозуленька».
Щодня я просилася з мамою на роботу, бо вже тоді знала що це моя стихія. В клуб ми йшли Беївкою, навпростки, щоб швидше. А там сцена, багато людей, співають, грають ролі… Я була захоплена цим процесом. Було так цікаво!
Веселі техпрацівниці: баба Шура і баба Манька постійно щось цікаве розповідали, бібліотекарка тьотя Надя водила мене туди, де багато книжок з малюнками, директор Петро Іванович в своєму кабінеті мав дивні музичні інструменти, до яких мені хотілося доторкнутися, діди-кіномеханіки Санько і Володька постійно були чимось зайняті, то стрічки перемотували, то афіші малювали, то перераховували білети і виторг за сеанс. На другому поверсі завжди лунала музика: діти навчалися грати на баяні і піаніно, а у крайньому кабінеті цілий оркестр грав на духових інструментах. Мама, інші тьоті та дяді, співали, готувалися до концертів, писали сценарії... І я вирішила, що теж хочу так само.
З того часу почалася тяжка, але така приємна робота: разом з мамою співали: «Ішли воли із діброви», «Гиля, гиля сиві гуси», я вчила пісеньку «Я маленька Українка» та почала знайомитися з гуморесками Павла Глазового.
Мій дебют на сцені відбувся на весняному концерті. Всі вивчені вдома номери я показала односельцям. Смішила гуморесками: «Кухлик» та «Попутав», співала і раділа, що стала артисткою у три з половиною роки.
[i](*- на фото я на роботі)
[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875582
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2020
Весною 1987 року я помітила що кілька днів дома не було тата. Коли запитувала, то відповідали, що далеко, приїде не скоро, він там дуже зайнятий. І говорили ще про якийсь Чорнобиль, ліквідацію аварії, обов’язок. Для мене трирічної це були просто пусті слова, але я дуже скучала за татом.
Одного ранку я прокинулась дуже рано. Відмовлялася снідать. Казала всім що снідатиму тільки з татом. Мене намагалися змусити нагодувати хоч чимось, та безрезультатно. Говорили що треба ще почекати, тато повернеться дуже скоро, але вони і самі не знали коли.
Я вийшла на поріг, просто в очі світило яскраве сонце, шелестіли листочки берези біля двору, і тут я побачила вицвілу пілотку, яка мелькнула понад ворітьми. Я боса стрімголов побігла до хвіртки, а в неї зайшов тато. Одягнутий, як справжній військовий, та дуже худий, з чорними вусами та усміхненим обличчям. Тато взяв мене на руки і підняв високо-високо, пригорнув, поцілував. І за мить я вже бігла в хату з усіма поділитися радістю, що тато повернувся із Чорнобиля і снідати буду я тільки з ним.
[i] (*- на фото зліва мій тато Іван Павлович з товаришами під час ліквідації аварії на ЧАЕС)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875581
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.05.2020
З цими свійськими птахами пов’язано багато цікавих випадків мого дитинства. Почну з того що спочатку їх я бачила лише на картинці. Згодом їхній гелгіт доносився з вигонця, де їх паслося видимо-невидимо. А знайомство було впадковим.
Одного разу я з татом і мамою пішла на Кальбусів город, який був на вигонці. Поки батьки набирали в сітку натину до мене зненацька підійшов сусідський гусак. Зростом ми були однаковими, але щоб показати свою значущість і величавість гусак зашипів і вкусив мене за вказівний пальчик. Було дуже боляче, а ще надзвичайно страшно. Це знайомство навчило мене бути обачною з такими випадковими знайомими.
Згодом і ми завели гусей. Коли вони були малесенькі мали м’який пух жовто-салатового кольору, ніжний голосочок, що відгукувався завжди на «сьо-сьо-сьо». Дуже милі і привітні. Далі забарвлення ставало тьмяніше, гусята ставали вредніші і виникала необхідність їх пасти.
Ціле літо багато років підряд це була моя домашня робота. Кілька разів на день по кілька годин треба було їх пасти, так щоб і вола на спину поперекидалися. Взагалі то пасти їх навіть цікаво, але лише тоді коли вони не лізуть в шкоду. Та їм же ніби медом намазано в чужому городі, на посіяному, під дворами сусідів, серед дороги де їздить транспорт. І я бігаю завертаю, підгоню, відгоню від сусідських гусей, щоб не змішалися.
Пасла під двором, на вигонці, за городом на Беївці, гонила за Силиних на галявинку, на бабине Оленине, до ставка. Та точніше йшла туди, куди вони мене вели. Коли пасла з Ірою, то ми навіть їсти з собою брали по грінці із смальцем та цибулею, або по шматку коржа, сітра, що мама з магазину принесла, по два кармани гарбузового насіння. А от коли гуси були слухняні я завжди з собою брала маленький стільчик, щоб зручно було сидіти в холодку і якусь корисну забавку. Любила читати книжки на природі біля гусей, грала в тетріс, а також готувала мамі рукодільний подарунок на день народження.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875543
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2020
Немає в світі таких рим і слів,
Щоб всю любов до тебе передати,
Ти – як маяк у круговерті днів
Ти – янгол мій, моя рідненька мати.
Нема мірил щоб вимірять тепло,
Турботу, щирість, й дуже добрі очі,
Як зіроньки, і серце- оберіг,
За мене моляться щодня й щоночі.
Моя матуся – яблунь ніжний цвіт,
І сонце, що освітить кожну днину,
Люблю тебе, і голосу політ
Рідненьку, милу, дорогу людину.
І кожну мить я дякую тобі,
Що ти дала мені можливість жити,
Здорова будь, матусенько моя,
А я тебе буду завжди любити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875490
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.05.2020
В кінці весни, чи на початку літа, в той час, як повно роботи на подвір’ї, малі курчата і качата, індичата і гусята, не по днях а по хвилинах бур’яном заростає город, час розривати буряки, сушити перше сіно – у нас храм.
Коли люди в селах активно зайняті сільською роботою, гнідинчанам ніколи, бо час білити хату і хлів, підфарбувати, двері, вікна, паркани, до храму прибрати все в дворі і в хаті, і починати готувати частування та наїдки храмовим.
Напередодні Зеленої неділі, або Трійці, в суботу варили відерний чавун холодцю, парили сметану, різали птицю, пекли пироги з капустою, потрошком, січеною картоплею, вишнями, та маком з квасолею, щоб і на стіл покласти і гостинця дати. Робили 10-15 тарілок сметаннику, варили ягодовий кисіль, заливний кисіль, мололи м'ясо на котлети, салати «Шуба», «Людмила», окрошка – як обов’язкові страви, пекли налисники з сиром, з маком, з вишнями, крутили голубці, жарили засмажку, щоб було і на м’ясо і на картоплю і на всяку всячину. Одним словом: крутилися всі - як білки в колесі, навіть мені малій було повно роботи: нащипати цибулі, почистить варені яйця, та варені овочі на салати, а ще найвідповідальніше завдання «принеси-піди-подай».
Найбільше це свято не любили дядьки (тато з дідусем), бо поки ми товклися на кухні між всіма смакотами, до планового обіду ряд не доходив і вони ходили голодні. Хоча перед святами в них теж було багато роботи. Вони накошували трави скотові і кролям, кропиви свиням, ходили до ставка ловили кілька мішків ряски. Потім відкривали на хліві дверці і знімали вниз дерев’яні столи, козлики та дошки, все обмітали від павутини, яка обснувала за рік, і встановлювали в хаті, готуючи місця для гостей.
Після обіду ми з татом їхалали по лепеху, то на Винницьку, то до річки в початку села, то у яр на ту сторону ставка. По дорозі назад спинялися біля лісу та ламали клечення і липу. Дома зеленню прикрашали все: і ворота з хвірткою, і кожну кімнату, і двері в хліви, а в холодному коридорі всю підлогу застеляли лепехою. Неймовірний аромат і відчуття свята було ще звечора.
Рано вранці я йшла різати любисток і канупер і цими ароматними травами прикрашала вікна, полиці, столи в кожній кімнаті. Новими тканими дорожками застеляли лавочки, гарними клейонками устеляли столи. І поки мама з бабусею готували страви щоб поставить в піч я розкладала, ложки, чарки, серветки.
І починали сходиться гості. З Остапівки і з Світличного, З Варви і з Ладана, з Богодаровки, з Київа, з Курська... Одного разу було п’ятдесят шестеро храмових. Ряд транспорту стояв у дворі і під двором, у кожній хаті сиділи храмові, говорили, розбалакували, а потім сідали за столи і починалася гульня. Пили, їли, спілкувалися… Підходили інші храмові, то далекі родичі, то родичів родичі, то знайомі, то п’яні храмові сусідів… ну а що, храм же!
Було весело, особливо коли вже відбули храм, гості поросходилися, помили миски ложки, і вся сім’я сідає пробувать стави, які лишилися після святкування. А на наступний день краса: всі дома бо вихідний, ніхто нічого не робить бо празник, і ніхто їсти не готує, бо доїдаємо храмові смаколики.
[i] (* - на фото храмові)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875439
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020
Дуже я любила коли до нас приїздили гості. Обов’язково мені та старенькій бабусі привозили гостинці.У нашій родині традиція – відзначати день народження кожного, от тоді і й з’їжджалися гості. Та не лише потрібен був привід. Гості були часто і регулярно.
Найчастіше приїздили бежевим москвичем остапівчани: татова сестра – тьотя Надя, її чоловік дядьо Толя, брат Юра, а потім з’явився ще і Серьожа. З Юрою ми майже однолітки, тому нам було весело гратися разом. Одного разу, поки старші ділилися новинами ми влаштували в хаті крос. Від столу кухні, через поріг і до дверей холодного коридору метрів 8-10 по прямій була наша бігова доріжка. Та не довго займалися спортом, бо випадково Юра набрав космічну швидкість і загурчав лобом в двері, зробив собі вавку поверх гулі, що й кров текла. Так того разу гості й скінчилися, бо Юру з плачами повезли додому. А іншого разу напередодні храму ми викупалися в балії з під цементу, в яку з даху стікала дощова вода. Лаяли нас дуженько, а ще довше відмивали після прийому смердючої ванни.
З Варви до нас приїздили баба Надя й дід Василь, так дивно склалося, але вони нам подвійні родичі: баба Надя – рідна сестра мого дідуся Павла, а дід Василь – двоюрідний брат бабусі Галі. Зазвичай вони до нас їздили по молоко, тому а банці привозили то ранню клубнику, то ридиску, то гриби. Інколи із собою брали сина Толю. Так саме Толю, хоч він мені і дядьо, та з-за невеликої різниці у віці я називаю його саме так, хоча його старших брата та сестру величаю дядьо Вітя й тьотя Саша, хоча вони в нас бували дуже рідко, хіба що на великі свята. А Толя приїздив частіше пасти череду, возити сіно, рвати буряки.
З Ладана теж навідували гості, не так часто, але як їхали то всі: баба Маруся (рідна сестра дідуся, по батькові), її чоловік дід Микола, син, невістка, дочка, зять і внуки. Тоді була повна хата людей, як завжди їх садовили за стіл і частували не хитрими сільськими гостинцями.
До бабусі Каті інколи приходила погомоніть баба Ганна Ольонинчиха, ділилася новинами сидячи в кухні, а я з роздзявленим ротом сиділа на печі і все слухала.
Бувало на велосипеді навідував нас дід Василь Вовків, басусі Галі двоюрідний брат. Завжди у величезному смішному картузі. Завжди привозив привіт і Жданова.
Вмимку льодом через ставок ходив до нас дід Федот, чоловік бабусі Сані, це було не часто, тому все що я пам’ятаю, це його окуляри. Круглі. Товсті, змотані синьою ізоляційною стрічкою і на мотузочці.
А як була я дуже маленькою то сусідка Галя Йосипова приносила у півлітровій баночці клубнику. Саме клубнику, бо що її називають суниця, чи полуниця, я дізналася набагато пізніше. Їла я ту клубнику сидячи на погребці, поки сусідка говорила з бабусею. Це мабуть єдиний раз коли я її бачила у гарному настрою і приязній поведінці.
Інколи до дідуся приїходив дід Толя Лукіїн випить по чарці. Йшов він із гостинцем, спритно прихованому у дивному винаході. В його ковизці була трубка, в яку влазило 0,5 казьонки. От із ковизки вони наливали в стограмові чарки, закусували хлібом із здором, і вели неквапливі бесіди.
Літом з Криму приїзджали Артем і Іра на три місяці тому тижнями бували в нас. Та я їх гостями не вважала, вони були як члени сім’ї, дома вони могли як і я ходити в старому одязі, і разом зі мною нарівні виконували всі сільські дитячі обов’язки.
[i] (* - на фото застілля на якомусь родинному святі)[/i]
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=875416
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 10.05.2020