| Сторінки (5/465): | « | 1 2 3 4 5 | » |
Прихід найдорожчого-
Повернення себе,
Вихід з пітьми самотніх обійм-
Вони не зігрівають.
Вони душать.
Я втомилась від без-тебе-днів.
Тож я чекаю на твоє,
На себеповернення.
Я зголодніла за відблиском
Важливих розмов,
Мерехтінням новітніх думок.
Ніхто так,як ти,
Не має влади над
Мене-видозміною.
Тож я чекаю.
На тебе. На себеповернення.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=426424
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.05.2013
Ця жінка,коли йшла в твої тумани,
Все ж не любила тебе.
В кишені її були привиди рідних богів.
Вона не цілувала тобою скоєні рани,
Хоч ти цього спрагло хотів.
Потім місяць перерізав шляхи
Від її душі до твоєї,наполовину страченої,
А розмови відверті порозсипали гріхи,
Бо були геть необачними.
Коли ти увійшов у її тепле тіло,
Вона під зорями сховала душу,
Мов та птаха з болю тремтіла,
Й шепотіла: "Самосуть не порушу".
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425666
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.05.2013
Життя – це дійсно експеримент для того, хто пізнає. І пізнання тут – конкретна філософська категорія. Я люблю твої слова. Коли ніч тече невичерпною оливою, коли день зачаївся, мов привид далекого пілігрима, я заколисую себе під їх млосний шепіт. Вони схожі до вимовленого, намоленого єства, що згладжує всі рани, всі зморшки на тілі моєї душі.
Страшно стало, коли ти замовк. Слова пішли з тобою. І лишалось любити лиш спогад. З тих пір я зненавиділа всі свої спогади. Маленькі кати, що ріжуть мою змучену пам'ять на шматки.
Я уподібнилась долині Іосафата. Я уподібнювалась всьому, що дозволяло цю дію.
Навіть сумом це не можна було назвати. Це було схоже на беззмістовні молитви до неіснуючого адресата.
Так минали дні – пілігрими, текли ночі – оливи. Так, ідеалісти крихкі, але хто може претендувати на силу зараз? Як бути сильним, коли в тобі стільки емоцій, печалей, радостей? І все вимагає причини, щоб набути рис обумовлення. Все любить бути обумовленим, поясненим. Бо у таке легше вірити.
Згодом я змирилась. З собою, насамперед. Але я вже не була обумовленою, тому вірила наполовину, з неохотою.
Але одного разу до мене прийшла мить з відлунням твого слова. І потім все враз замовкло. Ти ж знаєш, як я боюсь тиші: ніколи не знаєш, що породить вона!
Я билась об кригу безсуттєвої свідомості. Бо обумовленість суті не пояснює її необхідність.
Потім приходили дні – молитовники, ночі – сповіді.
Так я зрозуміла, що в мовчанні більше слова.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425628
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.05.2013
Така зброя не вміє бути
холодною.
Пригніченим вином тече по жилах,
Розсікає хвилі рук-островів,
Розливається схолодженими водами,
Шепоче в екстазі випещене роками ім'я.
Твої руки - путівники по мапі мого тлінного
тіла,
Губи-плодоспраглий рятунок,
Повітря для мене-потопельниці зі стажем.
Я не люблю медитації в собі,
Зате в тебе заглиблююсь немов
В тепле, нуртуюче море.
Тільки боюсь одного:
Щоб не винесло мене,
мов мушлю надщерблену,
огидним припливом.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=425620
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.05.2013
Якщо вдень твої зваби -
Скатертина для наїдків,
То вночі - медовий саван:
Іноді не знаю, чи
Прокинусь живою.
Я сьогоднішня обертаюсь
Плином дороги,
Згортаюсь клубком
Намолених снів.
І справді,
В джерелі твоїх очей
Самогубець душить
Мотузку.
Я ж стискаю свою спрагу.
Хай обернеться повнотою
Тебе-вартісних слів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424522
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.05.2013
1
Про що говорить глибока північ,
Як не про міст до сліпого дня,
Що,мов пес знедолений,
Зализує рани собі минулому.
Рани ті тішать його,
Мов маля синьооке,
Бо лиш вони відбивають
Оголену істину.
Істину крові й білих кісток.
2
Радість ще глибша,ніж скорбота:
В горi ти можеш знайти причину,
А в піднесенні духу – ні.
Це те, що шукати
Загублений ключ в щасті:
Всі орієнтири стерті,
Образ ключа спотворений
Голодним тобою,
Що прекрасно розуміє -
Щастя треба пити свіжим.
3
Всяка радість прагне вічності.
Скорбота ж хоче пробігти,
Мов несподіваний переляк.
В твоїх очах я побачила ніщо.
Страх же змусив піти назад.
Так ти уподібнився силуету.
Час як розуміння простору
Перекинувся верх дном:
Ти - і минуле, і смак можливого майбутнього.
Я йду. Чи кроки йдуть замість мене.
Бо твоє ніщо дорівнює тричі нікчемність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424521
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.05.2013
Переміна руки з благодаттю
Видозмінить долю твою.
Я ж щоночі сподіюсь багаттю,
Що розпалить сутність мою.
Тільки плач вже надщерблений-
Осінь.
Мовчки тішиться гріх уночі.
Я чекаю на тебе все досі,
Бо ти солодко-рідний рушій.
Тільки страшно не суть полюбити,
А чуття до людини своє,
Що спотворює істинність миті,
Що не сповнить,а голодно вп'є.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=424030
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2013
Хоч як не сип серце порохом,
Але він не сповнить його:
Сито розлук і розчарувань висіє все геть.
А врожаю не буде.
Хоч як не стирай,твоє не мине.
Воно віковічно приростає біля серця.
І зміцняє його.
Їх було двоє.
Набутий і смутний.
Одного звали ніч,
Другого - днем.
Ніч черпала силу
З натомленого дня,
Поки не виїла суть.
Один набув іншого
І враз став смутним
Від надчуття
Власної недовершеності
Без свого людо-дзеркала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423886
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2013
Спогади заповнюють душу.
Тому бідність духовну сповняй почуттями,
Що,мов потік свідомості у сонних мареннях,
Лине крізь назорену ніч.
Милий мій,промовляти я вмію змалечку,
Але говорити навчилась з тобою.
Слухати навчилась в тобі,
Бо думки твої заховані,
Мов той присмак безміру
В минаючій добі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=423261
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.05.2013
Вино твоїх слів ллється
Краплями в душу.
Я п'ю повільно,смакуючи.
Бо ж щастя смачне лиш свіжим.
Чому ж під час зустрічей
Ми мовчимо марним?
Чому б не відкоркувати
Пляшку з приватної колекції?
Тільки давай питимемо вже вдвох?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421551
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2013
Скорбота,як і самотня без тебе ніч,
Тече невичерпною оливою.
Я ж борюсь за твоє право в
Моєму житті,
Бо ж можливе лиш одне:
Або спогад,або майбутнє.
Я все намовляю слова,
Щоб дійшли до тебе.
Але вони надто намолені,
Тому линуть до Бога.
Мені так одиноко,
Що усвідомлення мене
Переминається з ноги на ногу,
Бо ж можливе лише одне:
Або спогад,або реальний ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421548
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.04.2013
Я прийшла з мечем,
Щоб любити тебе.
Любити-оберігати.
Оберігати-любити.
Називати суть без брехні.
В цьому ж захована любов.
А оберіг мій майорить зорями:
Глянувши на них,хочеться жити.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421108
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2013
Ти горнешся до природ,
Бо це згадка Едему.
Всі прагнуть його,
Бо це - тепло сивих
Сліз, що стікають
По порохнявій щоці
пророка.
І вони радісні.
Дерева розцвіли пізно.
Надто сумно їм було.
Вони ж несмілі,мов закохана юнка.
Я ж мовчики йду лабіринтом.
Я прагну його.
Торкаюсь стін і чую схлипування
виходу.
А ноги обмащені в'язким сумнівом.
Свобода? Це невдячний бік
Пережитого рабства.
Поки є стіна, є об що спертись.
А вихід - це дика і розбурхана пустеля.
Лиш одиниці підкорять її,
А до того вона їстиме свобобездумних нас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=421106
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.04.2013
Магічні дерева в лісах твоїх мрій
Сутужно ловлять погляд у поодиноких снах.
Тільки живлять не себе,
А твою здатність до рожевого сприйняття.
Іноді з них виростають квіти,
Що тягнуться вгору,
Бажаючи відчути цілунок неба.
Тож ліс в тобі - це не лише супокій предків,
Їх відгомін,
А спрага до чарівності буття.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420509
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2013
Плачеться.
Плачеться на пероні вмерлих днів.
Всі йдуть. А я - немов крапка.
Мене не переставиш, не витреш,
Бо зміниш сенс.
Гуркотить в мені,
Стогне одинока причина.
Самотньо їй, а ще гірше мені.
Ми всі любимо море, океан,
Але спокійніше любити,
Коли знаєш,що поруч - маяк.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=420508
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.04.2013
Дні врізаються,мов намолені стигмати.
Вітер малює танець непослуху, де
всередині - ти.
Я хотіла тебе нівелювати,
Але зраджували існуючі хвости
Мовчазних слів і замерзлих думок,
А сьогоднішня ніч висить, наче гострий курок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418719
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2013
Дзеркала розбиває усвідомлення
недоцільного відображення,
або ж відчуття тлінного запаху.
Старість в обіймах зі смертю.
І суть цих стискань - хто кого, хто перший.
Але ж закономірно, що після
першої прийде інша.
А що прийде після нас?
Трава для звірів, попіл для величних рік,
Камінь для надгробків,
Що уособлюють гріх,
Який височіє і над смертю?
Рівняйся на заміну голови прабатька.
Але й готуйся до того,
Що рани ті не заживуть.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418716
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.04.2013
Відточений ніж умінь розбивати серця.
Складати нові досягнення з ледве
Тліючих зламків.
Так нас вчить читання брехливих пісень.
А потім ллється повільною глибиною сум,
Що схожий на старого, голодного пса.
Пожива є, нема лиш змоги насититись.
Ти знаєш, я й досі бережу ті зорі,
Що ти подарував. Вони такі коштовні,
Але лиш природні зорять притишеним
Блиском доріг - оберегів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418151
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2013
Смуток смі’ливо горнеться до вечора.
Буття набирає присмаку забороненого плоду.
Головне – знайти когось більш, ніж доречного,
Щоб відчувати разом і приреченість, і свободу.
«Вперед в історію!» - кричить тиран.
Він знає, що час возвеличить.
Мої думки часто огорта туман,
Але й сум іноді личить.
«Я бажаю!» – це ознака того, що живеш.
І в марних зусиллях є відтінок «псевдо».
Твориш – це ознака того, що не вмреш.
І це вже остаточно, а не напевно.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=418148
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2013
Гілки одиноких дерев.
Мов розкинуті руки ще
живого потопельника.
Дорога як згорнутий шляховказ.
Покажи мені мою власну душу.
Просто лиш тобі я відчиню.
Лиш тобі майорять сонні двері,
голодні вікна моєї душі.
Дорога пристелена червоним килимом.
я його загорну в куток жінок - ночей.
Ти не Агамемнон.
Кров'яний шлях не розкину тобі.
Я лиш дивитимусь, як ти спиш.
Зав'язуватиму тепло в твої дитинні
видіння,
Зрощуватиму твоє самодерево.
Тільки ж ти прийди.
Прийди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414430
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2013
Міжхребеття стомлених гір
Переносить сум у радість
природного тла,
Пісок з людського марева
застила мій зір,
Я ж сьогодні питиму минуле
до дна.
Руки набирають дотики спогаду,
Ноги обмащують пилом світ,
В мені часто щось потребує доводу,
Особливо, коли мерехтить в душі зчорнілий
сніг.
Люблю,коли озивається місяць
холодною дниною,
І коли чується світу,що все в ньому просто.
Бог - це і суть, а любов - його рівноапостол,
Що вливається у вуста, що сховані поза людиною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=414427
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.03.2013
Дорога котиться роз'ятреною раною.
А запитання,мов ордени колись поранених,
колють груди в передчутті
відсутності завершень.
Місто лежить стомленим та насичем звіром:
Багатьох з'їло, багатьох роз'єднало.
День спаковує валізи, ніч вдягає
Недбалого плаща(її й так люблять).
Найтривкіша любов - післясмак
Терпких вуст, наповнених величчю змісту.
Я ж люблю тебе хвилююче, велично, боязко
І надто тривало.
Чується мені, що ти проросла духовним
Органом до тіла моєї душі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=413876
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.03.2013
Сон - домівка душі.
Вона туди лине після п'єси дня.
Гірка вдача - надто вдалий рушій,
Або ж самотня тюрма.
Я б весніла, любове, ти ж знаєш,
Але тіло холодне! Не розімкнути рук для обійм.
Знаю, що ти на мене чигаєш,
Але кожна зустріч - це частково й двобій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410454
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.03.2013
Коли я чую слово "час", то вдихаю передчуття старості,
Але недовідомі верстви ще тішать зеленню доріг.
Тільки б, о Господи, не загубитись в марності,
Щоб не заріс диким листом одвічно рідний поріг.
Я б співала, але геть не маю сили.
Отак ледве йду, й стискаю подих в кулак.
Я б хотіла, щоб мене сутнісно видозмінили,
Але по - рідному так, а не зграя собак.
Легко їсти, набагато важче сприймати.
Вмерти легко, але, щоб поважно - ні.
Добре, що є ти, мій друже крилатий,
Який підносить іноді з - під грузкої землі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=410450
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.03.2013
Мов крило пораненого птаха...
Так до нас лине сон.
А поки дійде до дна душі,
То зміниться і сам.
Білі квіти з твоїх рук-
Все одно,що печать
На могилі чуттів,
Які тліють, мов недогарок свічки,
Що без вогню зникне ідейно.
Скоро буде зелено.
Але поки я ще зимію
В танці спогадів,
Що,мов талий сніг,
Не тішать,але несуть віддалений сенс.
Мені варто поспати хоча б
Вічність.
Хтозна?
Може, я прокинусь
І десь зустріну саме тебе.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409638
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2013
До чого ж несміла нині весна.
Все криє себе під біло - хутряну
суть.
А зима все стоїть кам'яним обеліском,
Мов сама воздвига собі
п'єдестал.
Гарно бути любленою,
Коли маєш і ти кого
любити.
А коли ні,то лишається
Лиш дивуватись з
Несмілої нині весни.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=409632
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.03.2013
Пінисті та розлогі,
Безособові сутності
Минулих днів,
Де ти - моє вчорашнє
Відображення,
Де я - завтрашнє ти.
Милість триденна
Мине з четвертованим сном,
Бо його обміняють на колючі
Передпрощальні обійми.
Коли в поета забрати
Любов, почуття і розуміння
Краси,
То він - це лише
Недолугість поетотіні.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407618
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2013
Благословенне небо-небуття,
Словесний біль я виливаю в миті.
Зболіле сонце каяття
Я загортаю в дні,що Богом литі,
Мов той посилений метал,
Що розливався для спокою,
Якщо твоє життя несе туман,
То я його крізь сон роззброю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=405814
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.03.2013
Шнуркує одиноко потяг зав'яззю доріг.
Твоя душа все ще зріє,мій юний друже?
Пусти мене за свій самотній поріг,
Бо мерзну я тут дуже.
Схолоди мою юність до мертвої сивини.
Без тебе не бачу вже сонця схід,
Без тебе не чую в спокої дивини,
Не розрізняю святості слід.
Хто з нас двох вигаданий вже не впізнає й зима,
А мертва зелень твого сприйняття
Не застелить суть твоїх дум.
Що ти таке:мир у війні чи отрута ненастояного вина,
Чи істина,що все перетворює в глум?
Біла пітьма застилає дно наших повік,
Бо нащо мені очі для таких милих утіх?
Між нами пролягли сотні рік,
Але їх зблизить нестямний гріх.
Ти ж проростеш у мені спогадом ціни,
Я ж у тобі втоплюсь на сотні віків.
Я й досі чую відгомін твого "ми",
Чую жар,в якому кожен з нас горів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=401692
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.02.2013
Ім'я-це пристанище в просторі,
Розріз на спогадах сотень людей,
Звуки коханого тембру,
Заклик до війни,
Освідчення в любові.
Вулиця-це останнє пристанище божевільної
природи,духів вад,
Спосіб існування цілунків закоханих,
Суміш кам'яного смутку і нічних розрад.
Хто ти?Полон мого дня,спокій моїх ночей?
Ніхто,так як ти,не вміє читати смак
Настрою по блиску чи сірості на карті
Моїх очей.
Вулиця без імені-воєнний "прогрес",
Пустка на мапі самотнього міста.
Безіменна суть напівстертих спогадів.
Так і ти вже без імені.
Пустка на мапі зруйнованого міста,
Де більше ніколи не побачимось ми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399190
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.02.2013
Я озвусь голосом сивих століть
І стуком чорнокрилої війни,
Що,наче старий ворон,сидить на верховітті
Та чигає на здобич.
Я дивитимусь,як ти ростимеш зсередини,
І як тобі ставатиме тісно в цьому світі.
Тобі буде страшно,бо що може бути страшніше
За неволю у "вільному" Всесвіті?
Злидні неспокою,сумніву і внутрішнього руху їстимуть
Твої догми,навіяні соціумом і віками.
Сон далеких слів минулого змикатиме тебе.
Тобі ж відкриється стільки дверей для того,
Щоб ти вибрав не ті,
І почав шукати лиш "свої".
Ти бігтимеш до людей,шукаючи в них себе.
І лише в "своїх" чутимеш рідну частку.
Ти житимеш не так,як усі,ти будеш істинним.
А потім смерть своїми обіймами забере тебе.
І ти посміхатимешся, лиш тоді зрозумівши свою суть.
8.11.11
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=397443
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.02.2013
Я живу в той час, коли люди соромляться проявляти любов. Просто черстві серця зараз в моді. З одного боку нас важко вразити. Взагалі-то нас дуже важко вразити. Тепер вияв тепла і доброти – все одно, що привид минулого. Просто надто це незвично чується. Мало істини зараз чується.
Люди вдосконалюються технічно, вбиваючи гуманітарний, духовний розвиток. Я часто думаю про те, що ж залишиться нашим наступникам? Винаходи, що «полегшують» життя, нові прилади, хворе і беззмістовне мистецтво? Лише це.
Я не міст, я не ціль, я – ніж. Ріжу по скронях власної свідомості в надії, що звідти виллється суть. Разом з цим ріжу душу. Зате люблю поночі рахувати шрами (допомагає засинати).
Не знаю, що буде далі. Надто ми живемо сьогоденням, щоб вірити в світле майбутнє. А хто живе лише теперішнім – не живе взагалі. Здається, мої думки не пасують обличчю мого віку. Але я відчуваю в собі голос, тому говорю. Всі, хто відчуває голос, має право на його вияв.
Всі оди написані, все написане. Лишається лише осмислювати здобутки попередників, смакувати їх, розуміючи актуальність будь – коли.
Лишається лиш тупати по колу в надії, що вирвешся звідти. Але ще ніхто не вирвався. Людство починає вимирати, коли чорніє його душа. Атрофується. Це вмотивовано: будь – що треба розвивати, якщо ж цього не робити, то вихід один – кінець.
Смерть приваблює мене вічністю. А що приваблює смерть? Надмірне життя, гріховність? Як саме вона обирає нас?
Нічого достеменно не відомо. Надто багато таємниць обтяжує людину. Тому вона й ходить по світу, обтяжена нещастями, зайвиною речей, беззмістовністю вчинків і дій. А ще людина надто обтяжена своїм буттям. Через це не помічає ближнього, що волає про допомогу. Чому не робити щасливими один одного? Нащо дозволяти своєму болю їсти тебе? Ти ж знаєш, що він ніколи не насититься.
Але щастя – це острів недосяжності. І єдиний шлях до нього – жертва, офіра. Бог за наше життя віддав єдиного сина. Ми ж для щастя ближнього не можемо віддати свого вільного часу.
Я не міст, я не ціль, я – ніж. Я маю голос, який ріже мене ножем по скронях власної свідомості, даруючи важливість розуміння більшого.
27.01.13
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=396325
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 29.01.2013
- Все ж,пане, мислення корисне для життя! – промовив немолодий чоловік, наповнюючи келих старим віскі.
- А в любові тоді яка користь? – різко запитав опонент.
Зависла тиша, але їй не дали і прожити хвилини.
- Відповім я,жінка. Любов корисна ж тоді для співжиття. Вона вможливлює його, - втрутилась білолиця пані.
Я сидів і слухав цей полілог. Слухав, розчинявся в мові людей, з якими мене об’єднувала лише кімната, в якій ми перебували. Я чекав миті, крізь яку просочиться сенс сказаного, але її не було. Та зненацька підвівся і промовив:
- Вибачте, пані та панове, але мушу йти!
- Генріху, - промовив немолодий чоловік. – Залиштеся, будь ласка.
- Ні, перепрошую, маю невідкладні справи.
- Ви проміняєте нас на перебування у своєму самотньому помешканні? - зіронізувала білолиця.
Я лиш посміхнувся і прорік:
- Повірте, я вмію доповнити собі компанію. Кращого друга, ніж ти сам, не знайти. Всім гарного вечора. І дякую за гостинність.
Я одягнув піджак, недбалий вигляд якого кричав про мою бідність,вклонився,поцілував дамам руки і пішов у ніч.
- Мислення і любов, - бубонів я.
Чому палиця завжди мусить мати два кінці? Чому не можна обмежитись одним?
Ці життєві перепалки з своєю підсвідомістю, що голодним звіром їла мене вечорами, виснажували мене.
Друзі часто промовляли:
-Генріху, ти знову схуд! Працюєш над новим твором?
Я відповідав згодом:
- Ні. В мене тепер нове заняття.
- Яке ж?
- Я думаю.
Всі заливались реготом.
- І від цього можна худнути? Треба порадити своїй дружині.
Я вже нічого не казав. Зрештою, від цього і померти можна.
Оточений думками я блукав поночі. Як жити далі, коли в тобі нема моральних сил? Коли ти розтратив молодість на розваги, любов і ніжність на нерозумних жінок? Чи можна стати тим,ким хочеш? І як?
Знову згадався голос батька, який кричав від люті, коли почув, що я покинув прибуткову посаду:
-Письменник? Тобі 28. Ти навіть сім’ї не маєш, ти недавно став на ноги. Облиш, Генріху. Тримайся постійності.
Я ж розчарував батька. І не прогадав. Спочатку книги дійсно мали шалений успіх, а потім я почув у собі тління смерті.
Ще трохи. Ще трохи. В мене ще є сили. Але вони покидали мене.
Через тиждень прийшла зима. Замела сліди розчарувань. Але як мені пережити її в самоті? Як пережити чергову зиму? Чи як дожити її?
Коли б була ти, то я б пережив сотні віків, наповнюючись тобою щодня. Але ти обрала самобутність.
- Ти не вмієш любити. Вибирай: або я, або писанина.
Я не обрав тебе. Якби ти була без погорди, то ми жили б вічно. Прекрасний тандем: митець і його жертва. Але ти не могла нею бути.
Я чекав місяцями в передчутті , що відчиняться двері, ти побіжиш до мене, очистиш сварку сміхом і палко пригорнеш. Але ти не приходила. Потім прочитав в газеті оголошення про твої заручини. Я знав твого обранця. Ти житимеш в достатку, але відчуватимеш самотність при живому чоловікові. Мені ставало гірко тоді. Я ж так і не розлюбив тебе.
Я був винен видавництвам нові романи. Але не було сенсу писати їх. Вже все і так написано.
З розумінням мого морального кінця я пізнав смак приреченості. Вже ніщо не втішало. Ні мрії про терпке, зболене завтра, що змінило б хоч щось. Нічого не було, що живило б мене.
Минали дні, а я лише існував.
Коли людині тужливо, вона йде до ближніх, щоб розвіяти сум. Я ж навпаки заривався у мушлю болю і сумнівів. Я не мав їжі для натхнення, тому їв самого себе.
Я знав, що не доживу до весни. Не судилося мені. Я був надто слабкий духом, щоб жити далі. В мене не було альтернатив.
Згадувались наші з тобою розмови. Знайомство. Ти була моїй вогником, який я не зумів розпалити ще більше. Здавалось, що за свій талант я платив силою вмираючого духу і неспокоєм в душі.
- Генріху, - шепотіла ти. – Ти не вмієш радіти.
- Не вмію, дорога моя.
- А я вмію. Яке щастя, що мені треба так мало для щастя.
- Мені для щастя треба лиш ти, - відповідав я.
Тоді я цілував тебе в чоло, як батько улюблену доньку і йшов дописувати черговий розділ. Я покидав тебе саму, бо мій злий бог просив данину у формі літер і розділових знаків.
- Генріху, йдемо гуляти, - благала ти.
- Ще кілька рядків і підемо.
Ти мовчки сиділа, чекаючи. Не дочекавшись, ти лягала спати.
Я не міг по – іншому. В мені сидів дух одержимості, який підкорив навіть мою любов.
Я все згадував, коли відчув, що час мій щезає. Все просочується крізь тіло. Я доживав останні дні. Друзі радили поїхати на курорт. Пропонували гроші. Але як я міг пояснити, що я віджив своє? Як міг пояснити їм, що я – уособлення приреченості? Мабуть, ніяк. Люди так міцно тримаються за життя, що бояться нагадувань про смерть. А тут ціла заява про неї, про її неминучість для кожного.
Епілог
Будинок немолодого чоловіка. Він працює в кабінеті, коли раптом до нього приходить білолиця.
- А, Еміліє, це Ви. Доброго дня. Сідайте в крісло.
- Доброго, пане. Я радше постою.
- Як бажаєте. Щось сталось? Ви надто сумні, - немолодий чоловік продовжує розглядати документи і вдає вигляд, що зацікавлений Емілією – білолицею.
- Так. Сталось. Сталось те, що, напевно, мало статись.
На обличчі немолодого чоловіка з’явився вираз страху і зацікавлення, що мали схожі риси.
- Генріх. Письменник Генріх помер сьогодні вранці.
- Як?! Він?! Такий молодий, - чоловік похитав головою.
- Так. Він.
- Які причини смерті, Еміліє?
- Перевиснаження. Так сказав лікар, що оглянув його. Чи,вірніше, тіло.
- Жаль. Звісно, жаль. Його називали майбутнім країни. І те померло. О, Еміліє, а підозр на самогубство нема?
- Ні. Але можна зробити висновки, що він підозрював про свою смерть, бо підготувався, вдягнув все найновіше, привів себе до ладу.
- А якісь записи залишив? – немолодий чоловік не вгавав.
- Так. Лише коротку записку.
- Яку? Що там було написано?
- Morituri te salutant, - прошепотіла білолиця.
- Ах, саме це. Morituri te salutant, morituri te salutant, - шепотів він.
Ви таки сядьте, Еміліє, краще сядьте….
17.01.2013р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=393241
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.01.2013
До мене іноді навідуються такі дні, присутність яких навіває мені думки, що життя часто проходить повз мене. Воно оминає мене, даруючи кращі речі.
Ще з дитинства я втямила, що діяльність – не моє. Я глядач від природи. З одного боку, століття залізного віку окидає мене зневажливим поглядом, приглушує голос мого честолюбства, з другого ж боку я відчуваю себе вільнішою. Я вільна в безпристрасності до сотень речей. За це я отримую певний ступінь очищення.
Тож приготуйтесь, любі читачі, до вистави моїх поодиноких думок, що скажуть вам заяложені істини, які варто нагадувати щодня.
Дія І
(Любов)
Я загубилась серед кількості, втративши якість. Сотні чоловіків їли мою плоть, забираючи шматки душі. Тому гляньте, наскільки я спустошена. Всі брали мене. Ніхто ж не дарував мені мене ж оновлену. В цьому суть Любові. Вона оновлює нас, довершує, роблячи з нас витвір її сил, вона робить з простого свято.
Дія ІІ
(Самотність та егоїзм)
Мені 18 років. Я ще не розчарована у житті. Постійно самотня. А чому? Бо юнацький максималізм огортає мене в ореол винятковості, через що я надто люблю себе. Тому сиджу сама і оспівую свою ж самотність, бо нема кого оспівати. Мені 40 років. Я повністю розчарована. Я самотня і вже не люблю себе. Так і не довелось покохати.
Дія ІІІ
(Бог)
Хто ти? Я людина, користувач світових благ. А хто ти, сивочолий чоловіче? Ти Бог? Що ж ти таке? Ти створив Усесвіт, мене. Вибач, але я надто молодий, закоханий в себе, щоб осягнути себе. Я не можу віддати все, щоб дійти до тебе. Вибач. Я не бачу тебе, тому як вірити в неіснуюче? Але в моменти болю я чомусь молюсь до неіснуючого, я чомусь постійно в тебе щось прошу. Парадокс.
Дія IV
(Внутрішня гармонія)
Мене здушує біль власної нікчемності. Мені в собі пусто. Я не задіяний у світовій грі. Але я знаходжу призначення через роки. Тепер я частіше відчуваю щастя, хоч воно і так само нетривке. Я живу для когось і роблю корисні речі. Тепер я –гармонія.
Дія V
(Епілог)
Якщо очистити вуха від пустих балачок, діла від ганебних вчинків ,язик від брехні, а серце від зла, то враз заговорить істина. Як же її почути? Їй завжди передує святість тиші.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392535
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.01.2013
Мир тобі,нужденний муже!
Скоро мине холод,мине доба війни.
Чи ж звикнеш ти до тепла і до спокою?
А як надійде любов і торкнеться твоїх вуст,
Що зробиш тоді ти?
Впустиш чи задушиш її,таку бездоганну,
Бо не звик бути з кимось?
Скоро прилетять птахи,а з ними й думки чужих країн.
Ти ловитимеш їх у обійми душі,
Чи знову затулиш вуха,бо не звик слухати?
А як прийде знедолений,
Що зробиш ти?
Знову відвернешся,бо він лякатиме тебе своїм
Мученицьким виглядом?
Затям,муже,якщо не навчишся приймати
Погане,зле і лихе,
То не зустрінеш ніколи доброго,
Чистого та святого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390031
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.01.2013
Між кожним гірким сміхом
твої мрії - все одно спогади
про майбутнє.
Я ж гублю тебе в тумані
перенатовплених днів.
Ніхто,крім мене,ніхто так, як я,
не вчить твою душу.
Солодкий шепіт перенасичення
вабить,
Але пора відпускати,
Хоч і не все минуле минає.
Ти так і залишишся
ломикаменем в мені.
Ти продираєшся крізь товщі масок,
моя saxifrago.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387715
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2012
Неповторність ночей,
Прошитих правдою,
Прожитих через сумніви
Невдалих польотів.
Якщо я - це типізована суть,
То ти - рідкісне золото
В окровавленій гріхом землі.
Вона криє твоє мерехтіння, але не ідею.
Лише одне прошу:
Бережи свої крила!
Лиш вони піднесуть тебе до неба.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387168
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2012
Між тобою і мною - книга дня,
А до книги ночі ще треба дожити.
Переоцінка йде від "твоя" до "своя",
Тільки ж треба це миттю зустріти.
1
Голод і насичення говорили,
Що я - атавізм тварини,
Хвилини ніжності і тиша в душі від
Усвідомлення твого існування-
Що я майже людина.
Ілаялі, дитино моїх днів і смерть
Моїх одиноких ночей!
Доторкнись моїх вуст стишеним поглядом.
Я буду світитись крізь щастя,
Бо кращого цілунку не буде.
Божевільність моїх снів вилікується
Через звук твого імені.
Ілаялі, Ілаялі!
Ти навіки залишишся на острові мого
Самотнього серця.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387165
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2012
Часто краса – це частина спогаду. Але довгий час минає на шляху до цього. Та і все красиве, важливе, перш ніж стати частиною невимовної миті, що швом лягає на пам’ять, силою забирає свою данину.
Природа,як і людина, людина,як і природа,мусить мати час для сну. Час для роздумів у сні, час для себе. Коли мені треба час, коли світ не дає мені його, я зачиняюсь і йду. До себе, звісно.
Але сон – це сутінки, це слабкість духу, це тиша. А там,де тиша,- завжди зайві думки.
I
Світ міняється чотири рази в рік, і лише одна його зміна трансформувала мене. Видозмінила так, що не знаю, чи більше любити, чи більше ненавидіти цю «причину».
Подібні думки пронизували мою свідомість раз у раз, бо прихід зими висів наді мною Дамокловим мечем.
«Чому саме так?», «Чому природа керує й досі людиною, яка з кожним науковим звершенням огидливим поглядом вважає, що підкорила Її?»
І отак ,сидячи і споглядаючи через вікно за людьми, я все думав і чекав майбутнього, що тягло за собою білу ковдру земного сну. Так минали дні, а я з острахом чекав, що ж принесе за собою сніг. Бували моменти, коли страх перемішувався з ненавистю, і розчарування приходило саме. Люди відчували зміни в мені і вели себе інакше, відчужувались.
Іноді я відчував себе каторжником, що приречений до розстрілу. Тільки зброя моя називалась «змінами».Взагалі-то я не консерватор, але сталість, постійність дає упевненість хоч у чомусь.
Зміни схожі до поезії.Новий ритм задає інший темп всьому людству. Тому – то з’явилась осіння депресія, весняна ненаситність, літня спокусливість, зимовий спокій.
Але чому я ненавиджу зиму?Не лише через те, що вона змінила мене. Зима – це всезагальний прототип пустелі. Ця білизна забирає всі орієнтири, всі зачіпки. Весна – це лабіринт. І вона не страшна, бо ти знаєш, що обов’язково десь є вихід. А тут нема…
Вечорами взагалі було сутужно. Вдень холод пронизував тіло, вночі – душу. Тому я старався швидше заснути, щоб позбавитись зайвих думок.
Синоптики говорили, що скоро прийде зима. Люди купували теплий одяг, а я все думав: «Що ж зміниться тепер?», «Чим доведеться платити?».
Іноді я втікав подалі. Втікав від людей, а натомість зустрічався зі своїми думками. Мабуть, третього дійсно не дано.
Але не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. Так і не може зникнути те, що неминуще.
Пам’ятаю лише дивний сон. Надто дивний, щоб забути його. Снилось мені, що я йшов синьою дорогою і чув тихий шепіт. Чим ближче я йшов до мети, тим холодніше ставало. Я зупинявся і чув тихий плач.
- Хто тут є?! – кричав я
- Лише те, чого ти боїшся.
Я волів би швидше прокинутись, але не виходило. Тут закони волі не діють.
- Ти остерігаєшся мене, бо боїшся, - говорив голос.
- Але я нічого не боюся!
- Ти боїшся мене, бо стаєш іншим,коли я приходжу.
Я посміхнувся, бо зрозумів. Ось чому я йшов правильно. Людина йде правильно лише тоді, якщо йде в напрямку зі своїм страхом.
Тоді переді мною з’явилась дівчина. Очі кольору синього льоду, надто пусті, довге волосся і сум. Так можна було описати її.
- Будь ласка,не бійся! – сказала вона.
- Але ти так багато забираєш щоразу, що я розтрачуюсь, - такою була моя відповідь.
- Ти просто не навчився мене любити. Я забираю щось,щоб навчити цінувати те,що було. Але цього разу мало що зміниться.
Я лише посміхнувся. А вона підійшла і сказала:
- Тепер не шукай мене, а просто живи. Я мушу йти, бо забагато сказала тобі.
Я не зміг перечити.
- Добре. Йди.
- Я подарую тобі спокій і тишу за покору.
Вона йшла і лишала по собі сліди інію на холодній землі. Я запам’ятовував їх, а вона все віддалялась.
Прокинувся я пізно вночі.Моє світовідчуття було на межі:не сон і не реальність,або їх боротьба.Я глянув у вікно і побачив невимовну красу: там йшов сніг. Тихо, меланхолійно, граційно. Він замітав сліди, які лишила вона.
Так я заплатив за розуміння і зустріч з нею усвідомленням її ж недосяжності. Краса дійсно багато чого дає і ще більше забирає, роблячи мене іншим кожного разу.
16.12.12р. 14:49
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385323
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.12.2012
З першим криком світ відпустив мене, тебе, нас.
Випустив, вкинув в океан, наче стару, залежану бляшанку.
Хтось втонув, а хтось поплив.
Горе ж тим, хто не визначився з місцем, хто збайдужів.
Повір, якщо у тебе велике серце, то варто боротись за нього.
Тільки не впускай новітній світ у свою душу,
Бо ж чим далі від світу, тим ближче до Тебе.
А взагалі-то краще мовчати.
Бо ж виношування тиші породжує розуміння прихованого.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380273
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.11.2012
В передчутті сну ти склав зброю додолу.
І потала марнот заіскрилась чорним гріхом.
Ти сидів біля вод,коли йшли всі додому,
Ти котився униз,коли озлоба дерлась верхом.
Обумовленість суті не пояснює її необхідність.
Раз надії нема,то хіба ж можна спати??
Я ж указувала завжди на твою відмінність,
А ти бився об себе і кричав,що це - ґрати.
Так тепер ти один,наче степ після бою,
Просто люди підуть,бо їх кличе до "іновірства".
В мені гірко від серця до нещадного болю,
Коли мовчки сидиш ти на руїні свого "королівства".
6.11.12р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=375912
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.11.2012
Еразм сидів сам посеред кімнати, обхопивши голову руками, ніби хотів втримати і задушити злощасні думки, що, наче отруйний пасльон, розчинились в душі, диктуючи її настрій.
«Горе мені злощасному!» - думав він. «Як я міг докотитись до такого?»
Цей чоловік, років п’ятдесяти, самотній вже два роки (дружина покинула його, зрадивши з приїжджим актором), сидів сам у своїй посірілій кімнаті після невдалого самогубства (шнурок обірвався, і він обмежився лише важким болем у шиї і віддишкою).
Хто ж може позбавити себе від найгіршої речі після смерті – умовної загибелі серед буднів, нудоти до життя і розчарування?
Спочатку Еразма покинула дружина. Це не дивно, бо, хоч він і був добрим чоловіком, але його доброта не могла втамувати амбіцій дружини Емми, породжених від читання жіночих романів і цукеркових п’єс. Еммі було всього 18, коли її видали заміж за вже немолодого пана Еразма, що походив зі знатного роду, що потім розорився. Відтоді сім’я Емми перейшла від стадії кадіння фіміамів до стадії докорів, що часто –густо руйнують сім’ю.
І – от одного разу Емма зібрала речі, написала пронизливу до душі записку в дусі Романтизму і покинула свого чоловіка, який боготворив її , з молодим актором, який, будьте певні, матиме ще сотні таких Емм.
Ось такі ляпаси нам дає життя, щоб нагадати про свій фатум і своє існування. Еразм відтоді впав у стан сонливої меланхолії. Та і вік давав своє. Зрозуміло, що до тридцяти років всі наші біди може пережити молодість, яка оберігає нас від зневіри і бід. Це її пряме призначення після краси і сили тіла. Після тридцяти людина, зазвичай, ламається і дає слабинку, що робить черствим орган на дві – третіх зліва, що робить злими думки і погляд.
Проте чоловік лише отупів з болю і суму. Всі його дії набрали рис автоматизму. Він виробив у собі сотні сигнальних систем, які забезпечували більш – менш прийнятний перебіг дня.
Робота не клеїлась, але його начальник по – чоловічому співчував бідному Еразмові, що доглядав і любив свою кохану для того, щоб прийшовши з роботи, прочитати болячу депешу, що вдарила його в обличчя. Еразм ще й був з тих людей, що не піде на помсту, він просто зачинився в собі.
В його звичку ввійшли прогулянки парком, але лише пізно ввечері. Вдень та в обід там блукало багато закоханих, на яких йому було дивитись.
На свої п’ятдесят він чудово виглядав, але невимовний сум надали його обличчю рис хворої тварини, яка чекає свого останнього подиху.
Гірко йому було вдома. Особливо ввечері. Вдень ти завантажений працею, а вечір – час для рефлексій і спогадів. Ти можеш вберігати себе від болючих пам’яті моментів, але вони, наче злі демони, вгризатимуться в душу, руйнуючи самого тебе.
Спогади, якщо ним жити, можуть стерти межу між майбутнім і завтра. Тому їх споглядання треба дозувати. Еразм був освіченим адвокатом, але не міг оволодіти собою. Спочатку він плакав щоночі, вдень під час обідньої перерви, потім заступорів і зачинився для всіх.
Згодом він змирився з усім, але того жахливого дня (коли він подумав про вкорочення віку) знайомий розповів йому, що бачив Емму вже з іншим, і вона виглядала досить безтурботно. Це була межа його гіркоти , і він зробив те, що ,на щастя, не вдалось. Та і навіщо відбирати в себе скарб життя, якщо саме життя веде до смерті. З вдячності до нього треба мовчки без нарікань дочекатись смерті і піти з нею у інший, невідомий світ.
Отака історія сталась з паном Еразмом. Але скоро все змінив щасливий випадок.
Сум огортав його все далі, наче кокон, і він втратив свою чоловічу самобутність.
Але одного ранку в іхню контору прийшла молода особа, що принесла з собою запах свіжих парфумів і сміх. Всі відділи приходили подивитись на нову працівницю, яка охоче знайомилась зі всіма, сміялась, жартувала.
Начальник контори вирішив відсвяткувати наближення зимових свят зі своїми працівниками. Тому холодного суботнього вечора всі зібрались у відомому ресторані, і святкування набирало обертів. Всі танцювали, сміялись, пили, дотепи злітали з губ, які були готові до цілунків, алкоголь зблизив усіх. Але Еразм, наче бовван, нерухомо сидів за столом і спостерігав. Нова працівниця Адель була прекрасним молодим створіння, сповненим жаги життя і любові. Споглядання за нею вже приносило йому щастя. Можливо, в ній він бачив далекий образ неіснуючої доньки. Ця «батьківська» любов просочувалась у його погляд. Коли вона танцювала, то він радів і відчув щастя від спостереження за її граційними рухами і простотою душі.
Ось що йому треба! Йому треба товариш з простотою душі.
Він знову занурився у своє минуле. Погляд його став скляним і болючим.
Адель підійшла до Еразма, поклала руку на його плече і тихо промовила:
- Повірте, завжди є речі, важливіші за Ваші страждання. Не забувайте про це.
Ці слова , наче пророцтво, проросли у його сонній душі, і він усміхнувся, бо ж тепло доброти завжди змушує забути про щось гірке.
18: 24
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=370237
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 11.10.2012
Він народився восени, щоб померти пізньою зимою.
За своє життя я пізнала сотні емоцій: біль, розлука, радість, щастя, любов. Любов , наче достиглий нектар, розливалась пристрастю по тілу. Біль в’їдався гіркотою минулого, перекреслюючи сподівання і новий день, що, наче ранній сніг під час весни, здавався недоступним.
Найбільше я любила, коли ти пестив і цілував мої руки. Для мене це найбільш емоційний момент, бо руки – це, наче другі очі, - ними ти пізнаєш світ. І-от ти сидиш біля мене, говориш, і мені здається, що говорить до мене голос мертвого пророка, який знаходиться в тобі. Голос твій ллється, як ріка, і я відчуваю, що от-от і засну. Засну сном тривалістю в мить і не прокинусь ніколи. Бо вже не хотітиму.
ІІ
І був серед всіх людей, що зустрілись мені, один чоловік, що не міг не дивувати і не лякати. Суть його існування, здавалось, була у запереченні всього. Навіть про все наше людське життя – буття він говорив так, наче в нього вселився голос смерті. Я робила висновки, що і у природи бувають такі наднеобхідні збої.
Він міг приходити у компанію людей, говорити зі всіма, сипати дотепами до жінок, фліртувати, а потім, коли всі за звичкою (ближче до вечора) починали говорити про щось змістовне і високе (бо вечір завжди надихає на звучні розмови, як і ніч ), починав протестувати.
Ніхто не знав,чому він це говорив. Ніхто про нього нічого не знав. Складалось враження, що він – лише уламок скельця, в якому іноді відображається сонце.
Здається мені, що розумно заперечувати тоді, коли співрозмовник заблудився серед істини, чи тупцює біля неї, чи взагалі несе крамолу. Заперечення людині потрібне, а особливо її язику. Якщо нічого не заперечувати, то життя застригає, як сталактит.
І от «Пан-проти-всіх» починав заперечувати всіх і все. Його мозок знаходив стільки аргументів, що всі замовкали; по кімнаті пробігала тінь напруження; жінки схиляли голови, чоловіки курили. Потім Музикант починав грати, чи хтось переводив тему, і ця натягнута струна заблуканих істин десь дівалась.
За звичкою Протест виходив на терасу і довго дивився на зорі.
Я підходила до нього. Ми довго мовчали. Та і нащо говорити, щоб почути сотні «Ні!» і «Я проти».
Через півгодини я наважувалась дібрати всі можливі слова і заводила розмову.
- У тебе взагалі є якісь погляди і бачення? – питала я.
Він посміхався кутиком тонких, як і його гумор, губ і промовляв стишено і спокійно:
- Ні. Бо в наш час їх стільки багато. Я даю Пані Долі шанс мати підопічного, який в руки її віддає себе без зітхань і жалю. Не бачу сенсу мати погляди. Бо визначити – значить обмежити. А рамки – гріх для людини, яка має особливу мету.
Ясно, що такі речі змушували відчути удар по всьому, для чого ти раніше жила. Ви ніколи не задумувались, чому людина схиляє голову перед духом генія? Бо він їй каже те, що людське підсвідоме, що багаж поколінь не зміг і не може сказати.
- І яка ж твоя мета? – знову питала я. Тіло моє тоді стало важким, а дух надто легким. Я навіть побоялась його втратити.
- Я – людина –протест! – гучно заявив він.
Я з диким оціпенінням глянула в його очі кольору старого осіннього неба і мені вперше в житті забракло слів.
17. 09 .12р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=365157
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 19.09.2012
Найкраще вписується в душу й пам'ять,
А найгірше-в серце.
А,оскільки,ми живемо відчуттями,то така й душа.
Холод прощань лишається на кінчиках пальців,
Які ти цілував,перш ніж знову піти.
Притулок мрій шукає своїх бувальців,
Які загрузли під вагою вічної мети.
З кожним днем я відчуваю життя,
З кожним щастям я від нього віддаляюсь,
Тільки не зви мене словом "моя",
Бо через нього я для себе втрачаюсь.
І хто казав,що твій спадок-щастя,
І хто сказав,що воно-наша суть?
Для людей більше суті в нещасті,
Після якого вони неодмінно себе вознесуть.
З новим днем ти знайдеш щось облудне,
Що змусить задуматись про сокровенне своє,
В мені через тебе озивається все болелюбне,
Яке з часом стало вже надто моє.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=361155
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2012
Наші руки зв'язані чорною стрічкою,
І назва їй час,
Наші почуття схожі з річкою,
Яка затопить нас.
Твої очі чорні,як нічна пітьма,
Твої руки рахують час до загуби,
Я думала,що день-це моя тюрма,
А моя тюрма-це твої холодні губи.
В душі танцює демон сну,
І тому вона спить,
Ти загубиш мене,навісну,
І я чекаю цю мить.
Я йду до тебе,як до мети,
І ти дихаєш холодом сну,
Тільки я ж не знаю,хто ти?
Ти той,хто загубить мене навісну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359669
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.08.2012
Я відпустила.Ти прийшов.
Навчилась міняти гримаси.Не розлюбила.
Ти лише незмінне.Свіжої рани шов.
Минуле продала.А гроші розгубила.
Знову залізли у душу.Сумніви червоної ночі.
Хтось порушує вчорашню клятву.І був вечір.
Я так тебе шукала.Знайшла лише заплакані очі.
Ти йшов вгору.Тепер ти знизу,до речі.
Тебе ніхто не любив.Все списували на рану.
Я дочекалась пекельного сонця.Ти пішов до мети.
Щодня я вірила в диво.А життя все писало догану.
Купалась в місяці.Поки не добралась Лети.
Нарешті тепло.Хтось подав кістляву руку.
Відвів до бородатого чоловіка.Що плюнув під ноги.
Кожен крок не вдавався.Був схожий на муку.
Ламало тіло.Падала через півдороги.
Темна пані прошептала слова.Пам'ять їх проковтнула.
Посміхнулось відважне дитя.Бо істину йому наказали проректи.
Побігла до берега.І море перетнула.
Хотіла б піти до пані.Та на березі стояв ти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=359081
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.08.2012
Жила собі жінка, яка кожного вечора о 20. 30 відчувала самотність. Їй ставало тоді геть пусто, і вона одягала золоті браслети своєї бабусі і починала танцювати. Танець її був болісним, а музикою до нього були її сльози.
Жив собі чоловік, який щоранку о 8.30 відчував самотність. Йому ставало тоді геть пусто, і він згадував всіх жінок, що були біля нього, але сум не зникав. Єдине, що його рятувало – це дивний звук подзвякування золота і солоний присмак чиїхось сліз.
Так на відстані жінка і чоловік дізнались один про одного. Жінчині танці стали вже веселішими і радісними, а чоловікова ностальгія зникла, як сніг в квітні.
Чоловік знав напам’ять вже всі пісні і наспівував їх щоранку о 8.30. Жінка співала щовечора о 20.30 якнайкраще, щоб вранці їх наспівував чоловік.
Одного разу вона заспівала всією душею і опинилась біля чоловіка ввечері о 20.30 і розділила з ним самотню їй ніч. А вранці чоловік розділив з нею о 8.30 самотній йому ранок.
Йому нестерпно стало жити без звуку золотих браслетів, що торкаються один одного, а їй без нього не тільки о 20.30, а й завжди.
Іноді вони відчували себе окремо, навіть сидячи поряд. Їм було боляче це відчувати один в одному. Тоді чоловік тендітно торкався її золотих браслетів, а вона грайливо брязкотіла ними. Вони обіймали один одного, ділились собою. Зрештою, відчули себе одним цілим. Щось трапилось таке, що він забув усіх попередніх жінок, а вона співала й танцювала під музику щастя тільки для нього.
12. 08. 12р. 20:50
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=356960
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.08.2012
Я чула, як дихає зима цілунком на твоїх зап'ястях.
І бачила, як тонуть кораблі людських мрій.
І як викидає море сміття зі сварок і гнилих слів на осоружний люд.
Я читала,як люди ростуть в горі і маліють в щасті.
Тож,мій осквернений вже-не-першим-гріхом-сину,ти
прийшов на світ боротись за право померти гідно.
Ти народився,щоб згодом віддати тіло землі,а душу-небу.
Тож живи просто і цілуй вуста,слова з
яких змушують тебе відчути крила.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351869
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2012
Час змін пролунав тоді,коли місто спало. Раптово і грізно,як перший грім.
Час змін! Час змін!
Летаргія суспільства викликала такі бажання.
А я не люблю зміни.
Відтоді всі про це тільки і говорили. Тішили себе і годували мріями. Вірили в «час змін» більше,ніж в Христа. Жінки міняли імідж, чоловіки міняли жінок.
А я сиділа і мовчки споглядала на цей фарс. Коли я сказала, що не люблю зміни, то всі окидали мене гнівним поглядом, повним зневаги і люті.
Для більшості я була новоспеченим зрадником.
Зрештою, мода – унікальне явище. Вона у всьому. «Час змін»- це чергова мода, нова колекція, зміна іміджу життя, влади, зокрема.
Через місяць почали скидати колишніх лідерів. Так швидко, як дерева перед зимою скидають листя.
Найцікавіше,що про час змін вперше вигукнув якийсь невпевнений молодик. І взагалі,ці невпевнені молодики місцем для самозросту завжди обирали політику і мистецтво. Бо найдієвіше. Обоє ідеалізують образ, змушують маси закохуватись у собі подібних. Тільки політика несе за собою слово, яке людина усвідомлює наприкінці свого життя, в останній свій подих.
Тож всі готувались. Час змін! Час змін!
Лозунги, мітинги.
Кардинальні перевороти.
Зрештою, молодика застрелили під час палкої промови.
Відтоді про час змін помалу перестали говорити. Час тих змін не мав людського втілення.
І все.
Настав час розчарування.
А для мене настав час змін. І він мав прекрасне людське втілення. І прекрасне ім’я. Я палко любила той «час».
В його очах я бачила своє найкраще відображення.
То був час, коли обійми двох означали лише одне. І я прошепотіла ці слова на вухо: «Час змін! Час змін!».
Для світу не відбувся, а в мені загорів.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=351866
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.07.2012
Ця дорога мене вб'є. Я - подорожній, що іде до цілі, знаючи результат. Схиляючись до лівого, і йдучи навмання, я втрачаю можливість вивчити дорогу.
Ця дорога мене навчить. Навчить йти, падати, підніматись, любити. Любити себе, людей і саму дорогу.
Ніколи не жалійся на якість дороги. Дорога -це суть. І суть у тому, щоб її пройти, бо ж пройшовши, можна озирнутись і побачити всю її красу. Проте до темних доріг краще не озиратись, бо соляний стовп гніту може знищити враз.
Ніколи не жалійся на неякість дороги. Її краса і затишок залежать від нас, бо дорога має чудову здатність виникати під ногами того, хто йде.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344672
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.06.2012
Епохальний збій в людській генетиці. В генетиці вдач і ставленні до світу. Так можна охарактеризувати одну мою знайому. Лише знайому, бо в дружбу між чоловіком і жінкою я не вірю. Дружба між двома такими протилежностями, її фікція – це не що інше, як чекання, поки здобич не захоче злягатись з тобою. Лише знайому, бо наміритись на її любов – це не що інше, як зажадати невинності самої Діви Марії.
Я не знаю, ким вона була мені. Та ми вже давно і не бачились. Я був молодий, і мало хто розумів мене. А розуміння з боку інших – це наче обійми з самим собою. До того ж такі обійми, які тобі точно сподобаються. Пам’ятаю, що сидів сам у парку. Вже сутеніло. А я люблю, коли сутеніє. Таке враження, що хтось натягує ковдру на увесь світ. Та і темрява – це щось привабливе, а напівтемрява – це щось таємниче. Це, як тиша; ти ніколи не знаєш, що вона породить.
Коротше кажучи, наша зустріч – це було не що інше, як стрітення двох людей, скривджених долею. Вона розчарувалась у світі, а я в жінках. Для чоловіка іноді розчаруватись в жінках – все одно, що розчаруватись у світі. Відтоді ми і спілкувались. Раз на місяць ми зустрічались або в тому ж парку, або ж в затишній кав’ярні. Ми навіть не представились, а слова полились з уст.
Скоріше за все, ми використовували один одного. Весь негатив, що назбирався за місяць, ми переливали один одному. Ми ним обмінювались. Усім: проблемами, маленькими думками, що завмирали на півдорозі, і тому були такими надокучливими і обтяжливими, плітками, новинами, розповідями, бажаннями, сподіваннями. Тобто, усім мотлохом, з якого найчастіше складаються людські розмови. Знаю, що вона завжди замовляла зелений чай, а я каву з молоком.
У нас нікого не було. Хіба були коханці на кілька або на одну ніч. Але таке не рахується. Ми ж бо використовуємо не тільки речі, а і людей. Та і люди – це теж речі, виробник яких Бог. І ці людо –речі – приречені на вічні муки самотності, злиднів, залежності від людо – речей і не тільки.
Спілкування з нею (імен сьогодні не буде) – це наче ковток води для спраглого. Таке спілкування – це саморозвиток через посередника. Воно було теплим, як її зелений чай, і затишним, як місця наших зустрічей.
Хтось скаже, що такі стосунки – це чіпляння за соломинку, пошук сенсу. Може і так. Ми ж ніколи не спілкуємось без причин, просто так. Можна зробити висновок, що наші взаємини – це симбіоз двох паразитів.
Спілкувались ми довго, а потім помітили, що юнацький максималізм вивітрився, як запах моїх цигарок наприкінці зустрічі; помітили, що життя очікує більшого, ніж скарг на нього, і тому ми розбіглись. Банально і очікувано.
Проте добре, що мені є про кого згадати з посмішкою, не дивлячись на те, що ця людина не є близьким і реальним об’єктом, а купкою спогадів, що іноді виринають.
Найбільше я цінував наші діалоги. Діалог має тоді суть і символізує близькість, коли його плутаєш з власним монологом. Та і зрештою, люди вміють підлаштовуватись під хвилі настрою тих, хто їм не байдужий.
Востаннє ми бачились кілька років тому. Недавно я дізнався, що вона вже одружилась, має сім’ю. Це мене здивувало. Це мене злякало. О, як цифри років впливають на людину і на її страх перед самотністю. Найчастіше ж ті, хто восхваляють самотність, просто не мають кого восхваляти. От і все.
Деякі з наших зустрічей для мене – все одно, що фільм у голові.
Приємний і душевний фільм, як – то кажуть.
Ми приходили на побачення вчасно. Спочатку вели себе, як два змовники: невільно, нервово. Потім хтось задавав тему і все.
Скажу лише одне: таких жінок я не зустрічав і, мабуть, не зустріну. Вона була жінкою, яку неможливо було не жадати, проте жодної брудної думки не проскакувало. Коханок мені вистачало,а споріднену душу втрачати не хотілось.
Мене вражали її очі. Темні, як чорна космічна діра, як пітьма, як ніч. Ці очі і робили з неї вродливу жінку. Для епітета «прекрасна» їй не вистачало внутрішнього шарму чи гарнішого одягу, бо вдало підібраний одяг для жінки і надає їй внутрішнього шарму. Тимчасового, але все – таки.
Потім ми обговорювали наші досягнення, втрати. Ще вона гарно сміялась, замружуючи очі. Як кішка, кішка, що задоволена.
- Ти хочеш коли – небудь вийти заміж? –спитав я з цікавості.
- Хіба після того, як позбудусь своїх боргів, - єхидно відповіла вона.
- А в тебе є борги? – поцікавився я.
- Хіба розбиті чоловічі серця! – сказала вона і почала голосно сміятись.
Я не міг її покохати, бо ми були надто схожі і чужі одночасно. Були речі, про які ми не говорили. Не могли говорити. А коли є такі речі, то люди відчужені. Відчуження – це знак, що в стосунках тріщина. Бо коли любиш – то слова, наче істини з вуст екзальтованих пророків, линуть самі.
Я б хотів би мати дочку, схожу на неї. Тоді не довелося б згадувати. Варто було б глянути на дитину, і спогади самі виринали. Вони ж бо люблять для цього приводи.
Отже, наші балачки починалися з кидання один одному сіллогізмів і кінчалися пустими розмовами. Проте пусті розмови – корисна річ. По – перше, вони не виснажують, по – друге, не лишають за собою осад.
Коли вона приходила сумна, то розмови були розфарбовані в темний колір. Доводилось довго відходити.
Вона була геть відмінна. Вибивалась з колії.
- Напевно, я народилась не в свою епоху. Я б хотіла носити довгі сукні, читати романи, грати на піаніно, вчити мови з гувернанткою, і чекати того єдиного, який, як завжди, не виправдав би моїх сподівань, - зі смутком вела вона.
- Ти просто унікальна, ти для мене – знахідка серед пустелі людей.
Після таких слів, фіміамів з мого боку, її очі починали світись, наче софіти.
Прощались ми надто сухо. Так і вітались. Так краще, бо емоційні вітання і прощання – тягар на майбутнє.
Потім ми мовчки стояли кілька хвилин. Вона в задумі опускала голову, її чарівне волосся, наче німб, що опав, опускалось теж.
Згодом ця жінка казала своє «До побачення» і дарувала мені прекрасну посмішку. Надто прекрасну, бо власницею такої посмішки може лише бути жінка з іншої епохи.
18. 06. 2012
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=344671
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.06.2012
Я новим теплом вкрию струпи твоїх мрій,
Що,як і ти, наділені здатністю мінятись.
Скільки повз мене пройшло людей-хтивих-повій,
Щоб з тобою назавжди розмінятись.
Я лічу власні східці до недосяжного неба.
А ти існуєш в мені,і тому я - двоїна.
Тільки зайвих слів і недомовок не треба,
Бо недоказане все і розбите - то в людині
тюрма.
Я ж зимою в собі розіллюсь,наче вічна ріка,
Заіскрюсь уночі тихим сяйвом полонених зірок,
І відзавжди я буду така-не-така,
Наче хтось у серця мого бруду встромив
магічний кілок.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=335089
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.05.2012
Навіщо відбирати в себе скарб життя,
Якщо саме життя веде до смерті?
І нащо вірити в ілюзії,
Що роз*їдають нашу суть,як осоружне "ніколи"?
І,як і колись,все згадую моменти,
Всі прорахунки,все старе із позначкою "відколи".
І все змінилось враз.
Ти вже чужий,як день,що був колись,
І змусив засміятись в горі.
Любов-спосіб убити час.
Час-спосіб убити любов.
Тож моя вже тліє.
І я вже не згадаю твого обличчя
І твого тепла.
Лише одне прошу:
Милий,живи так,щоб не довелося
Пройти на самоті крізь via dolorosa.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=315487
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 20.02.2012
Мене вже лікувало часом-
Прогризло дірку в голові.
Цей світ-чужий застійник з гасом,
А як,як мандрівник в тіні.
Мені щодня здавалось,
Що я герой забутого кіна.
А зліва мовчки огризалась
Моя невидима тюрма.
Недавно з болем цілувалась,
Сьогодні знову обпеклась.
А доля мовчки дивувалась.
У кого я така вдалась?
Позаторік вони справляли Тризну
(Так поминали Бога в 21 вік).
А Він сидів на покуті і плакав,
Цей дивний світлий чоловік.
Я ж програвала знову й знову.
Де фарс,де гра,я не дійму.
Прийди до мене сонце літа,
Тебе я вже не промину.
2009р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=305678
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.01.2012
Навмисно чекаєш смерті?
Предмети-це слуги,що втікли на бал.
Наші фрази давно невідверті.
А з минулого лине полярний вал.
А тепер лети,маленький горобець,
Спотворюй тишу помахом крила.
Почуттям теж уривається терпець,
І завтра їх чомусь нема.
Натомість сум і спогадів тюрма.
Здобувши все,ми зустрічаємось з нічим.
Я-твій рушій чи божевільності мана?
Солодке завжди запивається гірким.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=303626
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 02.01.2012
Чергувалась любов із болем,
Випікало на серці шрам.
Моє щастя проминуло
Повз мене полем,співаючи:
"Тамтарарам"
Відсікали зрадливі руки,
Ворон щодня віщував зиму.
Я з тобою приречена на вічні муки.
Ти-недосяжне alter ego,
Яке я ,на жаль,не дійму.
Ти знов проклинав обмеженість людства,
Морщив ніс од пекучого горя.
Відсьогодні рівень долі досягнув
облудства,
А рівень мороку досягнув
рівня моря.
Пробачала усю невідомість,
Кричала в пітьму,лякаючись світла.
Ми щодня любимо,хоч і не знайомі,
Чи то,може,доля так звикла?
Амазонка лякалась пориву,
Вирувало літо вночі,
Я до тебе вже не прилину,
Бо кодові двері замінили ключі.
Пробачай,зрадлива осінь,
Але ти втрачаєш свій лік.
Їхню відмінність не розумів Він досі:
"Вона-жінка,а він-чоловік".
2010р.
́́́́́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=300232
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.12.2011
Я покладу меч-оберіг
між нами.
І нам не треба буде
дерево пізнання,
І змій замовкне.
Холод сумнівів
не огорне нас.
І ми будемо радіти
новому дню,
Що мінятиме важку ніч-пітьму
З її двоїстою суттю.
А в хвилини розпачу
і непотрібної ностальгії
я битимусь об свою пам'ять
і минулі почуття.
Тільки ти не заспокоюй мене,
Бо у всіх є стигмати,
Що не заживають.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=299972
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 14.12.2011
Я не хочу перетворитись в запилений обеліск.
Я хочу читати ваші думки.
я хочу знайти істину в спогадах,
Бо спогади-попередники книг.
Неважливо,хто ти,коли тебе кохають.
Важлива якість віддачі.
Тож не око за око,а любов за любов.
Бо час все-таки короткий,
І цифри-наші математичні вбивці.
В 21 столітті,в цьому спадкоємці віку грані,мало хто себе шукає. Не через те,що не знає,як і де. А лише через те,що мільйони людей тепер просто чомусь загублені.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296215
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 27.11.2011
Осінь носила порцеляну смутку
і вабила до себе.
А наше життя-це не що інше, як згоряння білка.
Це біг енергії,
яка біжить в свіжу земельку,
Щоб поживити черв'яків.
Віднині моє море спокійне.
І краще говорити з собою,
ніж з кимось.
Бо раз дали житття,
то пізнай,покидьку,себе,
щоб потім не червоніти перед Ним.
Люди в нашому житті(більшість з них)-
підкидькі пані Долі,
якій лінь жити всіма,
бо навіть вона має фаворитів.
Я ж не знаю суті,
Але я її пізнаю,
Знаючи, що це неможливо.
Хіба не особистий трагізм?
Трагізм!І ми,трагіки,їмо свої трагедії,
і жаліємо себе,
а з когось просто лине
зелено-юний екзальт.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296150
рубрика: Проза, Iнтимна лірика
дата поступления 26.11.2011
Наш же розум копає нашій свідомості велику яму, тим сами розширюючи її(свідомість). Ми ж живемо від змін до стабільності, від життя до смерті.
Часто думаю, що смерть більш фізичне явище. Але коли я бачу людей, що горять життям, то уявляю, як гірко померти й залишитись ні з чим.
Наша амплітуда коливань йде від розчарувань і до хвилинних радостей. І раптом стає так, що нема сили опиратись. Що зупинився на місяць і "стоп". І тоді сіра течія несе тебе в царство людських канцелярій і буднів. Тому,воістину, це є найгірша смерть в усіх її проявах.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=296149
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 26.11.2011
Так вже заведено в нашому світі:
цілувати Іуд,
спати не з тими,
і йти все назад.
Так вже заведено в світі людей:
жити з сотнею зануд,
любити своїх,а повертатись з зовсім чужими ,
і йти все назад.
Так вже заведено:рятувати не тих,
сміятись з тими ж чужими,
складати з роками нещирий триптих,
і ділитись ним з зовсім простими.
Можливо,я впаду.
І тебе не буде поряд.
Але мене піднімуть,може,й "не ті",
Які часто є кращі за сотні своїх.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=275478
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 16.08.2011
Вимальовую.
Наспівую,щоб створилась дитяча мелодія.
Так повільно минає година,
І так швидко проходить день.
Сором губ і подвійне тепло-
Це двох ниток рапсодія.
Гвалтування брехнею викликає сіру мігрень.
Я двічі вночі надпиваю місяць-
Він терпкий,як грейпфрут, і ніжний,як чай.
Все,що тріснуло в мені-завтра мене ж зміцнить.
Все,що змусило тріснути-прощай.
Відстань.Невидимі нитки,
Що з*єднують через кілометри.
Мабуть,ти надрізаєш їх,щоб не приросли.
Та все ж прийшла весна-час одягати сміх
І знімати в*язані светри.
І йти-йти-йти,щоб щастя віднайти.
10.03.11
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271427
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 22.07.2011
Надто жахливо вдивлятись,як палає у сонця душа,-погідного ранку напевно не буде. Кожного дня хтось,переживаючи самотність, омиває свою історію слізьми. І дарма, бо від того вона не стане актуальнішою. Щогодини хтось сам віднімає собі життя, таким чином вирішивши погратись в арифметику. До кожного ввечері приходять тортури пережитого дня...
Отак і живемо, якщо не чекаємо, поки Божа рука ворухнеться і викреслить нас із його талмудів. Рука-то повільно ворушиться.
6.11.10
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269599
рубрика: Проза, Філософська лірика
дата поступления 11.07.2011
Мені тричі снився акварельний сон.Еріх цілував мене і говорив,що все буде добре. Порожнеча та беззахисність дібрались і до мене. "Тобі ще тільки 17!"-говорив він,і його вуста були схожі на полум’я,але холодне. "Раз тобі сняться сни-значить вмієш любити",-він накинув на мої плечі свого плаща і мовчки дивився в очі,намагаючись створити штучне тепло.
Відучора він рідко приходив("Надто багато справ у мене").Це відмазка.Мене ж більше цікавить питання добра і зла,ніж питання цієї Богом забутої планети.І навіщо будувати ковчег,якщо дерево вже не в моді?
Все-таки я була щаслива,що він пішов.Пішов,віддавши патент на мене зовсім іншому.І Еріх вже не снився...
У снах я знайомилась з підсвідомістю,а вона окидала мене зневажливим поглядом.
Мені тричі снився акварельний сон,але щодня приходив дощовий ранок і одним помахом змивав його:акварель-бо солодка,але нетривка.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266342
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.06.2011
Істерика грала на поверх вище.
Цигарковий дим створив завісу.
З темного лісу гнався синій вовчище,
А я перетворилась на Алісу.
Небо покрилось ультрамарином.
Співали дерева,хоч бракувало тону.
Наш світ здавався гнилим апельсином,
Чи глузливим пророцтвом 100 років по тому.
Росте людина,з нею її світ
Стає на сажень вище,чи гнеться додолу.
Хтось у 16 у душі,як сивий дід,
А хтось у 60 мріє про рожеву піанолу.
Підсвідомо стимулює краса.
Несвідомо перетворюється на орган,
Вбитий алкоголізмом.
Кожен день-нова табула раса.
Кожна ніч-черговий ідеал футуризму.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=266165
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.06.2011