| Сторінки (10/949): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 | » |
Ми зустрілися з тобою,
І несподіване щастя
Зробило нас юними.
Ми були безтурботно юними
Протягом усього палко́го літа
(особливо у липні…)
А восени,
Коли схаменулись гаї,
І річка,
Умираючи,
Віддавала набуте за літо тепло,
Ти сказав мені:
- Будемо разом.
Я побудую дім
На березі вічної зелені
і тепла.
Можливо, ти побудуєш дім.
Але на його причі́лку
Не виросте вже, бо не встигне,
Старий клен.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271340
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2011
Засинає павук біля сіті,
Нитку споминів сонно пряде.
Блякнуть айстри, на днях розмаїті –
Переміна гряде.
Натягнув між степір`ям поснулим
Білий невід свій мрійник-павук,
Хоче літо зловити минуле –
Що як згук!
І холодним вогнем самоцвітів
Грає невід в мачинах роси…
Пізній мрійнику, брате во літі! -
Стали інші часи.
А ревнива твоя павутина
Лиш зотліле колише стебло.
Гей, павуче, це інша стежина –
Літо іншою йшло.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271293
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.07.2011
Передчуваю нашу зустріч випадкову.
Випа́док –
Його величність.
У затамованім розмовнім кожнім слові –
Нестримна
Окличність.
Все, що могла, я вам давно сказала.
І ви
Взаємно.
В театрі восени напівпорожня зала
І напів-
темно.
Кружляють в промені, неначе дві пелюстки,
Трагічні
Долі.
О, як вони любили свої самітні пустки –
До болі.
А як зустрілися комічно-випадково.
Випадок –
Його величність.
Нестримно-відчайдушна в затамованій любові
Окличність.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271103
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.07.2011
І скаже: «Прощай».
І всміхнеться на всі небеса.
На все піднебесся
Всміхнеться печально і скаже.
І лапи холодні
На плечі опустить сузір`я Великого Пса,
Сузір’я Небесного Пса,
Друже мій – враже.
І віроломно покотиться вітер
Доріжками пізнього скверу.
І шепотітиме довго і мудро,
Мов казку,
Потоптане листя.
За горизонтом розчиняться навстіж
Кроваві з магічними зорями двері,
Щоб Хтось незбагненно великий
Покинув це зраджене місто.
І буде тут Зрада свої святкувати свята.
На правій долоні – печатка її золота.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271102
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.07.2011
Білий собака, геть білий,
Полем засніженим бігав,
І, наче печальна згадка,
Чорніла на боці латка.
В холодному білому полі
Він стрінув собачачу долю,
І, наче печальна згадка,
Чорніє на полі латка...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271017
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.07.2011
Вбравсь як на свята, нарядився світ.
Побілів наш сад, мов сусідський дід.
І кружляє цвіт -- білий і лапатий,
Хмарою пливе од воріт до хати.
Вітер, мов хлопчак, пелюстки ворушить.
Яблуні мовчать, як спасенні душі.
Пелюстки чи сніг в гудині загати?
Хтось по хмарі йде -- певно, Божа Мати...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=271016
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.07.2011
Вітер часу однесе аромати цілунків.
Вітер часу палаючу рану згасить.
Споглядатиму відстороненоВітер часу
І душа переборе пекучість трунків.
Вітер часу – тихими хвилями,
Наче дихання в сні дитяче.
Придивитися – безліч виявів
Має світ. Придивлю́сь – побачу.
Безнадія – то правда відверта.
А надія – підступна облуда.
Як-но ще не пора умерти,
Треба жити. Пора ще буде.
Будуть весни. І будуть квіти.
Однесе вітер попіл з тераси.
Відсторонений вітер часу –
Споглядати. І все розуміти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270770
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 18.07.2011
Ми з тобою – наче дві стихії,
В опорі існуємо взаємнім.
Може без цієї протидії,
Як пташки, попадали б на землю.
Ти крило моє, мій антисвіте.
Протилежно-двоєдині ми:
Пташка не спроможеться летіти,
Якщо опір зникне під крильми.
Ми з тобою – двоєдина птиця,
Антиподе нездоланний мій.
Бо любов, неначе блискавиця,
Виникає в зіткненні стихій.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270635
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 17.07.2011
Гарно бути
живим самоцвітом:
у самому собі радіти,
і зимою, і літом
переливатися і тремтіти…
Не залежати
від погоди, чи від пори.
Діаманте мій,
розкажи ж мені,
де навчився ти
розплітати
невидимі промені
на холодні і теплі
живі кольори.
Довершеність логіки
у твоїх філігранях.
Ідеал точності і чистоти.
Найтвердіший у світі ти.
Уособлення красоти.
Найпалкіші вияви
пристрастей і кохання –
для такої вишуканості
не більше, чим тло.
Найчарівніший із прикрас!
у твоїх глибинах
колір і світло –
сполучаються воєдино
і розлучаються водночас.
Оздобо земних марнот,
вища окрасо гордині,
твоя досконалість
будить заздрощі
чи не в кожній людині.
Шлейфом тягнуться
криваві сліди.
Ти – Наргіс,
закоханий в себе.
Промені з неба
і залицяльниць
безтямні погляди –
єдині
нагальні твої потреби.
Недоступний клейноде,
є же си у віках,
споглядаючи,
пізнаю насолоду.
Чого шукаєш ти
у чужих руках?..
Уречевлений сполох раю,
алхімік вогню,
прозоріший за першоводу,
кладу тебе на долоню,
і щораз відчуваю
неодмінну твою
відсторонену прохолоду.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270488
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.07.2011
Провіяне і зібране в підситок,
Через гайок, де бавиться ручай,
Я до млина своє принесла жито:
-Гей, Білий Мельнику, виходь-но та стрічай!
Вусатий і косматий, як пустельник,
Примружив очі - до-овго впізнає:
- Оце і все? - всміхнувсь нарешті Мельник.
- Де взяти більше?.. забирай, що є.
Ще дотлівало десь на стернях горно
З цеберки синім присмерком залите.
Як два воли, боками терлись жорна,
І перетерли в порох моє́ жито.
Все позмітав і визбирав ретельно.
Як місяць сходив, наче порятунок,
З`явивсь у чорних дверях Білий Мельник
І простягнув через поріг нужденний клунок.
Мов немовля, той клунок я приймала.
Десь рипнуло, і він сказав якраз:
- Щоб коровай пекти - цього замало,
Хай розчиняють пампушки на парастас.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270332
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.07.2011
Рипить ярмо. Немов дві сиві хмари,
Поволі, повагом ступають два воли.
Споконвіків у споконвічній парі
тягнули плуга і в сьогодні притягли.
Поперед ними - грає косовиця!
За ними чорна, мов полив`яна, рілля.
А над ріллею - нетутешні птиці,
дві славні птиці звідкись звіддаля.
А Простір, що міняє дні і ночі,
Леміш стирає. Ге-ен ще до Могили...
І хоч пташки про гарне щось туркочуть,
Та в однієї ширший розмах в крилах.
...І йдуть воли по волі Батька й Сина.
І квилить птиця, та, що слабша на крилі.
І кружеляє згублена пір`їна,
І западеться у полив`яній ріллі...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270331
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 15.07.2011
Ти не знаєш ні снів, ані мрій,
любче коханий мій.
Ворушиш листя поснуле –
твоє минуле.
Яким би милим
тепер
воно не було –
та пройшло.
Блукаєш у мареннях наяву.
Де ти?
Радій,
поки я живу.
Але ж ні:
куди не ступи –
шарудить обси́пане листя.
І нема мені
поруч з тобою місця.
Пора вертатися у гаї –
до пташок і світанків.
Ступня́ми босими
цілувати стежки мої –
до останку.
Або шугонути,
наче білий самотній птах,
сягти недосяжного
серцем чулим –
впасти й розсипатись
блискітками
по твоїх слідах,
і стати, нарешті,
значимою –
незворотнім
твоїм
минулим.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270172
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2011
Життя, як чаша.
Вмістилище,
арена всіх подій,
що відбуваються
тепер і тут
із нами:
і радощі, й печалі
одцвітуть,
зів‘януть,
осипляться,
і спогадами стануть.
Так стануть ріками
й струмками
небесні хмари,
увійдуть в глину
квіти і плоди—
недавні пестуни
Землі і Сонця.
Чи варто так журитись,
що коханий
забув сказати вчора:
«На добраніч»?
І що сьогодні вранці
він мовчить,
а час
прямує стрімко до полудня?
Чи слід дошукуватись
до причин
такої переміни?
Як жадний лицар,
в потайника́х
свідомості
перебирати кожну думку,
дрібну подію,
кожен жест і порух,
вираз очей,
невисловлене слово,
і висловлене слово теж:
в усіх відтінках,
напівтонах і сутінках
його можливих значень?..
Хтось перед кимсь
у чомусь завинив?
Чи просто, за законами орбіт,
те, що зближалось –
стало віддалятись?...
Чи журиться Земля,
вловивши,
як після миті
найближчого єднання з Сонцем,
Світило починає
з кожним днем
повільно, без пояснень,
та незмінно,
відходити все далі
в апоа́стр?
Напевно, журиться:
все, що цвіло на ній,
і думало,
що буде так довіку,
од жалю одцвітає,
у поспіху
зав‘язує насіння,
щоб забуяти
щастям і натхненням,
у випадку,
як вернеться Світило,
згадавши у далекім апоа́стрі
про радощі й довіру периге́ліїв.
Чи впевнена Земля,
що свого часу,
згадає Сонце,
як його чекають,
й зупиниться
на самому краю
холодної орбіти,
щоб повернутись
у пустелю білу
сподівань,
позбавлених надії?
Чи певне Сонце,
що його тепло,
щоразу знову
зможе розтопити
глухі льодовики одчаю
й німі намети
сумнівів розлуки?..
Периге́лій – апоа́стр…
Закон орбіт – циклічність.
- Все марнота́, -
сказав Еклезіаст –
Усе минає.
А я скажу:
усе минає в цьому світі
циклічного буття,
але ніщо назовсім не зникає
із Чаші Всесвіту,
бо кожна,
дрібна, здавалось би,
обставина життя
чітку проекцію у Вічність
має
14.07.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=270170
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.07.2011
Так і ввійду в безсмертя, як у ліс.
З цього асфальту, з цього чаду й диму.
Мене – таку чужу і нелюдиму --
Той бусол не сюди, напевно, ніс.
Десь не сюди. Але його політ
Прийшовся над обійстям світанковим.
Він обронив мене з-під неба випадково
У цей чужий матеріальний світ.
Я, мов мачина, падала в життя.
Метався бусол, аж свистіло в крилах.
Та вже душа моя потрапила до тіла,
Як в лялечку – й не стало вороття.
Павук од вічності часу мені всукав
І натягнув між висохлим степір`ям…
А бусол кружеляє над подвір`ям
І видивляється, і все чогось шука.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269959
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 13.07.2011
Бузковий кінь летить понад садами,
Бузкові іскри креше на сади.
І стишився, спинився коло брами,
І форкає, щоб винесли води.
Щоб винесли води і віхоть сіна,
Бо на траві -- отруєна роса.
То відчинила браму Україна,
Бліда й нужденна, -- з міркою вівса.
-- Оце тобі, мій коню, трохи збіжжя,
Візьми ще й мазь з колишніх трав до ран...
І полети в дніпрове запоріжжя,
Де спить з кошем Іван наш, отаман.
Збуди його. Скажи, що ніяк спати.
І за рукав тягни його так-о...
Скажи ж йому, що умирає Мати
І все питає-плаче: "Де Сірко?..."
Нехай Іван ватагу до ватаги
Збере ізнов братів своїх бувалих
Й під малиновим з булавою стягом
Спішить сюди, бо Матір сплюндрували.
Скажи ж йому, що не від злих морозів
Його калина всохла за млином.
Що весь наш рід почив дочасно в Бозі,
Й могили заростають полином.
А ще -- наш дід, сідий кобзар Славута,
Неначе бранець, гине й пропада.
І б`є з джерел червона й синя трута,
Де сяяла блакитна
й золота вода...
Бузковий кінь і не торкнувся збіжжя.
Бузкова іскра серце обпіка.
Бо де ж тепер Сіркове запоріжжя?
Бо як же Україна без Сірка?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269958
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.07.2011
Місто заплющило очі –
День перейшов у ніч.
Але прощатись не хочу
З днем, що позбавлений віч.
Ніч.
Це тільки день, що сховав зіниці:
Сняться йому зірниці,
І таємниці криниці,
Верба понад ставом сниться,
Калина, руда, як лисиця, --
Затишно дневі спиться
На літа пухкому плечі.
А я не можу змириться,
Що день повіки зімкнув:
Хоч звичайнісіньким був –
Ніколи не повториться.
Сонце прокинеться в обіймах,
У різнобарв`ї пісень –
Цілую тебе ув обрії
Навіки вчорашній день.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269819
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.07.2011
Барвисту низку
передсмертних снів,
як намисто
з коралів,
перебирає
напро́весні
посірі́лий
збо́лений сніг.
Ці кольорові сни,
невагомі, неспі́шні --
вті́шні
воскрешають
перед зором душі
внутрішнім
його колишнє.
Бринять урочисто
чисто
струмки просну́лі
у назабутні
часи й епохи
його минулі,
а водно́ча́с
у незабутні
часи й епохи
його майбутні.
Летять, як метелики,
ряхтять крильми
прозорі, живі,
об`ємні,
багатомі́рні картини:
- Ми
твої минулі й майбутні
спогади-сни-
пам`яття.
Ми
твої минуло-майбутні
по́ри життя,
у часово́му просторі -
нероздільно єдині.
...пого́йдується,
переливається,
міниться,
виблискує і сія
наднебе́сна
надзоряна тиша.
Там
вита
безтілесний сніг,
а достеменно - Ідея
снігу...
у Ідеї Снігу
там -
зовсім інше ім`я:
потаємне, істинне,
те, що в Книгу
Життя
скрупульозний
ангел Буття
скрипучим пером,
у бузинове чорнило
вмоченим,
дрібним
вира́зним почерком,
акуратно впише.
У безкінечних полях
Знання,
в лоні Світла,
що од Початків
не знало тіні,
Ідея Снігу,
що носить там
зовсім інше ім`я,
розсипана
на
міріади
са́мосвідо́мих "я"
зустріла
опові́щення,
що далеко десь,
на планеті Земля
(яка також має
в понадзорянім просторі
справжнє ім`я),
невдовзі
настане пора
морозів.
Міріади
безтілесних сні́жних "я"
у своїм невагомім
позача́совім
вільнім леті
усвідомили враз
тривогу
орече́влених
форм життя
на далекій,
загубленій
у глибинах
однієї
із пограничних галактик,
невеличкій планеті.
І спо́внились співчуття
до відмінної,
примітивної може,
форми життя,
ув`язненої у залежне
від тепла і холоду тіло,
і, обтяжені узами
набутого поняття,
у ту ж мить,
на якийсь
незначний мікрон,
взяли й обважніли.
І покинули
лоно Істини
з тієї причини,
полинули
в оречевлені виміри,
поринаючи
з кожним разом
у густі і щільніючі
світові́ площи́ни.
Опустилися
до міжзоряного ефіру,
позаплу́тувались
у шовко́вому пря́диві
променистих світил
і серед те́рніїв
цього
загу́щеного виміру
набули першої подоби
фізичних тіл:
поки́ що прозорих
і невагомих майже,
як зоряний попіл
і пил.
І шляхетна турбота
вразли́вим життям
на твердІй
невідомій планеті
спрямувала
снігові́ "я"
у їхнім стрімкім,
наразі
майже орече́вленім леті,
і о скорій порі
досягли снігові́ "я"
початку своєї
фізичної ери -
із призначенням
порятунку життя
на блакитній планеті Земля
опустилися
у верхні шари
планетної атмосфери.
Майстер форми,
Володар пропорцій,
Творець розмаїту
речовинного світу,
Різьб`яр
об`ємних зображень,
натхненний
шти́вністю снігови́х "я",
не стримував
ле́ту фантазій
і
у творчій насназі
ви́криста́лізува́в
для них
геометрично довершені
неповторні тіла -
прозі́рчасті білі ша́ти:
по суті кристали,
а звиду - пухнаті,
на дотик холодні,
а здатні
від холоду захищати...
І увійшло
в кожну окрему
летку́ сніжину
кожне окреме
са́мосвідо́ме
снігове́ "я"
і в ту ж мить
єдину
чиста Ідея
снігу
одділилася,
як зо́лотосЯйний язик
полум`я,
безтіле́сного,
несприйня́тного
орече́вленим поглядом,
і неврече́влений цей
полум`яний язик
сяйнув, як блискавка,
і в лоні Світла
одвічного
безслідно зник.
А сніжинки білі
до поверхні планети
завією,завірюхою,
хурделицею
пристрасною
задумливо полетіли
і білим килимом,
пу́хким і теплим,
від морозів па́губних
турботливо
Землю вкрили.
Пообмо́щували,
пообтуля́ли
до кращого майбуття́
кожну галу́здочку,
корінчика кожного
теплозалежного
земного життя.
Люди ж
поховалися
у теплі хати,
і завдячні снігові,
що й наступного року
їм бу́де що їсти
і чим
дихати.
Усю зиму лежав
теплою ковдрою,
лебединим пухом
на землі
сніг,
а тепер,
у березні,
на початку весни,
місію обрану
заверши́вши,
неспішно гортає
передсмертні свої
кольорові сни.
І біжать струмки
талі,
веселі і каламу́тні,
у озера й ріки -
відкриті портали
у минуле його майбутнє.
Невдовзі
сонячні промені
із поверхонь
во́дних дзеркал,
як з долонь
розгорнутих,
відкриють
для невмиру́щих
снігови́х "я"
у надзоряний світ
до часу приховані
невидимі двері,
і парою невагомою
одірвуться
вони од Землі
і здійму́ться
у верхні шари
планетної атмосфери:
живі і сутні,
полинуть радісно
стежка́ми знайомими
у нескінченне
минуле своє майбутнє.
І о слушній порі
самосвідомі
снігові́ "я"
знову стануть
Ідеєю снігу,
що в надзорянім
просторі
носить
справжнє
своє ім`я,
занесене янголом
у скрижалі
Вічної Книги.
...то так і ми:
хоч і звемося тут людьми,
та в лоні Всевишнього
маємо інше,
справжнє своє ім`я,
і світитися ізсере́дини
у сутінках пограниччя -
наша самосвідома
добровільна
благословенна Богом
місія.
*(неорганічна хімія - див.
має форму сніжинки
молекурярна структура
земної води)...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269808
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 12.07.2011
Любов, як свічка, що горить, то плаче,
А лиш дмухнеш – вона одразу вмре.
Козаче мій,
Чужий донський козаче,
За серце туга, як мороз бере.
Було довкола нас з тобою літо.
Був пишний цвіт і розмаїтий світ.
Рілля німує там, де грало жито,
І журавлят тривожно-затяжний політ.
Скажи ж мені, нащо гартують крила
Оті сумні, мов янголи, птахи?
Як рано їм верба нашепотіла
Захмарну путь за всі людські гріхи.
За хмарами означені шляхи –
Яка їх доля невблаганно кличе?
Мов журавля, душа моя кигиче,
До раю плаче, та тяжкі гріхи.
З чиїх намов церковний паламар
На вівтарях свічки завчасу гасить?
Верба нашіптує дорогу понад хмар –
Прощай, прощай, сивин моїх окрасо.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269616
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2011
В Дніпропетровську дощ, –
А я без зонта́.
В Дніпропетровську дощ, –
А я без тебе.
Я без тебе не та…
Під дощем без зонта –
До нитки промокла у житті без тебе.
Так холодно і неза́тишно в місті чужім:
Місто байдуже і дощ нежданий.
Свинцеве небо пластують сталеві ножі –
Цілую крило твоє лагідне, лебедю мій коханий.
Перехрестя. – І вітер в лице з чотирьох сторін.
Вітер і дощ. І пісок ув очі…
Молодий, бешкетливий, вогнерукий грім
Сороміцько жартує з хмарами
І зло регоче.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269615
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.07.2011
Такий був вечір –
напро́чуд гарний:
посеред лісу,
в ро́зпал зими,
йшли собі в парі
додому ми.
Сніг
під місяцем уповні
сяяв лелітками,
як уві сні.
Все затопило
місячне диво.
Мороз, як цвіркун,
рипів під ногами
захоплено
і щасливо.
У годину ясну́
повного місяця
зорі з неба
обтрусилися в сніг –
нам до ніг.
І ми йшли
серед блиску і сяяння,
ніби раєм,
як до престолу Бога,
вела нас зоряна
лісова дорога.
На білих лебедях,
Величність сама,
лісом витала
Снігова Королева,
красуня холодна
зима.
Зачаровані
мерехтливим зорінням зими,
наче серед
Чумацького Шляху,
поцілувались
легенько ми.
Вслід за нами йшли
наші янголи:
зупинившись на мить,
вони
осміхнулися
одне одному,
і доторкнулись крильми.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269506
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.07.2011
Раз, два, три…
Раз, два, три…
Раз, два, три…
Раз…
Вальс?
Вальс!
Вальс…
Як невагома пір`їна,
витає,
лине.
Перетікає,
ллється, як шовк –
вмовкли наразі звуки,
всі земні радощі й муки.
Як же цей вальс
не вмовк?..
Пливуть,
пронизані світлом,
рожеві хмарки́,
летять
довкруж мене,
піняться,
білі крізні́ шовки,
сяють,
чисто і ясно,
зоряні роси,
обсипали
щедро і рясно
русі мої,
у вальсі розмаяні,
коси.
Посеред вальсу і літа,
як мені гарно летіти.
Яка безкінечна
натхненна мить –
більше
ніщо не болить.
Яка ж я у вальсі
то́нка й гінка.
Певна й надійна
твоя рука.
Кришталева туфелька
грає вогнем
на моїй
делікатній ніжці,
у тебе метелик
на білій маніжці,
чорний крилатий фрак:
гармонія, ритм і такт –
все буде так.
Радісно!
Легко!
Розкуто!
Пелюсткою з вишні,
променем,
гомоном срібним
струмка…
Зради й образи колишні.
Вірна твоя рука.
Чиста і невагома –
як мені добре вдома!
Лагідно,
пристрасно,
вільно:
раз-два-три,
раз-два-три,
раз:
вальс,
вальс,
вальс –
вже ніхто
не розлучить нас.
Зоряна круговерть.
Що таке смерть?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269502
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.07.2011
Стоїть хатуня моя
на краю обійстя зеленого –
чимось схожа до мене,
коли, серед літа,
я сяду, бува,
на межі спочити,
під стіною жита,
в кукурудзяному осонні,
смачно задумаюсь,
обіпру об коліно
ліктя
і підіпру долонею
скроню.
Моя хатуся.
Переймається мною,
як рідна матуся.
Над моїм серцем
простирає крила
лагідним пта́хом,
укриває
од всіляких
житейських негод
благеньким,
іржею
давно поточеним,
дахом.
В її вікна престижні
(потурбувався син…)
заглядають ночами
справжні небесні зорі,
вони опускають
шовкові свої паруси
у мої неспокійні сни,
і полощуть їх там,
як у морі.
А трапляється часом,
що довго мене
додому ізвідкись нема
(на вагомі, звісно,
обставини з огляду),
тоді
в усіх хатуніних вікнах
тривожна густіє пітьма
і самотня печаль
струменить
в усіх
семи її поглядах.
У таких випа́дках
моя налякана хата
готова бігти мене шукати,
але -
як не спокутаний гріх,
старий розлогий горіх
тримає її за ріг,
і доводиться їй нервувати
і щораз у дворі
на мене чекати.
Як тверда чоловіча рука,
міцна горіхова гілка
бігти в ліси нічні
на зустріч мені
Хатуню не одпуска.
А домовик?
Він
до передшої
господині
дуже був звик.
Боровся
та
не поборов.
Врешті зважив
на таку
нашу з хатуньою
взаємну любов,
махнув рукою
і зник.
І не знаємо ми
ні минулих бід, а ні втрат.
І не згадуєм
окремішнього
колишнього.
Дав нам Бог
тепер
на двох
любов затишну
і лад,
то й старієм собі
поволеньки
вкупоньці
і прославляєм
Всевишнього.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269322
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 09.07.2011
Біла білизна
б‘є крильми,
як половина
ключа журавлиного…
Здається білизні,
що ось – блакить!
і вже вона вільною
в небі летить.
Така випрана, чиста,
пахуча така!
Забула зовсім,
що прищепнута
до цупкого шнурка.
Бешкетливий вітер
розгойдує віти
старого горіха –
заради втіхи,
заради сміху
нашіптує простирадлам,
що вони – птахи:
може лебеді, чи журавлі…
Набирає повітря
повні міхи
і дме щосили –
а довірливі
простирадла мої
здіймають краї,
наче білі могутні крила.
Наївні.
Та яка у наївності
їхній
беззастережна
пристрасть і сила!
І лине, лине,
не рушаючи з місця,
пришнурована до стовпів,
лляна і бязева
половина
ключа журавлиного –
відчайдушно і радісно
б‘є крильми.
Як ми.
Бо що той шнурок:
для нас, бязевих,
шнурок –
не порок…
А збоку виходить
сумна картина:
ніби це й справді
зграя пташина,
якихось
не по земному великих
лебедів чи журавлів.
Може, янголів?..
І, ніби, на раз –
зупинився час
саме в оцю мить.
Стала вічністю,
знерухо́міла,
випадкова хвилина.
І загрузла в безчассі
видима половина
решти
зниклого у потойбіччі
ключа журавлиного:
хоч і б‘є
з усіх сил крильми,
та на місці летить.
О, Боже!
Ні здійнятися в небеса,
ні попадати на траву
біла зграя
не може.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269321
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 09.07.2011
Ти звичайний. І я звичайна.
Ми жили собі на́різно в світі.
Та настала неділя клечальна
В средохре́сті літа, в зеніті.
Замінилося небо барвами,
Впало в трави, в росах заграло.
Ти став гарним таким. І я гарною.
Розказать про те – слів замало.
Мало слів, мало фарб, мало кольорів –
Світу Божого мало!
Заряхтіло, розсипалося довкола,
Засміялося, защебетало.
Ожило, засвітилось, засяяло,
Розлило́ся любистком і м’ятою.
Понад вербами біле сяєво
І закоханий місяць над хатою,
І поля, і шляхи з горобиною,
Квітники і городи –
Все звінчалось ясною годиною
В запаху́щому храмі Природи.
Ми зробились такі багаті,
Як ніхто у світі!
Зайнялася папороть, як багаття –
Не цвіт, а рої суцвіттів.
Ми! – а з нами чаклунські трави,
З їх скрипалями і росами.
По воді вінок зо свічкою плаває –
Бог пройшовся по серцю
ногами босими.
08.07.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269180
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.07.2011
Сидить старенька зима
на сосновому дзиґлику
перед пічечкою без вогню –
гріється.
Така за́тишна, сива, красива,
сама.
Так їй со́лодко мріється.
Задивилася поглядом молодим
очей сльозливих,
і снуються вервечкою
одинокі чиїсь сліди
по білих її заметах,
у весняні її
незабутні зливи…
Оце ж як була ще вона молодою…
Оце ж як була ще вона
проминулого Року – Весною…
Якою була ж вона
безтурботною і привітною,
юно зеленою
і щедро квітною.
Ніжний легіт
розчісував їй
русі плакучі коси,
а стежками пахучими,
як пряжене молоко,
усе суще ступало –
невагоме, щасливе і босе.
…Сидить тихенька добра зима
дивиться в пічечку без вогню –
солодко марить.
В неї дров нема,
в неї цукру нема.
На язичку свічечки
чорну каву
без цукру варить…
А вікон знадвору
вербовим котиком доторкається сніг,
притлумлює зір сльозливий
непрозі́рчастим велюном.
Сповіщає нечутно про стежечку,
під самий бабцін поріг
пелюстками вишень і черемух
м‘якенько встеляну.
Біля пічечки, лагідна, як кошеня,
на мить задрімає,
здригнеться…
А люди пліткують, що на Стрітення
старенька зима з молодою весною
жорстоко наві́дмаш б‘ється.
А насправді бабця
ступить два кроки,
вигляне у віконце
і покличе тихенько:
- Дитино, йди…
це вже твого щасливого
молодого Сонця
у білих моїх заметах
я бачу веселі сліди.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=269178
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 08.07.2011
Цвітіння сон і дійсність листопаду,
Наївних мрій світіння золоте.
Не дорікай і не картай за зраду,
Бо слово «зрада» тут не зовсім те.
Богині умирають, наче квіти –
Закрутить вітер білу круговерть!
Богині умирають, наче діти –
І поняття не маючи про смерть.
Ти сам писав важкі свої закони
І почитав зазубрені ази.
Хрестився на чужі в кутках ікони
І нехтував пречисті образИ.
Богині умирають, наче квіти –
Спаде в траву прозора круговерть…
Богині умирають, наче діти, --
І поняття не маючи про смерть.
За віщо ж хочеш дорікати саду?
За сон цвітіння й дійсність листопаду?
За те, що пурхають метелики-листки?
Зникаючи в світінні золотому,
Богині не вмирають по земному –
Вони возносяться, як діти і квітки.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268979
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.07.2011
Городній світ, як рай на землі.
Городній світ - живий і багатий:
Вийдеш із двору за хату -
Як Дунай! цвітуть картоплі.
Синювато-рожеві дрібні пелюстки,
Джмелі і бджоли люблять до них літати.
На город стежкою вийдуть мама і тато -
Котро́мусь пригорнешся до руки.
Разом пі́демо на грядки -
У густому гудині огірки шукати:
На молодих огірках - колючки,
І листки, як коров`ячі язики, деркуваті:
-Подереш голі литки -
Будеш знати...
На грядках розкошують квітки,
Мамі мало тих, що при хаті:
Космини цвітуть пелехаті,
Матіола, настурція, паністки́...
Ще й несіяна квітка якась розцвіла,
Голівкою мудро кивала.
На медовій чашечці непорушна бджола,
Мабуть, стомилась і спала.
Я тихенько підкралася, підійшла,
Подих затамувала:
Квітка бджолу колихала -
Спала бджола.
Я про смерть нічого не знала,
Надто була мала.
А мама до тата сказала:
- Як ГАРНО вмерла бджола...
Безіменна квітка на грядках цвіла,
Голівкою мудро кивала,
На золотій чашечці бурштино́ва бджола,
Мабуть, стомилась і спала.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268978
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 07.07.2011
Любов минула, як хитлива кладка.
Минай її, бо тільки ступиш крок –
Зашарудить у серці давня згадка,
Немов торішній на вербі листок.
І скільки не було б з тобою друзів –
Залишишся безпомічно сама.
І хоч весна бринить, як бджоли в лузі, --
Тебе захопить у полон зима:
…І білий скверик той, і дивні звуки,
І милих вуст солодка ворожба.
І ти йому, як хліб, цілуєш руки:
Моє кохання, і моя журба.
І ти йому цілуєш сиві скроні.
А сніг, як пух, -- не пада, а вита.
Мов лебедів стоптали в небі коні,
Немилосердні, як його літа.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268806
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2011
Миколі Удовиченку
Он та верба... Яка розкішна крона!
Ох і цвіте ж. А пахне -- як в раю!
Природа за прамудрими законами
Живе в моїм потоптанім краю.
Усе цвіте. А ця -- немов з одчаю.
Вже так квітує, мов під нею джерело.
Розкішна крона, наче німб, вінчає
На цілий стовбур витліле дупло.
Он та верба -- дупло, кора і крона.
Вогонь, мов шашіль, тіло їй сточив.
Утвердженням правічного Закону
Стоїть вона й буяє, що є сил!
Поет, немов верба ота у гаю,
Його душа -- одвічне джерело:
Вже замість серця витліле дупло, --
А він стоїть і про Любов співає.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268801
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.07.2011
Крізна, як велюн, біла втома,
Що в крижмо серце сповила.
Схилила голову Укрома
Й сидить при свічці край стола.
У решеті - словесна січка,
Вона шукає там слова.
Їй на долоню плаче свічка
І про минувшину співа.
А я дивлюсь, як через велюн, --
Тут все знайоме і чуже...
В Укромину пастку́ оселю
Ще не ввійшла? чи вже -- уже?...
Я тут в гостях чи я тут вдома?
Переминаюся несміло...
Немов похресниці, Укрома
Мені дарує крижмо біле.
*(пасткУ - це не іменник,
а прикметник -
яку оселю? - пасткУ,
тобто, схожу на пастку,
з якої не виберешся)
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268597
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 05.07.2011
Володар сутінків і туманів,
Ткаль нерозгаданих снів,
відбитого світла,
хмар і димів,
неправдивих слів,
прихованих планів,
Повелитель сумнівів,
безпричинних страхів,
нетривких почуттів,
аморфних станів,
Творець хибних здогадів,
потаємних зрад,
позатаєних заздрощів,
і дрібних обманів.
Його стихія – не дощ, і не сніг:
зазимки осінні
й відзимки на провесні;
невизначена мовчанка
між «так» і «ні»
і кожен
обґрунтований
компроміс
із совістю.
Він ніхто і нічий,
Він колись і ніде.
Відмовник свободи вибору,
Одказник свободи волі,
Дочасний гаситель свічок
І губитель ідей.
Занепад людей –
Сірий ангел,
Князь безвілля,
Співкнязь земної юдолі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268596
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 05.07.2011
Розгублена, сполохана, як птиця,
Беззахисна й гнучка, немов лозина,
Заклякла серед поля молодиця –
Русява й чорнобрива, як Вкраїна.
Неначе птах, її квітчаста хустка
Простерла на стерні злинялі крила:
Куди діватись? – В хаті ніч і пустка,
А на городі – синова могила.
До ніг її малі припали діти –
Розхристані, заплакані і босі:
-- Ой, Боженьку, по чому тут вже бити?..
-- Ой лишенько, щЕ батога заносить!..
Свистів батіг, та наче б і не чула.
(…он коло ніг – голодні дітлахи).
Казивсь на жеребцеві осавула –
Ховала біля серця колоски.
Вкраїно! Це твоя трагічна доля.
Пройшли роки – нехай минуть віки –
Оглянься: хто там никає по полю,
Голосить
і шукає колоски.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268438
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 04.07.2011
Про що думають сосни.
Про що бринять
березневі струмки.
За чим жалкує,
танучи, сніг
під твердими підошвами
наших з тобою кроків.
Яке майбутнє
сповіщають
невидимі у верховітті
пташки –
прихищені лісом
душі
не почутих колись
пророків.
Що відчуває трава,
прокльовуючись
для нового життя
під посірілим
панцирем
крихкого льоду.
Чи береже вона
ревниві свої пам‘яття
про минулих років
жалі й насолоди.
Чи бачить вона
у пору
швидкого пробудження
тривожні сни –
гру світлотіней
набутих вражень
і досвіду.
Чи важить для неї
те,
що якоїсь весни,
у проминулім житті,
торкались її
ангели і святі
ногами босими.
Чи радіє сонце,
розсипавши по землі
золотисто-гарячі рої
кульбабових і молочаєвих
своїх
подоб і образів.
Що відчуває сонце,
коли
без всяких на те прикмет,
у променях
його невичерпної ніжності,
згадають наразі
кульбаби й молочаї
про колишні
зимові сни свої,
що зникли давно за обрії,
і в один момент
гіркий,
поскидають
сонцеподібні
квітки
і повдягаються
у бруднувато-мертовні,
як березневий сніг,
сиві шапки́.
Чого ж так важко
на серці мені?
Стою серед лісу
у хворобливому маренні
і дивлю́сь,
як твої віддаляються кроки.
Чому не радію весні?
Нічого ж не сталося:
сонячний зайчик
пеститься до руки,
між нами -
чисті бринять струмки,
у верховітті
співають пташки…
ми із тобою –
два вічні промені,
непочуті
твердять пророки.
…Про-мінь.
Той,
що постійно міняється
й проминає –
але ніколи не промине.
Стабільний
у нестабільності,
тобі подібно.
Отака проста таємниця.
Промінь, зав‘язаний
у кільце –
це
все, що має плоть
і власне лице.
Промінь –
із центра Всесвіту
починається
і во віки віків,
як і ми,
не скінчиться.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268437
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 04.07.2011
Час минає
краплями,
земним тяжінням
майстерно
виточеними.
Краплями
східної жорстокості
витонченої
падають
на знівечені груди
важкі секунди.
Жерці теокаллі
найлютішого
із жертвоїдів,
жартуючи,
вигнули моє тіло
пружним луком
на осклизлому
жертовному камені,
посміхнулися
одне одному
і мені
зміями лукавими,
змовницькими гадюками.
Взяли до рук
гострі ножі.
Єдиний
відточений рух –
що ж ви робите?! –
розсікли грудину.
Запустили жадібні
кисті свої
у палаючу болем нестерпним
розчахнуту середину.
Учепилися в серце
живе
і вирвали з тіла.
Коли ти сказала, що любиш –
Такого хотіла?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268270
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2011
Хотіла б я бути лісовою дорогою,
такою молодою,
гінкою і спритною,
як золотиста пантера,
такою вільною
і безтурботною,
як дитячий сміх.
Прудко і весело бігти навстріч
кожного разу,
коли ти,
у вихідні,
на два дні,
до загубленої
між троянд і любистків
хатини
зволиш
із великого свого міста
приїхати.
Я – твоя лісова дорога.
Я поет граційної твоєї ходи,
гарно й танечно
по мені іди,
у задумі неспішній,
в осонні,
поміж сосен і папоротей,
що тягнуть до тебе
молитовно складені
великі свої долоні.
Я
перемила кожну перлину,
перевіяла блискітки
у моїх пісках,
Я
запасла в кишені –
дупла старих черешень –
променів місяця-молодика
Я
обмережила сяєвом
кожну рисочку
на твоїх слідах,
Я
заряхтіла полиском
кроків твоїх на соснах і папоротях,
як Чумацький Шлях.
Я
дістала з ключів моїх
найпотаємніших
живої води,
Я
оросила на пісках моїх діаментових
повік незникненні
твої сліди,
Я
кожен порух твій, кожен слід
найневиразніший,
як безцінний скарб, не загублю.
Я
кожен дотик твій найневагоміший,
на тілі моєму сяючім
бережу і люблю.
…А коли
день згасне,
і вечір, такий прекрасний,
розтане
в примарних туманах,
як останній сніг
на оболоні
моїх сподівань,
і коли
сонне озеро
відлунить
гомін останньої електрички,
до якої я простягала
пелюстки мого чекання,
але марно –
з зяючих дверей
останнього вагона
на долоню перону
ти знов не зійшов,
бо велике місто
надто міцно
прилипло
до твоїх підошов.
Тоді
я одділюсь
від краю тверді,
що торкається
сталевого холоду
паралельних
самотніх рейок,
і полину геть,
поміж сосен і папороті,
згортаючись на бігу
у тугий золотистий сувій.
В мить швидку
опинюсь під порогом хатини,
яка виглядає тебе
усіма святковими вікнами.
Там я стихну
і, поки ніхто не бачить,
стану тінню золотої пантери,
з сяючими, як у хатини, очима.
Зіслизну нечутно
під трояндовий кущ
і відчиню невидимі двері
у мій дорожаний світ…
У потаємному світі
кожна земна дорога
(навіть дрібні стежки)
має свій прихисток
для відпочинку і мрій.
У моїй укромі
я, золотиста лісова пантера,
вмощуюсь затишно
перед живим сосновим вогнем,
згортаюсь клубочком
у куточку
старого невдоволеного крісла,
дістаю
давні папіруси спогадів
і гортаю
вивітрені з людського світу
мудрі
письмена слідів.
А
перед самим світанком,
в пору вселенської тиші,
коли сосновий вогонь,
набавившись,
задрімає
у сріблястому попелі,
я
запалюю в небі зірки,
і дістаю
з-за образів
найцінніший у світі
шовкопис
твоїх слідів.
Непевним небесним світлом
оповиті,
твої сліди
сяють, як вічні зорі,
тільки для мене –
завжди
03.07.2011
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268269
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 03.07.2011
На Голгофі пахне свіжо-тесаним дубом
І вологою глиною.
Сотворив за образом і подобою –
Нарік Людиною.
-- Володій над звірами, птицями, водами.
Не їж з єдиного древа.
Живи в Природі. У злагоді із Природою –
Ти Адам. Ось тобі Єва.
А Єву за чиєю ж подобою сотворив, Істинний?
За чиїм образом?
Адаму доступна твоя таємнича Істина
Лиш в туманних обрисах.
Єві згодом писали художники
ОбразИ.
Жінка – оригінальний твій витвір, Господи,
Великий же ти єси.
…А на Голгофі пахне свіжо-тесаним дубом –
Кого розпинати?
Десь колише й годує дитиноньку любу
Грішниця перед Тобою, Господи, --
Жінка-Мати.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268112
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.07.2011
збирала вишні,
ягоди,
рубіни живі...
рясні краплі
загуслої крові - в тіні,
а у сонячному
промені
темно-червоно-прозорі,
міняться і ряхтять,
як пі́слягрозові
липневі зорі
задивилась,
задумалась,
замилувалася,
захопилась,
забула жадібно,
що вишня моя,
щедрая -
матінка многодітна:
беззахисна,
безкорислива,
як Чаша Грааля
з найтоншого кришталю –
крихка і тендітна
відчахнула гілку –
саму́ верхівку
зелену,
живу,
залиту рясно
рубіново-стиглими
краплями
Христової Крові –
ягід роя́ми:
боляче, соромно,
совісно й гірко,
наче з необережності,
свавілля дитячого,
необачного,
невдячного –
образила маму
знаю! знаю!
мама любить мене
і все пробачить
бачить, бачить,
що мовчу
з викликом впертим,
вигадую собі
виправдання вагомі,
але це на поверхні,
а в глибині –
так нестерпно
важко мені:
прилипла до серця
жарина гаряча –
палить, пече
і навзрид
безутішно плаче
вибач
необережність
жорстоку мою,
непоправную,
вишне моя,
прости
...мамо,
і ти…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=268111
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 02.07.2011
Тонесеньким кінчиком промінця,
наче лазерним жалом,
Хтось
торкається твого серця –
делікатно жалить.
Він такий нетутешній,
що його
ніби й зовсім нема:
проведеш несвідомо
у повітрі долонею –
пусто.
Лиш у кутку над шафою
непомітно вібрує пітьма:
він ніхто і ніщо,
просто так собі –
енергети́чний
згусток.
У кутку, за портьєрою,
просторовий розлом?
Маячня.
Заглянь, там нічого нема.
Ти ж реаліст,
а не містик!
Він – не те, щоб добро
і не те, щоб зло …
просто так собі –
хоче їсти.
Кінчиком чорного промінця,
несприйнятного оком,
Хтось торкається твого серця
і ранить
жорстоко.
Від того дотику
прокидаються хижі птахи,
у грудях поснулі,
б‘ють крилами
затверділими
і здіймають, як порох,
дрібні гріхи,
давно розкаяні
і минулі.
Роздирають груди
стужавілими крильми,
дзьобами і кігтями
кришталевими
крають:
породження темряви,
посланці пітьми –
затертих спогадів
знавіснілі зграї.
І вдарить із твого серця
гірке́ джерело,
спливає розбурханий біль
у потойбічні далі…
Для приблуд
астральних,
що туляться по кутках,
то найсмачніше їдло –
пекучі людські
жалі і печалі.
Він не те, щоб прагнув
помсти чи зла.
Просто так собі – їсти хоче.
Виїсть серце людське
до крихти й до тла
і вдоволено
замуркоче.
А перед самим світанком,
коли ти
задрімаєш, як птах
підбитий,
зболіло,
опустиш безвольно крила
навіяної вини,
причіпливої, як сажа,
Хтось
вибереться із закутка,
примоститься в головах,
щоб гортати
твої кольорові сни –
а тобі не покаже.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267955
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 01.07.2011
Як мертві свідки, знак перестороги,
Козацької республіки руїни, --
Лежать на дні впокорені пороги,
Немов історія й культура України.
І думи, і перекази, й билини,
І чорноризця Нестора перо...
Щось про історію й культуру України
Нащадкам шепче закріпачений Дніпро.
В бетонних берегах, як в`язень, гине
Мудрець-Дніпро (не ціним, бо своє…), --
На березі Ріки сидить хлопчина
І в сиві хвилі
звисока
плює.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267952
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 01.07.2011
Миколі Андрійовичу Дмитренку
Багато нас. Ми всі -- женці і жниці.
Ми вийшли в поле -- хоч нема йому кінця...
Серпів щербатих наших гостра криця
Стинає весело тоненькі стебельця.
Ми, як горох, розсипались по ниві --
Ми жати мусимо, бо вже прийшли жнива.
Співаємо... -- та все якісь журливі!
Дивись-но! -- перший ключ над полем проплива.
Вже не вернутись нам назад по стернях --
Чи залишилось в дзбанах глиняних води?..
Ми обрій бачимо -- якийсь химерний!
Серпи дзвенять, і ми поволі йдем туди...
А хтось за нами крутить перевесла
І наше жито міцно зв`язує в снопи.
Чиясь рука їх вже й до купи знесла:
Копа стоїть. -- Якби іще хоч з-півкопи!..
До наших рук тендітно никнуть квіти.
Серпи звиваються по стеблах, як вужі.
Стомилися. -- Спинитись? відпочити? --
Ще кілька пОстатей, та й ляжем на межі.
А за межею -- вже не наше жито.
Хай інші жнуть, а ми собі спочинем.
Бо зможем двері в Вічність одчинити
Он тим ключем, що в небі, -- журавлиним.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267802
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 30.06.2011
Я вію довкруж тебе метеликом.
Не торкайся моїх крил пальцями,
Бо прилипне до них пилок розмаїтий,
І тоді я не зможу більше летіти.
Я пу́рхаю довкруж тебе метеликом.
Вію задумою лугового суцвіту.
Ти – найкраща з квіток,
Яку
За годину до-овгого мого життя
Довелося зустріти.
Ти – найкрасивіша із квіток
Мого земного і на́днебесного світу.
Я невагомо торкаюся
Однієї з твоїх золотих пелюсток –
Дай у щасті довіку спочити.
Ти – символ віри
У нескінченне життя і вічнії літа,
Як молитва – повна і зріла.
Не руш, для чого тобі мої крила?
Без них я не зможу більше летіти.
Найкраща моя медова пастка – ти!
Де мої крила?
Звідки у витонченій твоїй досконалости́
Така долюдська жорстокість і сила?
Достоту.
Без крил я не можу більше летіти.
Господи!
Легковірність мою прости.
Научи необачну Твою істоту
Від цієї привабливої злостивости
Бодай на крок
тепер уже
відповзти.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267801
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.06.2011
Яка знадли́ва стежка на краю
У кручі, що над морем стрімголов!
Карає-мучить зболену мою
Свідомість, що хворіє на любов.
Якщо спуститись стежкою за кручу –
(Які ті відстані, і що та висота!)
Там зблисне сріблом наш струмок співучий,
Засяє бухта Лисяча, од сонця золота!
Там будем ми – хай поміж нами тінь незгоди.
Там будем ми – хай поміж нас полин і мед.
Там ми. Удвох. – Й колюча гілка глоду
Ночами стукає і проситься в намет.
Там ми! Удвох! – хай поміж нас незгоди…
Там ми! Удвох! – нехай полин і мед…
Там ми. – Й колюча гілка насолоди
Ночами стукає і проситься в намет!
…Дивлюсь на стежку – звабна і висока.
Вмирає серце відчуванням чуда,
Що там ти, там! – хай хижий і жорстокий,
Але,
як і тоді,
ще
не Іуда.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267649
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.06.2011
Дощ, як невтішна з роками вдова,
Миє на цвинтарі плити.
У розколини плит наївна трава -
Жити!
І на цвинтарі вишні бурунами киплять,
І черемх пелюстки облітають.
Правда, ті, що під вишнями сплять і сплять,
Того не знають.
У розколини плит – трава без пуття́:
Сама наївність і цнота.
Доказ найвищого сенсу життя
І його марно́та.
Дощ, як невтішна з роками вдова,
Поливає на цвинтарі квіти.
Непокрита гранітна чиясь голова:
«Діти».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267648
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 29.06.2011
Доторкнусь пучками, потривожу,
Й стрепенеться серце, наче птах, --
Ще стоїть, як лопухова рожа,
Пізнє літо в нічиїх садках.
І хатина -- нічия, мов привид.
В ріст людський -- кропива й лобода.
На причілку -- знелюдніла слива
У криницю сонну загляда.
А спориш! -- уже й за пліт пробрався.
А пирій! -- хоч в голови клади.
Житній колосок мов заблукався
В царстві самоти і лободи.
Тут і ми заблудимось, як в лісі.
(Онде прач, диви, одежу прати...)
Клямка від дверей стирчить у стрісі,
Щоб чужий не вліз, бува, до хати.
Вже грушки достигли й перестигли.
Романець розрісся на межі.
Застогнали двері і впустили --
Ми ввійшли, бо ми тут не чужі.
Рушники на стінах і портрети,
По кутках -- лампадки й образи.
У коморі -- то сумні прикмети --
Проросли дві сливові лози.
Ми удвох. Ми тут були. Дай, Боже,
Скільки вже води з тих пір спливло!
Доторкнусь пучками, потривожу
Те, що відбулось і відбуло.
І тобі й собі загляну в душу:
Пам`ятаєш ту зіркасту ніч?!.
Обтрусило нас життя, як грушу,
Розтоптало й подалося пріч!
...Чи тепер уміють так кохати?
Доле відсподівана моя!
Сидимо на призьбі коло хати --
Нічиї: нічий і нічия.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267411
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2011
Ішов дощ.
Ішов собі, йшов –
скрізь ішов,
бо не йшов нікуди.
Не покрив
капелюхом голову,
не запнув розхристані
підупалі груди.
Не обирав дощ
для задумливої ходи
ні стежок, ні дороги.
Стелився погляд
його вологий
йому під ноги –
було цікаво дивитися,
як розсипались,
прозорі й сріблисті,
краплини,
об твердь розбиті,
наче щасливі миті,
або щедро розсипані
Божі іскри.
У напівшепоті-
напівплюскоті крапель,
дрібних і неспішних,
вчувалось дощеві
відлуння вкрадливе,
стихле і лагідне,
минулих пристрастей
переболілих і втішених.
Здавалось дощеві,
наче схлипував
час од часу
хтось ображений,
кимось зраджений,
самотою вбитий –
нишком
зітхав за літом.
Несподіваний вітер,
з нудьги,
неввічливо пхнув у плечі
і над вечір
застукав дощ
дрібно
у чужі шибки,
піднявсь
на залізні дахи,
позабивав
у непримітні
іржаві дірки
мокрі свої
срібні гвіздки.
Тьмаве світло
грудневого дня
одразу
після полудня
закотилося,
як стара монета,
на дно озера.
Павуком раптовим
спустивсь на село
короткозорий вечір.
Вітер
згорнувся котиком
і затих
у спорожнілім
гнізді лелечім.
Дощ,
простоволосий,
босий!..
махнув безнадійно рукою
на чужі
вікна закриті
і пішов задумливо
проз стежки і межі,
по озимому житі.
Дощеві грудневому
зраділо озиме жито,
вічно зелене:
- Йди, мій холодний друже,
до мене…
Дощ ішов самотою,
задумливо і смиренно
ішов,
не розчувши привіту,
по усьому світу,
як ідуть
від найдорожчих втрат –
не забутих іще,
але
пережитих
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267410
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.06.2011
Пензлем свічки ґрунтую тишу
На нічному віконному тлі,
І, на докір за літо - пи́шу
Білі квіти на чорному шклі.
Срібно-синьою голкою інею
(Хай там зашпори у пучках!)
Пи́шу білу тендітну лілію,
І прожи́лки на пелюстках.
Скрізь церковне стоїть благовоніє –
На морозі, як в тумані́,
Уповні білий лик аргонії
Розпустився на соннім вікні.
Білим спомином, м’ятою-рутою
Засріблилось усеньке вікно.
І трояндою, кимось забутою,
І розтоптаною давно…
Як заквилить самотня хуга
Відчуттям неминучої драми –
Тебе збудить прозора туга
І притулиться лобом до рами.
У знемозі той докір терпіти
Ти дихнеш на холодне шкло –
І розтануть зимо́ві квіти,
Наче й зроду їх не було.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267271
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 27.06.2011
У закутку глухому,
Є потаємна нірка.
В тій потаємній нірці
Живе сіренька мишка.
Натура дуже скритна
В тієї сіромишки –
Вона все робить спритно.
Вона все робить нишком.
Обачна, непримітна,
Химерні має звички –
Збирає й зносить в нірку
Непотріб і дрібнички.
Проворна, наче дзиґа,
Котка, мов крапля ртуті,
Як тінь, нечутно шмига,
І підбирає речі
Приховані чимдалі
й ретельно позабуті.
У неї там брязчальця
цяцьок давно поломаних,
блищальця од люстерок,
обгортки від цукерок,
зелений мідний цвях.
Надумані завади,
злодійкуваті зради
у мислях і в серцях.
Не прощені образи,
розбиті образи,
висять разками стрази
лукавої сльози.
Лежать злорадні втіхи,
німі підступні змови,
як лушпа від горіхів –
личини нелюбові.
Дрібно сіромишка
лапками пряде:
вишукує затаєне
од Бога і людей.
Господарює мишка
По всій твоїй домівці:
Винюхує у ліжку,
Петляє по долівці.
В пітьмі і павутинні
Нори, що несть їй дна,
Хранить скарби предивні
Істотина чудна.
Фрагменти ницих пристрастей,
Детальки заздрих мрій…
Навіщо всі ці розсипи
Істотині чудній?..
10.02.2010
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267253
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.06.2011
Мама їхали на два дні,
А зробились такі сумні
І торжествені –
Наче збиралися заспівати пісню.
…Змастили черінь і долівку.
Перебрали скарб у скрині,
Залатали дірку в ряднині,
Вийшли поволеньки на город,
Пропололи грядки,
Попідливали квітки,
Кинули гички свиням,
Здоїли сумну корову,
Поскладали тріски, де дрова.
Назбирали ягід і засипали на вишняк.
Підмели тока.
Подивилися з-під руки на сонце.
Змили голову.
Запнулися біленькою хустиною.
Вбралися у празникового хвартуха.
…сіли на краєчок ослінчика
І склали невтомні руки.
Але Каравий
Стрибнув у пелену,
І невтомні руки
Гладили, гладили Каравого.
А німі вуста шептали: «Кицю… кицю…» --
А може «доцю…»
«дитино…»
«сину…»
І тільки очі
Задивилися у таку незглибиму далину,
Куди нікому не добратися за два дні –
Хіба що за мить їдну.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267086
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.06.2011
І от ми, галакаючи, ввійшли у ліс.
І ліс нас не впізнав.
І ліс до нас
Жодним кивком не привітався.
І ми принишкли перед гідністю дерев,
Настільки недоречні серед лісу,
Що аж самі вловили дисонанс…
І хоч блукали ми, як сірі ангели, безцільно
Поміж високими свічками сосен,
І хоч вслухались наполегливо у тишу,
І хоч вдивлялися напружено в туман,
Та ліс незмінно залишався сам в собі.
Залишивши і нас самих з собою.
…коли ми потоптали тихий сон,
І попсували килими персидські моху,
І вже черемусі викручували руки –
Ліс думав про своє словами вітру.
І ми не знали слів тієї мови.
Зацементовані залізом і бетоном,
Ми вийшли з лісу – так і не ввійшовши.
І ліс не проводжав нас до дороги.
І не прощавсь ні ненадовго, ні навіки.
Бо ми були такими вже чужими.
Як "я" і "я".
І ліс нас не впізнав.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=267085
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.06.2011