| Сторінки (9/898): | « | 1 2 3 4 5 6 7 8 9 | » |
Материнське бажання бачити мене лікарем я зрозумів вже будучи дорослим. Мабуть вона щось бачила в мені, що було підставою для таких бажань. А те, що з мене був би чудовий лікар, вже потім я чув від багатьох і згадував мамине бажання. Але діти не завжди дослухаються до батьків.
В силу життєвих обставин я не був присутнім при народженні дочки. Тож коли від батьків дружини отримав телеграму дещо дивного змісту, - вітаємо з Днем народження доньки, - зрозумів, що став батьком. Мабуть це від хвилювання написали з днем народження, а не просто – з народженням дочки.
Та якби там не було, та перші три, чотири місяці дружину і дочку я бачив лише періодично під час приїзду до Вінниці. Зрозуміло, що це було ненормально і дуже добре, що вдалося доволі швидко владнати питання з працевлаштуванням та переїздом. І якщо народження першої дитини не було спланованим і продуманим результатом, просто так Бог дав, то народження другої дитини вже було результатом нашого спільного бажання. Я хотів, щоб між дітьми не було великої вікової різниці. Тобто щоб вони росли не тільки як рідні, але і ще як друзі. В мене в цьому плані був власний досвід, коли брат і сестра були за мене старші на шість і п’ять років відповідно. Вони між собою ладили чудово, а від мене вже сторонилися. Різниця в віці і інтересах давалася взнаки.
Тож народження сина було радісною і дуже приємною подією. Я вже був поруч і приймав безпосередню участь на всіх етапах його появи на світ. Правда тоді ще не проводилися спільні роди, але виписка після родів вже не затягувалася. Тож буквально до тижня дружину з сином виписали з пологового будинку.
Забравши їх з пологового будинку додому я без всякого страху взявся малого перепелинати. Тоді це робилося так як було заведено – підгузки, пелюшки і т.п. Вже тоді я одразу звернув увагу на якийсь не такий, як мені здалося пупок, але промовчав. Та вже на другий день перепелинаючи малого, змащуючи зеленкою пупок я сказав дружині, що він мені не не подобається, тобто пупок…
- Мабуть у нього пупкова грижа, сказав я, - хоч до цього пупкової грижі ніколи не бачив, тим більше в новонародженого. Чому це мені спало на думку і сам не знаю. Та вигляд цього пупка давав мені підстави для сумніву.
Дружина одразу почала заперечувати, що це неможливо, адже його в пологовому щодня оглядали лікарі. Якби щось було не так, то сказали б одразу. Я її почув, одначе сказав, - ось через два дні плановий огляд в дитячій поліклініці, то скажи лікарям про мою підозру.
Через два дні я приходжу з роботи і застаю дружину всю в сльозах і майже в істериці. Почав її заспокоювати і розпитувати, що сталося? На це почув, що нібито, це моя вина і що це я все накаркав… Нарешті дружина трохи заспокоїлася і почала розповідати, що на поліклініці останній огляд сина проводив хірург. Коли вона зайшла в кабінет то він сказав покласти дитинку на пеленальний столик і розпеленати. Потім підійшов, позгинав суглобах ручки, ніжки, поклав дитинку собі на руку так, що голівка опинилася в долоні, а тільце на руці, примовляючи при цьому, - ой, який хлопчик! Ой, який чудовий!
Потім поклав його на столик і сказав, що можна пеленати. Дружина вже майже сповила сина і тут згадала мої слова та несміливо промовила, що чоловік вважає, що в нього пупкова грижа і що казав звернути вам на це увагу. Лікар цими словами був дуже здивований і перепитав ким я працюю. Почувши, що чоловік бухгалтер, щиро засміявся, але сказав, - добре! Таке чую вперше! Але щоб вас і його заспокоїти, давайте глянемо ще раз. Розпеленайте!
Він довго уважно розглядав пупок, м’яв животик і нарешті промовив, - знаєте, як не дивно, та він правий! В нього і справді пупкова грижа! Мабуть що накричав в пологовому будинку. Та в цьому нема ніякої небезпеки. Ми зараз запишемо вас на чергу і десь через місяць прооперуємо. Це дуже проста операція, проводиться під місцевим наркозом і діти її дуже легко переносять. Тож все буде добре! Не переживайте!
Ця новина вразила і мене, адже я щиро хотів щоб я помилявся. Та вийшло, що ні. Заспокоївши трохи дружину і обдумуючи цю ситуацію, я взявся майструвати одну річ. Мені прийшло на думку, що якщо вправити і зафіксувати цю грижу, то розрив в м’язовій стінці животика повинен зарости, адже в такому віці такі процеси протікають дуже швидко.
Тож я взяв і розібрав пластмасовий значок «Ну постривай», який мав в діаметрі десь сантиметрів з п’ять і зістругав з нього булавку, разом з напливом пластмаси в якому вона кріпилася. Потім знайшов сферичний ґудзик з ніжкою. Цю ніжку теж відпиляв, а сферу приклеїв по центру значка. Коли клей підсох, це все обмотав в шарів шість бинта та обійшов по краю голкою з ниткою. Від широкої резинки відрізав потрібну довжину і пришив її з протилежних сторін до свого пристосування. Потім одів цю конструкцію на малого, переконався, що вона його не перетискає. Дружина якось підозріло дивилася на мої маніпуляції. Знявши цей поясок я обмакнув його в зеленку і знову одів на малого так, що ця випуклість на значку вправляла грижу. При цьому розповідав дружині про свій задум, – цей поясок буде вправляти йому грижу. А в цьому віці діти довго сплять і він його не буде зовсім помічати. Ручки в нього сповиті, а тоді була саме така методика, тож зачепити його він не зможе і ця грижа заросте. А по шкірі на спині та животику видно, що це його не перетискає. Знімай його тільки під час купання.
Та десь через тижнів півтора-два, коли я перепелинав малого то побачив, що на ньому немає мого бандажу. Виявилось, що дружина була з малим в поліклініці і там хірург, побачивши мою конструкцію, почав жартувати, що це мабуть якась бабка порадила. Дружина розповіла, що це моя ідея.
- Зніміть і не мучте дитину, - сказав він. Мабуть наговорив ще чогось, що дружина зняла цей бандаж. Мені вартувало певних зусиль переконати її одіти його знову.
Пройшло ще пару тижнів і коли прийшов виклик на операцію, в поліклініку ми вже пішли разом. Я бачив, що від грижі і сліду не залишилося і що операція не потрібна та бандаж сказав одіти навмисне. Я побоявся, що в них є запис про наявність грижі і вони можуть наполягати на операції. Там зібрався цілий консиліум, дивилися і на бандаж і на живіт та прийшли до висновку, що грижі немає.
Що було приємно, що цей хірург потиснув мені руку і сказав: «Колега»! Та самим більшим щастям було бачити радість в очах дружини і те, що обійшлося без операції. Та я і досі дивуюся як це мені спало на думку?
Через пару місяців виникла ще одна ситуація. Якось прийшовши з роботи і перепелинаючи малого я звернув увагу, що в нього не такі як мали б бути, як мені здавалося яєчка, вірніше мошонка. Я покликав дружину і сказав, що в сина, на мою думку, водянка. Чому я так це так назвав і досі збагнути не можу? Адже нічого подібного я досі не бачив. Це було те, що називають інтуїцією. Дружина ж сказала, що я знову щось накаркаю, та все ж наступного пішла в поліклініку. Оглянувши малого лікарі підтвердили мій діагноз. І причиною цього було всього лишень неправильне пеленання.
Тож коли почали робити це правильно, то ця біда за кілька днів щезла сама по собі.
Цікаво було те, що коли вона на прийомі сказала, що я в сина підозрюю водянку мошонки, ніхто з лікарів вже не сміявся.
Якось сталося так, що я почав проводити всі процедури, які призначалися лікарями і не тільки дітям. А теща взагалі говорила, що так як я їй робив уколи – не робить ніхто, безболісно зовсім. Я вже не кажу про скалки з металевої стружки, які періодично доводилось витягувати з рук тестя, наладчика станків на підшипниковому заводі.
Я не кажу, що це якийсь талант. Скоріше це співчуття і намагання зробити це безболісно. Та і не вважав, що в мене є якась інтуїція. Мабуть це швидше уміння бачити і аналізувати, шукати причини і передбачати наслідки та здатність постійно навчатися. Так якось хтось з співробітників об’єднання Вінницяплодоовочгосп запросив лікаря-травника прочитати лекцію. Я не запам’ятав його прізвище, а ось деякі речі щодо лікування певних хвороб, врізалися в пам'ять. І коли в мене почалися проблеми з гемороєм, одразу це згадалося – і про сік з каланхое, ще називають цю рослину живородкою, як його зберігати, як застосовувати. І що мед теж знімає запальний процес. Але потім це лікування доповнив ще своїми спостереженнями та висновками і прийшов до висновку, що при цьому захворюванню головне профілактика. А робиться вона дуже просто і не потребує ніяких коштів і надскладних зусиль. Потрібно взяти за правило, що після випорожнення потрібно підмитися! І Все!!!
Коли я бачу в газетах, по телебаченню, інтернету рекламу якихось супердієвих але і не дешевих лікарських препаратів для лікування цієї проблеми, хочеться плакати і сміятися. Та що казати, коли одного разу навіть знайомий професор Ж., в пригніченому стані і приреченим голосом, на моє запитання, що сталося, відповів, - геморой проклятий замучив! Після завтра лягаю на операцію!
Я був шокований! Професор – і не володіє такою простою та доступною методикою попередження та лікування геморою! В пориві емоцій навіть випалив, - ти, що дурний?! Яка операція? І зрозумівши, що ляпнув зайве і образив його, почав розповідати і переконувати на прикладі власного досвіду про методику лікування. Мені потім було незручно розпитувати його про це, та знаю точно, що від операції він відмовився. І по поведінці проявів геморою в нього теж на спостерігав. Значить прислухався і позбувся проблеми.
З власного досвіду, що це захворювання є проблемою для людей багатьох «сидячих» професій і багатьом з них мої поради реально допомогли. Та мабуть зробити так щоб ця інформація була доступна усім є невигідно тим, хто на цьому заробляє шалені кошти. Я взагалі переконаний, що для лікування багатьох проблем є просте , доступне і не дороге рішення. Потрібно його лишень знайти. Це так, як щоденно, перед сном чистити зуби, а ще краще двічі на день. Це значно дешевше і ефективніше, чим потім тратити шалені кошти на протезування.
У мене, після повернення з зони ліквідації аварії на Чорнобильській атомній станції, виникло безліч серйозних проблем з здоров’ям. І мабуть лише здатність аналізувати, приймати правильні рішення та як сказав в лікарні один чоловік, - вміти слухати себе, - дало можливість в певній мірі справитися з цією ситуацією. А ще не обійшлося без сприяння вищих сил. Адже в самі критичні моменти попадалась на очі стаття в якомусь журналі чи газеті, чи передача по радіо, тоді це було поширено, чи зустрічалася людина з певним досвідом та порадою. Правда від мене залежало прочитати, почути це та сприйняти. Та це як завжди – нам даються підказки, а чи ми їх побачимо і чи скористаємося ними, це вже залежить тільки від нас.
Остання така ситуація виникла в перший день цьогорічних різдвяних свят. Напередодні ми провідували онуків, які довший час, один за одним, хворіли на грип.
І ось в перший день свят, після ночі, в дружини піднялася температура і розболілась голова. Що тут можна було сказати? Однозначно, що заразилися! Саме так дружина і сказала. Та помірявши крім температури ще й тиск, мені чомусь спало на думку викликати швидку. Можете собі уявити, що означає викликати швидку в приміське село, та ще й в перший день різдвяних свят. З мобільного швидку я викликав вперше. Вони і справді почали морозитися, почали радити як збити температуру, що прийняти від головної болі… Та я був настирний і після того як почули показники тиску 100 на 58 – таки приїхали. Молода лікарка поставилася до огляду дуже уважно і сказала, що підозрює запалення легень та запропонувала стаціонар.
В приймальному відділені теж повезло з досвідченим лікарем. Він теж почув хрипи в легенях і направив на рентген та аналіз крові. Сам ходив в рентген-кабінет, щоб побачити результати досліджень, бо рентген зробили, а описати нікому. Вихідні… Тож підтвердив попередній діагноз і виписав необхідні медикаменти. Написавши відмову від стаціонару і ще раз вислухавши попередження та поради лікаря ми придбали потрібні ліки і я вдома, зробивши проби на алергію, почав робити ін’єкції…
Наступний рентген, після курсу лікування, показав відсутність запалення легень. Ми потім довго, ще говорили на цю тему, а що було б, якби дійсно сприйняли це за грип, що було дуже правдоподібним і чим би закінчилося це запалення легень впродовж різдвяних свят? Навіть страшно подумати! Але і як на рівному місці виникло запалення легень, теж не зрозуміло. Це запалення було подібним до теперішнього короновірусу, адже воно напевно що було вірусним. А може цей кроновірус вже давно серед нас?
Та є біль, який не дає мені спокою до цього часу і я буду винуватити себе в нерішучості і смерті доньки. Це дуже болюча тема, тож буду лаконічним, щоб не ятрити душу. В доньки були болісні місячні. Мене переконували, що таке інколи буває. Я на собі цього відчути не міг, то ж повірив цим поясненням. Тим більше, що двічі на рік вона ходила на огляд до гінеколога і вони не бачили відхилень від норми. А як потім виявилось в неї було киста яїчників, яка з часом виросла до аномальних розмірів. Зовні цього видно не було, але болі її мучили, а так як переконали, що таке інколи буває то вона терпіла і ковтала анальгін… А регулярне приймання анальгіну викликає рак шлунку, що врешті і сталося. Рак в свою чергу призводить до збільшення лімфовузлів і викиду в кров речовин, які закупорюють легеневі капіляри крові, що проявляється у появі кашлю та затрудженого дихання. Це дуже подібне на прояви бронхіту чи запалення. Це ж відбувається і при варикозному розширенню вен. Тому то терапевти і пульманологи при таких симптомах оглядають ноги на предмет варикозу, але при його відсутності майже ніхто не досліджує лімфовузли, що може привести до діагностування раку. Лікування цих явищ результату дати не може, адже причина зовсім в іншому.
Не буду тривожити душу та переживати це все ще раз, я втрутився вже занадто пізно.. Її смерті можна було запобігти, якби гінекологи, які проводили огляди, були професіоналами, а не відкривали в тумбочці шухлядку, куди треба було кинути 10, 20, 50, 100 гривень за огляд, враховуючи рівень інфляції по роках. Скільки туди кидають сьогодні я вже і не знаю. Це ж стосується терапевтів і пульмонолога, які її лікували. Якби лікарі справді були лікарями за покликом душі, а не з допомогою батьківських зв’язків чи гаманця, то таких смертей було би значно менше. І не має значення, яка в тебе спеціалізація – кардіохірург чи терапевт. В кожного терапевта, а сьогодні сімейного лікаря, теж є своє кладовище. На жаль там не має написів – помер від лікарської непрофесійності чи від лікарської байдужості та бездушності.
26. 02. 2020 р. м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=866141
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.02.2020
Чаклунка осінь віддалася вітру,
Ховаючись по тихих закутках.
Їх позначала барвами з палітри,
Лишала пристрасть свою на листках.
Від цих взаємин зашарілась осінь,
В її обіймах вітер шаленів.
Кружляло листя і здіймалось в просинь
І ліс від цього дійства пломенів.
Але поволі пристрасть їх погасла,
Минуло літо бабине уже.
Хоч павутини довгі срібні гасла
Ще тріпотіли декуди вужем.
Дощі холодні змили барви долу,
А разом з ними щезли почуття.
Гойдало гілля осінь зовсім голу,
Але не було в неї каяття.
18. 02. 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=865268
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.02.2020
В подолі плаття несла сливи,
Такі великі, темно-сині!
Неначе очі у кобили…,
У власній захлинався слині.
Гойдались груди в такт ході
Гаряча хвиля огортала…,
Мені здавалося тоді,
Що дині в пазуху сховала.
І кожна кілограмів два,
Розперли парусом кофтину.
Так закрутилась голова,
Що обіруч тримався тину.
Вгощала сливами , а я,
Аж пожирав очима дині…
І було не до солов’я,
Несамовитого в малині…
14. 02. 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864765
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.02.2020
Зима. Мороз. Сліпуче сонце,
Блищать сніжинки на морозі.
Синичка стукає в віконце,
Неначе холодно небозі.
Лише чумазі горобці,
Здійняли гам, як ошалілі.
Сніжинки тануть на руці,
Пухнасті і сріблясто-білі.
15. 02 . 2010 р.
Знайшовся вірш написаний 10 років тому. Ну, не викидати, ж! Та і зима тоді була справжньою, сніжною та морозною.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864451
рубрика: Поезія, Дитячі віршики
дата поступления 11.02.2020
Після переїзду в Вінницю я зіткнувся з одним явищем, яке не одразу збагнув і не міг собі пояснити. У Вінниці мене багато-хто почали сприймати як єврея. Хтось про це запитував прямо у вічі, а хтось шептався за спиною. Для мене це було не очікувано і вперше в житті. Ніхто мене раніше ні вдома, ні на Тернопільському комбайновому заводі, ні в армії, ні в інституті, так не сприймав.
Пам’ятаю, що я з євреями вперше пересікся в армії, служили разом. Я їх і досі пам’ятаю всіх поіменно, це Гольдін Леонід з Києва, Михайло Бродський з Пітера, Гріша Ісмаїлов з Ташкента, цей взагалі рисами обличчя нагадував узбека. А ще був Соколов Олександр з Мурманська і мені якось не вкладалося в голові, що людина з таким майже героїчним і звучним прізвищем може бути єврейської крові. У кожного свій характер, та стосунки були цілком нормальними і нічого поганого про них сказати не можу. Ще в окремому радіотехнічному центрі, де я проходив службу начальником штабу був майор Ейленкріг. Та мене ніхто в армії за єврея не сприймав. До речі і в інституті теж, в якому я знав лише одного єврея – Петя Розенцвай.
Переїхавши в Вінницю я жив з батьками дружини в їх приватному будинку на масиві приватного сектору, так званій Кореї. Десь через тиждень, йдучи до автобусної зупинки я почав розрізняти обличчя, які зустрічалися кожен ранок і почав вітатися з ними. Я розумів, що це сусіди, а з сусідами прийнято вітатися, так мене виховували. В наступні дні і вони вже теж мене почали вітати отим «здрастьє».
Я не знаю чому, але оте «зрастьє» бісить і досі. Невже важко сказати нормально, – доброго ранку, чи добрий день!
Ні! Натомість тобі кидають оте «здрастьє». У мене воно асоціюється з докором чи незадоволенням, – «здрастьє», як ніби явився! Чи – прийшов, чи ще гірше – вкакався.
Якби там не було, почав вітатися з одним чоловіком кожного ранку, а згодом він до мене і заговорив. Йдучи одного разу до зупинки автобуса, він навмисне зупинився,очікуючи мене. Я підійшов, привіталися. І тут він почав мене розпитувати російською, – ви напевно Степана зять, що я йому і підтвердив.
– А як вас звати, продовжив розпитувати.
– Мирослав, – відповів я.
– А звідки ви приїхали?
– З Тернополя, – відповів я не вдаючись в деталі.
– А де ви працюєте?
– В об’єднанні «Вінницяплодоовочгосп», – відповідаю українською на його російську.
– А ким ви там працюєте?
– Заступником головного бухгалтера.
– А хто ви будете за національність? – Не очікувано запитує він.
– Українець, як хто, – відповідаю йому, хоч і трохи спантеличений цим питанням.
І тут з його вуст лунає фраза, яка все поставила на свої місця і розкрила причину його цікавості, та те, за кого він мене сприйняв, – Прравильно, прравильно, нам євреям так важко жити!
Вже потім я збагнув, що жителі Вінниці, живучи довший час поруч з єврейською спільнотою, навчилися по незначних ознаках ідентифікувати осіб єврейської національності. І так само євреї теж навчилися визначати та розрізняти своїх та чужих. Це не було дискримінацією, це просто була ідентифікація того з ким маєш справу і що визначало тип поведінки. А в мене, до речі, буква «р» звучала ледь м’якше чим потрібно. В інших регіонах на це навіть не звертали уваги, а у Вінниці це одразу викликало питання. Та коли звучало моє ім’я – Мирослав, це давало змогу розсіяти сумнів. Адже погодьтесь, що єврей з ім’ям Мирослав – звучить якось дивно. Та і я євреїв, які б були носіями цього імені, особисто не зустрічав.
І якщо раніше я не дуже любив своє ім’я, адже в дитинстві коли друзі вихвалялися, що коли вони виростуть , то їх будуть називати дядя Міша, Вітя, Коля, а я такої інтерпретації сказати не міг. А ще зменшувально-лагідне моє ім’я звучало як Миросько, Мирось. Хіба це могло подобатись хлопчиську?
Та зовсім іншими барвами заграло моє ім’я після переїзду до Вінниці і я вперше подумки подякував батькам за ім’я Мирослав, адже інші імена і близько не стояли по інформаційності та ідентифікації власника.
Я коли збагнув це все, то не став робити трагедії, а навпаки інколи підігрував тим, хто сприймав мене за єврея, а деколи і сам розігрував своїх колег по телефону, навчившись копіювати розмовну манеру та старанно картавлячи. Сьогодні таких називають пранкерами. А тоді це були просто дружні розіграші, правда інколи досить жорсткі.
Про одну таку ситуацію, що врізалася в пам'ять і хочу розповісти. Якось я повертався з відрядження з Києва, а з Києва в восьмидесяті роки всі поверталися навантажені ковбасними виробами і м’ясом. Цього разу я ще чомусь прихопив пляшку горілки. Мабуть було провидіння.
Моїм сусідом в купе плацкартного вагону був чоловік, років за п’ятдесят. Виявилось, що ми обидва виходимо в Вінниці. Дорога довга, познайомились. Тиснучи мою руку він назвався повним ім’ям та прізвище. Вже не пам’ятаю його імені, а прізвище збереглося в пам’яті – Абарбарчук. І на це була причина!
Як тільки він назвав своє прізвище, я одразу згадав, що наша дільнична лікарка теж носить прізвище Абарбарчук. Прикинувши його вік, і зваживши на досить рідкісне прізвище я для себе зробив висновок, що моя дільнична може бути його дружиною. Тож не проводячи ніякого додаткового зондування, я одразу заявив йому, що в нього чудова дружина – Софа Львовна.
Все ж таки мені здається, що його звали Борис. Тож почувши про Софу, Борис спочатку був ошелешений, та коли я почав розхвалювати який вона чудовий лікар і що вона саме мій дільничний лікар, то заспокоївся. З нагоди такого знайомства гріх було не дістати пляшку. А вже за чаркуванням пішла зовсім інша, довірлива розмова. Зважаючи на різницю в віці я вів себе тактовно, інколи вставляючи в розмову якісь єврейські слова чи інтонації.
Проговоривши багато тем, як раптом мій попутчик перейшов на іврит, з цікавістю очікуючи на мою реакцію. Я одразу збагнув, що він мене приймає за одноплемінника, але має певні сумніви. Та моя реакція була блискавичною на що я йому відповів, – вибачте, та я нашу рідну мову не знаю...
– Як так? – здивовано запитав він, – Яка причина?
Прийшлося швидко знайти пояснення такої ситуації і воно мало бути правдоподібним. З фантазією в мене ніколи проблем не було, тож я почав йому розповідати своє логічне пояснення, на ходу складаючи пазли нехитрого життєвого сюжету.
– Мій батько, – почав я придумувати та викладати нехитру історію, – Одружився на українці, та його батькам не сподобався його вибір і вони не схвалювали його поступок. Ось звідси і історія мого імені. Та сталося так, що він трагічно загинув в аварії. Після цього родичі з його боку від мене відмовилися зовсім , бо не злюбили мою маму. А мама вчила мене тому, що знала – української. Звідки ж вона могла знати іврит. Ось через це його не знаю і я.
Чи це його і справді так зачепила моя, з чистого аркушу придумана історія, чи це трохи вплинула горілка, та чоловік розчулився до сліз. Він довго стискав мою руку і обнімав мене за плечі, що мені аж стало незручно за свою брехню. Потім він мені продиктував свій номер телефону та пару адрес у Вінниці, де за його словами мене приймуть як рідного, нададуть необхідну підтримку, в тому числі і допомогу у вивчені івриту.
Вже потім я ще довго розумував над словами мого співрозмовника і над тим як ця нація старається згуртуватися та надати допомогу і зберегти в своїй орбіті кожного. Мабуть це те, чого так бракує нам, українцям. Якщо єврей досягав якогось високого положення то він одразу підтягав до свого оточення одноплемінників
і їхній згуртованості можна тільки позаздрити. Вони ніколи свого не обізвуть дурнем чи ідіотом, навіть якщо дійсно він таким і є.
Та мене завжди цікавило питання – де їх Батьківщина? Там де вони народилися, чи земля обітована? І це питання породжує ще більше запитань…
10. 02. 2020 р. м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864366
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.02.2020
Навчання за направленням з виробництва мало свої переваги і свої недоліки. Безперечною перевагою було те, що абітурієнт при наявності направлення зараховувався на навчання в вуз поза конкурсом, а з іншої сторони ті, хто набирав на екзаменах більше балів – пролітали. Далі, студенту на виробництві виплачувалася стипендія в розмірі 46 карбованців незалежно від його успішності, що не стимулювало до навчання і була на цілих шість карбованців більше вузівської стипендії. Такі направлення були популярними в сільському господарстві і користувалися ними переважно діти, які не надто успішно навчались, а батьки займали певні керівні посади.
Таке ж направлення було і в мене. Тато в цей час в колгоспі працював обліковцем тракторної бригади і йому якимось чином вдалося випросити для мене направлення на навчання в Тернопільський Фінансово-економічний інститут на спеціальність бухгалтерський облік в сільському господарстві. Я не заперечував, адже після школи пройшло вже чотири роки – два роки на виробництві і два роки служби в армії. Тож певні переживання були, а навчатися вже десь треба було, хоч я далекий був від розуміння суті майбутньої спеціальності. Батькам же хотілося, щоб я після навчання повернувся додому. Отримуючи виробничу стипендію, я все ж таки навчався добре і отримував навіть підвищену стипендію на шість карбованців, що в підсумку давало 52 карбованці. Враховуючи гроші зароблені в будівельних загонах, я був доволі фінансово самостійним і незалежним. Звичайно, що батьки намагалися дати мені якісь кошти, та я вважав за потрібне обходитися своїми.
Вже тепер я розумію, що служба в армії, чотири роки різниці в віці між мною та однокурсниками, була помітною. А при співвідношенні між хлопцями та дівчатами в пропорції – один до дев’яти, ця різниця в очах дівчат була дуже значимою. Тож зберегти статус холостяка в такому середовищі було неможливо. На четвертому курсі я одружився, тож рідне господарство замість одного, отримало два дипломованих спеціалісти. Скажу відверто, що цьому зраділи не всі, адже економічні служби очолювали жіночки з середньою освітою. А в головного бухгалтера донька теж поступила в інститут з направленням від господарства. Тож я одразу був визначений, як реальна загроза для їхніх посад і суперник рідному чаду. Тут я згадав розповідь батька про те як вони опиралися проти того, щоб я отримав направлення. Починалося доросле життя.
Поки я навчався з колгоспом відбулися певні метаморфози – його об’єднали з відгодівельним комплексом. Комплекс по відгодівлі великої рогатої худоби мав працювати на відходах спиртзаводу, тобто на бразі і був розрахований на поголів’я двадцять тисяч. Тоді, в брежнєвський період, страждали на гігантоманію. Потім виявилося, що забули про кормову базу, тож приєднали його до колгоспу ім. Шевченка. Та в певні роки доводилося направляти бригади на тюкування соломи в Херсонську область і перевозити їх вагонами до залізничної станції Млинівці, а звідти вже вантажним автотранспортом долати ще 25 кілометрів. Ось така економіка. Потім, коли зменшили поголів’я до 12 тисяч, комплекс став рентабельним і кілограмові прирости були звичним явищем.
Моє село Ратищі було бригадним і до контори колгоспу в с. Чистопади було кілометрів п’ять, а після об’єднання контору перенесли на відгодівельний і стало сім. Працівників на комплекс возив вантажний автомобіль з шатром на кузові, в народі – буда. Та розпорядок роботи на комплексі, та конторі не співпадали. Якщо добиратися до роботи було ще більш-менш зручно, то з роботи вже було проблемою. Коли було сухо – їздили своїм автомобілем, але осінню було таке болото, що проїхати легковою було неможливо. Навпрошки, пішки по греблі, повз річку, було кілометрів п’ять. Літом це більш менш, але осінню, під дощем, це були ще ті переходи. Дивувало те, що дружина не нарікала і не дорікала.
Мене зарахували на посаду рядового економіста, а дружину економістом в цех по виробництву сухого молока. Чому не в бухгалтерію? По тій же причині - боязні появи конкурента на посаду головного бухгалтера. Правда і головний економіст теж не мала вищої освіти, та мені вдалося налагодити нормальні стосунки і згладжувати гострі кути. Я бачив, що мені доручають займатися поточною економічною роботою і ревниво оберігають від питань формування звіту роботи господарства за поточний рік та складанню плану фінансово-економічного розвитку на наступний. Та пізніше, коли конторські помітили, що дружина в положенні, то трохи заспокоїлися. Життєвий досвід їм підказував, що пологи і дитина можуть багато чого змінити в моєму житті. Врешті так воно і сталося.
В лікарні, в Залізцях, коли лікарка почула, що дружина має намір народжувати в Вінниці, щиро зраділа. Її турбувало положення плода, низький гемоглобін і не хотілося зайвих проблем. Я розумів, що є різниця народити дитину і доглядати за нею в селі чи в місті, та ще й при мамі. Та я тоді ще не знав, що це змінить докорінно наше життя. Вже наступного року, після народження доньки прийшло розуміння, що жити окремо і приїжджати в гості, це не вихід. Тож вже влітку, після чергового приїзду у Вінницю, вирішив поцікавитись можливістю працевлаштування. В свою чергу теща поцікавилася можливістю моєї приписки за адресою їхнього приватного будинку. Відповідь була – припишуть при умові мого працевлаштування. Без працевлаштування не можна оформити прописку.
В той час інтернету ще не придумали, тож щоб отримати інформацію з цього питання, адреси об’єднань і підприємств, пов’язаних з сільським господарством, я розшукав обласне управління сільського господарства. Там мені дали адреси кількох об’єднань і порадили звернутися в районне управління сільського господарства, уточнити наявність вакансій в приміських господарствах. За вказаними адресами на питання щодо працевлаштування, мені ставили зустрічне питання – чи є в мене приписка. Немає! Тоді вибачте, на роботу прийняти не можемо. Таким чином виникло замкнуте коло – немає роботи, бо немає приписки. І навпаки – немає приписки бо немає роботи.
Якогось дня я добрався до районного управління сільського господарства і там почув таку ж відповідь. Але розговорившись, порадили звернутись і дали адресу об’єднання«Вінницяплодоовочгосп», яке було в стані утворення.
– Їдь туди, там такий начальник, що якщо ти йому сподобаєшся, то він не буде дивитися на прописку.
Через якусь годину я вже був за вказаною адресою. Вивіски на будинку не було та якісь люди сказали, що те, що мене цікавить, знаходиться на другому поверсі. На другому поверсі більшість дверей вздовж довгого коридору були замкнені, а там де були відкриті – були тільки стіни. Десь посередині коридору в одній з кімнат натрапив на кремезного чоловіка у віці за п’ятдесят. Було літо, жарко. Він сидів за маленьким канцелярським столом в лляній сорочці навипуск, з розлогим комірцем і кишенями по баках, які були прикрашені вишивкою. Такий собі типовий сільський дядько, великим носом у формі картоплі і тонкими смужками губ. Я привітався і сказав, що шукаю за цією адресою об’єднання. Дядько трохи оживився і почав розпитувати мене кого я шукаю і хто я такий та, що мені потрібно.
Такий сільський типаж якось мені одразу прийшовся до душі, тож я відверто розповів, що шукаю роботу і про нюанси з відсутності прописки. Він розпитував звідки родом, де дружина живе у Вінниці, де працюю, чи є при собі якісь документи. Побачивши мій червоний диплом він пожвавішав, а прочитавши в ньому мою спеціальність, рухом фокусника дістав з шухляди стола якийсь папір і зовсім несподівано сказав, – Ось дивись! Це штатний розпис об’єднання. Тут – генеральний директор, це я! А це мій шофер! А ти ким хочеш був?
Він якимось дивним чином поєднував відмінювання слів в теперішньому з майбутнім часом. Я був ошелешений таким поворотом розмови і не знав навіть що йому відповісти. Але його це зовсім не збентежило, то ж він продовжив напирати, – Головним бухгалтером підеш?
В голові одразу промайнуло безліч питань. Це нова структура в початковій стадії утворення, я не знаю її виробничих параметрів, задач, структурних підрозділів. Це підготовка і реєстрація установчих документів в різноманітних фондах, відкриття рахунків та ще безліч інших проблем та питань. А я зовсім нова людина у великому місті, ні друзів, ні знайомих.
– То як, головним бухгалтером підеш, – повернув він мене з моїх думок. Та в мене вже була відповідь, – Ні! Не піду!
На що він одразу мене ввігнав в ступор, – Ну і правильно! А зам главбуха я тебе беру! Завтра виходь на роботу!
Я заледве спромігся заперечити, – Я ще працюю в колгоспі в Тернопільській області, мені ще треба якось звільнитися…
– Нічого не знаю, даю тобі два дні на вирішення своїх проблем. Їдь звільняйся. Тільки не тягни, бо чекати не буду!
І тут він з шухляди дістає ще один аркуш, заготовлений на друкарській машинці, бланк відношення і став заповняти його , перепитуючи мене назву господарства. У цьому документі йшлося, що генеральний директор об’єднання просить звільнити мене з займаної посади, так як я буду призначений на посаду заступника головного бухгалтера об’єднання «Вінниціплодоовочгосп». Я збагнув, що це мабуть єдиний шанс розірвати замкнуте коло – немає роботи, бо немає приписки і навпаки.
З цим документом на другий день я вже був в конторі колгоспу. Я розумів, що голова так просто не захоче мене звільнити, адже я відпрацював лише рік з трьох, тож вирішив зробити своїми союзниками в цьому питанні тих, хто бачив в мені конкурента для себе і для своїх дітей. І саме дякуючи їх сприянню та бажанню мене позбутися, голова колгоспу підписав наказ про моє звільнення, навіть без відшкодування коштів за невідпрацьований термін. Цьому звісно не раділи батьки, адже розуміли, що в село я вже не повернуся. На наступний день, отримавши на руки свою трудову книжку і трудову книжку колгоспника дружини, це було її перше місце роботи, я виїхав в Вінницю.
А в Вінниці те, чого я намагався уникнути, якраз і звалилося на мене. Об’єднання було в стадії утворення. Я був зарахований лише п’ятим працівником в штаті, повна чисельність якого мала складати тридцять два працівники. Лише через місяць була заповнена посада головного бухгалтера. Тож усі ці реєстрації, відкриття рахунків, виготовлення бланків, штампів, печаток, укладання договорів, видача доручень і т.п. лягло на мене. Структура об’єднання на початку складалася з двох радгоспів і плодокомбінату , який займався зберіганням овочів і фруктів їх переробкою та реалізацією через своїх двадцять магазинів. Потім почалася робота по зміні форми власності ще десь десяти колгоспів в різних районах області на державну та зміну напрямку їх виробничої діяльності. Людям обіцяли золоті гори у вигляді підтримки держави і люди вірили, як і досі вірять різним обіцянкам. В мене були певні сумніви в успіху, адже виробництво овочів завжди було збитковим. Не було технологій промислового виробництва овочів, засобів їх ефективного захисту і відповідних овочесховищ. Переважала ручна праця, де на стадії вирощування основним знаряддям була сапка, а на стадії збирання – відро. Та партія сказала, що радянський народ треба забезпечити овочами і фруктами і на місцях взялися виконувати цю директиву.
Тож у Вінницькій області цю важливу місію доручили виконувати Білоусу Мечиславу Дмитровичу, якого і було призначено Генеральним директором об’єднання «Вінницяплодоовочгосп». Це була колоритна особистість. В свій час він очолював колгосп у Хмільницькому районі де і отримав за звої заслуги звання Героя Соціалістичної праці, потім очолював Хмільницький райком партії, обирався до Верховної Ради України і одну каденцію був її секретарем. У нього була нестримна енергія і бульдожа хватка. Він був вхожий до всіх кабінетів і перепон перед собою не бачив. Тож він розвернув бурхливу діяльність, переманивши до себе потрібних спеціалістів. Він був продуктом своєї епохи і повністю віддавався виконанню поставленого перед ним завдання і цього вимагав від підлеглих.
У нього була ще одна риса, суть якої я збагнув дещо пізніше. На святкових застіллях, які тепер називають корпоративами, він виконував одночасно роль господаря і тамади. Виголошуючи тост слідкував щоб всім було налито по вінця, а після випивав свою чарку лише тоді, коли переконався, що всі спорожнили свої до дна. І ухилитися чи відмовитися було неможливо. Більш поблажливо він поводився з жінками і з тими, хто був хворий і йому про це було відомо. А решта відмовитись не могла. А при вазі кілограмів так сто тридцять, та гарту голови колгоспу, він особисто міг випити дуже багато. Лише згодом я збагнув, що таким чином він проводив таку собі повірку на гнилість. Адже відомо, що при наявності психічних відхилень, алкоголь у великих дозах їх одразу проявляє. Крім того, як кажуть в народі, що в тверезого на умі, то в п’яного на язиці. Тож в поведінці захмелілої людини можна було побачити те, що в тверезому стані старанно приховувалося.
Я з місяць працював сам, так як посада главбуха була вакантною. І лише за якийсь тиждень до представлення піврічного звіту в міністерство на цю посаду був призначений Мишковський Едуард Іванович. Я його побачив вперше, коли вже в черговий раз почув як генеральний директор комусь показує свої володіння. Він особисто водив делегації коридором об’єднання, відкривав двері і представляв своїх працівників. Я вже знав цей ритуал, адже це було не вперше. Коли доходила черга до мого кабінету, він широко відкривав двері і з непідробною гордістю представляв мене, – А це в мене заступник головного бухгалтера – червоний диплом! Та на цей раз добавив, – Знайомся,це наш Головний бухгалтер, ти тепер не сам.
Він працював на багатьох економічних посадах, а останньою була директор Соснівського цукрового комбінату. Це теж була колоритна особистість, з великим виробничим та життєвим досвідом та вже з вкоренілою рисою – керувати. Тож мені приходилося займатися рутинною роботою, та я сам вибрав цей шлях. Великим плюсом було те, що він був добродушною людиною з хорошим почуттям гумору.
Я і не зоглядівся, як настав термін подачі піврічної звітності в міністерство. Мене викликав до себе генеральний і сказав, що я поїду сам і буду здавати форми звітності, а він з головним бухгалтером приїдуть через два дні. Тож я виписав собі відрядження, придбав білет на поїзд, зібрав звітність і наступного дня був в Києві.
Міністерство плодоовочевого господарства України (під цю програму створили ціле міністерство) розміщалося одразу нижче Кабінету Міністрів в невеличкому особняку. Для мене було таке враження, ніби я попав на якийсь Олімп. Хоч на тому олімпі в звичайних кабінетах сиділи звичайні службовці, без пихи і зарозумілості. Тож я серед кількох десятків таких же представників інших областей ходив цими коридорами, займав черги, здавав форми звітності та захищав вписані цифри. Наступного дня, набравши Вінницю, доповів генеральному директору, що всі форми звітності я здав, окрім однієї, яку категорично відмовилися приймати. Це була така форма номер чотирнадцять, яка контролювала граничну чисельність адмінапарату і відхилення чисельності в більшу сторону від запланованого було кричущим порушенням. На це я почув, що не переживай, я завтра приїду, все владнаю.
Наступного дня я якраз сидів на лавочці, в дворі міністерства, коли в двір заїхала «Волга», а з неї вийшов мій генеральний. З ним приїхав ще головний бухгалтер і директор плодокомбінату. На генеральному, незважаючи на тридцятиградусну жару, був чорний костюм. Сказати, що костюм був чорного кольору, це мало! Чи це мені так здалося, але костюм був такого чорного кольору, що чорніше не буває. Тож золота зірка Героя соцпраці на ньому не просто виблискувала на сонці, вона просто сяяла.
Побачивши мене одразу запитав, – То хто тут відмовляється приймати звітність по адмінапарату, пішли, показуй!
І ми пішли разом, він широким кроком, першим йшов по коридору, а я позаду нього керував напрямком його руху, – Лівруч, по сходах вверх, тепер направо і другі двері зліва.
Опинившись перед дверима, він рвучко відкрив їх, буквально увірвався в кабінет і показуючи на мене грізно запитав, – То хто тут в нього відмовляється приймати звітність.
Начальник цього відділу піднявся з-за столу і ще не встиг щось відповісти, як мій генеральний відкрив свою папку, взяв з неї аркуш і давши йому в руки сказав, – Ах, ти собака! На читай. Що я на тебе міністру написав!
Той взяв аркуш тремтячими руками і тільки почав читати, як генеральний вихопив цей аркуш в нього з рук і розвернувся на вихід з кабінету, та на ходу кинув, – В міністра дочитаєш, я йду йому все доповім про твої художества.
– А ти зачекай тут, – сказав мені.
Він пішов, а за ним, як ошпарений, побіг і міністерський чиновник. Буквально за кілька хвилин прояснилася картина цієї перепалки і такої поведінки мого генерального. Виявилось, що після того, як він набрав працівників апарату об’єднання відповідно до затвердженої чисельності, загітувавши багатьох звільнитися з попереднього місця роботи, йому надійшов новий наказ з міністерства про скорочення доведеної чисельності. Виглядати в очах тих кого він переконав звільнитися і перейти працювати під його керівництво брехуном і людиною, яка не дотримується даного слова, він не міг. Він просто цей новий наказ поклав під сукно і не став його виконувати. Я цього не знав, як і переважна більшість. Тому планові показники в формі звітності не відповідали міністерським і по тій причині від мене таку звітність не приймали.
Буквально через пів години в кабінет влетів спітнілий чиновник і з якоюсь люттю, а на кому ж він міг ще відігратися, засичав, – Де та твоя звітність, давай сюди! І йди геть щоб я тебе не бачив!
Я щоб не доводити його до сказу, мовчки підсунув йому для розпису «бігунок» про здачу звітності і дочекавшись, що він поставив підпис вийшов з кабінету і вже на зустріч з начальством очікував на вулиці. Десь через годину вийшов генеральний, усміхнений і врівноважений. Йому імпонувала співзвучність наших імен. а цього разу він був по-батьківському уважним. Він розпитав де я поселився. Я сказав, що в готелі Москва, тепер це готель Україна на Майдані Незалежності. Він в свою чергу сказав, що зупинився там де завжди, тобто в готелі «Україна», сьогодні це готель «Премєр-Палас» і додав, що чекає мене в одноіменному ресторані о сьомій годині вечора.
В липні місяці сьома вечора це ще білий день. В мене в запасі було ще дві години і це було дві години вагань та роздумів. Адже в кишені джинсів було лише двадцять п’ять карбованців, що начебто і не дуже мало… Для ресторану на одного, без викрутасів, цілком достатньо, а якщо… Тож я вагався, йти чи не йти. Та врешті вирішив йти, бо слова генерального більше були подібні на наказ, чим на запрошення.
Десь хвилин з двадцять на восьму вечора я був під дверима ресторану та попасти туди було не так то просто. Біля дверей товпилося душ з п'ятнадцять бажаючих попасти всередину, але на варті стояв швейцар в розшитій формі генералісімуса якоїсь невідомої держави. Я трохи розгубився, та врешті протиснувся до дверей і сказав цьому швейцару, що на мене там вже чекають. Це виглядало швидше на спробу забезпечити собі виправдання, що я пробував зайти та мене не пропустили. Та на моє здивування швейцар зміряв мене поглядом та сказав, – А вусатий! Проходь!
А в мене і справді були вуса у формі підкови і їх форма генеральному була не дуже до вподоби, тож він неодноразово пропонував їх вкоротити на рівні губ. Та саме вуса стали тією ознакою за якою швейцар мене ідентифікував зі слів начальства.
Пройшовши через вестибюль я зупинився на вході в величезний зал з колонами та намагався знайти знайомі контури фігур. В залі всі столики були заповнені, стояв шум і гам. Я стояв і крутив головою та водив очима, та подумав, що мабуть зараз швейцар випроводить мене на вулицю. Та тут серед цього гаму голосно пролунало, – Мирослав, іди сюди!
Це було не просто голосно. Так кричать в лісі, коли заблукали… Від цього крику на мить гамір стих і всі звернули погляди на того хто кричав і на того до кого це було направлено. Тож побачивши вдалині зали генерального, який встав з-за стола та заклично розмахував рукою, я під поглядами відвідувачів пішов в його напрямку.
Столик був накритий на чотири персони і ті, хто приїхав разом з ним до Києва, були вже за столом та мабуть вже пропустили по пару чарок. Мене одразу всадовили та налили і почалося… Генеральний був у цьому ж костюмі з зіркою на піджаку. Вже потім я взнав, що будучи чотири роки секретарем Президії Верховної ради України, він чотири роки прожив в цьому готелі і чотири роки в ньому харчувався. Тож його тут знав весь персонал і тому обслуговування нашого столика було на найвищому рівні. Столик ломився від закусок, а офіціант тільки і встигав підносити горілку. Та десь після четвертої чи п’ятої пляшки він на вимогу принести наступну, якось з острахом і здивовано перепитав, – Як? Ще?
На це він почув від генерального, – Давай! Це ж до тебе не якісь київські замориші прийшли! Це ж козаки!
Їх би вдіти в жупани і шаровари, то можна було малювати картини часів козаччини. Серед них лише я був восьмидесяти кілограмовим, а вони були на сорок, а дехто на п’ятдесят кілограм за мене вагомішими. Тож наша така колоритна компанія привертала до себе увагу.
Коли почала грати музика і публіка пішла танцювати, генеральний з цікавістю розглядав молодиць і дівчат, та коментував їх рухи та критикував такі танці і лише зрідка якусь хвалив. Вони бачили його реакцію і в свою чергу намагалися продемонструвати свою грацію в сучасних танцях. Неочікувано, одна з дівчат, десь приблизно мого віку, підійшла до нашого столику та запросила мене на танець. Я не був готовий до такого повороту подій і почав віднікуватись, та генеральний буквально взяв мене за плече і виштовхав їй не зустріч. Дівчина була симпатична і фігуриста, чудово рухалась. Спочатку ми танцювали так як всі, та коли музиканти заграли щось подібне до польки я взяв її рукою за талію і ми пустилися по колу. Невдовзі танцюючи нам утворили коло, а молодість та горілка зробили своє, тож я її закружляв так, що в очах замерехтіло, а крізь музику виразно лунали вигуки генерального, – Ой молодець! Оце дає! Давай! Покажи їм як треба!
Танці чергувалися з продовженням банкету і офіціант продовжував здивовано виставляти на стіл наступну пляшку та нові закуски. Тож дивлячись на наш столик і рівень обслуговування, моя партнерша після одного з танців попросилася до нас. Дорослі дядьки дивлячись на цю чарівну красуню їй не перечили, тож миттю офіціант доставив стільця для неї та столовий прибор.
Після якогось чергового танцю до нашого столика підійшла сімейна пара з претензією, – Навіщо ми вкрали їхню доньку?
Цей діалог треба було чути! Не їх питання генеральний своїм громоподібним голосом відповів, – Та хто її крав? Вона сама прийшла!
– Але ж це наша дочка!
– А це мій син!
– Та вона в нас заміжня!
– А він в мене холостий! Тож може гуляти досхочу! Чого ви вчепилися! Заберіть її!
Але забрати доньку, вірніше повернути її в свою компанію, яка святкувала чийсь день народження вони так і не змогли, аж до самого завершення вечора.
Наше застілля закінчилося вже далеко за північ. За вечір було випито на чотирьох, не рахуючи дівчини, одинадцять пляшок горілки і три пляшки шампанського. В скільки обійшовся цей бенкет і хто його оплатив, я не знаю і досі. Так думаю, що директор плодокомбінату, мені здалося, що він приїхав в Київ в ролі гаманця. Батькам дівчини, яка добряче захмеліла, якось вдалося висмикнути її з нашої компанії. Ми з головним бухгалтером пішки прогулялися Хрещатиком до свого готелю, в якому я йому забронював номер. На диво ранок був без похмілля і без головної болі.
Вже у Вінниці, десь через півтора тижня після цих подій, в обідню пору біля входу зібралася група співробітників на перекур, серед яких був і я. Тут під’їхав генеральний на «Волзі», кивнув на привітання головою і рвучко забіг в двері. Та раптом він повернувся до нашого гурту, привітався з кожним за руку і промовив, – Я хочу щоб ви знали, що наш зам главбуха прекрасно зарекомендував себе в Києві! Ось такий хлопець!
Всі якось ревниво сприйняли цю похвалу, але подумали, що я там вирішував якісь важливі питання. А я знав, що це похвала за те, що зміг добряче випити і не втратив голову, не наробив дурниць. А при цьому ще добряче потанцював, а приїхавши в Вінницю, нікому про це не розпатякав.
Далі знову чекала рутинна робота. До складу об’єднання ввійшло ще з десяток новоутворених радгоспів. Потім, через років об’єднання «Вінницяплодоовочгосп» з’єднали з об’єднанням «Вінницясадвинпром» у якому було десь п'ятнадцять радгоспів та консервні заводи. З невідомих мені причин, в які я і не старався вникати, генеральним директором і головним бухгалтером стали посадовці не з нашої структури.
Після цих перемін працювати стало дуже непросто. Я час почав рахувати звітністю – звіт першого кварталу, звіт другого кварталу…., річний звіт такого-то року. І знову по колу – звіт першого кварталу… і т.д. На роботі затримувався допізна! Бувало так, що в період річного звіту майже впродовж місяця приходилося залишати будівлю через вікно в туалеті на першому поверсі. До якихось недороблених хвостів повернутися було вже неможливо, тому що накочувався вал нової роботи.
І в цей період я зустрівся з однокурсником, правда він навчався на фінансовому факультеті – Миколою Тіщуком. Розговорилися. Я йому розказав, що працюю заступником головного бухгалтера, що роботи валом, що все добряче дістала. Він поцікавився оплатою праці. Приховувати було нічого – голий посадовий оклад сто п’ятдесят карбованців. Він не повірив.
– Я, сказав він, – працюю в обласному фінансовому відділі старшим економістом, в мене посадовий сто двадцять карбованці, плюс двадцять п’ять відсотків премії, разом сто п’ятдесят п’ять карбованців! Але я за два тижні палець об палець не вдарив! А ще плюс видатки на відрядження, а ще в нас можна отримати квартиру…
В це важко було повірити. Мене не цікавило байдикування, але і не хотілося одноманітної, рутинної роботи.
– Давай до нас, – сказав він, – Я замовлю слово і якраз будуть кадрові переміщення, тож будуть вакансії. Тебе з твоїм досвідом приймуть однозначно
Сказані ним слова підштовхнули мене до дії і коли я вже прийняв рішення і подав новому генеральному директору заяву на звільнення, то неочікувано почув з його вуст, – Шкода, а ми планували Вас на директора консервного заводу.
Не знаю наскільки це було щиро і правда, та для себе я зробив висновок, що людям потрібно говорити якісь хороші слова та окреслювати перспективи не тоді, коли вони вже рішили звільнитися, а в період їхньої роботи.
09. 02. 2020 р. м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=864185
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.02.2020
Земля здригнулась і бійця жбурнуло,
Вибух снаряду світ цей розколов.
Осколків безліч тіло проштрикнуло,
Відкривши очі, душу не знайшов.
Душа стояла збоку і дивилась…,
Як п’ятірнею загрібав кишки…
З ніг перебитих кров фонтаном лилась,
Стриміла кістка з лівої руки.
Душа хотіла вже піднятись в небо,
Але Господь сказав їй, - повернись,
Йому ще маму обійняти треба,
За неї щиро він щодня моливсь!
Вона не зможе втрату пережити,
Єдиний син, якого я їй дав!
Він виживе і він повинен жити,
Бо він мене молитвою пройняв!
Він в пеклі був, а в рай йому ще рано,
Ото ж нехай повернеться в свій дім,
Бо в мами буде кровоточить рана,
А він в раю страждати буде тім.
Дав санітарам ангелів у поміч
Спинити кров і сили щоби жить…
І перед тим, як впасти вже у кому,
Боєць просив, - лиш мамі не кажіть!
27. 01. 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862764
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 27.01.2020
Кому ми молимось? – питаю.
На цей раз знову, – що не так?
Вже канонічність церква має,
Та досі в головах бардак.
У нашім домі «рузькім міром»
По всіх кутках уже смердить.
І запах ладану та миро
Не може сморід перебить.
Не в канонічності причина,
А в тому, що в душі у нас,
Якби була там Україна,
То був би зоряний наш час..
Якби ж ми були українці,
До купи зібрані в кулак,
То не посміли би чужинці
Вести себе із нами так.
Ми скацапіли, аж противно,
З дітей ростили яничар,
Нам стало байдуже, все рівно
Куди веде поводатар.
Вручили неукам країну,
Майбутнє внуків та дітей.
Отруту впорснули зміїну
З екрану в голови людей!
Хохлами роблять українців
Квартал і їхні серіали.
З їх допомогою ординці
Фактично нас окупували.
Ми в наркотичному дурмані,
У душах ніби мир і спокій.
Вся Україна вже в омані,
Тож я тепер питаю, - Доки???
26. 01. 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862615
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.01.2020
На суд господній вже чекати годі
Та й зачекались ми впродовж століть.
Байдужість і терплячість у народі,
Глибоко надто вірус цей сидить.
Повинні ж бути мужність і рішучість,
Ненависть до одвічних ворогів,
Швидка відплата в часі, неминуча,
А потім, хай вже буде суд богів.
Нехай вже судять! Наша роль в цій справі
Доправити злочинців на той суд.
Що їм присудять за діла криваві?
Вже й не цікавить вирок для паскуд…
23. 01. 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862327
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.01.2020
Буває інколи в житті,
Як ніби щось побачив вперше.
Я жив в якомусь забутті,
А тут прозрів, очі протерши.
Ось так і жив, а поруч ти,
Мене також не помічала.
Та якось сумку піднести,
Мене несміло попрохала.
Я глянув в очі й онімів,
У них манило щось магічне.
Мені забракло навіть слів,
Хоч все було так пересічно.
Тебе я бачив сотню раз,
А в очі вперше подивився
І полонили вони враз,
Що до безпам’ятства влюбився.
21. 01. 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862131
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2020
Повір мені, що я на себе злюсь.
Про це тобі не розповім ніколи.
Любов, живу якою і боюсь,
Жевріє в серці ще з порога школи.
Здавалось би ну, що за почуття?
В юнацькім віці все таке мінливе.
А є дорослі правила життя,
Вже не такі рожеві та щасливі.
Любов доросла інша, але та
Така тендітна, ніжна і вразлива,
Вона безгрішна, чиста і свята
І я живу під впливом цього дива.
20. 01. 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=862034
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2020
Самозбереження інстинкт
Згубили в часі українці,
Коли в кремлівський лабіринт
Нас затягнули всіх ординці.
Десь пряником, десь батогом,
А десь розпеченим залізом,
Когось купили, десь хрестом,
А хтось і сам зібрав валізи…
Впродовж віків вони щодня
Нам стерти пам'ять намагались.
І ось ординці вже рідня,
Вже навіть з нами побратались!
За це братерство кров’ю нам
Ще довго харкати прийдеться,
Найкращим гинути синам,
І море крові ще проллється!
Створили пекло на землі,
Це звірина в людській подобі.
У їхнім капищі, в Кремлі,
Плодилась нечисть в дикій злобі.
Сховати щоб звірину суть
Рішили перейменуватись…,
У нас історію вкрадуть…
І стануть мокші Русю зватись.
Це не змінило суть орди,
Тож я питаю в українців, -
Якої треба ще біди,
Щоб ви збагнули, - хто ординці?!
Це не рідня і не брати!
Ніколи ними нам не були!
Це наші вороги, кати,
Які нас нищили і гнули.
Із мапи світу стерти нас
Вони сьогодні хочуть знову.
Щоб українства дух погас,
Щоб ми забули рідну мову.
Забули звірства і страхи,
Концтабори, голодомори,
Коли в житті були жахи,
Що навіть смерть не була горем.
Не забувай! Пролита кров
До бою кличе і відплати.
Лиш той, хто страх вже поборов,
За волю буде воювати.
І Україні перемога
Потрібна, а не твоя смерть!
Тож ворогам вкажи дорогу,
Хай щезнуть в пеклі шкереберть.
19. 01. 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861891
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.01.2020
Промінь сонця підняти повіки
Крізь віконце мені захотів.
Ранок, півень оте ку-ку-рі-ку,
Сівши верхи на пліт, прохрипів.
Десь в минулому, спокій і щастя,
Загубилися в часі давно.
Ці картинки – батьківське обійстя,
Бачу в снах, немов кадри кіно…
15. 91. 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861398
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 15.01.2020
Гнила зима! Ні снігу, ні морозу!
Болото. Слякоть. Кутає туман
Сріблясті і набухлі верболози,
Природи дурість, чи її обман?
Бузок собі, смородина, порічка
Дивують січень зеленню бруньок
І лід давно вже щез на плесі річки,
Водо́хреще буде без полонок.
Зима без сніжок, ковзанів і санок
Це казна що, та тільки не зима!
Тому в глінтвейні, каві з філіжанок
Немає втіхи і смаку нема...
13. 01. 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861206
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 13.01.2020
В нарисах «Малярійні горобці» та «Лікарняні хроніки» я вже частково описував те, що почало відбуватися з моїм організмом після трьохмісячного перебування на роботах по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, куди я був мобілізований через воєнкомат. Але було ще дещо. Воно ніби не вписувалося в ті симптоми і прояви, про які я вже писав, але мало спільну причину і теж було наслідком отримання якоїсь дози радіації. Якої дози? То вже було відомо тільки Всевишньому.
Я зараз вже не можу пригадати, через скільки років після повернення з Чорнобиля, через два чи три, в мене почалася проблема з утрудненим носовим диханням. Спочатку на це не звертаєш увагу, нежить, заклало ніс. Та ця проблема не зникає, хоч інколи настає період полегшення. Та згодом стає ще гірше і ось дихати носом вже стає зовсім неможливо. Починаєш дихати ротом, гундосити і з носа тече…
А робота вимагає спілкування з людьми. І в такому стані ти стаєш сам собі противним, та стараєшся це якось приховати від оточуючих. В цей час я працював в обласному фінансовому відділі старшим економістом. Цікавим в тій роботі і в той час було те, що апарат чисельність сто двадцять душ виконував всі ті ж функції, які сьогодні виконує те ж фінансове управлінні, податкова, пенсійний фонд, казначейство, контрольно-ревізійна служба разом взяті, але чисельністю в рази більшою. І це використовуючи для обліку рахівниці та громіздкі електрокалькулятори, для розмноження документів ротатор, а для зв’язку телетайп і дротовий телефон.
Так ось, я отримав доручення перевірити фінансову діяльність обласного штабу студентського будівельного загону, який діяв під егідою обкому комсомолу, тобто видатки на утримання його апарату, який складався десь так з п’яти чоловік. За час цієї перевірки я подружився з одним з працівників штабу, лікарем по штату, Володимиром Івановим. Це був енергійний молодий чоловік з чудовим почуттям гумору. Таких людей часто характеризують одним словом – життєлюб!
Побачивши як я дихаю, а точніше сказати – мучуся, він взявся мені допомогти. Напористий і швидкий, одразу почав кудись телефонувати і про щось домовлятися. Через який час розповів, що домовився про зустріч з однокурсником, який працює в обласній лікарні, що він отоларинголог і зав відділенням. Не заперечуй і не хвилюйся, завтра він тебе подивиться.
Зустріч нам була призначена на наступний день на кінець робочого дня. Тож прихопивши пляшку коняку, пару лимонів і якусь шоколадку в призначений час були в відділення. Кінець робочого дня, лікарі вже розбіглися, була якась тиха, напівсонна атмосфера. Однокурсники привіталися і обнялися, почалася розмова в ході якої увага переключилася не мене, як причину візиту. Познайомились – лікар з іменем Василь в квадраті, ну тобто Василь Васильович на прізвище Кіщук. Вони обоє були майже мої однолітки, старші на якийсь рік, два. Володимир тим часом, як в себе вдома, знайшов якісь мензурки і почав розливати коняк. Ну що там та пляшка коньяку для трьох дужих чоловіків. Так, привід щоб поспілкуватися, згадати спільних друзів, інститут. Після цього лікар повів мене в оглядову, подивився і виніс вердикт – поліпоз, або простіше – поліпи. Треба рвати! Без цього не обійтися.
Тут вже я вирішив пошуткувати, - як, зараз!? Це викликало дружний сміх, встановлювався приятельський контакт… Прикинувши коли я підпишу та здам акт перевірки по штабу, зроблю потрібні аналізи і виходячи з цього був призначений день операції.
Страху перед операцією, як і вагань, в мене не було, як і розуміння складності цієї операції. На роботі всі почали ділитися різноманітною інформацією з цього приводу. Один товариш розказував, як його після проходження призовної комісії в воєнкоматі з таким же діагнозом направили до лікаря. В лікарні йому щось там в носі видалили, пів години полежав на кушетці і все, відправили додому. Та і я не бачив причин для хвилювання. Давно, в дитинстві, мені видаляли мигдалини та аденоїди і ніяких жахів в пам’яті не збереглося, хоча обставини цих операцій можу розказати і сьогодні.
Тож у визначений день, оптимістично налаштований, я з’явився в лікарні. Відділення зранку зовсім не було таким, як тоді. Це був вулик, броунівський рух! Та у всьому цьому була якась своя логіка і порядок. Та і Василь Кіщук вже був не тим добродушним колегою, а владним керівником і спеціалістом. Тож за його командою мені оформили всі необхідні документи та переоділи в благеньку лікарняну одежину. Після цього він мені сказав іти за ним. В кінці коридору зайшли в кімнату, пізніше я збагнув, що це була операційна. Там стояло кілька металевих крісел, подібних як в перукарні, тільки з високими підголівниками.
Сідай в крісло, - казав він.
Все відбувалося так швидко, що я не встигав втямити, що буде далі. А далі, мені пасками, в двох місцях прив’язали руки до підлокітників.
Питаю, - навіщо? Я тікати не буду!
А у відповідь чую коротке, - так треба!
Потім, за його командою, на голову накинули аж коричневу від виварювання накидку з діркою. У цю дірку і просунули мій чималий ніс. Тут вже я почав передбачати щось недобре і що це не така вже дурниця, як я думав. Та я все ще продовжував балагурити, тим більше, що в операційну зайшли студенти медики. Та скоро мій оптимізм почав щезати, коли я крізь виріз в накидці побачив біля свого носа певні приготування, які мене насторожили, як і слова, - почнемо!
Для початку мені в кожну ніздрю, кудись, мало не до половини голови всунули по дротині, тоншій за в’язальну спицю. Кінець цієї дротини був закручений у вигляді штопора, на який намотувалася вата змочена новокаїном. Потім я збагнув, що таким чином робилося знеболення, або місцевий наркоз місця майбутньої екзекуції, по іншому це не назвеш. Лікар виймав і вставляв ці спиці, щось при цьому коментуючи студентам та час від часу запитуючи про мій стан і почуття. Ця процедура була неприємна, але можна було терпіти, тим більше коли на тебе дивляться студенти. Та це були лише квіточки.
Переконавшись, що наркоз подіяв, почалася операція. Лікар не бачив мого обличчя, та щоб розуміти стан і контролювати процес, весь час спілкувався зі мною. Я ж в свою чергу, через шпарину біля носа бачив інструменти, які в нього засовувались. Спочатку ще можна було терпіти. Та по коментарях лікаря, що у мене ці поліпи, як гроно винограду, я вже трохи напружився. Він щось подібне до ножиць з петелькою на кінці всовував в ніс, арканив поліп і виривав його. Так саме виривав! Вперши голову до підголівника він тягав їх і тягав, спочатку з однієї ніздрі, а потім з іншої. Він встигав коментувати хід операції і командувати мною і підбадьорювати.
Я чув лишень, - Ой молодець! Дуй носа! Ще і ще! Потерпи дорогенький! Зараз ще тут справа підчистимо! А тепер зліва! Терпи! В тебе їх дуже вже багато! Ой молодець!
Після видалення верхнього шару поліпів, під низом виявились такі, на які місцевій наркоз не подіяв, тобто вони не промазались новокаїном, бо були вглибині цього «грона». І їх прийшлося рвати по живому. В мене було таке відчуття, що щось виривається з маківки голови і з вух, аж з хрускотом. В голові щось тріщало, хрустіло і тенькало, текла кров, соплі, сльози.
Я і справді терпів як міг! Аж тепер я збагнув, що це не така простенька операція, як я думав і для чого ці потрібні паски на кріслах. Ця процедура вже тривала більше двадцяти хвилин, а мені здавалося, що вічність. Відчуваю, що тіло сповзає вздовж спинки крісла і тільки прив’язані руки мене тримають в ньому та кажу, що Васильович кінчай, бо втрачу свідомість. У відповідь чую, що ще трішки дорогенький, ще трішки, потерпи, ще тут підправлю і тут зачищу…
Нарешті, чую, що все, - закінчуємо! Молодець! Зараз тільки затампуємо ніс.
З мене зняли накидку, обтерли рот і бороду від трохи від крові та почали тампувати . Виявляється щоб спинити кровотечу, по закінченню операції заштовхують в кожну ніздрю десь по півтора метра бинта просякнутого чимось. Я ніколи би не повірив, що стільки можна заштовхати в носа. Ніс роздувається, голова трохи болить, але так треба. Після цього, ще трохи обтерли і на носа вділи пов’язку з ватним тампоном та зав’язали ззаду голови. Все! Відмучився! В палату відпочивати. Покидав операційну я вже не таким героєм, на ватних ногах і перед студентами куражитися вже не хотілося.
Друзів по нещастю в відділенні видно здалеку. У кожного така ж пов’язка на носі, яка просочується кров’ю і тому такі пацієнти мені чомусь нагадували новорічних зайчиків з морквиною в зубах. Але там не тільки з поліпами, хоч таких чи не половина. Тільки накладені на голові пов’язки видають, що робили з тою головою, чи вірніше в тій голові. Я до цього випадку думав, що лікар з дзеркалом на голові, це такий собі не страшний лікар, тобто який не спричинить фізичного болю. Та я дуже помилявся. Виявляється цей лікар може забратися і покопирсатися в голові так далеко, що і подумати не можна. А біль, це лише супутній фактор процесу і підтвердження того, що та ще живий.
Післяопераційний період виявився теж не таким простим. Наступного дня, під час огляду, розпитуючи про стан і самопочуття, з тебе знімають пов’язку і з кожної ніздрі витягують десь по третині запханого туди бинта. Коли все йде нормально, відрізають. Кінці бинтів знову заправляють в ніздрі і знову накладають пов’язку. Ця ж процедура повторюється і наступного дня.
На третій день в оглядовій тебе знову садять на табуретку, дають в руки лоток, який тримаєш біля підборіддя, а головою впираєшся в стіну. Васильович опускає дзеркало і владно повертає голову, щоб мати змогу бачити наслідки своєї роботи. Пінцетом витягує з ніздрів бинт і потім різким рухом висмикує зовсім. Бинт, який вже за три дні десь присох до тієї рани, нову її відкриває. Боляче! В носі робиться гаряче! Відчуваєш як потекла кров. Та лікар робить свою справу.
Вище голову! Поверни вліво, вправо! Видуй! Ще раз! - командує він. Однією рукою, якимось інструментом, подібним до плоскогубців, він розширює ніздрі, а іншою робить якісь маніпуляції. Боляче, течуть сльози, але коришся командам. Нарешті все! В ніс закладають невеличкі тампони і знову поверху пов’язку.
Потім ще кілька днів повторюється подібна процедура. В ніс вставляються ті ж спиці з ватою, просякнутою чимось, видаляються кірочки та змащують. Це все дуже боляче, течуть сльози і тільки владний голос лікаря заставляє тебе сидіти, терпіти та виконувати його волю. Розумію, що по іншому не можна ніяк, сюсюкання і вмовляння тільки зашкодять цьому процесу.
Нарешті це все закінчилося, все зажило. Я дихаю і відчуваю, що дихаю вільно. Виписуючись з лікарні і дякуючи за проведене лікування, та все ж перебуваючи під враженням від пережитого я запитав лікаря, - чи можливе повторення цього жахіття?
Він посміхнувся, бачив як я це пережив та мовив, - Важко сказати. У кожного по різному. Більшість по другому разу не попадають, а є і повтори. А он, до слова, бачиш того чоловіка в пов’язці. Це я йому вже п'ятнадцятий раз видаляю поліпи!
Я з жахом і співчуттям дивився на чоловіка і чомусь подумав, що мене така доля повинна оминути. Але хто може знати свою долю? То ж і я не міг знати, що в мене ще появиться цілий букет бронхо-легеневих проблем, на фоні яких поліпоз носа виглядав випадковістю. Та це пізніше прийде розуміння того, що це все наслідок впливу вибуху на Чорнобильській АЕС – зниження рівня імунної системи і прояви алергічних реакцій.
А ці прояви почастішали. Нежить виникав ніби безпричинно. З’явилася алергія на алкоголь. Так, так! Від випитої чарки в мене одразу набрякала слизиста та починало текти з носа. Чи то якість алкоголю була так, чи ще щось? Саме в дев’яностих появилася безліч алкогольних напоїв у великій тарі і з гучними назвами, як от – Распутін, Потьомкін і т.п. зрозумівши негативну реакцію організму на алкоголь, прийшлося зав’язати зовсім. А раз не п’єш, то поступово біля тебе утворюється вакуум. Тебе нікуди не запрошуюсь, ти ні в чому не береш участі, не отримуєш спілкування та новин.
Відмова років на п’ять зовсім від вживання алкоголю не вберегла мене від рецидиву поліпозу. Тобто я знову почав відчувати утруднене носове дихання, а потім і зовсім перестав дихати носом. Я вже знав, що мене чекає та всіляко старався відтягнути цей момент. Але нікуди не дітись, знову опинився в руках лора Кіщука.
І цей процес та наші зустрічі почали повторюватися кожного року, півтора. Я з жахом згадував, що мене чекає і намагався максимально, наскільки це можливо, відтягнути нашу нову зустріч. А поліпи регулярно з’являлися знову і знову. І коли вже було зовсім кепсько – ішов на чергову екзекуцію.
В лікарні зовні нічого не мінялося, за винятком написів на дверях кабінету та бейджику лікаря. Спочатку було просто лікар, потім доцент, потім професор. Окрім цих звань збільшувалась кількість пацієнтів. І треба сказати, що ці звання його не міняли. Він так само які при нашій першій зустрічі, так і тепер, особисто проводив огляди та маніпуляції, робив операції. Робочий день в нього проходив в якомусь шаленому темпі.
Коли вже кількість операцій, які він мені зробив особисто, перевалила за десяток, він мені запропонував зробити операцію під загальним наркозом і видалити в носі так звану решітку, з комірок якої і ростуть ці поліпи. В надії, що це може позбавить мене щорічних операцій, я погодився. Операція під загальним наркозом, тривалість з годину, пройшла для мене зовсім безболісно, хоч подальші процедури з тампонами такі ж, як і при звичайній операції. Та їх вже якось пережити можна. Лікар розтрощив і видалив мені цю решітку, що давало надію на уникнення рецидивів росту поліпів. Йти на таку операцію мені було не боязко. Більше переживала дружина , а ще лікар-анастазіолог, яка розраховувала і вводила наркоз. Її дійсно лякав мій наявний букет хронічних недуг. Та, слава Богу, все обійшлося.
Після цієї операції, я і справді років так на п’ять забув, що таке поліпи. А нагадали вони про себе два роки тому. Перебуваючи в стаціонарі в обласному госпіталі інвалідів та ветеранів війни, проходив обстеження, як кажуть, у вузьких спеціалістів. І тутешній лор, молодий хлопчина і справді виявився вузьким, навіть занадто. Я йому кажу, що відчуваю, що виросли поліпи, а він навіть оглянути не захотів. Почав мені вішати локшину, що він нічого не побачить, не зможе виявити звідки вони ростуть, що потрібно пройти обстеження в приватній клініці на спеціальній апаратурі… Якби це в мене було вперше, може я б і повірив. Та за цей час в мене вже були такі знання з цієї хвороби, що я вже і сам міг їх собі видерти, якби міг їх побачити. Та в носа заглянути важко…
Тож я набрав вже вкотре мобільний номер лікаря Кіщука і у відповідь почув, що заходь подивимось. Через якусь годину я вже був в нього. Кажу, що може прибрати більші і цим поки обійтися. Він розпитав що я лікую, що приймаю і оглянувши мене сказав, що повністю видаляти малечу нема потреби і складно, а прибрати найбільші дійсно можна і треба, та призначив на завтра час коли він це зможе зробити. Повернувшись в госпіталь я добросовісно розповів зав відділенням, що я ходив на консультацію до професора Кіщука і на завтра він мені призначив час видалення поліпів. І тут розгорівся такий кіпіш, що я не чекав, що за мене вони несуть відповідальність, що я приймаю антибіотики і що це неможливо та недоцільно з багатьох причин…
На наступний день я передзвонив професору, щоб повідомити про те, що я не прийду у визначений час та причину цього. Я розповів про розмову з зав відділенням і її аргументи про неможливість робити в даний час таку процедуру та шкоду для мого здоров’я. На це він розрядився тирадою з міцних слів та сказав, що зробити таку процедуру під прикриттям приймання антибіотиків якраз є оптимальним.
Передай їй трубку, - сказав він. Передавши лікарці трубку і щоб не ставити її в незручне становище, вийшов з кабінету. Не знаю, яка там відбулася розмова, та він її швидко переконав, адже авторитет професора був незаперечним. Потім вже вона мені сказала, що якщо вже сам Кіщук за вас турбується і бере відповідальність на себе, то добре, ідіть.
Вже незабаром я сидів перед професором в добре знайомій мені оглядовій і він за десяток хвилин провів таку собі міні операцію. При цьому сміючись розказував про свою розмову з моєю лікаркою. Затамувавши ніс невеличкими тампонами сказав підійти завтра для їх видалення. Та на наступний день я йому передзвонив і сказав, що я не прийду бо ці тампони я вже видалив самостійно. Він тільки розсміявся, що я позбавляю його роботи.
З цього часу вже пройшло два роки і без рецидиву. Рекомендації які він дав та ліки які виписав, я дотримуюсь та профілактично приймаю. А на дверях його кабінету появилась нова табличка – академік! Та лікар залишився таким же енергійним, простим, доступним та трудягою. Звання не шкодять людині, якщо вона залишається людиною!
12. 01. 2020 р. м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=861090
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 12.01.2020
Навесні 1978 року, після отримання від обкому комсомолу переліку об’єктів, на які будуть залучатися студентські будівельні загони, в нашому Тернопільському фінансово-економічному інституті почалася робота по формуванні списків їх учасників, призначення керівного складу. Самою престижною з усіх об’єктів була заявка будівельного управління з м. Сургут на виконання озеленення та впорядкування прибудинкових територій. Тож конкурс на те, щоб стати бійцем саме цього загону, був ще той! Та виявилось, що з усіх бажаючих, лише я мав минулорічний досвід роботи в будівельному загоні в Пензенській області, а це був беззаперечний аргумент.
На цей раз склад загону сформували збірний – з трьох факультетів, адже об’єкт і роботи передбачали непогані заробітки і бажаючих виявилось чимало. Як завжди в таких випадках, так звані активісти, використовували всі можливості щоб попасти до складу загону та ще й на керівні посади. Так командиром загону призначили профорга, а комісаром – комсорга нашого курсу. Вони на той час вже були членами партії, тож це не обговорювалося і не заперечувалося. А ось коли стало питання про майстра загону – згадали про мене. Я одразу погодився. Тим більше, що досвід в мене вже якийсь був, а головне – було бажання!
Студенти, які були на подібних роботах в Сургуті два роки тому, щедро ділилися з нами своїм досвідом про те, що нас чекає, чим запастися і що придбати, яка там погода, особливості роботи. З того, що ми врахували, це придбали двадцятилітрову каністру спирту і десь ящиків з вісім-десять свіжого, щойно розлитого львівського пива. Це все було ретельно запаковане напередодні вильоту в картонні ящики, пересипано стружкою щоб не хлюпалось і не розбилось. Як ці запаси нам стали в пригоді – дещо пізніше.
Діставались до місця роботи ми літаком зі Львова, який робив проміжну посадку в Тюмені. Нічого незвичайного під час перельоту не сталося, то ж це якось і не дуже запам’яталося. Багаж, його вміст, контролювався чисто візуально. Та і в нас хвилювання не було теж, адже перед нами вже так літали і без проблем. Тоді ще не було цих ренгенапаратів і таких суворих заходів безпеки, як сьогодні.
Сургут, в кінці червня, зустрів нас літнім теплом, десь так під тридцять градусів і виявився досить сучасним і великим містом. Його населення складало біля ста тисяч і він майже не поступався нашому Тернополю, забудований переважно п’ятиповерховими панельними будинками. Було літо, тепло, навіть спекотно. І про те, а як же виживати в цих панельках в сорокаградусні морози, як їх опалювати, нас тоді зовсім не цікавило… Питання економії енергоресурсів в суспільстві почали виникати десь років через двадцять…
Поселили нас в приміщенні школи в спортивному залі. Прямо на підлозі розклали матраци. Трохи незручно, але не для студентів. Там більше, що умивальники і душ були поруч, правда з холодною водою. Та на це ніхто не нарікав. Куховарили наші дівчата поварихи теж на шкільній кухні, чим були дуже задоволені – газ, вода, каструлі і все інше було в повному комплекті.
Так як це було літо і досить жарке, то щоб вгамувати спрагу, ми в сусідньому гастрономі купляли різноманітні напої, як солодкі так і мінеральні. А тара для цих напоїв в той час була стандартна – скло. Звичайно, що тридцять душ, випивало в день мінімум по одній півлітровій пляшці. А цю тару почали ставити в одному з кутків спортзалу. І коли її там зібралося вже чимало, шкільний сторож, який слідкував за порядком, поцікавився, - Навіщо ви збираєте ці пляшки? На це питаннями ми відповіли теж, на нашу думку цілком логічно, що збираємось її здати в пункт прийому склотари. Ось тут вже здивувався сторож, - Ви що, їх повезете з собою в Україну?
Виявилось, що таких пунктів в Сургуті не існувало в природі з початку заснування міста. Як і в багатьох інших містах теж. Усе, що потрібно для життя завозилось сюди з «великої землі», а звідси качалася лише нафта і газ. Усі ці будинки були збудовані з привезених панелей, дороги з бетонних плит. Адже якщо в наших умовах асфальт щезав за рік, два, то тут за пару місяців. А все що ламалося, билося, чи ставало непотрібним – викидалося. Вже пізніше нашому здивуванню не було меж, коли за містом ми бачили величезні звалища. І це були звалища не з сміття, а з будівельних матеріалів, як от цементу в мішках, цвяхів в ящиках, віконного скла, плитки, сантехніки. І це все в упаковці, ціле і не розбите. Тут же нові мости до вантажних автомобілів, нові скати, запасні частини в ящиках, інструмент, бочки з невідомим вмістом, рулони ізоляційної плівки для обмотки трубопроводів. У це було неможливо повірити! Ці речі, вдома, можна було придбати лише по знайомству, переплативши значні суми. А тут вони валялися на звалищі в такій кількості, що це не сприймалося розумом… Але це була реальність. Один з наших студентів Ярослав Смушак, вирішив привезти додому рулон цієї ізоляційної плівки. Я не пам’ятаю розміру цього рулону, він був по висоті десь з метр і товщина – сантиметрів сімдесят та досить важкий. Він вирішив його засунути в наплічник, а для того щоб він помістився – почав відмотувати з нього плівку. Це ще було те видовище! Він відмотував і відмотував. Навколо вже було все завалене цією плівкою. А рулон в наплічник ніяк не поміщався. І йому таки це вдалося! Відмотавши десь з половину з цього рулону, він таки привіз його додому.
Пізніше вже не дуже здивувалися, коли помітили, що п’ятиметровий по висоті насип до одного з мостів через якусь притоку Обі, довжиною метрів двісті, насипаний з обломків бетонних панелей для будинків. І це був не єдиний міст місцевого масштабу. Напевне щоб збудувати один п’ятиповерховий панельний будинок, матеріалів та конструкцій на його будівництво завозилося з «великої землі», мінімум на два.
А забезпечення міста продуктовими і промисловими товарами було на висоті. Коли на «великій землі» відчувався дефіцит в усьому, то тут проблем не було. Овочі і фрукти, свіжі і консервовані з Болгарії та Угорщини, взуття і одяг з Чехословаччини та Польщі, меблі та техніка з Румунії та НДР. Чимало товарів було з капіталістичних країн. Одним словом достаток небачений. Багато людей працювало вахтовим методом. А багато вже постійно проживало у великих і менших містах регіону. Переважна кількість з них були українцями. Навіть був популярним анекдот про те, що Ханти-Мансійський автономний округ скоро перейменують в Хохло-Мансійський…
Як не дивно, але в Сургуті було і приватне одноповерхове житло, причому навіть двох видів. Було незвично побачити вулиці з дерев’яних хат з невеличкими клаптиками городів біля них. На щирому піску росла сяка-така городина і навіть картопля.
Буряну на городах не було, не росте! А картопля росте!
Іншим видам приватного житла в Сургуті був бало́к. Ми спочатку не розуміли, що це таке. В звичайних оголошеннях, які були розклеєні по місту, з поміж різного куплю-продам, дуже часто зустрічалося оте – бало́к. Згодом, що це таке збагнули коли побачили на власні очі. Виявилось, що це вагончик, або дерев’яний зруб, або велика бочка – пристосовані для житла, але обов’язково на санній основі. Вулиці з такого житла в своїй більшості виникали стихійно за принципом самоселів. Відбувалося це приблизно так. Хтось кмітливий і винахідливий знаходив зручну точку для під’єднання до електромережі і місце для встановлення цього балка. Поруч з ним вже інший притягував і встановлював свій балок і так починалась формуватися вулиця. В певну пору року по цій вулиці було не пройти не проїхати. Але в більшу частину року мороз і сніг. Звичайно, що там рідко де була вода, а нечистоти виливались прямо за балок, але це було власне житло. Не сподобалось – зачепив трактором чи машиною і потягнув в іншу частину міста. Місцева влада якось боролася з таким явищем, та судячи з кількості такого житла, не дуже наполегливо, адже потреба в робочих руках була значна, а забезпечити нормальним житлом швидко і всіх, не було змоги.
Для будівництва житла спочатку земснарядами з ріки Об намивався пісок, адже там скрізь болота і проїхати можна тільки тоді, коли замерзне. Після на цих площадках вбивалися залізобетонні палі. А вже на них робились фундаменти та будувалося в переважній більшості панельне житло. Чому панельне? Тому що так дешевше, адже все привозне. І для такого будівництва треба менше часу і робочої сили. Що цікаво – проекти для Сургута і для, наприклад Сімферополя, були однакові, хоч кліматичні зони дуже різні. Та це нікого не хвилювало. Місцеві запаси нафти і газу були здавалося невичерпні, тож про енергозатратність вголос ще не говорили. А брежнєвський лозунг, що економіка повинна бути економною, був лише тавтологією.
Після завершення будівництва житла і в більшості випадків вже після заселення, велися роботи по благоустрою та озелененню прибудинкових територій. Ось саме на озеленення і долучали студентські будівельні загони. Чому? Та просто в порівнянні з зарплатами на газонафтових родовищах за озеленення платили копійки і ніхто на ці сезонні роботи найматися не хотів. А ось для студентів ці роботи, та й ще з місцевими коефіцієнтами, були пристойними заробітками і не вимагали високої кваліфікації.
Озелененням називали процес укладання прибудинкової території дерном. Це в наших умовах вирівняли землю, засіяли насінням трави, полили водою і через пару днів готово, зеленіє газон – доглядай, поливай, скошуй. Для Сургуту ця технологія була неприйнятна з кількох причин. Місто будувалося на кількаметровому намитому піску. Насіння, якщо і проростало, то неодмінно гинуло, адже в тому піску гумусу не було. Та ще й вітер, який носив тим піском та насінням, немов в пустелі. Ще короткий вегетаційний період та сильні морози. Тому і придумали технологію з дерном, тобто на пісок вкладами вже шар газону за яким мали доглядати.
Якщо дотримуватися технології озеленення, то це досить клопітка і марудна справа. Зрозуміло, що укладанню цього газону передували підготовчі роботи. Адже двори біля будинків треба було звільнити від будівельного сміття, а площу вирівняти, тобто спланувати. Далі цей пісок треба було полити водою і втрамбувати, чи навпаки. Тільки після цього по шнурку, рівними рядами вкладався дерен певного одного розміру, чотири кутки якого треба було пришпилити до землі дерев’яними кілочками. Після цього цей газон треба було полити кілька разів водою, щоб не висох. Адже жара була до тридцяти градусів.
Зрозуміло, що цю технологію ніхто не витримував. Ну наприклад обходилися без трамбування, адже не було катка, та хоч саморобний з двохсотлітрової бочки ми таки зробили. Але це було більше для нормувальників, щоб не різав розцінку. Дерен вкладали не по шнуру, а на око. В цьому дійсно не було потреби, адже набувалися певні навички і якість не втрачалася. Обходилися без кілочків, так як дерен вкладали не кусками, а цілими стрічками, тобто рулонами, так як сьогодні облаштовують газони на футбольних полях. Та щоб дійти до такого рівня треба було спочатку набити багато гуль і заробити мозолі.
Для роботи виділили кілька об’єктів, інструменти, тобто лопати та граблі. Для перевезення дерну виділили вантажний автомобіль в армійському виконанні, тобто з відкидними лавками вздовж бортів. Таким чином можна було перевозити людей з об’єкта на об’єкт та на заготовку того ж дерну. Десь з тиждень пішло на організацію роботи та на налагодження процесу. Складність була у відсутності зв’язку, адже мобільників тоді ще не було і розкиданістю об’єктів. Тому потрібно було організувати роботу так, щоб всі були рівномірно завантажені роботою та матеріалами і щоб люди не простоювали та не байдикували. І тут треба було не те що крутитися, а навіть викручуватися. Так перед укладанням дерну треба спланувати під це ділянку. Дали заявку на бульдозер, а нам кажуть що зможуть його забезпечити лише днів через п’ять. Що робити? Знімаю людей з цього об’єкту і направляю на заготівлю дерну на запас, а сам шукаю бульдозер!
Ось тут і стало нам в пригоді львівське пиво, яке ми привезли з собою. Як і навчили нас старші товариші, ми буквально на другий день по приїзду на виділеному нам автомобілі, посадивши за кермо свого товариша, знайшли за містом місце де взимку рили якусь траншею. Викинутий поверх снігу торф надійно зберігав його від танення ціле літо. А скільки там цього літа. Тож ми в цей сніг і повтикали горизонтально все привезене пиво та старанно замаскували це місце. Скажу, що холодильник вийшов ще той. А пиво випускалося тоді не пастеризоване і зберігалося трохи більше тижня. Та в нашому холодильнику воно не скисало більше місяця.
Як виявилося – пиво в Сургуті було в страшному дефіциті. Місцевий пивзавод не могли побудувати вже впродовж п’ятнадцяти років і будівництву не було видно кінця. А привозного не було, скисало в дорозі. Що там було з вагонами рефрижераторами не знаю, але пива не було! Був кубинський ром, болгарський бренді, віскі, коньяки, горілка а пива не було! Тож вмовити роботягу, який працював на бульдозері на сусідньому об’єкті зробити нам послугу і спланувати площадку, не можна було вмовити ні за гроші, ні за випивку. Адже він заробляв чимало, а горілка не була дефіцитом. А ось за три, чотири пляшки львівського пива! За пиво він полишав свій об’єкт і гарував на нашій площадці пів дня. Тільки спочатку вимагав показати пиво, не вірилося! Бувало так, що люди з балконів кидалися яйцями, мішав їм гуркіт трактора відпочивати. А йому все ніпочім, бо на нього чекає приз! ПИВО!
Пізніше вже слава про наше пиво йшла попереду і нам з готовністю робили певні послуги бульдозером, грейдером чи навантажувачем. А з поливом укладених ділянок приходилося навіть стримувати ініціативу, щоб поливали тоді коли треба, а не тоді як захотілося пива! Та ми теж, щоб нас не розсекретила, зробили з ящика холодильник, щоб мати під рукою з десяток пляшок пива і не світитися зайвий раз виїздом до схованки. А спирт виявився менш ходовим товаром. Може раніше був дефіцит з горілкою, вже як були ми то дефіциту не було. Спирт ми переважно міняли на робочі рукавиці, взуття або продукти для кухні.
Коли з підготовкою площадок справа дещо налагодилася то заготівля дерну залишалася слабким місцем. Заготовляли цей дерен на березі річки, вручну. Лопатами нарізали квадрати певного розміру та складали стовпчиком. Важливо було не перемішати різні розміри, бо потім це дуже сповільнювало роботу при укладанні. Дерен, який утворювався тисячоліттями і мав товщину до п’яти сантиметрів, знищувався нами за лічені години. І сліди такого варварства, зроблені нашими попередниками , були скрізь.
Та хто над цим задумувався, як і те, що половина накопаного дерну просто пропаде, не приживеться, або буде знищена в дворах під колесами техніки. Головне накопати і вкласти!
Тож там, в таких же заробітчан ми підгледіли і ноу-хау. У них був зроблений плуг з горизонтальним ножем. Впрігшись вдвох в цей плуг, а один тримаючись позаду за чепіги, можна було нарізати стрічки дерну одного розміру будь якої довжини. Потім ця стрічка рубалася і скручувалася в рулон на таку довжину, щоб можна було підняти та завантажити в кузов автомобіля. А вже вкладати такі рулони було одне задоволення! Тож налагодивши з ними співпрацю, ми їх виручали своїм транспортом, вдалося більш менш налагодити процес заготівлі та укладання дерну. Після цього виявилось, що є трудовий ресурс, який можна залучити до виконання інших робіт. І це було необхідно, бо по моїм прикидкам похизуватися великими заробітками ми все ж не зможемо.
Це стало зрозуміло після закриття перших нарядів і підписання актів виконаних робіт. На одній площадці наша робота була знищена наполовину приватним транспортом жильців і від нас вимагали зробити її знову. Охороняти озеленені ділянки від вандалів ми не могли, а знищені треба біло переробляти знову і це не оплачувалося. Ходили такі байки, що раніше закривали наряди на шалені суми за якісь нереальні роботи. Наприклад писали - «Закат солнца вручну» чи «Разгон туч вилами» і ставилися суми з трьома, чотирма нулями. Мені ж, адже я був майстром загону, всі роботи та об’єми приходилося вигризати. Реально оцінюючи ситуацію, треба було шукати додаткові заробітки. І такі пропозиції були. Так з гаражного кооперативу просили засмолити покрівлю на значній площі за пристойну оплату. Та моє партійне командування було таким переляканим, що наважитись на це боялося. Були і інші пропозиції роботи і в хлопців було бажання, але…
Я не робив секрету від хлопців про стан наших справ. Старався їх інформувати про ті проблеми, які виникають в процесі закриття нарядів, що гроші з неба не посиплються, що потрібні як об’єми, так і якість робіт. Коли вдавалося відстояти та доказати обсяги виконаних роботи, вони раділи цьому не менше чим я. Головне, що ми були одною командою і вони бачили, що від них нічого не приховують і за їх спинами нічого не вирішують. А такі ситуації в будівельних загонах траплялися.
Потім появився у нас ще один об’єкт. Будували біля якогось ресторану підпорну стіну-квітник. Ця тумба була довжиною десь з метрів п'ятнадцять і по висоті з півтора метра і шириною з півметра, чи більше. Верх тумби – заглиблення сантиметрів сорок, куди мали засипати землю для квітів. Маючи минулорічний не аби який досвід бетонних робіт, я розумів, що на цьому об’єкті багато не заробимо, адже значний обсяг підготовчих робіт на які низькі розцінки. Збиваючи і встановлюючи опалубку, зіткнулися ще з одним явищем. Тумба перегороджувала звичні стежки пересування пішоходів. Замість того, щоб обійти її метрів з п’ять, народ з матюками і прокльонами дерся через опалубку. Особливо запам’яталася одна жіночка поважного віку з палицею. Незважаючи на те, що вона добряче кульгала, але таки здолала висоту опалубки, яка вже була залита бетоном.
Не знаю, чи стоїть ця стіна ще сьогодні? Сумніви маю через те, що бетон сказали трамбувати вручну, що збільшує пористість бетону. А ще в проекті був відсутній технологічний дренаж для відведення зайвої води з квітника. А враховуючи місцеві морози та наявність пор в бетоні і відсутність дренажу, цю стінку могло просто порвати. Та кого це тоді хвилювало. Там гроші викидалися на вітер і закопувалися в землю мільйонами.
Жити і працювати в такому великому місті було комфортно. Як не як цивілізація. Неділя у нас була вихідним днем. Гуляли містом. Ходили в кіно. Спілкувалися з цікавості з місцевими дівчатами. Ми були в своїй формі, тож були впізнаванні і цікавими для них. Нам теж було цікаво спостерігати, як вони в вечірній час, в коротеньких платтях без рукавів, не звертали зовсім увагу на комарів, які літали навколо голови, лише інколи повівши плечем чи ногою. Ми ж одіті в джинсові костюми, спілкуючись з ними, весь час розмахували руками і крутили головою та не могли відігнати цих комарів. В місцевих дівчат від укусу комара слідів не лишалося. А в нас одразу місце укусу припухало і страшенно свербіло. Але вдень, комарів майже не було. А за десяток кілометрів від міста починався жах, комарі атакували десятками, а гнус тисячами…
Та все ж було цікаво. Наприклад за весь час на очі попався лише раз вантажний автомобіль ГАЗ. Зате в дорожньому русі переважали великовагові чеські «Татри», німецькі «Магіруси», наші рідні КрАЗи, Вперше побачили величезні американські бульдозери «Катерпілери». Там все було величезним, гігантським і незвичним для нас.
Як наприклад озера в яких жила тільки одна щука чи суцільний килим з грибів в якомусь миршавому лісочку.
Розшукав я в Сургуті і своїх двох земляків з села, які я знав що поїхали туди на заробітки. По першому адресу я їх не знайшов, та мене переправили на інший, а з нього ще далі. Десь за п’ятою чи шостою адресою я таки розшукав їх в якомусь гуртожитку, що правда не застав, тож залишив записку. Через пару днів вони мене провідали. Їхньому здивуванню не було меж, що я їх розшукав за тисячі кілометрів. Поспілкувалися. Розказували як їм прийшлося виживати, що пережили. А там і справді життя не ціниться. Люди пропадали і ніхто їх не шукав. Поїхав і все… Вже пізніше, десь на початку двотисячних привезли «братки» тіло одного з них в село і то слава богу, що є могила…
Вже тоді з розмови я зрозумів, як вони виживали і чим займалися.
За кілька тижнів до закінчення нашого перебування в Сургуті, нас не очікувано переселили в недобудований дитячий садок в якому то і було, що стіни та панелі. Діватись було нікуди. Правда завезли ліжка які ми старалися розставити так щоб не потрапляти під міжпанельні шви, адже даху не було, а дощі періодично випадали. І одного разу таки дощ пішов і підняв нас на ноги. Адже текло не тільки з швів, а й з панелей. Добре, що не було затяжних дощів. На другий день всередині приміщень зробили з плівки натяжні стелі і так вийшли з ситуації.
А на наше місце заселили дівочий будівельний загін з педагогічного інституту м. Ішим Тюменської області. Є виявляється таке місто. Вони робили малярку і наводили марафет на якомусь пусковому соціальному об’єкті. Чи може вони теж жили в цій школі і нас рішили відселити подалі від гріха, я вже й точно не згадаю. Ми з ними і справді бачилися та навіть дехто зустрічався. Молодість є молодість, але часи, мораль і виховання були іншими. Запам’яталося, що командиром у них була симпатична дівчина, яка шикарно співала та грала на гітарі. Це вже не романтика, це казка – дівочий будівельний загін , пісні, гітара…
З одною з дівчат зустрічався і я, а потім ще з пів року переписувався. Одного разу після побачення я її провів до дверей школи і виявилось, що вони вже замкнені. Мабуть вже було досить пізно. Пробували достукатись, але де там… То ж я запропонував переночувати в нашому таборі… Було вночі вже доволі холодно, та і не дриготіти тут перед замкненими дверима до ранку. У нас теж вже всі спали. Тож ми навпомацки пробрались до мого ліжка і не роздягаючись вляглися та накрившись одіялом, зігрілися і міцно заснули. Вранці я прокинувся від того, що вже дехто почав галасати з додаванням ненормативної лексики. Спроба втихомирити хлопців, особливо після того як побачили хто в нас спить, спричинила ще більше галасу. Тож прийшлося і собі гаркнути, щоб привести їх до тями. Та невдовзі вже всі говорили пошепки. Та вона вже прокинулася теж…
Я збагнув це вже згодом, що ми в очах дівчат таки відрізнялися від їхнього оточення в кращу сторону. Тож вони були готові до серйозних стосунків. І один з наших бійців, студент з облікового факультету, дуже спокійний і врівноважений, таки одружився з однією з них. Вірніше вона його одружила. Приїхала потім в Тернопіль і їхати назад вже не захотіла. Як вона казала, - «другой мір»!
Час нашого перебування в Сургуті добігав кінця. Наряди були закриті, акти виконаних робіт підписані. Наряди виписувались на певних осіб і їм нараховувалась зарплати. По різних об’єктах вона була різна. Тож ми потім, як правило, всі ці гроші розділяли порівно між бійцями загону. На цей раз вийшло по 1150 карбованців. Хлопці були задоволені, та я не дуже, адже з тутешніми коефіцієнтами могло бути значно більше. В минулому році без коефіцієнтів вийшло по 1200 карбованців, але далися вони набагато важче. Приємно, що хлопці бачили і розуміли мою роль в вклад в їхній заробіток та відверто про це говорили.
Додому ми мали їхати поїздом, а це лише до Москва п’ять діб. Всі розуміють, що студенти повертаються з заробітків і якісь гроші таки мають. Тож щоб уникнути неприємностей дали своїм бійцям команду гроші зашити в труси, а на руках мати невеликі суми. Це трохи смішно, але було правильно. Всяке бувало. Та гроші нам видавали не великими купюрами, а пачками по п’ять карбованців. Тож припасувавши вертикально по дві пачки в труси, ми в тісних джинсових костюмах виглядали такими собі козаками з солідними атрибутами. Потім сміялися самі з себе.
В дорогу ми закупили продукти, а ще дівчата на кухні напекли та нажарили. Запаслися і горілкою. Враховуючи кількість днів в дорозі до Москви рішили що на плацкартне купе – 6 душ і на дорогу 5 днів ящика горілки достатньо. Може ще і після Москви буде. Тож в очікуванні поїзда ми на пероні склали гору з сумок, ящики і посуд з продуктами та шість картонних ящиків польської горілки - «Житня виборова», якої було в ящику 24 пляшки. Подали поїзд, ми розмістилися і …. Поїхали! Прощай Сургут! Додому!
В вагоні до Челябінська їхали лише ми. Звичайно, що почали святкувати, тим більше, що причина була і все необхідне теж. Були тости, були пісні, були танці. Ми дійсно могли розслабитися, зняти напругу трудового літа і нам ніхто не заважав. Провідниці, які вже бачили все і багато, спочатку були насторожі, та потім заспокоїлись. А на другий день, десь під обід до нас завітав директор вагону-ресторану, вірменин за національністю. Виявляється, що йому агентура повідомила, що пасажирами будуть студенти, які повертаються з заробітків. Враховуючи наявність такого контингенту, та ще й при грошах, він розпорядився зробити на кухні та буфеті відповідні приготування. Почекав день, половину другого, а в ресторані ніхто не з’явився. Тож він особисто прийшов, щоб нас запросити, пропадають же харчі. Зайшов і втратив мову… Він зрозумів, що влетів і заробітку в нього не буде. Пробував вмовити нас, навіть казав про якісь знижки, та де там! Ми теж садовили його за стіл, пригощали від душі і він дав нам спокій.
Ось тільки горілки нам хватило лишень до Челябінська, а не до Москви. Я й сьогодні дивуюся, як це стільки випили десь за дві з половиною доби по чотири пляшки на брата і не були мертвими бджолами. Відсипалися? Так! Мабуть стресове напруження таки давалося взнаки. Після Челябінська вже був у нас сухий закон.
В Москві переїхавши з Казанського вокзалу на Київський у нас було ще пів для до відправки поїзда. Тож зробили бійцям відповідний інструктаж щоб не ходили по одному, слідкували за часом та були на вокзалі за годину до відправки і пішли погуляти по Москві. Трохи зголодніли, тож пристали на чиюсь пропозицію зайти в якесь кафе та поїсти гарячого. Зайшли в перше ліпше, яке попалось по дорозі. Це була друга половина дня, неділя, але народу в цьому кафе чи то ресторані було небагато. Зайшли, вивчили меню і зробили замовлення і стали чекати. Приміщення було просторе, з місцем для танців та музикантів. Столики були розставлені рядами , але кутом до кута. Виходило так, що інші відвідувачі сиділи в тебе не за спиною, а ніби поруч по праву, чи ліву руку.
Звичайно, що ми звернули на себе увагу, як формою так і мовою. Дочекавшись замовлених страв та графинчика горілки почали трапезу. Замовлення в кожного було різне, виходячи з цікавості та фантазії. В когось в заказі були «мочёные» помідори. Помідори і справді виявились смачними, тож вирішили ще дозамовити. Один з наших, вже доїдаючи чи не останню помідору, стиснув її в зубах і вона цвиркнула… Та так що попала на відвідувача, який сидів збоку за сусіднім столиком з дамою. Напевне, що якщо б не було дами, то все б обійшлося вибаченням. Але не в цьому випадку….
Тож вислухавши вибачення він все ж піднявся, підійшов до столику і таким ввічливим голосом почав, - «Молодой человек! Разрешите я научу вас как кушать мочёные помидоры. Вот так надо. Берёте помидор в руку и прокалываете его вилкой. Вот и всё! Теперь можно есть и не бояться что он брызнет.»
Ми всі були загіпнотизовані його потоком слів і спочатку навіть оторопіли від того, що він зробив далі. А він по закінченню своєї тиради розмазав цим помідором нашому товаришу по обличчю і відійшов… Я одразу зрозумів, що може бути далі… Тож обхопивши нашого товариша руками старався вгамувати його порив гніву. Так, він зараз наваляє йому, але чим це закінчиться? В міліції нас обдеруть до нитки і ще й на поїзд можемо не попасти. Партійні колеги, ті взагалі шарахалися від подібних ситуацій… Тож спільними зусиллями вдалося загасити цю історію, осадок від якої все ж таки лишився. Та потім всі погодилися, що ця бійка і розбита морда цього москвича, могла нам обійтися дуже дорого і в прямому і в переносному сенсі.
На цьому наші пригоди закінчилися і ми благополучно добралися додому, всі цілими і здоровими, та ще й з непоганими грішми.
08.01.2020 р. м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860702
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.01.2020
Біля воріт святий Петро
В руках тримав ключі від раю,
Він бачив кожного нутро
І що на кожного чекає.
Він не питав імен і вік,
Обставини, причини смерті
І хто на що себе обрік,
У забутті, чи у безсмерті.
А тим, хто в пеклі, на землі,
Вже побували на Донбасі,
Єлеєм ставив на чолі
Відзнаку в новій іпостасі.
В небесне воїнство добра
Архістратига Михаїла
Їм стати в стрій прийшла пора,
Для боротьби потрібна сила.
І навіть там, на небесах,
Щоб зло назавжди подолати,
В собі здолати треба страх
І треба силу віри мати.
Вони на небі стали в стрій,
Бо вірять в нашу перемогу,
А ми втомились на своїй
Землі, отриманій від Бога!
Наш ворог скрізь і він усюди,
Не тільки кулями стріляє,
Вдає, що нас єднати буде,
Але насправді розділяє!
Пора прокинутись від сну,
Прийти до тями і прозріти,
Програємо не лиш війну…
І проклянуть нас наші діти.
03. 01. 2020 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=860122
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 03.01.2020
Скажи нам Петре на алаверди,
Свої вітання з Новим Роком.
Прозріння всіх разом не жди,
Але це буде – крок за кроком.
Ти віриш! Дай надію нам,
Щоб ми знайшли у собі сили
Разом здолати той бедлам,
Який самі і утворили.
Збагнули істину просту
Лишень тоді, як «лоханулись».
Ти був найкращим на посту,
Та ми від тебе відвернулись.
Потоки бруду і брехні
Накрили всіх геть з головою.
Тепер ми всі в однім човні,
Що управляється «слугою».
Які там карти і компа́с?
Команда неуків, без лоцій.
Веде на рифи блазень нас
В туман обкурених емоцій.
Не дай розбити човен наш,
Ми теж наляжемо на весла,
Покласти ша́башу шаба́ш,
Щоб пелена облуди скресла.
28. 12. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859520
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.12.2019
Дуже хочеться Катрусі
Гостювати у бабусі.
Там левада і садок,
За левадою ставок.
Там цвітіння дивоквітів.
Трав зелене розмаїття.
Сонечко, пташки співають,
В траві коники стрибають.
Їй цікаво у селі –
Там курчата і кролі.
А на грядці полуниця,
Що на сонці аж іскриться.
Ще росте в саду малина,
Абрикоси і ожина.
Є черешні, вишні, сливи.
А які бувають зливи?
Грім такий і блискавиця,
Лячно аж на це дивиться.
Льє, що з хати вийти годі,
Але при любій погоді,
Хочеться малій Катрусі
На гостини до бабусі.
24. 12. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=859031
рубрика: Поезія, Казки, дитячі вірші
дата поступления 24.12.2019
Ну, що зебіли? Не прозріли досі,
Бо бродить в голові з «плюсів» лайно?
І в поміч думці пальцем крутиш в носі,
«Слуга народу» дивлячись кіно.
Пора той палець всунути в гузицю,
Чим думаєш, то там і копирсай!
Ти ж «по приколу» і «нема різниці»,
Тож пальця того, там собі зламай.
Зробили разом, як і вихвалялись,
Нагнули раком, ще нагнуть не раз,
А ви на що придурки сподівались,
Що манна з неба упаде на вас?
Здолали вже епоху зубожіння?
Тарифи, ціни стрімко лізуть вниз?
На патріотів почалось гоніння,
Ригнеться кров’ю нам ще той Париж.
Вони прийшли щоб землю розпродати,
Змінити курс з Брюселя до Кремля.
По міліметру будуть розвертати
Щоб не втекла з під ніг ота земля…
Немає сил і слів, дивіться далі,
«Сватів», «Слугу», «Квартал» і ті ж «плюси»
Флешмоб із грою хером на роялі
На Новий рік в гідранта попроси!
15.12. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=858026
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 15.12.2019
Після останніх виборів Президента США Дональда Трампа в країні і досі не вщухає скандал щодо ймовірного втручання Московії у виборчий процес.
Пишу про ймовірне втручання, бо триває слідство і слухання в Конгресі. Та на мою думку воно буде безрезультативним. Не зможуть штати визнати, що обрали президента за "сприяння" Московії*, адже це визнати слабкість демократичних інститутів, бездіяльність державних органів та повний провал в роботі спецслужб.
Та цілком очевидно, що хакерські атаки на виборчий штаб демократів, розкриття листування та інших документів, інформаційні вкидання компромату через соцмережі, призвели до зниження рейтингів їхнього кандидата і перемоги Трампа. Тож недарма в Кремлі після його перемоги пили шампанське.
Та сподівання московитів не виправдались. Бо в США вибудувана така модель влади, яка не дозволить президенту діяти на шкоду інтересів країни щоб віддячити якимось чином за сприяння в його обранні. Та і визнати це теж є недопустимо.
Але я хотів би висвітлити це питання під іншим кутом зору. Адже якщо Московія зуміла вплинути на результати виборів в країні з якою не має сухопутних кордонів, з якою не воює, де усталена демократія, іншомовний інформаційний простір, то…. Так! Саме так! В українські вибори Московія не просто втручалася, вона їх фактично провела за своїм сценарієм. Та про втручання Кремля в українські вибори мовчать всі, як всередині України так і за її межами.
На перший погляд вибори в Україні в умовах війни пройшли цілком демократично. Але чомусь ніхто під час виборів, та і після, не захотів вголос говорити про війну в інформаційному просторі України, яку вела і продовжує вести Московія.
Ще напередодні майбутніх виборів в Кремлі говорили, що їх влаштує будь який президент України, окрім Порошенка. Вже з цих заяв було зрозуміло, що їх не влаштовує проукраїнська позиція президента та курс України на європейську інтеграцію та вступ в НАТО. І що б там сьогодні не говорили, саме з його участю були зірвані плани Московії по створенню Новоросії, відроджено збройні сили, забезпечено міжнародну підтримку України з боку європейських держав та Америки і введено економічні санкції проти Московії.
Саме при Порошенкові було започатковано реформування поліції, армії, медицини, освіти, банківської та судової системи… Зрозуміло, що ці реформи не могли миттєво призвести до відчутних змін, покращення економіки і інвестиційного клімату, зменшення рівня злочинності та корупції, підвищення якості життя. Тому і не дивно, що лунало багато критики. Адже нас не влаштовував сам темп і нерішучість в проведенні реформ, помилки в кадровій політиці, корупція. Та всю складність цих реформ і шалений опір їх проведенню стало зрозумів дещо пізніше, на прикладі надання Вселенським патріархом Томосу про автокефалію Православної церкви України. І цей спротив, навіть після підписання Томосу не зменшився, а демарш Почесного патріарха зайвий раз показав наскільки це складний процес. Такий же спротив реформам, якщо не більший, діє і в суспільстві.
Тож ніхто не хотів задуматись, що усі ці зміни і реформування проводяться під час кривавої війни з Московією і таку ж агресію вона проявляє на економічному, політичному, культурному та інформаційному фронтах і за умови в рази більших ресурсів та можливостей на повну використовуючи потенціал своїх спецслужб. А на війні як на війні, використовуються всі методи, включаючи шпіонаж, дезінформацію, вбивства та диверсії. Зрозуміло, що Московія по максимуму використала свої ресурси, щоб вплинути на результати президентських виборів в Україні.
Як це не дивно виглядає, але в умовах війни в Україні відкрито діють політичні партії, видаються газети, працюють інформаційні агентства та телеканали, які ведуть свою роботу в інтересах Московії. Саме тому, на шостому році війни з Московією в якій загинуло понад 13 тис. наших громадян, а десятки тисяч було поранено і стали каліками, лише 68% опитаних українців вважають Московію агресором. Про це свідчать результати опитування, проведеного Соціологічною групою «Рейтинг» у період з 21 по 25 вересня 2019 р. Ставлення до цього питання має виразні регіональні і електоральні відмінності: якщо на Заході і в Центрі не менше70% вважають Московію агресором, то на Півдні таких – половина, а на Сході – 40% ( тут 47% протилежної думки). Серед симпатиків партії «Опозиційна платформа – За життя», дві третини не вважають Московію агресором! Ви можете уявити щось подібне в Радянському Союзі чи в суспільстві країн антигітлерівської коаліції під час Другої світової війни?
Особливо активно та ворожо велася пропаганда через соціальні мережі в інтернеті де були створені спецслужбами ворога десятки груп і тисячі акаунтів ботів, так звані ботоферми. Прикриваючись українською атрибутикою та патріотичними гаслами вони поширювали фейки і брудну брехню в інформаційному просторі. Керованість цієї інформаційної атаки була виразно помітна. Наведу лише два приклади. Так в інтернеті була поширена інформація про те, що Порошенко нібито єврей у що майже всі повірили. Та коли в президентську боротьбу включився Зеленський, у якого справді є єврейське походження, ця інформація в інтернеті про Порошенка, раптом щезла. Чому? Та тому, що видаючи першого за єврея, не можна було замовчувати це про другого.
Другий яскравий приклад, це коли кандидат Зеленський запропонував здати кров на аналіз. В інтернеті так довго поширювали фейк про Порошенка-алкоголіка, що навіть у виборчому штабі Зеленського у це повірили. І коли Порошенко здав коров на аналіз, а претендент спасував, щоб не виявити можливі сліди наркотиків, в інтернеті ця тема враз теж щезла. Адже говорити про фейкову пристрасть до алкоголю одного, це давати одразу опонентам можливість говорити про вживання наркотиків іншим. Тож, щоб не давати народу привід для роздумів, ці фейки з інтернету прибрали і на сьогодні в стрічці новин їх вже давно немає.
Всі спроби звести до мінімуму вплив цих структур та інформаційних ресурсів сусідньої держави, викликали спротив і різку критику як всередині України, так і на міжнародному рівні. Одразу розганялися хвилі про утиски національних меншин, дискримінацію за мовною та релігійними ознаками, наступ на свободу слова і т.п. Західні партнери, захищаючи принципи демократії, не хотіли розуміти, що в Україні іде війна і держава повинна дбати про свою безпеку, в тому числі і інформаційну.
Не хочеться говорити про якусь узгоджену діяльність між Московієї і ( не піднімається рука написати українським, адже у нього три! громадянства) олігархом Коломойським на минулих президентських виборах, але їх інтереси повністю співпали. І як тут не згадати відомий вираз Ліни Костенко: «Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів».
У всіх на пам’яті перипетії цієї виборчої боротьби, яка була побудована не на конкуренції передвиборчих програм кандидатів, а на боротьбі усіх проти Порошенка. Політтехнологами були визначені больові точки суспільства в умовах війни – малі пенсії і високі тарифи, корупція і зловживання владою. На голови електорату з екранів телевізорів, шпальт газет, соціальних мереж вилилось стільки негативу, тенденційно викривленої інформації і брехні, що в неї повірили і як результат обрали настільки непрофесійного президента і владу, що аж тепер починаємо прозрівати та дивуватися своєму вибору. Та ще більше хвилює те, що до найближчого оточення президента попали люди з темним минулим, промосквитською орієнтацією і які працюють не на Україну. Їхні намагання змінити політичний та економічний курс країни, наступ на свободу слова і принципи демократії, прийняти умови миру, які вигідні Московії, викликають небезпідставну тривогу.
Тому й не дивно, що навіть після програшу на виборах, Порошенко для Московії та нової влади залишається ворогом номер один. Адже започатковані реформи в економіці та державному управлінні, відбудова армії, створення автокефальної Православної церкви України, зміни в свідомості суспільства і закріплення в Конституції курсу країни на Європейський союз і НАТО є визначальними і створюють передумови для подальшого поступу і розвитку країни. І сьогодні тільки громадянське суспільство може примусити владу дотриматись визначеного курсу розвитку країни та не перейти за так звані червоні лінії.
Неможливо виграти війну на полі бою, програвши інформаційну війну за мізки людей. І останні переговори в нормандському форматі це знову показали. У влади немає чітко визначеного плану дій і відсутня комунікація з суспільством. Натомість ворог нав’язує нам та і світовій спільноті інформацію про те, що у нас громадянська війна, а Московія не агресор, а миротворець і захисник «рускоязичного насєленія». І якщо в Україні майже третина населення в це вірить то, що тоді вже говорити про світову спільноту.
На жаль в України не вистарчило сміливості та рішучості піти шляхом країн Балтії та якщо не звести до мінімуму, то принаймні значно послабити політичний і інформаційний тиск з боку Московії, точніше агресію. Та скористатися їх досвідом якщо не повністю, то хоча б певними елементами, ніколи не пізно. А він полягає в тому, що Естонія, Литва та Латвія прийняли пакет законів про те, що вони були окуповані Радянським Союзом, правонаступником якого є Московія. А Україна була теж окупована ще на двадцять років раніше і наслідки цієї окупації були набагато трагічніші.
Це дало їм підстави не надавати громадянство тим особам, які не народилися на території цих країн і не володіли національними мовами. Їм видавався паспорт не громадянина. До цієї категорії належали перш за все військові та члени їх сімей, працівники спецслужб, а також військові пенсіонери, які масово обирали після закінчення служби своїм місцем проживання Прибалтику. До речі і Україну теж! Вони становили майже половину населення цих країн. Тож на підставу закону про окупацію вони були позбавлені права обирати і бути обраним до органів влади. Це дало змогу цим країнам проводити національну, державницьку політику та не стати сателітами Московії.
В гуманітарній сфері було запроваджено обов’язкове вивчення національних мов на всіх рівнях та використання у всіх сферах життя. І проти істерики Московії про закриття російських шкіл, контроль інформаційних ресурсів, утиски москворотих в плані обмеження громадянських прав у них є залізобетонний аргумент – ми були окуповані і проводимо політику деокупації. І з боку міжнародної спільноти до них не виникає ніяких питань ні в плані утисків національних меншин, ні в плані порушення громадянських прав.
Зрозуміло, що відсутність мовного бар’єру та незахищеність інформаційного простору робить Україну більш вразливою в інформаційній війні. Тож Московія, досягши поставленої мети на президентських виборах, вже на виборах до Верховної Ради змогла закріпити свій успіх та провести промосковськи налаштовані сили, як у складі опозиційної партії, так і у складі парламентської більшості. Тепер з їх допомогою робляться спроби змінити вектор розвитку України.
Результат від інформаційної війни і втручання у виборчі процеси в рази ефективніший і менш затратний та помітний ніж відкрита збройна агресія. Виявилось, що електорат готовий проковтнути і повірити будь якій брехні, не здатний думати, критично мислити та аналізувати. В людей відсутня історична пам'ять та відповідальність за збереження держави. Ми навіть приблизно не можемо собі уявити, які ресурси задіяні проти нас в цій боротьбі, численної агентури у всіх сферах діяльності нашої держави. І сьогоднішні судові процеси проти безпосередніх учасників війни, бойових генералів та і п’ятого Президента є проявом діяльності цієї агентури, продовженням неоголошеної війни і помстою Московії за зрив планів по знищенню України.
Україна, яка вистояла у відкритому збройному протистоянні, отримала міжнародну підтримку і створила антикремлівську коаліцію, сьогодні терпить репутаційні втрати та програє на інформаційному фронті як через бездіяльність влади, так і через її непрофесійність і недолугість.
І цей програш може мати трагічні наслідки в боротьбі за свідомість людей і за незалежність.
* Московію на Росію перейменував Петро 1 в 1721 році, вкравши таким чином спочатку назву, а потім і історію. Та по своїй суті вона залишилася Московією. Тому цю історичну назву і слід було б вживати.
11. 12. 2019 р. м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857658
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.12.2019
І знову вбили! Чуєш Боже! Знову!
На цей раз в Бахмуті убили українця!
Не за язик звіриний, а за мову!
І серце люттю повниться по вінця!
Та це, за мову, не єдине вбивство,
Десятки жертв уже, та навіть сотні.
Коли і хто зупинить це безчинство,
Чи будуть вбивці скарані мерзотні?
«Какая разніца?» А «разница» разюча!
Я ще не чув щоб за кацапську вбили!
То ж знову в сім’ях виросте покруччя
Де українське в зародку згубили.
То ж як нам поруч з цим поріддям жити?
На суд небесний годі вже чекати!
То ж доки мовчки будем хоронити?
Убитих кров волає до відплати!
07. 11. 2019 р.
https://www.obozrevatel.com/ukr/society/kozhnogo-ukrainomovnogo-v-zhitti-bili-za-movu.htm
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=857262
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 08.12.2019
Щодня зебілам дивлюся в їх очі,
Щоб хоч би іскру розуму знайти!
То звідкіля в нас того потороча
Взялося стільки? Як відповісти?
Оте тупе, безмозгле і байдуже,
В любу готове вірити брехню.
На виборах нас садить у калюжу,
Купившись на словесну маячню.
Було, ця більшість, нам обрала зека,
Тепер за блазня дерли горло всі.
Коробки черепної впала дека,
Коли він грав на сцені без трусів.
Десь ділися зелені аватарки,
Якими був заліплений фейсбук.
І щезли ті, хто брав мене за барки,
Як швидко впав із більшості клобук?
Скоренько зняли, щоб не виділятись,
Щоби ніхто за вибір не картав.
Ідіть тепер до церкви сповідатись,
Бо гріх страшний на душу кожен взяв.
А так раділи своїй перемозі,
По дурості, наївній простоті,
Могильну яму вирили небозі,
Віддали Україну гопоті.
Ви ж неукам вручили цю державу,
Які ведуть до програшу в війні.
Хотіли ману з неба і халяву,
Натомість всі, по горло, у лайні!
В лайні усі, хто були «за» і «проти»
Хто участі у виборах не брав.
Коли становить більшість ідіоти,
Подякуй Богу, що таким не став.
І попроси щоб сили дав, наснагу,
Полеглих душі звуть на боротьбу.
Ми маєм віру, волю та відвагу,
В крові ворожій змити цю ганьбу.
23.11. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=855673
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 23.11.2019
Тепла хвиля нахлинула в душу
І сльоза покотилась з очей.
Я пів ночі думками ворушу
Наче купою старих речей.
Речі ці уже вийшли із моди,
Та вже стали мені замалі
І витягую карти з колоди
У якій лиш одні королі.
Не знаходжу туза, щоб побити,
Та весь козир у тебе в руках.
Було важко тебе розлюбити
І складати пасьянс по ночах.
Він не склався. Даремні ці спроби,
Телефонні розмови, дзвінки.
Тож не дуже тепер до вподоби
Знов гортати життя сторінки.
Та їх пам'ять ще держить у собі.
Викладає буває у снах,
У яких ти постійно в жалобі
І напрузі, як зляканий птах…
14.11. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854737
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.11.2019
Війська відводять? Чи військо відступає?
Позиції здаємо ворогу на втіху…
Ще далі більша нас ганьба чекає,
Зробили з України лігу сміху!
Чому ще більша? Бо капітуляцію
Нам подадуть, як нашу перемогу!
Зебілами зробили цілу націю,
Надівши блазню миротворця тогу.
Чотири рази він уникав призову
І тішив грою членом на роялі…
Про що і з ким він вестиме розмову,
Коли привик кривлятися в кварталі.
Ганебний відступ, поволі, крок за кроком,
Кричати будуть, що це кроки миру!
Так не хотів би стати я пророком,
І закликати братись за сокиру.
«Добра не жди» – попереджав і звав Тарас, –
«Обух сталить та … вигострить сокиру»!
Бо ворог знову приспати хоче нас,
Проснемось без землі, свободи, миру…
13.11.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854563
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 13.11.2019
Слова, слова… Здається, що там ті слова,
Разом поєднанні в єдине ціле звуки…
Але насправді мова – вежа вікова,
Яку впродовж віків плекали предків руки.
Дає ця вежа змогу бачити весь світ
І нашу велич мови світ теж споглядає.
Її фундамент має кілька тисяч літ
І в сиву давнину історія сягає.
Талановитим зодчим-пращурам в той час
Ще зброю випало в руках тримати вміло.
І те, що зводили впродовж віків для нас,
В кривавих битвах вберегти таки зуміли.
Її не знищили ні ядра ні шаблі,
Царів московських заборони та укази.
Так мова міцно вкоренилась на землі,
Що стала оберегом та дороговказом.
Творіння пращурів наш коштовний спадок,
Його нам випало плекати, боронити.
Формує мова для нас світопорядок,
Це є душа народу, без душі не жити.
09.11.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854446
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.11.2019
В твариннім світі вожаки –
Розумні, сильні звірі.
Відбір природній там таки
Присутній в повній мірі.
Слабак ніколи у вовків
Не стане старшим в зграї!
Ті не потерплять чужаків,
А ось в людей – буває…
Війни криваве щеплення
Не вберегло від дурі.
І вибрало населення
Нам телепня в натурі.
Самозбереження інстинкт
Забули чи приспали,
Коли ганебний цей вердикт
Нам, дурням, навязали.
Чим думали? Чи думали?
Нема кого спитати!
Частина вже прочумались,
Крім тих котрі із вати.
Піднімуться на боротьбу
Найкращі з кращих знову.
І кров’ю змиють цю ганьбу
Та не допустять змову.
А більшість вкотре мовчазна,
Що крові так жахається,
У тім, що кров, це їх вина,
Ніколи не признається…
06.10.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=854098
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.11.2019
Повернуться! Лиш тільки не усі
Обняти зможуть матір чи дружину.
Не всі сліди залишать по росі,
Не всі розкажуть казку на ніч сину…
По небу хтось повернеться в свій дім,
Та рідних обійняти вже не зможе…
Хай вічна пам'ять буде їм усім,
Дай сили горе пережити Боже!
Війна їх душі обпекла вогнем,
Тепер вони назавжди вже солдати.
І біль від втрат не щезне з новим днем,
Їх довго будуть ще з війни чекати.
А діти в небі поглядом своїм
Шукати на хмарині будуть тата…
Незрозуміло зовсім буде їм, –
Чому ніколи він не зайде в хату?
Чому портрет із стрічкою навскіс?
Свічки, лампадка, мамина молитва…
Чому так часто очі повні сліз,
А сиротинка – слово наче бритва?
Таких дітей в країні тисячі!
Лишень любов їм може дати крила.
Хай з ними Янгол буде на плечі,
Батьків полеглих передасться сила.
За їх страждання, сльози матерів
Горіти в пеклі клятим московитам!
Кривавих там, рашистів-упирів,
Давно чекає сатана і свита.
29.10.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=853035
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 29.10.2019
Святі все бачать, бачить Бог,
Кортить дізнатись преЗЕденту,
Тому запитує, – Я Лох?
І це є істина моменту!!!
Страшна ця правда наяву,
Бо лоха обирали лохи!
Вручили блазню булаву
І не задумались нітрохи!
Бо мізки там і в тих, що тут,
Хто обирав, кого обрали,
Цей реквізит, чи атрибут –
Їм при народженні не дали!
26.10.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852750
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.10.2019
Горить на Сході і палає,
А в Центрі йде процес гниття…
І хор Вірьовки нам співає
Яке на верх спливло сміття!
Якби не хор, з-за тої хати,
Ніхто би бучу не підняв!
Бо ж можна термос пригадати,
З порноактрисою зрівняв…
Що ще потрібно щоб збагнути
Для чого цей проект – Квартал?
Щоб меншовартість впиханути
Через паршивий серіал!
Щоб пам'ять знищити, культуру,
Посіять в душах гниль і цвіль,
Хохляцьку ширити натуру,
Щоб ріс на ниві лиш кукіль.
Хохли сміються, аплодують.
Тупим і примітивним жартам.
Та смороду гниття не чують,
Їм би поржати і пожерти!
21.10.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=852210
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 21.10.2019
Я в очереті сів на карася,
Закинув вудочку і став чекати кльову.
Аж тут з’явилась …, гола геть уся,
Русалонька і кличе на розмову...
Від слів, принад відразу занімів,
Мене заціпило, заклинило, скувало!
Лиш очерет по змовницьки шумів
І серце в грудях дико калатало.
Стиснуло горло, пересох язик,
Коли по стегнах, грудях бігали очиці…
В штанах узявся звідкілясь свічник
І ті по шву тріщали на сідниці...
Зачарувала! Бачу, що попав!!!
Та раптом все в єдину мить взяло та й щезло...
Заснув і в воду з стільчика упав…
Тож додивитись сон вже не повезло…!
14.10.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851437
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 14.10.2019
В руках тримаю пригорщу землі,
Яка ввібрала кров і піт і біль…
Татар набіги, ляхи, москалі
На землю нашу перлись звідусіль.
Якщо її стиснути в кулаку,
То з неї кров людська зацебенить,
Стече струмком і виповнить ріку,
Червоним Чорне стане море вмить.
Впродовж віків, впродовж тисячоліть
Вона вбирала кров, як наче воду.
Вдалося в битвах пращурам зуміть
Відвоювати землю і свободу.
Тому тепер для нас вона свята,
Це наша годувальниця і мати.
Та криворіжська каже гопота,
Що має право нею гендлювати.
Ті, хто її загарбати не зміг,
Тепер придбають землю за дола́ри.
Нащадки тих, хто у борні поліг,
Отримають два метри, не гектари…
14.10.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=851375
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.10.2019
Гидливо Сара розкрошила хліб
І кинула на землю біля трапу…
Ніхто з державних, керівних осіб
Не приструнив єврейську стару шкапу!
Нам і всьому показала світу,
Манірно так обтрушуючи пальці,
Що від часів Старого Завіту
Для них ми гої і неандертальці…
Вважати так даємо їм підстави,
Цим виборчим і прикрим інцидентом.
В реаліях єврейської держави
Ніколи гой не стане президентом!
09.10.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=850974
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 10.10.2019
Піднесла у пригорщі води,
Я пив та цілував долоні.
Не було й сліду від біди,
Хоч кров вже гупала у скроні.
Гадав, що це від перевтоми,
Від бігу серце калатало.
Вода холодна, до оскоми,
Аж мову зразу одібрало.
Ти розсміялася і бризки
Із рук стріпнула мені в очі,
На волю рвались груди з блузки,
Я бачу це у снах щоночі.
21. 09. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848910
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 21.09.2019
Кругом лунало, – Вальцман! Вальцман!
Хоч Порошенко не єврей!
А ось Зеленський – таки Зельцман!
Та всім заціпило! Агей!
В Кремлі змінили методичку,
Бо вже досягнуто мети.
Провели ботам перекличку,
І враз змінилися пости.
Немає розуму – не купиш!
Чого ж я бідний – бо дурний!
І вкотре на граблі наступиш,
Бо голова – двір прохідний!
На жаль, коли немає тями,
Дурницю втюхають любу.
Тепер з зеленими шмарклями
Терпіть цей сором і ганьбу.
16. 09. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848497
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2019
Кохання знов торкнулося душі.
Кров забурлила, ринула по жилах,
Слова самі складаються в вірші,
Вірші із слів, які ти говорила.
Я слухав їх і вражений мовчав.
Твоя рука в моїй руці тремтіла,
А хвилі набігали на причал
Про щось із ними галька шепотіла.
Твій голос в душу, серце проникав.
Я подих відчував і запах тіла,
Він полонив мене, зачарував,
А трунок губ, як вишня переспіла.
Гучніше серце билось за прибій,
Першило в горлі і в душі щеміло.
Від хвилювання був я сам не свій
Від почуттів усе єство горіло.
Червлений місяць виглядав з-за хмар,
Цікавість стид таки перемагала.
Я з твоїх губ збирав отой нектар,
Яким мене навік причарувала.
16. 09. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848407
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2019
Дивлюся на провладну вертикаль
І дуже хочу щоб я помилився,
Що їм сценарій не писав москаль
І це лиш сон, який мені наснився.
Так ось про сон, – наснилося мені,
"Зелена" влада зраджує країну!
Поволі дуже, але день при дні,
Здають потроху і ведуть до згину.
Ганебний хочуть підписати мир,
Прийняти всі принизливі умови.
Веде нас до поразки дезертир,
Такий сценарій і деталі змови.
В холодний піт кидало у вісні
Від того, як убивць амністували…
І вибори провели по війні,
Які до влади вбивць делегували…
А далі більше – Основний закон
Міняти стали ворогам на втіху.
Для цього в них не було перепон
Бо ми зробили з Ради Лігу сміху.
Від цього жаху десь подівся сон
Заснути знову вже не довелося…
Щоб не пророчим став Армагеддон
І сновидіння моє не збулося…
Армагеддон – запозичене з івриту, і означає «гора Мегіддо», або «гора збору військ». Дехто пов'язує цю назву з фінальною війною між злом і добром, а в ширшому значенні, з апокаліптичним знищенням, як, скажімо, ядерною катастрофою.
14. 09. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=848196
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2019
Мову на хліб не намажеш, –
Ляпнула телеведуча!
Що тут придурочній скажеш? –
Ст-рво продажне! Покруччя!
02.09.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846909
рубрика: Поезія, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 02.09.2019
Майдан безмовний… В білих кольорах,
Такий чужий від фальшу, лицемірства,
Бездушним став, хоч в рідних прапорах,
Заціпенів від пафосного дійства.
І серце краяв невимовний біль,
Нудотно все, прилизано, не щиро.
В людей, яких завезли звідусіль,
Було в душі буденно все та сіро.
Та зовсім інше – Марш Захисників!
Йшли ветерани, ампутанти, вдови,
Сльозило від протезів і візків
І були зайві пафосні промови.
Смерті не раз дивилися в вічі,
Побратимів своїх втрачали в бою,
Тож народ, що стояв на узбіччі,
Їм щиро виказував вдячність свою.
І «ДЯКУЮ!!!» – лунало від душі
Воно звучало не одну годину!
Це важко передати у вірші,
Як віддавали вдячності данину.
Лилися сльози, вдячність, співчуття,
Лунало «Слава…», оплески невпинні,
Духовна єдність, душ людських злиття,
Народу єдність, мов зв’язки родинні.
Коли потік цей влився на Майдан,
Той враз ожив, набравши знову сили.
Не до душі йому був балаган,
Яким парад військовий замінили.
Майдан людьми наповнився ущент,
Горіли очі і душа щеміла…
До них не приєднався президент,
Але спільнота цього й не хотіла!
31. 08. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=846770
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2019
Роздумуючи над підсумками візиту Прем’єр-міністра Ізраїлю до України, згадалося гасло українських підприємців і торговців Галичини у 1920-1930 роках «Свій до свого по своє», під яким боролися за клієнта в умовах чужої держави. Саме так в умовах польської окупації єдналися і боролися українці щоб вижити і зберегти свою ідентичність!
Це був перший візит політика такого рангу після того як президентом України було обрано В. Зеленського. І нікого особливо не здивувало, що це був саме Бінямін Нетаньяху. Адже це дійсно прилетів з візитом – «свій до свого»! А ось чи «по своє», це вже великий знак питання. Мені здалося, що «по чуже»!
Не буду розписувати, які свої політичні питання прем’єр-міністр Ізраїлю вирішував напередодні майбутніх виборів і які дивіденди він здобув в очах своїх виборців. Мене турбує, що здобули ми, а чи можливо втратили. Похвалитися, виявилось, нічим. Навіть при вшануванні пам’яті жертв трагедії Бабиного Яру виникало підсвідоме питання, – чому Ізраїль відмовляється визнати голодомор в Україні 1932-1933 років геноцидом українського народу. Виходить якесь однобоке вшанування жертв і неоднозначна цінність людського життя. Загибель п’яти мільйонів євреїв під час другої світової війни це голокост, а семи мільйонів українців від штучного голоду, лише впродовж року, це не геноцид!?
Зачепило, що під час візиту «делікатно» обійшли тему військової агресії Московії, анексію Криму та частини Донбасу, звільнення політичних заручників і полонених. Не прозвучало жодних заяв з цього приводу. Ізраїль не захотів приміряти на себе роль посередника та миротворця, як і поділитися з нами військовими технологіями та озброєнням навіть за гроші.
Питання зони вільної торгівлі виявилось великою булькою. Адже ця угода була підписана ще раніше і навіть ратифікована Верховною Радою. Тормозом є якраз ізраїльська сторона, яка обіцяє її ратифікувати саме після виборів. І слово «обіцяє» є тут ключовим. Нас вже нагодували подібними обіцянками, наприклад при підписанні Будапештського меморандуму.
Підписали додаткову угоду по співробітництву в сільському господарстві. Що вона нам принесе, поки що зовсім не зрозуміло. Але в зв’язку з тим, що оточення Президента має намір торгувати українською землею, це вже може нести потенційну загрозу. Адже без вигоди для себе ця нація і кроку не зробить.
Виглядає дивним підписання угоди про підготовку в українських вузах спеціалістів з вивченням івриту і відповідно в ізраїльських з вивченням української. Ви можете повірити що лікар з Ізраїлю приїде працювати в Україну, коли звідси свої їдуть? А ось наші спеціалісти в Ізраїль поїдуть!
Виходить, що ми за свої кошти будемо готовити дипломованих спеціалістів для ізраїльської економіки і вони таки «зробили нас разом».
Та вишенькою на торті є обіцянка ратифікувати пенсійну угоду за якою Україна буде платити пенсії, соціальні виплати інвалідам та ліквідаторам аварії на ЧАЕС – євреям, які проживали на території України і виїхали в Ізраїль після 1991 року. Для економіки Ізраїлю ці кошти зайвими не будуть, а ось в нашому Пенсійному фонді дірка збільшиться, як і в державному бюджеті. Така щедрість під час війни та при наявному зовнішньому боргу є неприпустимою.
Ще дивнішою виглядає досягнута домовленість відвідати Зеленським столицю Ізраїлю Єрусалим, який визнали столицею лише США та Румунія. Таки візит спричинить збурення в арабському світі та не зрозуміють в Європі, де столицею далі вважають Тель-Авів і там розташовані всі дипломатичні служби. Тож від такого візиту може бути більше шкоди чим користі.
Підсумовуючи викладене можна прийти до висновку, що «вони таки зробили нас разом» і це був візит – «Свій до свого по чуже, тобто наше»! Ще пару таких візитів і знову підемо по світу з витягнутою рукою та прийдеться просити допомоги Міжнародного валютного фонду, випускати додаткові євробонди, за які будуть розраховуватися наші діти та внуки.
Насправді в держави Ізраїль є чому вчитися. Адже з часу його заснування в 1948 році, він постійно живе в стані війни з сусідами. і за сімдесят років його жителі не втомилися від війни, на відміну від нас. В стані війни, не маючи природніх ресурсів, вони створили з нуля потужну, високотехнологічну економіку, сільське господарство в пустельному кліматі, а не розбазарили, порізали та розпродали. Створили ядерну зброю, а не позбулися її, як ми. Відродили мертву мову - івріт, а ми хоронимо живу - українську. Захищати державу Ізраїль це честь і обовязок всіх громадян і там нікому на думку не спаде ховатися від призову. Вони знаходять військових злочинців по всьому світу та карають їх смертю. Там неможливе перебування у владі ворогів держави, існування антиізраїльських медійних ресурсів, а в нас....?
Та цікаво ось що! В Ізраїлі арабське населення складає десь біля 20 відсотків, це як в нас руских, а євреїв в нас взагалі лише 0,02 відсотка. Тож, чи досяг би Ізраїль таких висот, якби в Кнесеті арабів-депутатів було біля 50 відсотківі і Президентом Ізраїлю чи Премєр-міністром обирали араба??? А в Україні таке можливо! Разом росіяни та євреї складали дві треті нашої Верховної Ради і їх обирали та призначали очільниками держави та уряду...
Думай-те! Є над чим! Якщо ще здатні ми думати!
21. 08. 2019 р. м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845766
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 22.08.2019
В ніч на 19 серпня, в 22:00 в Києві приземлився рейсовий літак на обладку якого знаходився прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямин Нетаньягу з дружиною Сарою. Це візит до країни де євреї становлять лише 0,02 відсотка, згідно статистики, від загальної кількості населення і в той же час головні пости в державі посідають євреї. То про який антисемітизм кричать час від часу наші вороги та і в самому Ізраїлі теж? Згадайте лишень виступ Президента цієї країни Реувена Рівліна з трибуни Верховної Ради в вересні 2016 року.
Як повідомлялося, це перший приїзд Нетаньягу до Києва за 20 років. Минулий візит прем'єр-міністра Ізраїлю в Україну відбувся в березні 1999 року. Нетаньягу назвав візит важливим з точки зору того, що сотні тисяч громадян Ізраїлю, які є вихідцями з України, залишаються живим ланцюгом між двома країнами, і цей зв’язок потрібно зміцнювати.
«Я маю намір обговорити з президентом (В. Зеленським) створення зони вільної торгівлі, пенсійну угоду та інші питання, які ще більше зміцнять прекрасні відносини між державами», — зазначив прем'єр. Також президент України і прем'єр-міністр Ізраїлю візьмуть участь у жалобних заходах зі вшанування пам'яті жертв трагедії Бабиного Яру у Національному історико-меморіальному заповіднику.
Не буду оцінювати вигоди створення зони вільної торгівлі між державами, нехай цим займуться фахівці, хоча вона вигідна перш за все тій стороні в якої потужніша економіка, то підписання пенсійної угоди однозначно призведе до збільшення дірки в Пенсійному фонді України. Якраз ті сотні тисяч громадян Ізраїлю, які є вихідцями з України, а точніше СРСР і стануть його клієнтами. Враховуючи рівень медицини і тривалість життя в Ізраїлі, ці видатки будуть чималими. Так, що від підписання цієї угоди у виграші буде тільки Ізраїль.
Щодо вшанування пам'яті жертв трагедії Бабиного Яру хочу тільки зауважити, що Ізраїль відмовляється визнати голодомор в Україні 1932 – 1933 років геноцидом українського народу. Однобоке якесь вшанування жертв і різна цінність людських житів. Загибель п’яти мільйонів євреїв під час другої світової війни це голокост, а семи мільйонів українців від голоду впродовж лише одного року, це не геноцид!!??
Не хочу дуже коментувати цю офіційну програму візиту. Але ж є ще і не офіційна, про яку ми можемо тільки здогадуватися. А вона є! Які будуть усні домовленості і чи не будуть вони в умовах війни з Московієї на шкоду інтересам України. І одна з таких болючих тем для нас, це продаж землі. В чиїх руках вона опиниться? А ласих до неї дуже багато!
Та як завжди – диявол криється в деталях. Якраз саме ці дрібні деталі і підштовхнули мене до написання цієї статті. Передивіться відео зустрічі прем'єр-міністра Ізраїлю біля трапу літака в Борисполі. За традицією дівчата в національних костюмах зустріли поважних гостей хлібом і сіллю. Нетаньягу відломив кусочок хліба та з’їв і такий же кусочок відламав та подав Сарі… А вона покрутила хліб в руках і кинула на землю… Що це??? Прояв безкультур’я чи зневаги? Не думаю, що це безкультур’я чи невихованість! Адже кинутий в Ізраїлі папірець чи недопалок тягне на чималий штраф. А тут, хліб на землю… Біля трапу літака під об’єктивами камер… Той самий хліб, яки є поняттям святості в багатьох народів, який в нас відбирали і через що загинуло сім мільйонів українців…
На моє переконання це зневага! Зневага до народу і країни, яку старанно приховують за пафосними промовами, обіймами та поцілунками від об’єктивів телекамер та мікрофонів. А тут вона проявилася! Це те що приховують, а воно все ж таки вилазить. Тож не треба тішити себе надіями, що якийсь багатий дядько нам хоче добра. Кожен дбає і бореться перш за все за свою країну і свій народ. А хто ж буде дбати і боротися за Україну?
19.08.2019 р. м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=845512
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.08.2019
Народ втомився від війни!
То хто ж втомився? Звідки втома?
Втомились ті, чиї сини,
Впродовж війни сиділи вдома!
Втомились, хто не хоронив
І не оплакував героїв,
Хто вже давно в душі загнив,
А мозок і язик роздвоїв.
Втомились ті, хто гарував,
На дискотеці, в ресторані,
Елітні клуби штурмував
І відчував себе в нірвані.
Втомились! Бо забули вже,
Що шостий рік війна триває!
В Криму мочити фаберже
За злочин, стерво, не вважає!
Під кожне свято ця орда
Все в супермаркетах змітає,
Машин елітних, от біда,
Припаркувати місць не має!
Усі розкуплені квитки
На лоукости на пів року.
Які відвідать пам’ятки
Лиш мають, втомлені, мороку.
Ніхто й копійки на АТО
З них не пожертвував ні разу.
Їм Україна шапіто
І з жиру бісяться до сказу.
Плюси запудрили мізки́.
Втомились с..и зубожіли,
Та вірять фейкам і в казки,
Обрали блазня нам зебіли.
Тепер – державність на кону!
Хто це збагнув – вже не сміється!
Коли програємо війну,
В крові країна захлинеться…
13. 08. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=844914
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 13.08.2019
Збагнути хочу! Розумом, не серцем!
Бо в серці лють і запеклася кров!
Як зомбоящик прочинив ці дверці,
Що в душі ваші цей проект ввійшов?
Втомились с..и! Злидні вас заїли!
А кров полеглих душі не ятрить?
«Слугу народу» вибрали зебіли,
Їх доля України не болить!
Перевертні і вороги держави,
Пішли у владу вже не боячись.
А люд радіє, блазень ними править
І нищить Україну сміючись!
Від цього дійства кров холоне в жилах
Та робимо ті ж самі помилки.
Бо вірш Тараса «Розрита могила»
На пам'ять не завчили земляки!
Тож заховайте в скриню вишиванку
І з аватарки приберіть тризуб!
Бо ви ж хохли! Добавлю наостанку…
Ідіть…!!! Куди? Слідкуй за рухом губ!
22. 07. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842776
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 22.07.2019
На фоні Ніагари... Ці світлини
Нам зайвий раз нагадують про те,
Брехня з плюсів таким ж потоком лине,
Що зіб’є з ніг і будь кого змете.
Блаженна радість біля водоспаду,
Нам демонструє селфі дезертир.
Ми самі блазнів привели у владу,
Які штовхнуть нас у пекельний вир…
17. 07. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=842205
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 17.07.2019
Я думав, що вже бачив все,
Ніхто нічим вже не здивує!
Та блазень новий «спіч» несе,
Про те, як він усіх люструє!
Невіглас, неук, дилетант,
Що членом грав нам на роялі!
Оголосив усім Гідрант,
Як він рулити буде далі.
Люструє для початку тих,
Хто спас державу від розрухи!
А він, в той час, сміявся з них,
І з нас і з України-шлюхи!
Мабуть, на черзі потім ті,
Хто захищав наш мир і спокій!
Чому ми дурні в цім житті?
І головне питання – ДОКИ?
12.07. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=841704
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 12.07.2019
Рубали геть під корінь, корчували,
Зі світу звести намагались нас,
А наші землі бидлом заселяли,
Що згодом відгукнеться ще не раз.
Нас стільки раз просіяно крізь сито,
Добірне в війнах спалене зерно.
Мільйони замордовано і вбито,
А верх спливли полова та лайно…
Оте лайно собі подібне плодить,
Нестерпний сморід руССкім духом зве,
Імперський привид поза тином бродить,
Непотріб й досі серед нас живе.
Полову вітер носить по оборі…
Які ж ті сходи будуть по ріллі,
Коли насіння з куколем в коморі,
А вже клепають коси москалі.
Лунає зрада, відчай тисне груди,
Та руки долу все ж не опускай,
Бо Україна, перш за все це люди,
Готові боронити рідний край.
Плекай ріллю, зернину до зернини,
Рости еліту, знищуй буряни,
Бо наша доля – доля України,
Щоб мир настав – готуйся до війни!
30. 06. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=840444
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.06.2019
Секс-тури рекламує президент,
Веде себе неначе сутенер.
Жінки для нього сексуальний бренд
Немає клепки в блазня, ні манер.
Отож тепер дивіться другу дію!
Не лізьте тільки слідом у фонтан.
Він Україну бачить як повію,
Зробити хоче з неї балаган!
Кацапським духом знову засмерділо,
Колона п’ята преться на поміст.
Нам президента вибрали зебіли.
Що тільки членом грати має хист.
20. 06. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=839437
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 20.06.2019
На виборах не голос віддавали,
А дурість виставляли напоказ.
І в ЦВК вже цифру нам назвали,
Тринадцять мільйонів* на цей раз!
Вони мізками думать не хотіли,
Ковтали з телевізора лайно.
За блазня голос віддали зебіли,
«Слуга народу» – ось таке кіно!
* 13541528 – виборців віддали голос за Зеленського. Не піднімається рука написати українців…
08. 06. 2019 р.
А так було в 2010 р. Стало більше на мільйон....
СКІЛЬКИ ДУРНІВ В УКРАЇНІ?
Скільки дурнів в Україні?Дійсно хочеш знати?
Відповідь на це питання можна точну дати!
В ЦВК давно їх справно всіх порахували,
І дванадцять мільйонів* цифру нам назвали.
Трохи менше половини, тих хто голос має,
Тільки дурень Президентом зека обирає!
*12481266 - якщо бути точним, проголосувало за Януковича.
15.05.2013 р.
ID: 430287
Рубрика: Вірші
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=838057
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.06.2019
Ще хтось радіє, та без ейфорії,
А хтось про вибір свій пожалкував…
Реальність інша за рожеві мрії,
Нема халяви, яку люд чекав.
Брехні, насмішок привелика купа,
Не зміг їх переплюнути ніхто.
Тож блазні з цирку, як бродяча трупа,
На Банковій нап’яли шапіто…
Невігласа обрали президентом!
То, що ж тепер жалітися? Кому?
Живіть і насолоджуйтесь моментом
Та нюхайте панове шаурму!
29. 05. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=836860
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.05.2019
Толерантність це те, що завжди
Нам боком вилазить віками.
І могильні по світу сліди
Стираються з часом роками.
Ще також байдужість , терпіння
Засіли занадто глибоко.
Втрачаємо власне коріння
І це не стає нам уроком.
Так можна защезнути зовсім
Позбутися пам'яті, мови.
Це статися може невдовзі,
Бо видно вже обриси змови.
Ми в правді шукаємо броду
Потонувши в потоках брехні.
Байдужість, зневіра народу
Це шлях до поразки в війні.
В війні, що віками триває,
Руйнує історію, мову,
Культуру, свідомість вбиває,
Державності нищить основу.
Війна ця щоденно, щомиті
Ведеться навколо і всюди,
Контужені, зранені, вбиті,
З екрану зомбовані люди.
Усюди манкурти, чужинці,
Та нас це чомусь не лякає.
Коли вже збагнуть українці,
Що нас толерантність вбиває!
Вбиває байдужість, терплячість,
По тихому, так як отрута.
Та де ж ті інстинкти звірячі,
Щоби перегризти ці пута?!
Та вовк відгризе собі ногу
Щоб вирватись лиш би з капкану…
А ми, за свою перемогу,
Піднімемо шлунок з дивану?!
12. 05. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=835398
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.05.2019
Це тільки в мене щезли з сторінки останні публікації? Грішу, що це був технічний збій. Тому повторно викладаю ті вірші, які пропали разом з коментами...
Нас четвертина! Це не так і мало,
Хто не повівся на брехню з плюсів.
Колись так більшість вибрала Вараву,
Ісусу теж забракло голосів…
Ісусе! Христе! Боже милосердний!
Спаси нам Україну, сохрани!
Не відав люд , що у Неділю Вербну,
Її так підло зрадили вони!
Вони прозріють. Не карай їх Отче!
Ми їхні вже спокутуєм гріхи.
Обдурять того, хто цього захоче
І в кого замість мізків тельбухи.
Нас четверть! Але віри сила,
Незламний дух веде нас до мети.
І Україна все ж розправить крила,
Прости нас вкотре, Господи, прости!
22.04.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833644
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.04.2019
Конати будем в каятті,
Прибравши із очей облуду…
Коли в реальному житті
Збагнем, що вибрали Іуду!
16.04.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=833164
рубрика: Поезія, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 18.04.2019
Що, громадяни-ідіоти,
Продажні і тупі хохли,
Затяті псевдо патріоти
І гаварящіє казли?!
Лай-но з плюсів геть засліпило,
Бо там уже прорвало шлюз?
Отару з вас воно створило –
Антидержавницький союз!
Сценарій мокші наші шлюхи
Спочатку втілили в кіно.
Локшину вішали на вуха,
Що аж на верх спливло гівно!
Його у фантик загорнули
І вже подали на десерт!
А ви, щоб смороду не чули,
Вам ро-блять шоу і концерт!
13.04.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=832604
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.04.2019
З вибором на букву «Зе»
Україні не везе!
Вже було – обрали Зека,
А сьогодні хочуть ЗеКо!
Лиш в закінченні різниця,
А по суті – та ж дурниця!
Той проффесор*, цей юрист
І комічний має хист.
Та вже годі жартувати,
Щоби лікті не кусати!
* саме так писав Янукович, що він
має учене звання проффесор.
06.04.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831966
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.04.2019
Ми спотикнулись, але не впали!
І кінь, буває, також спіткнеться…
Та де ж ми стільки зебілів взяли,
Які за того, хто з нас сміється?!
Він з нас глузує і зневажає,
Сміється в вічі і зве хохлами?
Та рештки глузду народ втрачає
І президентом бачить над нами...
Та найстрашніше, що по приколу
Блазня можуть таки обрати.
І знову підуть хохли по колу,
Якщо на долю свою на….*
* заключне слово на Ваш вибір в
залежності від емоцій!
03.04.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=831506
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.04.2019
Є давня і гірка приказка, яка характеризує нашу не найкращу рису, - Де два українці, там три гетьмани! Гірко, але вона справедлива і сьогодні і цим справно користуються наші вороги. Тому на сьогоднішніх президентських виборах зареєстровано таку велику кількість кандидатів, щоб розпорошити наші голоси. На основі тих опитувань, що на сьогодні публікуються, хочу запитати націонал –патріотів, до яких відношу і себе, якщо в другий тур вийде Зе і Ю або навіть Б, за кого будемо голосувати панове і якою тоді буде Україна? З Б. зрозуміло одразу – тайожний союз і повна підпорядкованість Московії. Якщо Зе. – тоді такий цирк, що смішно не буде і знову ж таки крен до Московії. А якщо Ю. , тоді отримаємо поліцейсько-аваківську державу і замасковане сповзання до Московії.
Так, я симпатизую Роману Ко, але шанси його пройти до другого турі нульові. І тут є дуже багато причин, будьмо ж реалістами. Перші два місця в президентських перегонах роблять всі інші результати нікчемними. Він може бути прохідним кандидатом на наступних виборах, а може навіть і через каденцію та йому спочатку потрібно бути обраним до Ради. І підтримавши націоналістів на парламентських виборах цієї осені ми це зможемо забезпечити.
Це ж саме стосується і виборців, які підтримують інших кандидатів з іншими політичними програмами. Голосуючи за своїх улюбленців, ми робимо прохідним тих, кого я назвав. На жаль, а може і на щастя, їм може протистояти лише діючий президент і в тому, що він зможе відстояти інтереси України я переконаний.
Та є в нас з московитами ще і разюча відмінність! На Московії завжди цар хороший, а бояри погані. В Україні ж навпаки – завжди поганий цар, а бояр просто ніхто не помічає. А якщо побачили, що бояри погані, то винен в цьому знову ж таки цар. Тільки є одне уточнення. В Московії цар, в в нас він називається Гетьман і ця посада виборна.
Тож у всьому винен гетьман і його оточення, бо він таких поганців обрав. А якщо спитати, а кого ж ми обрали в Верховну Раду, то це не ми, вони самі туди пролізли і в цьому знову винен гетьман. А на місцевому рівні теж всіх обирав він? Ми не відчуваємо власної відповідальності і не хочемо її відчути. То може хоч існує інстинкт самозбереження? Ні! Його немає теж! Нам сусід підпалив хату, а ми замість того щоб дружно, разом, гасити пожежу хочемо переставити меблі. Та згорять ті меблі разом з хатою. Згорить хата, то сусід нам і на попелі всидіти не дасть! Невже знову виникло бажання освоювати неозорі простори Московії?
Ми навіть уявити не можемо яких зусиль докладає Московія щоб нас знищити. Які ресурси задіяні. В тому числі в першу чергу проти того, хто оберігав нашу хату. Але що ще більше лякає, що в унісон з сусідом діють і наші діячі, не гребуючи ніякими методами. І ми з захватом ковтаємо ці фейки і з праведним гнівом тролимо гетьмана. В соціальних мережах ще донедавна репостили, що гетьман «вальцман» і раптом це кудись щезло. Чому? А тому, що в вибори включились Зе і Ю, які є реальними «вальцманами». Тож щоб це не зрикошетило на них, це миттєво прибрали з соцмереж. Натомість знайшли заміну – барига. Нелогічно ж красти кілька мільйонів гривень і в той же час жертвувати на армію сотні мільйонів в валюті. Та хто над цим задумується.? І, що цікаво, найголосніше кричить та, яка вкрала та заховала в офшорах мільярди з газових угод. Або ще – гетьман п’яниця і алкоголік! А те, що в нього цукровий діабет і це ніяк не сумісно. Та хто про це знає, а що алкоголік вже знають всі! Це вже нагадує відомий одеський анекдот, коли один єврей кричить до іншого на всю вулицю, що його дочка б… Той розгублено заперечує, що в нього дочки немає і отримує відповідь, що ось тепер попробуй в цьому переконати весь базар.
Або ще світлина, де нібито гетьман тікає від нацдружиників. Підхопили всі і рознесли. А через день викриття, що світлину обрізали і насправді він не тікає, а йде до людей. Ми ковтаємо інформацію не аналізуючи її. Тому нами так легко м маніпулювати.
До речі про національні дружини, які слідують за ним та влаштовують провокації. Хтось ще має сумнів, що вони діють під керівництвом міністра внутрішніх справ? А тепер задумайтесь – чи такий всесильний гетьман, як ми вважаємо? І уявіть яка боротьба іде за владу на такому рівні. Це не коаліція, а гадючник. Боротьба ключових кандидатів та тих, хто за ними стоїть, є втіленням сценарію Московії.
А рішення Конституційного суду? Воно найсильніше б’є по гетьманові. Невже це рішення, як і корупційний скандал просто так співпали з виборами? Скажу відверто, що я би вітав застосування смертної кари для корупціонерів, та демократія передбачає інші процедури. Тому відсутність відчутних результатів в цій боротьбі турбує найбільше.
Звичайно, що проблем та недоліків в нашій хаті чимало і гетьман не святий. В своїх віршах я теж гостро і чимало критикував владу, як її дії, так і бездіяльність. І це треба робити! Але критика і оббріхування це зовсім різні речі.
Тож, на мою думку, треба дати можливість тому, хто найбільш професійно бореться з вогнем і хто має можливість вийти в другий тур, погасити цю пожежу. Збережемо хату, зможемо навести в ній лад, побороти корупцію та провести реформи. Зробимо в ній і євроремонт і вікна помиємо і меблі поміняємо, зможемо навіть переобрати іншого гетьмана. Сьогодні головне зберегти нашу оселю – УКРАЇНУ!!!
14.03.2019 р. м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=829175
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 15.03.2019
Борися, Петре! Проти тебе всі!
Немов гієни збилися у зграю!
Тож дивлячись на випади усі,
Коли всі на одного – не сприймаю!
Скажу одразу, що він не святий,
Десь помилявся, щось не встиг зробити.
Та час йому теж випав не простий,
Потрібно було встояти щоб жити.
І Україна, попри все – стоїть!
І бореться, крокує своїм шляхом.
В цій круговерті важко зрозуміть
Як легко все згубити одним махом.
Як легко збитись знов на манівці,
Повірити брехливим обіцянкам.
Тримаймо ту синицю, що в руці,
Бо знову буде дурневі цяцянка.
Не повторіть столітніх помилок,
Щоб знову в нас не виникла руїна.
Дай Боже нам зробити вірний крок,
То не Петро програє, – Україна!
12.03.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=828757
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 12.03.2019
Довговолоса юність… Як давно,
Ми зачіски бітлів копіювали.
На Фантомаса бігали в кіно
І кльошами дорогу замітали.
Пройшли роки… На Фантомаса ми
Подібні стали, лисі, голомозі.
Немов в мішку торохкотять кістки,
Скриплять, як ніби, колесо на возі.
А ще, з нас кажуть, сиплеться пісок.
Можливо збоку, так і виглядає.
Але душа ще рветься до зірок,
Ще досі там десь, в юності блукає.
01.03.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827381
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.03.2019
Студентський будівельний загін. 1977р. Пенза
Одним з найяскравіших спогадів про студентське життя є згадка про студентські будівельні загони. У них переплелось стільки найрізноманітніших моментів, що ці сторінки життя і досі виринають з глибин пам’яті.
Та навіть в економічному вузі в якому я навчався, а це Тернопільський фінансово-економічний інститут і хлопців було менше десяти відсотків, попасти до складу загону було дуже непросто. Конкуренція була дуже висока і бажаючих було значно більше. Це я веду мову про ті загони, які їхали за межі України і де була можливість дійсно заробити непогані гроші та ще побачити інші далекі краї. В цьому було багато романтики, але і багато випробувань. Звичайно, що були загони, яким діставались об’єкти в межах області чи сільськогосподарські роботи, це переважно збір овочів на півдні України. Чи то організація робіт, чи то мізерні розцінки, але заробітки були незначні ї бажаючих записуватись в такі загони було мало.
При формуванні загонів, які їхали працювати переважно в Росію чи Казахстан, бралася до уваги успішність, поведінка, фізичні дані і приналежність до студентського активу. До мене по перших трьох пунктах зауважень не було і хоч я активістом не був, та мав все ж таки ще одну перевагу. Я вже відслужив в армії і мав два роки стажу на виробництві.
Формування будівельних загонів починалося після надходження до інституту від обкому комсомолу переліку господарських об’єктів, якими були подані заявки на прийом будівельних загонів. За заявками з-за меж України загін формувався на основі планово-економічного факультету. Пояснення цьому просте і прагматичне, адже на цьому факультеті в переважній більшості студентами були вихідці з села і вони вміли тримати в руках сокиру і лопату, молоток і кельму.
Тож коли в другому семестрі на першому курсі почався формувати будівельний загін в Пензенську область я теж виявив бажання стати його бійцем. Саме так називали учасників цих загонів. А ще в загоні був командир, комісар та майстер. На командира та комісара, як правило, призначалися комсорги, чи профорги факультету. На посаду майстра підбирали кандидатуру, яка б мала досвід з будівельного загону минулого року і щось тямила в будівництві, нормативах, розцінках, закритті нарядів.
Після того як склад загону був затверджений, а це 30 чоловік, їх збирали на інструктаж і вирішення питань організаційного характеру. Питання вроді би прості, але дуже важливі. Обговорювали те, що необхідно брати з собою, питання дисципліни та поведінки, адже безпека життя та здоров’я були на першому місці. Обговорювалися питання розподілу зароблених коштів. Це було важливо, адже бійці могли працювати на різних роботах та навіть на різних об’єктах. Тому приймався варіант, що все зароблене йде в загальний котел і потім розподіляється порівну. Збільшити чи зменшити комусь виплату можна було лише за згоди всіх. Вирішувалося питання харчування. Тут було два шляхи, або нас годує приймаюча сторона, або ми їсти собі готовимо самі. З досвіду попередників найкращим варіантом було організувати власний харчоблок. Це убезпечувало від неякісної їжі, харчових отруєнь, крадіжок продуктів, що можна самому регулювати, в залежності від потреби, режим харчування, сам раціон та меню. Для цього до складу загону включали двох дівчат, які будуть працювати на кухні, та затверджували їх заробіток, як правило на рівні всіх.
Хтось скаже, що це зрівнялівка і це неправильно та неефективно. Та з власного досвіду скажу, що це було вірно. Адже замовник міг доручити для виконання різні роботи та об’єкти на яких оплата праці могла значно різнитися. Тож нарікань, що це не та робота чи не такий об’єкт не було. Всі знали, що працюють на кінцевий результат.
Лінивих, чи сачків теж не було, їх відсіювали на стадії відбору і кожний розумів для чого він приїхав. На час роботи оголошувався «сухий закон», так що на моїй пам’яті проблем з дисципліною теж не було.
Після вирішення всіх питань, централізовано, за власні гроші закуплялася форма, згідно росту та розміру кожного – джинсові костюми радянського виробництва. Вони були далекі від фірми, та після пришиття всіх емблем, знаків і особливо після того як на всю спину куртки набивався масляною фарбою величезний трафарет з назвою загону, інституту, розою вітрів, форма набувала особливого шику.
В пам’яті якось не збереглася наша подорож до місця призначення – міста Пензи. Та дещо з прибуття і те як нас зустріли таки пригадую. Зустрів нас на вокзалі якийсь представник з радгоспу, де ми мали працювати. Впізнати нас по формі було не важко. Тож він підійшов до нашого гурту, привітався і одразу запросив нас в автобус. Автобус був на основі шасі газону і двері в ньому закривалися водієм з допомогою ручного важеля. Про основну особливість їзди в цьому автобусі я розкажу дещо пізніше. Їхали ми досить не довго і невдовзі прибули на місце дислокації. Розмістили нас в вагончиках на березі невеличкого ставка. Наші квартир’єри, які виїхали на кілька днів раніше розставили там односпальні панцерні ліжка, розложили матраци та постільну білизну, прибралися, підключили електроенергію, встановили дерев’яний туалет, збили з дощок та встановили необхідний за розмірами стіл, лавки. Тобто ми вже приїхали на обжите місце з певним мінімумом комфорту.
Як виявилось ми попали в радгосп Панкратівський, зовсім недалеко від Пензи. Керував цим господарством двічі Герой Соціалістичної праці Бельдєнков Віктор Андрійович. Якби таке незвичне для нас прізвище, то б і не запам’яталося, а так якось врізалося в пам'ять. На той час в радгоспі вже утримувалося поголів’я свиней чисельність чи то 20, чи то всі 30 тис. голів. А ми мали взяти участь в будівництві на новому місці другої черги свинарників і при тому двоповерхових щоб вийти на проектну чисельність поголів’я 100 тисяч! Уявити двоповерховий свинарник було досить важко, але якщо стоїть завдання збудувати, то збудуємо. Для цього ми і приїхали.
Розмістившись в вагончиках, в яких стояло по шість ліжок і привівши себе в порядок після дороги, поступила команда їхати обідати. За нами приїхав той самий автобус і ми поїхали в радгоспну столову. Так от, особливістю цього автобуса було те, що водій однією рукою тримав кермо, а в іншій руці тримав мухобійку. Так, так. Звичайну саморобну мухобійку, якою вправно бив перед собою, на лобовому склі, мух. Мух в автобусі було чимало, тож від його ударів скло було покрите розмазаними мухами. Перед поїздкою за нами на вокзал, він мабуть помив скло в салоні і десь, зупинившись на трасі та повиганяв мух. А тепер вже не церемонився, ні перед нами, ні з мухами.
Ми спочатку не зрозуміли цього приколу, сміялися і коментували, хоч дивитися на заяложене скло було досить неприємно. Лише згодом збагнули, що така кількість мух, це побічний ефект утримання величезного поголів’я свиней. Ми приїхали десь в кінці червня, якраз в благодатний період їх розмноження. Але попереду нас чекав ще більший шок…
Під’їхавши до одноповерхової будівлі їдальні нас запросили в середину. Увійшовши, ми спочатку не збагнули, що відбувається! В приміщенні було враження, що туди залетів бджолиний рій. Та згодом збагнули, що це мухи! Їх було не просто багато, а неймовірно багато! Від них аж рябіло в очах. Це був яскравий приклад броунівського руху. Та, що ще більше вразило, що на них абсолютно ніхто не звертав увагу.
Нас посадили за довгі столи, а ми ошелешені побаченим лише мотали головами і відмахувались від мух руками. Жіночки почали розносити нам їжу. Не перше подали щі. Я в армії вже пробував цей харч, тож мені був відомий його вміст та запах. А хлопці здивовано виловлювали в гарячій воді капусту і більше не знаходили нічого. Одразу згадалася груба та дуже справедлива російська приказка, яку почув ще в армії: «Щі, хоть х… полощі». Та голод не тітка, Вкусивши хліба починали пробувати знамените російське національне блюдо. Та доїсти його було неможливо не через те, що це було несмачно, а через те, що в ньому мухи кінчали життя самогубством. Ось так, літає зараза, а потім різко пікірує в «пєрвоє». Після цього сьорбати щі вже не хотілося, і хлопці відсовували від себе тарілки.
Та це ми лише в перший день так гидилися. На другий день, наробившись, ми за прикладом місцевих, вправно виловлювали мух і струшуючи ложкою об стіл, складали їх біля тарілки. За обід можна було виловити 3-4 таких самогубці.
Звернула на себе увагу також черга біля вікна, з якого видавали їжу, місцевих жінок з емальованими трилітровим бідончиками та каструльками. Вони нам зустрічалися і по дорозі. Одні йшли в столову, а інші назустріч… Водій автобуса нам пояснив цей феномен. Виявилось що більшість з місцевих дома їсти не готують, а користуються послугами радгоспної їдальні. Тобто просто брали в руки бідончики, чи посилали дітей принести харч. Це для нас було щось незбагненне, але разом з тим і цікаво спостерігати за життям російської глибинки. Та багато відкриттів було ще попереду.
Зіткнувшись з такою реальністю ми оцінили правоту свого рішення, щодо своєї кухні, тож її треба було якнайшвидше організувати і зробити все щоб вона запрацювала. Через пару днів все ввійшло в робочий ритм, хоч кілька разів скористатися радгоспною їдальнею ще прийшлося. Та ще важливо, що наша кухня працювала згідно з нашим режимом, тобто снідали ми дуже рано і в вісім ранку вже були на об’єкті і вечеряли теж досить пізно, в годині двадцятій. Та й обід нам привозили в термосах теж до місця роботи.
Тож наше завдання було будувати фундаменти під свиноферму. Після того, як ми закінчували будівництво фундаменту, цю територію відгороджували високим парканом і подальше будівництво продовжували зеки. Так, так, саме зеки. Їх привозили з якоїсь зони автомобілями з довгими металевими кузовами і які ще називали скотовозами, по периметру яких, під самим дахом було вікно у вигляді тридцяти сантиметрового прорізу. Можливо ця конструкція була і справді передбачена для перевезення худоби і її потім переобладнали для перевезення ув’язнених, влаштувавши якісь сидіння. Що там і як всередині кузова ми не бачили. Бачили лише обличчя, які дивилися на нас та руки, що їх висовували. Щоб ув’язнені на змогли вилізти назовні через цей проріз, по всьому периметру посередині його ще був приварений кутник, на око десь так розміром сорок міліметрів.
Зеків привозили десь так після дев’ятої години ранку, коли ми вже працювали і вивозили біля вісімнадцятої, коли ми ще працювали. Автомобілі зупинялися перед ворітьми загородженої зони і охорона десь з півгодини проводила там огляд, шукаючи можливі закладки заборонених речей. Якщо в цей час ми працювали на фундаментах біля дороги, на якій зупинялися вантажівки, то мимоволі ставали об’єктами глузувань, просьб, а інколи і простої людської цікавості – хто ми, звідки і т.п. Нас попередили про заборону спілкування, але і сам вигляд сірих, похмурих, чоловічих облич в чорній формі та ще в кількості до двісті осіб, які дивляться зверху на тебе з залізних кузовів, не сприяв спілкуванню.
З нами провели якийсь інструктаж з техніки безпеки, дали підписати якісь папери і можна було приступати до роботи. Будівництво фундаментів, вірніше фундаментних подушок, виявилось не такою ж і складною, але кропіткою і важкою справою. Треба сказати, що нам попався толковий прораб і ми швидко, набивши трохи гуль. ввійшли в курс справи, навчились читати і розуміти проект та технологію будівництва.
Фундаментна подушка являла собою армований бетон розміром десь три на три метри і висотою до пів метра, були по проекту і трохи менші за розміром подушки. Кажу «десь», тому, що в пам’яті точних розмірів не збереглося. Таких фундаментних подушок в ряду було штук двадцять п’ять, не менше, а рядів для однієї будівлі чотири. Для виготовлення такої подушки треба було встановити щитову опалубку, а в неї каркас з арматури. Та цю опалубку спочатку треба було ще збити, а каркас зварити.
Ми свою будівельну науку дійсно починали з нуля і на рівному місці з якого бульдозером вже було знято родючий шар ґрунту. По периметру майбутнього свинарника разам з виконробом за допомогою теодоліта встановили обрешітку на яку нанесли розмітку ліній майбутніх фундаментів., а вже з неї перенесли розмітку безпосередньо на будівельну площадку. По наших розмітках екскаватор почав копати траншеї шириною чотири і на глибину півтора метра. Між траншеями залишався глиняна перемичка шириною до п’яти метрів по якій потім самоскиди доставляли бетон безпосередньо до місця призначення. Та це було потім.
Дуже багато залежить від правильної організації роботи та розподілу функцій, щоб ніхто не тинявся без діла і не заважав іншим, але і щоб не було затримок через когось, як і через неправильно організовану роботу. Нам це в певній мірі вдалося. Тож більшість збивала щитову опалубку потрібних розмірів та заготовляла матеріал для її кріплення, двоє, хто мав посвідчення зварювальника, підключилися до виготовлення арматурних каркасів, частина почала розмічати в траншеї місця під майбутні фундаменти та зачищати під них глиняну основу.
По ходу робіт ми починали розуміти, те, що нам здавалося неважливим. А тепер, натягнувши по мітках з однієї сторони обрешітки на протилежну тонкий металевий дріт, виявилось, що він проходить над центром виритої траншеї. Тепер по цьому дроту почали розмічати згідно проекту місця встановлення фундаментних подушок. Пройшовши всю траншею до кінця, по відстані крайньої подушки до обрешітки, можна було зробити висновок наскільки якісно проведена ця робота. В разі помилки розмітку треба було починати спочатку. Чому натягувався металевий дріт, тому що він не розтягується на відміну від любого шнура, що виключає можливість похибки. Хоча по проекту похибка на цій стадії робіт становила десять сантиметрів. Прораб, побачивши, що ми швидко зрозуміли що до чого і відповідально ставимося до цієї роботи, повність доручив нам розмітку і лише зрідка контролював нас.
Провівши розмітку, зачистивши траншею, почали встановлювати та кріпити опалубку і встановлювати арматурний каркас. По каркасу розкладалася порубана за розміром арматура, повздовж і поперек та в’язалася в’язальним дротом. На опалубці, за допомогою нівеліру ставилася мітка, тобто забивався цвях, який зазначав рівень заповнення опалубки бетоном. Ці всі підготовчі роботи займали час, але без них приступити до бетонних робіт було неможливо.
Закинути бетон в опалубку, на той час, можна було двома способами. Перший, це коли самоскид під’їде до самої опалубки і вивалить бетон всередину, інший – з допомогою так званих калош, як їх звуть будівельники. Це такі бетоноприймачі, які по три встановлюються один біля другого і куди з самоскида вивалюють бетон. Потім ці калоші по одній піднімають краном і вже з них, відкриваючи заслінку, висипають бетон в потрібне місце. У нашому випадку висипати бетон безпосередньо в опалубку можна було тільки на крайні подушки, до яких був під’їзд. А всі інші були в траншеї і висипати в них бетон можна було тільки з допомогою цих калош.
Тож не зупиняючи підготовчих робіт вирішили замовити десять кубів бетону з доставкою автомобілем ЗІЛ. Я і сьогодні пам’ятаю, що ЗІЛ – це два куба бетону з четвертю, а МАЗ – три і три четверті куба. Треба було подивитися і зрозуміти, що нас чекає. На другий день зранку почали приймати бетон. З зілами, які вивантажували бетон безпосередньо в опалубку особливих проблем не було, окрім як, що частина бетону впала з автомобіля повз короб і його прийшлося підбирати лопатами. Автомобілі швидко під’їхали, підняли кузов і якби бетон не прилипав до кузова, через що його приходилося відшкрібати, то це зайняло би якийсь мінімальний час. З калошами процес не був такий динамічний. Якщо на вивантаження бетону з автомобіля в калошу витрачався час такий же , як і в короб, то потім потрібно було багато часу, щоб застрополити кожну калошу, підняти її краном і висипати з неї бетон в опалубку, А поки всі три калоші не звільняться, інші автомобілі чекають своєї черги. Водії невдоволені, бо їм за простій не платять і ми теж, через тривалість процесу.
Отримавши таким чином перший досвід почали думати, що і як робити, та які проблеми вирішувати. Хоч дорога від бетонного вузла була не довга, та бетон в кузові, враховуючи, що це літо, встигав так злежатись, що його приходилося інколи віддирати. Звичайно, що з піднятого кузова більша частина бетону злітала, та якась частина, що була ближче до кабіни, обов’язково прилипала. Сьогодні вже не пригадаю, чому ми взяли на себе цю функцію по зачистці залишків бетону, мабуть тому що хотіли робити все швидко. Тож коли піднімався кузов і злітав не весь бетон, хтось один, а інколи і двоє, якщо бетону залишалось багато, вилазив на піднятий кузов і стоячи на задньому борту піддівав бетон від кузова і той летів вниз. Щоб краще було дістати до початку кузова, вирішили зробити кілька штикових лопат з довгими держаками.
А щоб прискорити приймання бетону, вирішили відійти від традиційних «калош» і виникла ідея зробити лоток, який би дозволяв приймати бетон і з висоти перемички засипати його безпосередньо в опалубку в траншеї. Порадилися з виконробом, зробили відповідні заміри і зробили. Лоток вийшов чималий, щоб бетон краще злітав в опалубку оббили його зверху оцинкованою бляхою. З тильної сторони лотка прибили два бруски, які виглядали по боках у вигляді ручок, щоб було зручно переносити. Один такий брусок був знизу вужчої частини лотка і служив опорою та встановлювався на щит опалубки. Інший такий брусок кріпився під ширшою частиною лотка. Лоток виглядав громіздким, та четверо чоловік переносили його запросто, тим більше що в процесі роботи його треба було переставляти просто вздовж траншеї, з однієї опалубки на іншу.
Щоб перевірити правильність своїх задумів, знову замовили десять кубів бетону.
На другий день, коли підійшла перша машина, лоток вже чекав її. Водій був трохи незадоволений, що йому доведеться на вузькій перемичці розвернути і поставити автомобіль перпендикулярно до траншеї, навпроти лотка. Зробивши кілька поворотів кермом йому це вдалося. Кузов опинився якраз над лотком. Піднявши кузов, бетон шуранув по лотку в опалубку. Хтось з хлопців миттю опинився на кузові лопатою, з подовженим держаком швидко зачистив кузов., зіскочив і похлопав по кабіні. Все! Вільний!
Поки підійшов другий автомобіль ми вже запустили генератор та вібратором розрівняли в опалубці бетон та протрамбували його. З другим водієм проблем не виникло зовсім. Йому показали куди висипали бетон і йому треба туди ж. Він вправно повторив маневр та висипав бетон в лоток. Так само швидко зачистили кузов і він поїхав. Коли під’їхав наступний автомобіль, лоток вже переставили на наступну опалубку. А з залитої фундаментної подушки перекинули туди совковими лопатами, або як в мене на батьківщині кажуть шуфлями, зайвий бетон. Провірили рівень бетону і про трамбували . Все, фундаментна подушка готова!
Третю і четверту машину з бетоном прийняли теж швидко і без особливих проблем. Проблема виникла з опалубкою, її треба було кріпити надійніше. Бетон падав з великої висоти і значна товщина рідкого бетону, спричиняли сильний тиск на опалубку, та розтискав її. Вирішити цю проблему було в наших силах.
Після обіду, обговоривши ситуацію, вирішили відмовитись від «калош». Приймати бетон з лотком було набагато швидше. Виходячи з того, що в нас встановлена опалубка на значно більший об’єм бетону, вирішили замовити лише п’ятдесят кубів, а це двадцять два зіла … Ми ще не знали своїх можливостей і це мало бути справжнім випробуванням. І хоч до вечора перевірили та додатково укріпили опалубку, переживання були. Особливо, коли прораб сказав, що його двічі перепитували з приводу кількості замовленого бетону, не повірили. Сумнівалися. Нам теж не хотілося осоромитися.
На наступний день, задовго до восьми ранку ми вже були на об’єкті. Сторож, чоловік, якому на вигляд було всі сімдесят, а насправді ще не було п’ятдесят, все причитав, - Самі не сплять і йому не дають.
Коли видавалася вільна хвилина він нас все розпитував про Україну. Та його фактично цікавило лише одне питання, - чи продається у нас «белая водка»? Зрозумівши, що він питає про горілку, починали йому розповідати, скільки видів горілки, в якій тарі. Чоловік слухав, загинав пальці після кожної назви, десь після сьомої збивався, махав руками і просив називати спочатку. Він не вірив, думав, що ми з нього глузуємо. І дійсно, він не вірив, що горілка може продаватися вільно і немає ніякої штовханини. Потім від нього ми почули, - а «красная водка»? Тут вже нам прийшлося допитувати, що він має на увазі. Подумали спочатку, що коньяк, а згодом збагнули, що так в них називається вино. Ну, по аналогії смородини. Є смородина і порички, а в них «красная і белая». Чого, чого а вина тоді був величезний асортимент, половину якого складали плодово-ягідні вина. Це дешеві сурогати в народі звали чорнилом, або ще біоміцин, від назви Біле міцне. Ось це для нього була трагедія, коли йому називали з два десятка назв «красной водки». Це для нього була заграниця.
Десь після дев’ятої ранку почав прибувати бетон. Водії з однієї автоколона, десь вже між собою поділилися інформацією, що за об’єкт, як організована робота. Тож без вмовлянь вїзжали на перемичку між траншеями, робили кілька маневрувань і ставили самоскид над лотком. Ми вже теж бачили і знали чи на відповідній відстані від лотка задні колеса, тож коли треба було підказували. Водій піднімав кузов, бетон по лотку злітав в низ, а залишки з кузова тут же вправно зачищалися. Машина відїзжала і зразу на її місце ставала наступна і через мить вона теж була порожня. Одразу четверо чоловік, двоє зверху і двоє внизу, переміщали лоток вздовж траншеї на іншу опалубку. А біля заповненої опалубки четверо чоловік розправляли рівномірно бетон, слідкували за відповідним рівнем, Зайвий бетон перекидався до наступної опалубки, або треба було ще трохи докидати, тож його добирали там де його вивантажували. Працювати лопатами приходилось добряче. Потім йшли вібраторщики і ущільнювали бетон з допомогою вібратора.
Не було зайвої метушні, всі виконували доручену роботу. Одні збивали опалубку та варили каркаси, другі зачищали траншею та встановлювали опалубку і в’язали арматуру, інші приймали бетон. Якщо виникала якась критична ситуація, туди зразу направлялись хлопці на підмогу. Ось як і цього разу – батон привіз МАЗ, а це майже чотири кубометри одразу. В нього колісна база коротка, тож він теж міг розвернутися на короткій перемичці і стати навпроти лотка. Коли він підняв кузов то з нього в опалубку шугануло одразу десь куба три бетону, шугануло так, що опалубка розійшлася. Прийшлося залучати хлопців з інших робіт, бо бетон чекати не любить, підбирати його і відновлювати опалубку. Такі ситуації інколи траплялися. А ще в автомобіля цієї марки вищий і довший кузов, що робило його зачистку і небезпечнішою і складнішою. Та ми робили висновки із цих нестандартних ситуацій і намагалися їх вирішувати в робочому порядку.
Робота цього дня йшла повним ходом і в шаленому темпі. Машини йшли одна за одною. Нам вдавалося їх не затримувати хоч втома і давалася взнаки. Коли прийняли половину бетону, то зрозуміли, що все у нас вийде. Десь годин до шістнадцяти цілий ряд фундаментних подушок було залито. Водії нашою роботою теж були задоволені і хвалили нас за хорошу організацію процесу. Розповідали, що на інших об’єктах інколи по пів дня приходилося простояти з бетоном в кузові. Спостерігав за нами і виконроб та трохи переживав, як ми справимось з такою кількістю бетону. Побачивши, що все йде нормально він вирішив, що нам можна доручити більш складну роботу.
Виявилось, що на кожній фундаментній подушці треба зробити з бетону форму у вигляді зрізаної піраміди в якій має бути заглиблення. У це заглиблення повинна вставлятись залізобетонна колона, яка буде основою для монтажу перекриття другого поверху та даху. Ось така конструкція і такий проект. Це була набагато відповідальніша і набагато складніша робота та фізично важча робота. І похибка встановлення цієї зрізаної піраміди становила всього півтора сантиметра. Прораб дав розміри цієї піраміди на основі яких ми зробили шаблони і по них почали збивати опалубку у вигляді рівнобедреної трапеції. Так як щитової опалубки ми зробили вдосталь і тепер використовували ту, яку знімали з залитих подушок, то повністю переключилися на виготовлення нової. Почали виготовляти для цих пірамідок і відповідні каркаси з арматури.
Визначити місце для встановлення цієї зрізаної піраміди висотою один і два десятих метра на подушці виявилось просто. Для цього згідно міток на обрешітці натягнули навхрест дріт і з місця їх перетину опускали висок. Ось він і вказував на центр піраміди. Та залити таку піраміду виявилось дуже непросто. Перша складність полягала в кріпленні опалубки. Під тиском бетону її легко розривало. А якщо туди опустити ще вібратор, то самі розумієте, що кріпити треба було дуже надійно. Друга складність це заглибина, отвір чи діра зверху піраміди, назвіть як завгодно. Для утворення цієї заглибини в піраміду вставлялася заготовка з петлею зверху. Називали цю штуку пуансон.
Тож коли вставлявся цей пуансон, то між ним і стінками піраміди залишалася по периметру буквально щілина в п’ятнадцять сантиметрів ,через яку і треба було закинути куб з лишнім бетону та ще слідкувати щоб цей пуансон не змістився.
На цій роботі обійтися без крана і згаданих калош вже було неможливо. Кран піднімав калошу з бетоном над пірамідою і його треба було заливати рівномірно з чотирьох боків пуансону, щоб він не змістився вбік. При цьому треба було вібратором трамбувати бетон, щоб не утворилося пустот. Робота важка і кропітка, тут об’єми гнати не вийде, але і розцінки були зовсім інші. А ще треба було вчасно, з допомогою крана висмикнути пуансон. Поспішиш, бетон попливе і отвір завалиться, перетримаєш – не вирвеш пуансон з бетону.
Хоч робота була і важка, та ми були молоді і було цікаво пізнавати щось нове. Хтось придивлявся до роботи зварювальників і пробував як це зварювати метал, більшість вперше побачили вібратори для ущільнення бетону, навчилися працювати з нівеліром. Мене чомусь зацікавив трактор С-100. Може тому, самим потужним трактором з яким доводилось стикатися дома був Т-74. Я у вільну хвилину придивлявся до роботи тракториста, дивився як він запускає двигун. Було якесь таке незвичне відчуття коли спочатку запускався пускач, а потім вже він заводив дизельний двигун. Тракторист був майстром своєї справи і трактором управляв віртуозно. Побачивши мою зацікавленість він дозволяв мені запускати двигун та управління. Вроді би все в мене виходило, а от зробити розворот на місці між траншеями я не наважувався, боявся що звалюся в траншею і перекинуся. Так як трактор працював на нашому об’єкті і в загородженій зоні, то при переїзді йому приходилось перебиратися через якісь дві залізобетонні плити, складені одна на другу. Це було ще те видовище. Трактор під’їзжав до плит і починав на них забиратися. Він під великим кутом потихеньку видирався на плиту, а здавалось, що на небо. Потім в якийсь момент центр ваги вже переміщувався і трактор переважувався та з грохотом опускався гусеницями на плиту. Від цього видовища і грохоту перехоплювало подих.
Ось так і працювали ми по десять, дванадцять годин вдень, а інколи і більше, практично не випускаючи з рук лопат. Шкіра на руках загрубіла та працювати в рукавицях звички не було. По пояс голі і за півтора з лишнім місяця обвітрились та засмагли до чорноти. Водії конкурували між собою за наряди на перевезення бетону на наш об’єкт. Бувало, що і з бетонного вузла дзвонили прорабу і просили прийняти додатково до заявки кілька машин бетону, від якого відмовлялися на інших об’єктах. Ми завжди йшли назустріч, хоч працювати з бетоном, що пів дня простояв в кузові було непросто. Можливо саме тому наші заявки на бетон виконувались завжди і в першу чергу. Інколи з’являлося якесь начальство, ходили по об’єкту, дивилися. Віталися, питали, - Как дела? А діла наші вже було добре помітно. Бувало концерти нам влаштовував сторож і починав співати нам свої частушки, ухкаючи та пританцьовуючи. В пам’яті, ще досі засіло дві з них:
Полюбила хунвейбіна
И повесила портрет.
Утром встала посмотрела,
Х… висит, а Бина нет!
Або інша
Через пень, колодину,
Я рвала смородину.
Подними подруга юпку
Погляжу на Родину!
Такого фольклору в його голові трималося на пів дня. А ще постійно жалівся, що на період жнив директор радгоспу заборонив в магазині продавати горілку. Нам було якось байдуже до цього, та причину такої заборони збагнули лише згодом.
У нас був один вихідний на тиждень – неділя і це тому, що в неділю бетон не робили. Ми відпочивали, приводили себе в порядок, писали листи додому. Так,так. Тоді писали листи рідним, коханим. До інтернету та мобільників ще було дуже далеко, та від цього життя не було поганим. Це була молодість! В один з таких вихідних, нас кілька чоловік зібралися сходити в сільський магазин. По дорозі нас обігнав бортовий вантажний автомобіль доверху завантажений ящиками. Доверху, це ще три ряди поверх бортів і дальше з уступом у вигляді скирти. А щоб ця конструкція не розвалилася, машина і ящики були оперезані мотузками. Ми спочатку не збагнули, що це так перевозять. А вже біля магазину побачили, що розвантажують горілку. Звичайно, що в магазин ми не попали. Там зібрався цілий натовп, старі і молоді, жінки і чоловіки. Виявляється закінчилися жнива і директор радгоспу дозволив завести горілку. Це свято та ажіотаж треба було бачити.
Тож ми вирішили трохи прогулятися селом, подивитися як живе народ. Будинки дерев’яні, інколи з цегли. На двох вулицях були радгоспні двоповерхові будинки на шістнадцять квартир. Біля будинків нічого, ні кола, ні двора. Ніхто ніякої живності не тримає. За якусь годину вже рішили повернутися назад. І нас вразило, що все село вже п’яне вдупель. Місцевий люд за цей час встиг просто тупо напитися. Пили мабуть стаканами чи з горла! Всі! Починаючи десь з класу сьомого. Для нас це було так дико, що ми були буквально ошелешені. Горілка порозв’язувала язики і ніхто не старався себе контролювати в виразах і матюках. Якась дівчинка зробила зауваження мамі, що не матюкайся, он на нас чужі дивляться. За це від мами отримала прочухана і стала кричати, що їй все і всі по….
Розказали про цю ситуацію своїм в таборі та було вирішено нікуди не ходити та уважно спостерігати за тим що відбувається. Вирішили навіть організувати охорону і чергування, мало що п’яним може прийти в голову. Та якось обійшлося. А квартир’єри розказали про випадок, що з ними трапився в поїзді. Вже після Москви в їхньому плацкарті їхала ще якась жіночка. Їхала мовчки, тільки спостерігала. Та коли хлопці сіли до столу перекусити, дістали свої харчі та пляшку і випивши по дві чарки, закоркували її та знову сховали в рюкзак, не стерпіла.
- Ви, напевно, що з України? Зразу ж видно! Ой які молодці! А наші ніколи в житі не заховали би назад недопиту пляшку. Випили б до дна і почали б шукати ще, щоб добавити! Ой які ж ви молодці!
Ми слухали цю розповідь та сміючись говорили, що напевно місцеві не зупиняться поки не вип’ють всю горілку, яка була сьогодні завезена. І справді не зупинилися. Буквально через день в магазин завезли ще одну машину горілки. А що? Жнива закінчились. Яка робота? Село гуділо і наш сторож теж… Тепер стало зрозуміла заборона на продажу горілки під час жнив. Все просто - або жнивуємо, або п"ємо.
В останню неділю нашого трудового семестру подякувати нам за нашу працю вирішило керівництво будівельного управління та радгоспу. В столовій нашого табору доставили ще кілька столів, виділили продукти та навіть закупили горілку. З усього цього застілля запам’яталося мені слова, які сказав начальник будівельного управління з українським прізвищем Власенко. Дорослий чоловік, віком за п’ятдесят років, говорив з таким теплом і трепетом, що це і досі стоїть в очах. Він дивлячись на нас говорив, що не вірив в побудову комунізму, та з такими як ми, з нашим відповідальним відношенням до роботи, з такою поведінкою, як у нас, це насправді було можливо. Це була і справді висока оцінка нашої роботи та нашого колективу і навіть України.
Час злетів швидко, пора було закривати наряди і підраховувати зароблене. Я вже казав, що нам повезло з виконробом. Він бачив наше ставлення до роботи і допоміг правильно і в повному обсязі включити в наряди виконані нами об’єми робіт. На об’єкт виїхала комісія, проводили заміри, перевіряли якість, щоб переконатися що нема приписок, адже сума до виплати по закритих нарядах вражала і їх.
Та нас попросили перед від’їздом зробити ще одну роботу. Це зробити в самій огородженій зоні бетонну дорогу, бо там на щебеневій дорозі утворилися такі вибоїни, що проїхати було неможливо, а осінь вже не за горами.. Основу вже прогрейдерували, лишилося покласти бетон. Та все рівно там були ями і особливо в воротах. Ми це мали зробити з п’ятниці на суботу, після того як вже виїдуть зеки. Розрахунок був на те, що за суботу, неділю бетон затвердне і в понеділок, чи може у вівторок можна буде завозити зеків.
Бетону треба було багатенько бо довжина була чимала, та і вибоїни теж. Для вирівнювання та трамбування бетону навіть привезли віброрейку. Технологія була така, на дорогу висипаються з самоскида бетон і далі розрівнюється по всій ширині. По встановлених маяках за два кінці тягнеться віброрейка. перед нею має бути оптимальна кількість бетону, не забагато і не замало, а якраз стільки щоб він в процесі протягування рейки вирівнювався і втрамбовувався.
Після того як пробили рівень, встановили з обрізних дощок маяки, почали приймати бетон. Це вже було ближче до восьмої вечора. Машина заднім ходом заїзжала в ворота і в потрібному місці на дорозі висипала бетон, ми його розрівнювали і рухались в напрямку до воріт, залишаючи позаду себе бетонну дорогу. Все йшло нормально, хоч уже стемніло. Нам на вишках включили прожектори. Більшу половину дороги вже зробили, як раптом пішов сильний дощ. Ми під дощем зроблену ділянку швидко накрили брезентами. Сильний дощ стишився і начальство дає команду продовжити роботу. Спеціально для цього організували в ніч роботу бетонного вузла. Ми мокрі до нитки, під ногами болото, а в самоскидах бетон і ми продовжуємо.
В променях прожекторів видно, як пролітають дрібні краплі дощу, добре, що хоч без вітру. Як раптом надзвичайна ситуація. В’їзд заблоковану. Буквально в воротах загруз самоскид з бетоном. Цього передбачити не міг ніхто. Ми працюємо з бетоном і що там утворилося в воротах ще не знаємо. Машину треба якось витягти і хтось згадує, що я вмію завести трактора. До мене прибіг майстер нашого загону і каже, що треба витягнути самоскид, загруз.
- Зможеш?
- А хіба я знаю? Я ж цього ніколи не робив! Спробую
Прошу один прожектор направити на трактор, який стояв неподалік на території нашого об’єкту. Підійшов до нього, знайшов в кабіні шнурок, з допомогою якого запускався пускач. Майже навпомацки, намотую шнур на шків пускача, згадую, що треба відкрити і як та що переключити. Раз, другий пробую завести трактора і нарешті мені це вдається. Сідаю в кабіну і починаю рух. Їду так, як це робив тракторист, через плити. Під’їзжаю до плит і починаю поволі на них забиратися. При світлі дня це одне, а в світлі прожектора це зовсім інше Видовище ще те. Темно. Трактор здійнявся вверх і прожектор сліпить очі. В мене не така плавна їзда тому трактор переважується і з страшним грохотом падає на плиту. Чи може так мені здалося! Та всі зупинилися і в світлі прожектора спостерігають за моїм маневром. Побачивши це майстер підскакує до трактора і матюкаючись виганяє мене з кабіни. Кричить, що ти робиш і ще багато чого та вимагає заглушити трактор. Я з пересердя глушу трактор і йду геть, мені, що більше всіх треба…
Але проблема залишилась. Машина загрузла і перекриває в’їзд. З півдесятка автомобілів вже скупчилися перед воротами. Біля ворт відбувається якась суперечка, вияснилось потім що хлопці переконували нашого майстра, що саме так тракторист в зону і заїзжав, та й не раз. Мені було дивно, що він сам цього ні разу не бачив. Охоловши трохи він знову підійшов до мене.
- Давай, спробуй!
Я знову завів трактор, під’їхав до загрузлого авто, хлопці накинули трос і з другої спроби таки його висмикнув. Трактор я залишив в зоні, не став переганяти на місце стоянки.
Не скажу скільки машин бетону ми прийняли в цю ніч. Сімдесят чи всі сто. Та тільки в яму, що в воротах, залили більше п’яти, хоч стандартна товщина бетонки мала бути двадцять сантиметрів. Роботу ми завершили під ранок і фактично відсипалися вже в поїзді, Довго ще згадували цю героїчну ніч, та ще хотілося побачити здивування зеків, коли вони в понеділок, чи у вівторок наглянули новеньку бетонку. Ніби з неба звалилася.
Наш заробіток на кожного склав майже тисячу двісті карбованців. Трохи більше дісталося квартир’єрам. Це була дуже значна сума, адже стільки в середньому заробляли наші батьки за цілий рік. Кожен заробленим розпоряджався по-своєму. Я двісті карбованців відклав щоб оплачувати найм житла, прикупив фірмові речі для гардеробу і з врахуванням підвищеної стипендії міг собі дозволити бути матеріально незалежним від батьків.
Вже в Москві, десь недалеко від київського вокзалу ми згадали радгосп Панкратівський та нашого сторожа. Був теплий день, ми ще мали трохи часу, тож вирішали трохи пройтися вулицями Москви. На якійсь з них привернув увагу вигук,
- Мужикі! Бистро сюда! Біле міцне прівєзлі!
Нам стало цікаво, що ж там «прівезлі», тож рушили за цієї компанією і в одному з перевулків побачили в підвалі магазин і біля нього натовп чоловіків та жінок. Так як всередину протиснутися було неможливо, почали цікавитися, що ж там за дефіцит. Виявилося, що завезли вино-чорнило «Біле міцне», та ще й виробництва нашого рідного Збаражського плодоконсервного заводу. Одразу згадався радгосп і наш сторож. Це ж треба. Щасливчики, тут же, біля магазину влаштували дегустацію та розпиття …. Тоді ми і звернули увагу, що всі вони якісь схожі між собою, з фіолетовим відтінком. Таких же ми бачили за тисячу кілометрів від столиці. Між Москвою та глибинкою фактично різниці не було.
Коли я добрався додому і зійшов з автобуса на зупинці, по дорозі до села трапився мені сусід. Він в колгоспі працював на фермі їздовим. Косив і підвозив зелену масу з поля, кагатував буряки, вивозив гній. Тобто тримав щодня в руках і косу і лопату і вила. Коли коні порівнялися зі мною він привітався та запропонував підїхати. Привіталися за руку і я сів поруч нього. Він зупинив коні і ще раз взяв мою руку та перевернув долонею вверх. Тобто він в своїй мозолистій руці відчув на дотик мою зашкарублу долоню, а коли побачив, то тільки і сказав, - Ого! Розговорилися. Я йому сказав звідки їду і навіть скільки заробив. Для нього це був мабуть півторарічний заробіток, якщо не більше. На що він промовчавши сказав, - Трудова копійка! Нелегко вона тобі дісталася! І це була правда.
28.02.2019 р. М. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=827162
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 28.02.2019
Той на коліна хоче стати,
А ті вже поставали раком…
Одежу встигли познімати,
Питання розуму – під знаком.
Та треба і себе спитати, –
А ми при пам’яті і тямі?
Бо «по приколу» обирати –
Собі діагноз ставте самі!
25.02.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826799
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 25.02.2019
На президентську булаву
Сорок чотири кандидати!
З них жоден на передову
Не рветься щоб повоювати.
Тож я би влаштував турнір,
Хоч місяць на війну, під кулі!
Усього місяць і повір
Не було б в списках Вови, Юлі…
Від опоблоку претенденти,
Теж не пішли би воювати
І ті, хто пнеться в президенти,
Щоб зиск собі із цього мати.
Тож після цих випробувань,
Хай їх і лишиться п’ятірка,
Вже вибір можна без вагань,
Зробити і не буде гірко…
22.02.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=826450
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.02.2019
"Ложись Бандера!" – знов кричать менти,
Кричать від страху, озвіріло, з люті.
Кричи падлюко, бійся і тремти,
Це зрадники, перевертні по суті.
Такі паскуди зрадили в Криму,
Донбас здавали оркам з потрухами
Ворожу радо слухають сурму,
Здадуть без бою і відкриють брами.
Кричав не українець, малорос,
Кацапською і люто бив ногами.
Ось це вам всім – Языковой вопрос!
Тож відповідь на нього дайте самі.
13. 02. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=825332
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 13.02.2019
Поміж слів у вірші себе упізнай,
Себе віднайди між рядками…
Той подих гарячий у вухо, - Кохай!
Ми знову зливались тілами.
Ти стегнами міцно тримала мене
І полум’я свічки тремтіло.
Кохання шалене, якесь неземне,
Судомило втомлене тіло.
В обіймах з’єдналися, переплелись,
Гарячі тіла, розпашілі
І душ ейфорія здіймалася ввись,
Замало їй місця у тілі.
В солодкім гріху заніміли вуста
І втома тіла полонила...
Блаженна миттєвість була неспроста,
Уперше в житті полюбила.
10.02. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824947
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.02.2019
Ніщо не зупинить ідеї, час якої настав
Усім відомий зрозумілий простий, на перший погляд, вислів Степана Бендери – «ніщо не зупинить ідеї, час якої настав». Та в ньому захований глибокий філософський зміст і саме слово «час» є ключовим в цьому виразі. Поняттям часу є порівняння різних тривалостей, що свідчать швидкість розгортання процесів, їх ритм і темп. Тобто для втілення певної ідеї в життя повинні в часі пройти певні процеси і як швидко вони проходять залежить від значного числа об’єктивних і суб’єктивних факторів. Найбільш відомим прикладом цього є біблійна історія про вихід євреїв з Єгипту, коли Мойсей щоб позбутися в євреїв рабської психології сорок років водив їх по пустелі, щоб змінилося кілька поколінь
Нашій Незалежності – 28 років. Якщо рахувати біблійними мірками, то ще залишилось 12 років і ми повинні стати, по своїй суті, зовсім іншими людьми. Та на жаль це не так. Ми не використали належним чином прожитий нами час. Наші поводирі не маючи національної ідеї не мали визначеної конкретної мети та цілі нашого шляху, тому ми і блукали манівцями. Згадаймо хоча б Союз Незалежних Держав, засновником та учасником якого була Україна, втрату ядерного статусу, стратегічне партнерство з Московією*, запровадження московської мови, як регіональної, підписання кабальних газових і вже згодом, як наслідок, харківських угод, прийняття позаблокового статусу України, не підписання в 2013 році асоціації з Європейським Союзом.
Остання подія, якраз і стала тією краплею, яка переповнила чашу терпіння та змінила хід нашої, та й не тільки нашої історії та прискорила темп подій. І якщо це стало однією з причин Майдану, то причини війни з Московією лежать значно глибше. Адже Московська імперія без України існувати не може. Тому впродовж більш як триста років нас знищували як фізично, так і в духовному плані. Нищили нашу історію, мову, культуру, традиції та звичаї. Та якраз ця війна багатьом відкрила очі на справжню Московію, жорстоку, підлу, цинічну, дикунську, здатну на страшні злочини і звірства.
Але ця війна показала теж перед якою прірвою ми опинилися.
Країна на межі банкрутства, боротьба олігархічних кланів та місцевих князьків, небоєздатна армія, сепаратистські настрої, деморалізовані силові структури, засилля ворожою агентури.
Неймовірними зусиллями простих людей, героїзмом та жертовність добровольців, ми зупинили агресора та відродили нашу армію.
Але чи могли ми навіть тоді думати, що в новій армії лунатиме, як привітання «Слава Україні - Героям Слава», та гімн Української Повстанської армії стане гімном Збройних Сил України? Та час настав і ця ідея втілилась в життя. Час настав, бо пройшов час, майже п’ять років після початку війни і до більшості людей прийшло розуміння, що українська армія повинна розбудовуватись на власних засадах і традиціях і має своїх героїв.
Фактично лише з 2014 року почався процес реформ в країні. Болісний, складний, повільний, але почався. І не забуваймо , що це в умовах війни! За складними реаліями життя ми ладні не помічати зміни та успіхи країни. Так всупереч шаленій протидії та пропаганді Московії банкрутство України не відбулося, Україна отримала безвіз і підписала асоціацію з Євросоюзом, на Московію накладені політичні та економічні санкції за агресію проти України, які роблять свою справу, створена сучасна потужна армія,. Україна отримує підтримку від країн Євросоюзу та США, нам почали продавати сучасне озброєння та технології. Резолюція ООН визнає Московію агресором та порушення прав людини в Криму. Виграли суд з Московією по газових угодах 2009 року і в підсумку відмінені кабальні умови договору та нам повинні відшкодувати 2.6 млрд. доларів. І нарешті Україна отримала Томос на створення Української Православної Церкви, що підриває ідеологічні, історичні та духовні основи Московської імперії.
На жаль, на фоні успіхів України в зовнішній політиці та міжнародній арені, в питаннях внутрішньої політики відчутних досягнень занадто мало. Хоч до плюсів можна віднести розпочату децентралізацію, створення антикорупційних органів та запровадження атикорупційної системи «Прозоро» при проведенні тендерних закупівель, початок реформ в системі охорони здоров’я та освіти, залучення інвестицій, оздоровлення банківської системи, масштабний ремонт шляхів сполучень, зменшення рівня інфляції та ріст внутрішнього валового продукту. Невеликий, але стабільний ріст. Розпочаті реформи дадуть відчутний результат лише згодом, тоді як нам хочеться вже сьогодні. Люди ніби не розуміють, що для того щоб їхати, треба спочатку відремонтувати і підготовити транспорт, потім його завести і зрушити з місця, а вже тоді почати розгін та набирати швидкість. Так ось, ми тільки зрушили з місця!
В цих складних умовах є значне невдоволення рівнем життя, ростом цін та тарифів, темпами проведення реформ, відсутністю відчутних результатів в боротьбі з корупцією. Це в умовах п’ятого року війни з Московією створює значні ризики для держави, так як ці труднощі та невдоволення наш ворог і старається використати для розколу України. Починається пошук винних і в цьому питанні ми ладні винити будь кого та тільки не себе. Ми не хочемо повірити, що Верховна Рада є віддзеркаленням нашого суспільства і це ми їх обирали, а бо ще гірше – проігнорували вибори. Не хочемо збагнути, що обрати це мало, треба ще контролювати владу, як на рівні держави, так і на місцях. Хто з нас знає «свого» депутата до місцевого органу влади? Хто брав участь в протестних акціях? Хто взявся наводити порядок біля свого будинку?
Ми хочемо швидких і рішучих змін та самі нічого для цього не робимо. Цим вдало користаються популісти і пропонують нам земний рай та манну небесну. Потрібно збагнути вже врешті-решт, що манни не буде, а безкоштовний сир тільки в мишоловці. В економіці можливий лише еволюційний шлях розвитку і для цього потрібен якраз час. Він може бути довгим або коротшим, та це вже залежить від нас.
Це ж стосується і суспільного життя в усіх сферах. Навіть ту ж корупцію за день не здолати і вона існує навіть в високорозвинених країнах.
Тому потрібно розуміти, що боротьба з корупцією – довготривалий та постійний процес і вимагає знищення законодавчого та економічного підґрунтя для її існування, якісної нормативно правової бази та створення відповідної системи органів влади. Та знову ж таки, без нашої безпосередньої участі в цій боротьбі корупцію не подолати.
Багато з нас мислить ще совковими категоріями, що можна і треба всіх злочинців покарати і посадити, та самі беруться визначати хто є тим злочинцем. Це ж стосується тих хто має іншу думку чи погляд на ті чи інші речі та процеси. В цьому плані нам ще справді дуже далеко до демократичного суспільства де кожний може вільно виразити свою думку, а злочинці отримують невідворотне покарання згідно рішення суду. Та потрібне також і розуміння, що демократія це не вседозволеність, а чітко регламентовані норми життя та поведінки.
Потрібно розуміти, що порушення базових норм та принципів демократії країни Євросоюзу та США сприймають дуже негативно. Тому відхилення від норм демократичного суспільства, може викликати не тільки критику, але і позбавлення підтримки, що мало б дуже негативні для нас наслідки.
Для того щоб відбулися зміни повинні змінитися і ми, наша свідомість. А для цього і повинен пройти той самий час, відбутися зміни. Це як при ядерній реакції, яка розпочинається лише коли набереться критична маса речовини і починається самопідтримуючий процес. Тож мало називати себе українцем, ним треба стати.
І той, хто сьогодні, перед майбутніми президентськими виборами несамовито паплюжить владу, вішає на неї всіх собак, не хоче бачити з якої прірви Україні вдалося вибратись. Так, недоліків і помилок є чимало. В моєму доробку теж є вірші в яких я досить гостро критикую діючу владу. І це треба робити, бо час відведений для проведення реформ та змін дуже короткий і тут владу таки треба підганяти, як наприклад в боротьбі з корупцією і п’ятою колоною. Наші очікування змін після Майдану були значно більшими ніж відбулися в житті. І це викликає якнайбільше розчарування та незадоволення. Та з іншого боку, виклики які постали перед Україною виявилися значно більшими і загрозливішими чим можна було передбачити.
Тому у всякій критиці повинна бути межа і вона не має перерости в ненависть, оббріхування, перекручування, маніпуляції та агресію. І той хто переступає цю межу не відчуває своєї вини за сьогоднішній стан речей в країні, що це його пасивність, його байдужість теж сприяли цьому. Таких хвилює лише власний добробут, а не доля України. Засліплені ненавистю до влади ми можемо повторити події столітньої давності і знову наступити на ті ж самі граблі та втратити державність. На цей раз безповоротно і назавжди.
І ця загроза є цілком реальною. Адже в боротьбі за булаву ці кілька десятків претендентів не гребують нічим. Всі нещадно критикують діючу владу і всі обіцяють світле майбутнє. І цілком може статися так, що в другий тур можуть вийти двоє таких критиків і популістів., наприклад Тимошенко – Зеленський. За кого тоді будемо голосувати панове патріоти?
А Московія від такого варіанту буде тільки в захваті і докладає всіх зусиль, щоб так і сталося.
Хто є електоратом Зеленського зрозуміло. Це ті, хто на його концертах сміявся з тупих хохлів, простакуватих западенців, дебільних націонал-патріотів, хто аплодував його порівнянню України з порноактрисою та вітав гавкання, коли вимовляв автокефалія та перекручавав Томос на термос. В нормальному суспільстві його би заставили по-перше принаймні вибачитись, а по-друге проголосували би ногами. Своє геройство і хоробрість він вже показав, коли просив вибачення в Кадирова! І це непорозуміння претендує на Президента України?! Воістину, що Господь коли хоче нас покарати то спочатку відбирає розум…
По відношенню до виборців Тимошенко, мене дивує наскільки в нас коротка пам'ять? Та вона на такому гачку в Путіна, що з нього зірватися неможливо і своєю діяльністю вже завдала Україні таких економічних збитків, які є мабуть більшими за втрати від війни з Московією. Я навіть переконаний, що якби вона перемогла на президентських виборах 2010 року, то ті ж Харківські угоди вона теж би підписала і тягнула Україну в митний союз з Московією і Майдан теж би обов’язково відбувся! Та ми хочемо обпектися ще раз! Та замість обпектися є загроза згоріти….
Тому потрібно щоб усі зрозуміли, що за виборами Президента фактично стоїть питання існування держави Україна! І якщо буде Україна, то буде мир в результаті нашої перемоги, буде територіальна цілісність, сильна економіка, достойний рівень життя і будемо ми, українці, існувати як нація. Дуже хочеться вірити, що ідея побудови сильної, суверенної української держави міцно вкоренилася в наших головах та серцях і що вже нічого не зупинить цю ідею, бо її час настав!
*Московія - тут і надалі я вживаю ту назву утворення, яку ця територія носила до її перейменування Петром І в Росію. Московія до Русі ніякого відношення не мала і по своїй суті залишається Московією.
Тому нам потрібно відновити історичну справедливість і в усіх сферах життя ми повинні вживати тільки назву Московія.
06.02.2019 р.
м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=824446
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.02.2019
Подруга в гості запросила…
Кота на руки посадила,
А він улігся їй на стегна
І ще й хвостом махає стерво.
Та нагло дивиться у очі,
Немов питає, - Що ти хочеш?
Чого приперся і мовиш,
Та зириш наче кіт на миш?
Хазяйка лиш мене голубить,
Тебе ж ніколи не полюбить!
Я знітився від тої мови,
Тому, що у житті ніколи
Не мав суперництва з котами
За почуття і серце дами.
Та висновок зробив для се́бе,
Якщо уваги більше те́бе
Коту подруга приділяє,
То з ним нехай і проживає.
29.01.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=823336
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.01.2019
Візьми колоду, обтеши,
До блиску все відполіруй,
Але не буде в ній душі,
Як над красою не чаклуй.
Красу, заховану в колоді,
Різьбяр уміє проявити.
Жіноче тіло вічно в моді,
Хто ж душу може оцінити?
25.01.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822671
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 25.01.2019
В єдності сила народу —
Боже, нам єдність подай. (слова молитовного піснеспіву)
Дай Боже нам усім збагнути,
Нутром відчути хто наш ворог.
На манівці не повернути,
Завжди сухим тримати порох.
У нас є шанс і в нас є віра,
Незламна воля наче криця.
Добити в його лігві звіра
Є порох в нас, в порохівницях.
У нас є мрії, є завзяття,
Хоробрість, сила і звитяга.
Тож не купіться тільки браття
На обіцянки чи варяга.
Ми тільки вийшли на дорогу
І твердь відчули під ногами.
За єдність помолімось Богу,
На цім шляху щоб був він з нами.
Шлях нелегкий, тернистим буде
Лиш той хто йде його здолає.
Терпіння майте й розум люди,
А Україна – порох має!
Щоб працювати для єдности, потрібна велика душа і великі зусилля, тоді як для роз’єднування і розбрату досить поганого настрою.
Євген Сверстюк
20. 01. 2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=822059
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2019
Монастирська стіна зберігає
Пам'ять тих, хто поліг на війні.
Тут від болю душа завмирає,
Закарбованих лиць на стіні.
Подивіться у їхні зіниці,
Від світлин аж в очах мерехтить.
Стіна болю і смутку в столиці
У самісінькім центрі стоїть.
На стіні цій світлини, світлини
Тих, хто в вічність уже відійшов.
Їх торкаються руки дитини, –
Тату! Рідний! Тебе я знайшов!
Тату, глянь! Я вже виріс нівроку,
Дуже схожим на тебе стаю!
Мама правду сказала жорстоку –
Ти загинув від кулі в бою.
Ми подібні, немов дві краплинки,
Мені так тебе не хватає.
Мама каже, – я твоя кровинка,
Що для неї на втіху зростає.
Ти не бачив як я народився,
На руки не зміг мене взяти…
По світлинах в альбомі я вчився
Тебе з поміж всіх впізнавати.
А ще запах твоєї одежі,
Вдихаю, сховавшись від мами,
Чути потом і димом пожежі,
Війною, що стала між нами.
Я впізнав би тебе серед тисяч
По очах і теплу твоїх рук,
А за мамині сльози вже вибач,
Що скотились зрадливо на брук.
Та тут сльози ніхто не ховає,
Навіть в формі суворі бійці.
І світлини теж плачуть, буває
Мироточать світлини оці...
17.01.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821688
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.01.2019
Бог з нами ! Він за Україну!
На боці правди, сил добра!
Йому молитви шлем уклінно,
Блаженна радості пора!
Він за любов, терпіння, віру
Нам від щедрот своїх воздав
І з милості до пастви, кліру
Священний Томос дарував.
Нарешті наші мрії збулись
Постала церква із руїни
За це боролись і молились –
Помісну церкву України!.
07.01.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=821059
рубрика: Поезія, Езотерична лірика
дата поступления 12.01.2019
Про що писати? Слів уже бракує,
Спільноту мутить, рве від дебілізму…
Цей клоун на екрані так дуркує,
Що всім нам вставив новорічну клізму.
Не смішно зовсім, гірко та огидно!
Народ зневажив, інститут Держави,
Коли з екрану криворіжське бидло,
Вітало нас без всякої підстави.
Хто він такий? Ще навіть кандидатом
Не встиг зареєструватись в виборчкомі!
Вітав по суті нас: «Шалом! З шабатом»!
І на плюсах вже стало як в дурдомі!
Ви ж уявіть, а що чекати потім,
Всім показав за кого нас всіх має.
Чужий по духу, крові, навіть плоті,
Він в Україні просто заробляє…
02.01.2019 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=820016
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.01.2019
Для мене, та і не тільки для мене, було повною несподіванкою коли провчившись буквально пару місяців на першому курсі наша одногрупниця Люба запросила нас на своє весілля. Це була симпатична, маленька, навіть мініатюрна дівчина, тиха і скромна. Тож новина про те, що вона виходить заміж тільки-но розпочавши навчання за хлопця зі свого села швидко поширилася на потоці. Про свого нареченого вона не розповідала та і взагалі ми ще дуже мало знали один про одного, але і видимих причин для її заміжжя видно не було. На парах з фізпідготовки вона займалася в основній групі і якогось полегшення для себе не вимагала.
Тож це було перше студентське весілля на яке ми не поїхали майже в повному складі групи. Люба виявилася легкою на руку і її почин підтримали і інші дівчата. І хоч їх в нас було всього лише десятеро, та кожного року як мінімум два весілля ми гуляли. Так як ми всі в групі були вихідцями з села, то колорит сільського весілля нам був добре знайомим.
Як правило для цього будували так званий «шалаш», адже будівель де можна було розмістити кілька сотень гостей в селі не було. Конструкція цієї споруди відрізнялася одна від другої лише довжиною столів з лавками по боках, та кількістю рядів цих самих столів. Звести цей шалаш було не так то просто, як і приготувати страви на кілька сотень гостей. І це все робилося силами рідні, сусідів і як би сьогодні сказали – волонтерів.
Ми добиралися на ці весілля по-різному. Інколи батьки наймали для нас в колгоспі автобус, а інколи добиралися рейсовим транспортом, придбавши заздалегідь білети. На весіллі нас садили за окремий стіл, оце і все, що нас вирізняло з поміж інших гостей. І хоч в групі було п’ятнадцять хлопців, а горілки та вина на весіллі хоч залийся, ніхто не напивався. Танцювали, співали, веселилися. Куратор групи з нами не їздив, та навіть і без наглядача жодного інциденту ніколи не було.
Та не очікувано такий наглядач появився серед нас. На другому курсі наша староста перевелася на навчання в Київ, так як вона була родом з київської області і до нас з іншої групи перевели хлопця, якого деканат і призначив старостою. Він навчався ще на підготовчому відділенні, був тоді кандидатом партії. Це була типова карєрська поведінка.
Якщо дитина провалювала вступні екзамени в інститут, її батьки влаштовували на роботу в своєму господарстві де приймали її, як рядового колгоспника, кандидатом в члени партії і потім вже ця дитина поступала на підготовче відділення, закінчивши яке ставала студентом і це майже автоматично. Адже не прийняти на підготовче відділення кандидата в члени партії було просто не реально. В процесі навчання він ставав вже членом партії, тож щоб не стати студентом повинно було щось статись надзвичайне.
Та ми тоді над цим зовсім не заморочувались і так глибоко не замислювались. Ми їхали на чергове весілля, як звичайно, щоб погуляти і повеселитися і коли воно було в самому розпалі раптом почули, - Все-все, більше не можна! На вас люди дивляться! Ви ж студенти, що про вас подумають?! Збирайтеся, треба їхати! Не помагали навіть прохання батьків не їхати так рано, чи почекати щоб зібрати якісь гостинці… Тут знову починалося, - Як вам не стидно?! Ви що голодні? Ви, що жебраки? Не будьте посміховиськом і т. п….
Звичайно, що після такого завершення весілля в салоні автобуса замість пісень панувала тишина. Хто дрімав, хто мовчки дивився в темні вікна… І розходилися теж мовчки, без галасу та пісень, нібито не з весілля приїхали.
Таку поведінку старости ми розуміли та сприйняти не могли. Він боявся, щоб раптом на весіллі щось пішло не так і в інституті не спитали про це з нього, як з члена партії. Тобто, як «член», він і сам не міг погуляти на весіллі і нам не давав. Коли їхали на весілля без нього – все було чудово, а з ним – появлялася ота ложка дьогтю і при тому чимала. Та як кажуть в народі, що Бог все бачить! І ось в кінці третього курсу прийшов час женитися нашому старості. А що час прийшов стало помітно по дівчині з нашого потоку, групи ПП (планування промисловості) з якою він дружив ще з підготовчого відділення. Були розмови, що намірів одружуватися в нього не було, але дівчина виявилася хитрішою і… заставила. Тож «члену» щоб не поплатитися партійним квитком одружуватися таки прийшлося.
Проживав наречений зовсім близько від Тернополя, десь за кілометрів двадцять. Автобус курсував кожних півтори години. Це був десь кінець травня, початок червня., тепло і сонячно. Навчальний семестр закінчився, а до початку екзаменаційної сесії було ще днів з десять.
Ми дружним колективом в неділю приїхали рейсовим автобусом в першій половині дня. А пару хлопців заїхали ще напередодні щоб взяти участь в такому обрядовому дійстві як – квітка, подекуди називають гільце. Та більшість групи поїхала в день весілля – неділю. Водій автобуса взнавши куди їде ця ватага зупинив його
перед самими воротами і музики зустріли нас весільним маршем. Все було як завжди – шалаш, стрічки, надуті кульки і весільна круговерть. Але була і велика різниця! Наш староста був в ролі молодого і не міг бачити, як там гуляють його одногрупники. А погуляли ми і справді на славу! Тепла і не жарка погода цьому сприяли. Ніхто не говорив нам , що не робіть те, не робіть се, що люди дивляться і що вже пора їхати. Тож коли ми не поїхали останнім рейсовим автобусом, стало зрозуміло що нам десь треба буде переночувати. В селах це вирішується просто. Нас ночувати забирали сусіди і в найбільшій кімнаті на підлогу стелили перини. На цій імпровізованій лежанці ми і спали всі покотом. Так було і цього разу.
Було вже далеко за північ, коли м почали вкладатися спати. Світло в кімнаті не включали, орієнтувалися на голоси і дотик. Так вийшло, що я вклався між двох дівчат. Та що так вийшло? Мабуть я так захотів, та і категоричних заперечень не було. Якось повкладалися. Та тут сталася одна пригода, яку я збагнув лише згодом. Я спробував заснути та не зміг. Дівчата виділяли стільки тепла і мені ставало настільки гаряче, що я не стерпів цієї жари і висунувся з-під перини по груди. Та це не помогло! Тоді я висунувся по пояс. І це не помогло. Прийшлося вилізти зовсім і перебратися на край лежанки. Лише тоді я зміг заснути.
Пізніше я прочитав про це в мемуарах воєнного льотчика, який воював над Балтійським морем. Він писав, щоб спасти життя збитому пілоту, його з льодяної води треба було підняти впродовж двадцяти хвилин, а щоб врятувати від переохолодження, його роздягали і біля нього клали двох медсестер та зверху добре вкутували. Такий спосіб відігріву жіночим теплом виявився найефективнішим і дозволяв обійтися без ускладнень та обморожень. Прочитавши це, одразу пригадалася ситуація з ночівлею на весіллі… і збагнув чудодійність та силу дівочого тепла…
На другий день, тобто в понеділок, нам прохолоджуватись довго не дали. Ми оділись, помились і нас запросили на сніданок. Молодий з молодою ще десь спали. На довжелезному столі, скраю, нам поставили нехитрі весільні харчі, налили чай. Їсти ще не дуже хотілося, тож нас підганяли, - Їжте діти , їжте бо скоро буде автобус. І справді, десь через півгодини біля воріт почувся сигнал автобуса, водія попросили зупинитися і забрати нас…
Автобусний вокзал зустрів нас своєю буденною сірістю. Дівчата одразу сказали, що їдуть до гуртожитку і пішли на зупинку транспорту. Кілька хлопців теж заявили, що у них є якісь справи. Решта, десь душ так сім, тупцювали на вокзалі і не могли вирішити, що робити далі. І тут я промовив, - А чого нам їхати до цього гуртожитку? До екзаменаційної сесії ще більше тижня, тож часу на підготовку аж забагато! В гуртожитку голо і голодно, то що нам там робити? Поїхали назад, там сьогодні поправини – другий день! Треба сказати, що ніхто навіть не пробував щось заперечити, всі наче чекали такої пропозиції. Тож ми дружно сіли в той самий автобус, що привіз нас з весілля…
Коли автобус зупинився навпроти воріт і ми почали виходити , цю картину треба було бачити. Захмелілі гості зустріли нас сміхом та оплесками, а музики врізали весільний марш і нас одразу посадили за стіл. Весілля на другий день завжди якесь веселіше і без тормозів. Тож гуляли ми до пізньої ночі, тим більше що питання ночівлі було вирішене – сусіди прибрати з підлоги перини і подушки ще не встигли.
На третій день весілля – вівторок, за сніданком хлопці заявили молодому, що їм немає що робити в гуртожитку. Тож він зрозумів, що їхати ми наміру не маємо, а самому випровадити нас язик не повернувся. А хлопці, щоб виправдати якось свої гостини заходилися помагати по господарству, хтось взявся рубати дрова до кухні та печі, хтось копати молоду бараболю та чистити її, а хтось взявся розбирати з дальнього боку шалаш.
Звичайно, що на обід знову почали сходитися на поправини гості і весілля продовжилося.
За таким же сценарієм ми відгуляли четвертий день весілля. І ось настав п’ятий день – четвер. За сніданком, коли хлопці почали питати скільки ми ще тут будемо гуляти я взявши в руки чарку виголосив тост, - А давайте будемо гуляти доти, поки нам на закуску не подадуть жарені яйця! Хлопці цю пропозицію зустріли схвально і голосно підтримали. Сенс в моїх словах був в тому, що яєчня – страва рятівна і готується нашвидкуруч, якщо іншого нічого немає і на весіллі її ніколи в сіті не готують.
Я не впевнений, чи то чисто випадково, чи можливо і справді нас почув хтось з жіночок, які накривали стола, та через п’ятнадцять хвилин нам подали величезну пательню жарених яєць. Їх там будо десятків зо три, не менше. Хлопці зустріли її сміхом та словами, що я накаркав. Та що робити. Слово треба було тримати! Яєчня, навіть на п’ятий день весілля, свідчення того, що весільні страви закінчилися, а з ними і весілля!
30.12.2018 р. м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=819525
рубрика: Проза, Нарис
дата поступления 30.12.2018
Останні події, як то агресія Московії в Керченській протоці, введення воєнного стану, підготовка і проведення об’єднавчого Собору українських церков та очікуване вручення Константинопольським патріархом Варфоломієм Томосу Православній церкві України в особі обраного Митрополита Єпіфанія, спричинили в інформаційному просторі величезний сплеск репортажів і публікацій з діаметрально-протилежними думками. А в соціальних мережах, де практично відсутня відповідальність за поширення не те, що неправдивої інформації, а відвертої брехні та інсинуацій, це набуло масового явища. Кожен раптом відчув в собі талант полководця, якості політика чи аналітичні здібності експерта. Відверто дивує нездатність чи небажання критично оцінювати інформацію, джерела її походження. Люди, на обкладинці яких красується українська символіка чи гасла, що мало би свідчити про їх патріотичну позицію і настрої, поширюють такі нісенітниці і відверту брехню, що мимоволі задумуєшся, а чи не захований за цим патріотичним фасадом ворог, який люто ненавидить Україну. І що дивує , нам мало ворогів зовнішніх і прихованої п’ятої колони. Ми зробимо ворогом кожного хто має іншу думку чи позицію, яка не співпадає з нашою, або з нашим баченням патріотизму. Приклад цьому ситуація з Олександром Усиком, спортсменом, якого під своїм прапором хотіла би бачити чи не кожна країна світу.
Вже давно всі збагнули, що спорт це політика. Тому величезні гроші витрачаються на переманювання чи відверту купівлю потенційних чемпіонів. Саме через це Московія вляпалася в допінговий скандал, підкуп спортивних функціонерів. Та навіть купівля права на проведення чемпіонату, змагань чи проведення поєдинку не гарантує Московії, що її представник стане чемпіоном. Саме так сталося з боксерським поєдинком за кубок Мухамеда Алі, в якому в Москві Олександр переміг боксера Московії. Здавалось, що ще треба – блискуча перемога в самому серці Московії її представника під об’єктивами телекамер всього світу. Весь світ в захваті…, та тільки не наші патріоти.
Їм не хватило родзинки на торті – не крикнув Олександр з синє-жовтим прапором на плечах: «Слава Україні!» Не крикнув – значить не патріот! І пішло…
Московія не пробачає такий ляпас. Тому періодично куплені ними журналісти відверто провокують його своїми запитаннями, а потім вирвавши відповідь з контексту, роздувають сенсацію. Поведінка журналістів, які таким чином відпрацьовують свій хліб не дивує, а от наших патріотів, які вчепившись в одну фразу розпочинають його відверто цькувати, мене обурює, адже вони фактично працюють на ворога. Адже якщо прочитати повне інтерв’ю Олександра Усика, то його відповідь на провокаційне запитання, що він буде робити, якщо радикали скоять напад на лавру і будуть бити ченців – «Стану на їх захист», цілком логічна і правильна. Адже не треба нам кровопролиття і фізичного насильства на релігійному ґрунті.
Невже важко збагнути, що заголовок жирним шрифтом про те, що Усик стане на захист ченців лаври, це якраз розрахунок на тих хто не прочитає все інтерв’ю і не здатний критично думати. Це продумана технологія розпалювання ненависті та ворожнечі та применшення значення його перемог. Весь світ знає Україну через Усика, як в свій час через братів Кличків та київське «Динамо», а нам втовкмачують, що він не патріот і навіть «сепар» і ті, хто позиціонує себе патріотом це радо лайкають та постять в соцмережах.
Ще більша хвиля злорадства, відвертої брехні, популізму, єхидства та дурості піднялася в соцмережах після захоплення Московієї наших моряків в Чорному морі та введення воєнного стану. Мені прийшлося навіть кількох неадекватів, які несли таку ахінею, що на голову не налазить, видалити з фейсбучних друзів. У людей якесь незрозуміле бажання в числі перших на ту чи іншу подію показати на загал свою дурість і вилити на голови спільноті якнайбільше гидоти. Якої тільки дурні не писали про введення воєнного стану?
Не хочу коментувати військову складову передумов введення воєнного стану, нехай цим займаються кадрові воєнні, та його доцільність була необхідною навіть з однієї причини – підготовки та проведення об’єднавчого собору українських церков. Адже крок по створенню Православної церкви України (ПЦУ), це крок на такому по значимості рівні, як вступу України до НАТО чи Європейського союзу. А може навіть і більше, бо підриває ідеологічні основи «руZZкого міра» та історичні і політичні підвалини Московської імперії. Це чудово розуміють в Кремлі і тому іде такий несамовитий спротив. Тому забезпечення миру і спокою під час підготовки та проведення об’єднавчого Собору було надзвичайно важливим безпековим питанням і заборона на в’їзд в Україну громадян Московії віком від 16 до 60 років убезпечила нас від провокацій, мітингів та безпорядків на релігійному ґрунті. Та не можна думати що все минулося! Московія буде намагатися робити все, щоб в Україні таки пролилася кров, побиття чи навіть вбивство московських попів. Московії потрібна кров щоб звинуватити Україну, показати світові негативну картинку і мати виправдання в разі нападу, адже треба захищати православних, як в свій час руZZскомовних.
Створення ПЦУ – один з основних елементів державотворення і заперечити це, як і роль Президента в цьому процесі, просто неможливо. Це не дає якогось видимого економічного ефекту сьогодні та дасть відчутні результати в багатьох сферах життя в майбутньому. Відверто дивує бажання багатьох заперечити його заслугу і перевести все в піар, чи передвиборчий хід. Ми ще просто не збагнули яку протидію Московії вдалося витримати і яку по значимості перемогу Україні вдалося здобути. Це в Кремлі навіть в страшному сні не могло приснитися. Та Московія не змириться з цією поразкою і буде використовувати любі наші помилки щоб відвоювати втрачені позиції. А це робити вони вміють, використовуючи потужну пропагандистську машину та свою п’яту колону в Україні. Виснажуючи нас в п’ятирічній війні, діючи економічними, терористичними, воєнними, пропагандистськими і гібридними методами вони будуть розхитувати ситуацію в країні, щоб досягти реваншу прокремлівських сил та перемоги промосковського президента. І ця загроза реальна.
Мені вважається, що сьогодні загроза втрати державності така ж реальна, як і сто років тому. Такі ж виклики і можна провести такі ж паралелі – зовнішня агресія, відсутність єдності політичних еліт і суспільства, дуже складна економічна ситуація… І якщо в питаннях зовнішньої політики є незаперечні успіхи, це підписання асоціації з Євросоюзом, безвіз, введення економічних санкцій проти Московії, надання Україні летальної зброї, створення помісної церкви. І якщо досягнення України та заслуга Президента в цих питання беззаперечні, то економічна ситуація всередині країни вкрай незадовільна. Низький рівень зарплат і пенсій, високі комунальні платежі, інфляція та знецінення гривні і мабуть головне – відсутність реальної боротьби з корупцією. Я розумію, що іде війна на яку ідуть значні ресурси. Та якраз ця війна повинна була прискорити і мобілізувати розвиток та модернізацію країни. Але економічні реформи проводяться вкрай повільно і економічний результат дадуть ще не скоро. Спротив і протидія реформам іде величезний і на всіх рівнях – від підготовки та прийняття законів і до їх втілення на місцях. Тому існуючий темп реформ нас не може задовольнити, бо ми сподівалися на швидкі зміни.
Мені здається, що для швидкого проведення реформ крім політичної волі нам не вистарчає критичної кількості спеціалістів-патріотів. Так саме патріоти-добровольці на фронті, навіть нашвидкуруч навчені, та патріоти-волонтери в тилу, зуміли дати відсіч і зупинити агресію Московії та допомогли державі у створенні боєздатної армії. На жаль таких спеціалістів-патріотів в достатній кількості немає в інших сферах державного життя. І міф про те, що навіть кухарка може курувати державою є міфом. Для
цього потрібні спеціалісти та ще й патріотично виховані. І тут їх нашвидкуруч підготовити не можна. Та подивіться на Верховну Раду, куди здавалося б мали попасти
лише інтелектуали! А що маємо насправді? Що тоді хотіти від інших державних установ та органів, де роками вівся відбір по блату, через кумівство, гроші, телефонне право. Утворились закриті злочинні суддівські, фіскальні, прокурорські і т.п. клани, які тісно переплетені та пов’язані між собою. І лише тиск західних партнерів України заставляє їх проводити реформи. Збагнути силу їх спротиву можна на прикладі підготовки і проведення Собору по створенню помісної, автокефальної церкви. І якщо ще в день проведення собору існувала реальна загроза, що об’єднання церков може не відбутися, то можна тільки уявити наскільки складним був цей процес. А що тоді говорити про спротив реформам в державі, коли це зачіпає інтереси посадовців, які зовсім далекі від Бога і моляться лише грошам? Не варто забувати, що західні демократії будувалися десятиліттями. А ми тільки розпочали це робити. Те що ми не розпочали це робити в 90-их роках можемо нарікати лише самі на себе, адже це ми обирали таку владу.
Та що вимагати зміни від них? Як змінилися ми, хоч би на побутовому рівні? Невже ми стали протестувати проти збільшення тарифів на комуналку і транспорт, ріст цін, почали сортувати вдома сміття, вимагаємо вживання української мови в державних установах та громадських місцях, перестали носити гроші в школи, дитячі садочки, лікарям, вийшли на мітинги підтримки і звільнення політв’язнів, заручників і полонених, яких утримує Московія, чи проти корупції… На жаль видимих змін нема! Ми вже стали забувати, що іде війна і навіть стали байдужі до щоденних повідомлень про вбитих і поранених.
Єдине, що на мою думку змінилося, це кількість користувачів інтернетом і часу який ми в ньому проводимо. Ось в ньому ми протестуємо, воюємо і захищаємося, поширюємо небилиці і відверту брехню. Ми не стали кращі! Знову віримо популістам, які обіцяють золоті гори вже на наступний день після виборів а рейтинги кандидатів ставлять нам діагноз, - ми хворі на голову або дурні, адже рейтинг коміка-артиста, який навіть не сказав, що іде на вибори, свідчить саме про такий стан. І в цій ситуації Московія постарається отримати лояльного, а відвертіше продажного президента. Ресурси в неї для такого результату є і ми самі своєю поведінкою цьому мимоволі сприяємо. Тому майбутнє України залежить від нас, від того кого оберемо і як будемо впливати на владу. Думайте браття-українці, думайте!
23.12.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818776
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2018
Ну, як Ви там, диванні патріоти?
В Фейсбуці наступ знову почали?
Навколо зрада, оточили боти,
І бій пів ночі з ворогом вели.
Гудів комп’ютер, в голові гуділо,
Летіли фрази із трясучих слів,
Та вже коли у вікнах засіріло,
Порідшав врешті легіон козлів.
Втомилась «мишка», «клава» залипала
І все ж в цій битві Ви перемогли!
Військам диванним знов лунає – Слава!
Хіба без Вас ми вижити могли…?
21.12.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=818403
рубрика: Поезія, Жартівливі вірші
дата поступления 21.12.2018
Дивилась молодість на старість…
Було їй зовсім невтямки,
Що те, що спричиняє жалість,
Заховане в словах – роки!
Це їх відбиток на обличчі,
Волоссі, тілі і в очах.
Тому вдивляючись у вічі
У душу закрадався страх.
Що з часом теж краса зав’яне,
Зійде з лиця неначе сніг.
Збентежено хтось в вічі гляне,
Що приховати жаль не зміг…
09.12.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=817071
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 10.12.2018
«Господь, як хоче покарати,
Спочатку розум відбирає».*
Тож Юльку будуть обирати
Ті, хто про це не пам’ятає.
«Від думки дурень багатіє»,*
Брехливим вірить обіцянкам.
Давно вже на гачку в Росії
Ця Лазаренка куртизанка.
А гроші, що накрала з ним –
Мільйони доларів і тиша…
Та нам «пускає в очі дим»,*
Що «бідна, як церковна миша».*
Підбори, ліфчик і труси –
Це все, що за життя надбала?!
Дадуть їй дурні голоси
І буде справді – «все пропало!»**
* Народна мудрість
** Знаменита фраза Ю.Т. з рекламного ролика
19.11.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=814504
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.11.2018
Я щез! Пропав! Мене нема!
Ніхто вже навіть не шукає!
Коротка пам'ять і німа,
Про нас рідня лиш пам’ятає.
Небесна сотня у землі,
Відспівана, у домовинах.
Ми ж розчинилися в імлі,
Чиїсь батьки, чиясь дитина…
А нас не сотня – батальйон!
Нас не згадають поіменно,
Не впишуть прізвищ в пантеон,
Не схилять до землі знамено.
Нас значно більше, в кілька раз,
В нелюдських муках помирали.
Тих хто вбивав, віддав наказ –
Нікого навіть не шукали.
Втопили трупи у Дніпрі,
Спалили наче біомасу,
Команду дали нагорі –
Ми щезли з простору і часу.
Нас вже ніколи не знайти,
Ми ті, що безвісти пропали…
Щоб ворог не досяг мети,
Потрібно щоб нас пам’ятали.
12.11.2918 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=813593
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 12.11.2018
Подивіться на руки бійця,
На долоні в кривавих мозолях.
Так війна виглядає оця,
Ще в смертях і скалічених долях.
Таке справжнє обличчя війни,
Біль і кров, ці натруджені руки,
Та короткі, уривками сни
І душа, що щемить від розлуки.
Героїзм на цій клятій війні
У важкій і щоденній роботі,
У тривожнім чеканні рідні,
Мозолях і кривавому поті.
В кілометрах проритих траншей,
У солдатськім терпінні і вірі,
Справжню ціну життя і людей
Пізнають на війні в повній мірі.
До розривів снарядів, гранат
Хоч і важко, потроху звикають.
Помоліться за наших солдат,
Хай їх кулі, осколки минають.
Усміхніться при зустрічі їм,
Притуливши до серця долоню.
І уклін доземний їм усім,
Що нам мир і наш спокій боронять.
31.10 2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=812088
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 31.10.2018
Листок від гілки відірвався
Радів, що вільний, що літає!
Та згодом вже опам’ятався,
Життя в падінні тім згасає!
27.10. 2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811542
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 27.10.2018
Весь світ в ранковім схований тумані,
Що навіть сонце в ньому заблукало.
Чи може десь втопилося в лимані,
Коли обличчя заспане вмивало?
Туман ховає обриси і звуки,
Здається в ньому сховане минуле,
А ще магічні в нього є сполуки –
Забулось все, коли його вдихнули…
23.10.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=811213
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 24.10.2018
Коли кацап заходив в нашу хату,
Бідою це кінчалося для нас.
Приходив грабувати і вбивати,
В часи Мазепи і в недавній час.
Згадай Батурин, спалений дощенту,
Заколотих штиками немовлят.
Такі трагічні і страшні моменти
З історії ще досі нам ятрять.
Не можна пробачати і забути
Всіх злодіянь московської орди,
Як стали Фермопілами* в нас Крути,
Бо призведе байдужість до біди.
Московський чобіт перетис нам горло
Вбирати кров земля вже не могла.
Забрали збіжжя, щоб замовкли жорна,
Хребет ламали нашого села.
Життя ламали, долі і надії,
Голодомор створили у краю
Де споконвіку жили гречкосії,
Зробили пекло у земнім раю.
Голодомор, вбивали, катували,
Вивозили на північ, в табори,
В Сибір з дітьми малими виселяли –
Реалії радянської пори.
Нас кидали в атаку тисячами,
Лише з кусками цегли у руках…
І дно Дніпра, засіяне кістками,
Ховає в собі досі весь цей жах.
Мільйони закатованих та вбитих
Вина яких була лише у тім,
Що народились жити та любити
І душу українську Бог дав їм.
Звести зі світу, душу розтоптати
Катам московським так і не вдалось.
Про ці страхіття треба пам’ятати,
Страшну ціну сплатити довелось.
Бо ворог свої спроби не полишив.
В умовах вже гібридної війни
Цинічним став, підступним і підлішим,
А в звірствах завжди славились вони.
Тому усі, хто каже про братерство,
Міфічну дружбу і якусь рідню
У собі мають гени людожерства
І нам готують нову западню.
Тож будьмо пильні. В пам’яті народу
Хай закарбується назавжди постулат –
Одвічний ворог в нас живе зі сходу,
А московіт – ніякий нам не брат.
*Фермопіли – гірський Фермопільський прохід, який під час греко-перських воєн, в 480 році до н. е. стійко обороняли 300 спартанців на чолі з царем Леонідом, загинувши в нерівній сутичці.
30.08.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=805450
рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата поступления 04.09.2018
Хрестили Русь, но не Росію,
Москви тоді ще й не було.
В тайгу апостолів Месія
Не посилав, там зло жило!
Водилась нечисть у болоті,
Плодились жаби, комарі…
Але белькочуть москвороті,
Що їх хрестили у Дніпрі!
Відтоді, як оці примати,
Свої покинули ліси,
Зі шкури пнуться показати
Себе нащадками Руси.
Та шкура вовча, не овеча,
Не приховає звірину,
Жорстокість, злобу, ворожнечу,
Братерству знаємо ціну.
Так родичалися завзято,
Що ріки крові пролили.
Занесли зайди в нашу хату
Свої смердючі постоли.
Себе відчули хазяями
На нашій зболеній землі,
Що ми, заковані ланцями,
До рук не візьмемо шаблі.
Що ми затуркані попами,
В поклоні рабськім, до землі,
Повіримо, що разом з нами
В Дніпрі хрестились москалі.
Та правда лиш одна-єдина
Вона завжди на нашім боці.
В Дніпрі хрестилась Україна,
А не якісь песиголовці!
28.07.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=801295
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.07.2018
Це не просто збірка лірики, це гімн коханню. Щоб він лунав у повний голос я включив сюди вірші написані у різні періоди життя. Деякі з них вже раніше були надруковані у збірках «Слова народжені в душі» та «Любов у трьох вимірах».
Я вважав, що до такої збірки передмова у вигляді авторського звернення буде недоречною. Тому запропонував в фейсбуці зробити це відомим публічним людям і не тільки майстрам поетичного слова.
Та не отримавши жодної відповіді на свою пропозицію подумав, а що можуть написати у передмові ці люди? Та чи були у їхньому житті подібні почуття?
Тому замість того, щоб хтось давав оцінку майстерності володіння поетичним словом, вживання поетичних образів та метафор, я вирішив написати кілька слів про почуття.
В українській мові є неймовірний синонім слова любов, це кохання. Але між ними є і величезна різниця. Адже якщо ми говоримо про свою любов до мами, рідної землі, членів родини чи просто інших людей, істот чи предметів, то слово кохаю, вживається тільки у разі наявності почуттів до коханої дівчини чи жінки. Любити можна все: солодощі, ковбасу, горілку, коштовності, але не кохати! Навіть по відношенню до
Бога ми говоримо про любов. Та лише по відношенню до дівчини чи жінки, ми, окрім любові, говоримо ще й про кохання. І це є найвищий ступінь інтимних почуттів.
Тож саме це багатогранне почуття, цей стан душі я намагався відобразити віршованим словом. Вдалося це мені чи ні, наскільки правдиво це і щиро, судити вже вам, шановні читачі.
І якщо після прочитання моїх громадянських поезій, віршів для дітей, про природу та на філософські теми у читачів практично не виникає питань, щодо причин та підстав для їх написання, то після прочитання лірики такі питання неодмінно виникають.
Читачам неодмінно кортить дізнатися, кому присвячені вірші. На ці питання я відповідаю, що вірші присвячені коханню. А чому у вас не виникали ці питання при прочитанні громадянської чи дитячої поезії та що переважна більшість лірики – це витвір моєї уяви, вібрації душі і ніяк не віршована автобіографія. Написання вірша зазвичай починається з двох строф, які десь там склалися чи нашептані згори і я ніколи навіть не уявляю, яким він буде, його розмір та закінчення. Але щоб писати про кохання, ця душа повинна бути ще й «хворою», хворою від кохання. А при написанні віршів для дітей, вона повинна бути дитячою, а громадянської поезії – патріотичною та українською.
Написання громадянської поезії, віршів для дітей, про природу та життя, неможливе без почуття любові, а лірики неможливе без почуття кохання. В ліриці фальш відчувається одразу. Щасливий той, хто хоч раз в житті пізнав це почуття, яке не йде ні в яке порівняння з жодним іншим, зберіг його в своєму серці. Тому при написанні лірики це збережене почуття є своєрідним камертоном, яке не дає звучати фальшивим нотам і пустослів’ю.
Тож читайте, порівнюйте зі своїми почуттями, і я буду щасливим, якщо мені вдалося зачепити найпотаємніші струни вашої душі, торкнутися вашого камертону.
Мирослав Вересюк
01.04.2018 р.
м. Вінниця
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=799330
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.07.2018
Яким же зкацапілим треба бути,
Яким же відмороженим хохлом,
Щоб материнських голосінь не чути
І їхати на Рашу* за баблом?
Ті, хто на Раші досі гастролює
Готові в церкві справити нужду,
Страшна війна істот цих не хвилює,
Лише бабло впливає на звізду.
Яким же тупорилим треба бути,
Як глибоко в душі живе могол,
Щоб про війну з кацапами забути
І їхати на Рашу на футбол.
Кому потрібні їхні виправдання, -
Нема роботи , діти і сім’я.
Війна їм пофіг і людські страждання,
Запроданці, манкурти їх ім’я.
Не українці і не стануть ними,
Їх душі зкацапіли назавжди
По той бік фронту їхні побратими,
Від них чекаєш зради і біди.
Лиш до пори до часу зачаїлись,
Гниле нутро їх видає «язык»
Пустили метастази, вкоренились
«Какая разница? Я так привык.»
На це не можна очі закривати,
Щоб покруч ця жила надалі з нами.
Їх треба громадянства позбавляти
І за поребрик, до бісової мами!
* саме «на», адже «в» вживається коли їдуть в країну, а Раша, історична назва Московія, яку і слід вживати , це не країна, а територія. Територія, яка загарбана. На цій території не діють людські закони, там відсутня свобода.
04.07.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=798258
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.07.2018
Я збожеволів – закохався знову,
Хоч зарікався цього не робити!
Вночі з собою знов веду розмову,
Щоб біль нестерпний трохи приглушити.
Мій монолог не схожий на розмову,
Скоріше сповідь, або як молитва,
Адже хотів почути колискову,
Тепло відчути твого материнства.
Вдихнути в хаті запах немовляти
Цей незбагненний і безгрішний трунок,
Купіль з ромашки і рожеві п’яти
В руках тримати – неба подарунок.
Хотів відчути за спиною крила,
Разом піднятись до зоряних світил.
Та ти словами враз їх обпалила,
Лишився слід від висохлих чорнил.
І ці слова печуть немов жаринки,
Вони наскрізь пропалюють папір.
Кохання робить дивовижні вчинки,
Коли йому усе наперекір…
23.06. 2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796801
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2018
Війна на Сході… В Києві парад…. ,
Та не щоб міць військову показати,
А право геїв на дірявий зад…
Чому ж тоді не рвуться воювати?
Адже крім прав обов’язки ще є!
Найголовніший – землю захищати!
На полі бою рівність настає,
На фронт з параду треба посилати.
23.06.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=796751
рубрика: Поезія,
дата поступления 23.06.2018
Всю ницість душ у тім донецькім краї
Стус бачив ще в далекі шістдесяті,
Який там набрід землі заселяє,
Чужинці, зайди в рідній серцю хаті.
З кутків медвежих, таборів ГУЛАГу
Людський непотріб звезли на Донбас
І той відкрито проявляв зневагу
До всього, що так вирізняло нас.
Стус відчував ворожість, лють і злобу,
Якраз за це Донбас він не злюбив,
Його гнилу, зросійщену утробу
В якій зростав ненависті нарив.
І ось тепер, коли пройшло піввіку
Та "руССкім духом" засмердів Донбас,
Той гній з нариву заліпив повіки
І "руССкій мір" почав вбивати нас.
Чеченці, осетини і буряти
Та інша напівдика звірина
Прийшли в Донбас щоб різати, вбивати,
Бо "руССкій мір" – дорівнює війна.
Війна жорстока, підла і кривава,
Нелюдські звірства знову від орди.
Її в Донбас ця потолоч призвала,
Яку, як бидло, звозили туди.
Будь моя воля, я би цю гидоту
На "родіну" відправив до ноги.
І Стус Василь не був би також проти,
Бо це одвічні наші вороги.
30.05.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=793814
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 30.05.2018
Колись і я носила міні,
Таке, що шиї вивертало
І шокувала пляж в бікіні,
Яке нічого не ховало.
Та весь тягар прожитих літ
На боки влігся, зад і спину.
Великим видався живіт,
Немов виношую дитину.
Кругом звисають тілеса,
Покрились стегна целюлітом
Настільки вбивча ця краса,
Що в ній бікіні щезне літом.
11.05.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=791445
рубрика: Поезія,
дата поступления 13.05.2018
Ло́влю мушку крізь планки прорі́з,
Дно окопу залите водою.
Плачуть хмари, обвислі від сліз
І бредуть в рідний край чередою.
Вже нарешті здалася зима,
Відступили в Росію морози.
Лиш війні кінця краю нема
І з небес омивають нас сльози.
П’ятий рік і не видно кінця,
Смерть щоденно на жертви чатує,
У руках загрубілих бійця,
Телефон наче серце вібрує.
Передчасно сивіють батьки,
Очі повні слізьми у дружини,
Перев’язують діти ляльки,
Накладають пов’язки і шини.
Війна всюди в моєму житті,
Навіть дома, там де не стріляють.
І з ікон споглядають святі,
Як нас з тої війни виглядають.
Ло́влю мушку крізь планки прорі́́з,
Берці мокрі наскрізь від багнюки.
Хто там радий, що дали безвіз?
Хоч на день, автомат йому в руки.
10.04.2018 р.
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=786939
рубрика: Поезія, Воєнна лірика
дата поступления 10.04.2018
Байдужість нас доконує ущент,
Уклінно закоцюбли від терпіння.
Та незбагненний є в житті момент,
Чекаємо Месію, не прозріння!.
Живемо у байдужості. Терпець
Нам по життю ніяк не увірветься.
Та навіть під лежачий камінець
Вода текти не може, не проб’ється.
Ріка життя - неначе плин води,
Хоч камінь той під силу нам прибрати.
Ми вже давно би збулися біди,
Якби байдужість і терпець здолати.
01.04.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=785588
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 01.04.2018
Треба віддати належне, військово-патріотичне виховання в Радянському Союзі було таки поставлене непогано. Питання йти чи не йти в армію не виникало. А в сільській місцевості, де всі про всіх знали, на тих кого не взяли в армію дивилися скоса, як на не повністю повноцінних чоловіків. Вважалося, що відслуживши в армію, вчорашні юнаки ставали справжніми чоловіками.
Тож і підготовка до служби в армії була організована ретельно і передбачала персональний облік кожного призовника та оцінку стану його здоров’я. Саме з цим в мене пов’язані певні цікаві спомини, якими і хочу поділитися.
Облік призовників в сільській місцевості вівся сільськими радами, які вели реєстри осіб чоловічої статі по роках народження. При досягненні чотирнадцятирічного віку список таких осіб подавався до райвіськкомату де вже формувався реєстр призовників.
В цей реєстр попадали абсолютно всі.
При військкоматі працювала призовна медична комісія. В цю комісію входили лікарі з місцевих лікарень. Згідно графіку на цю комісію викликалися хлопчаки з певної сільської ради. Щоб для цього виділявся якийсь транспорт, не пам’ятаю. Добиралися в райцентр рейсовим автобусом. Та до того населеного пункту, звідкіля ходив автобус було ще десять кілометрів, які долалися велосипедом або попуткою, що було дуже рідко, або пішки. Тож всього на круг було тридцять п’ять кілометрів.
Викликали на цю комісію, як правило один раз в рік і лише перед призовом в армію була ще так звана остання призовна комісія. І вже тільки ці призовна комісія вирішувала, чи ти підлягаєш призову в армію, чи тебе з якоїсь причини комісують. Підставою для визнання непридатним до служби в армії були проблеми зі здоров’ям, психічні розлади чи явні фізичні вади. Та, як правило, гребли всіх. Тож для визнання непридатним до служби повинні були бути вже справді вагомі причини.
Після першого проходження комісії хлопчакам видавалося так зване приписне свідоцтво. Це була таке собі посвідчення з картону, яке складалося гармошкою. Там не було ніяких водяних знаків чи ще чогось, зате туди вклеювалась фотокартка і ставилася печатка райвіськкомату. Це був перший офіційний документ, який був гордість його власника.
Медичні комісії проводилися весною, десь вже так в травні місяці. На них лікарі проводили медичний огляд . Це як правило перевіряли слух, зір, слухали, стукали, міряли, важили… А ще робили рентген та перевіряли стан зубів. При потребі призовників направляли на дообстеження. На кожного призовника заводилася особова справа, куди щороку вписувалися результати цих оглядів. Ще в цій справі була інформація про оцінки в школі та характеристика з навчального закладу та ще мабуть багато чого.
Так ось, викликали разом з нами на цю комісію і хлопця - Василя, як ми про нього між собою його називали – «Тормоз». В школі він навчався по два роки в кожному класі. Якось там йому вже виписали свідоцтво про восьмирічну освіту і почав він працювати їздовим в колгоспі. Він був фізично розвинутий, спокійний, добрий, але мав якесь психічне відхилення. Незважаючи на це його щорічно викликали з нами на ці комісії і він там трохи чудив і дуже просився в авіацію, хотів бути льотчиком. Про нього вже знали і нього трохи глузували, підігруючи його бажанням.
Однієї весни, коли нам було вже років шістнадцять, проводилася чергова комісія.
Був травень місяць, тепло. Лікарі розташовувалися у великій кімнаті, куди по черзі заходили юнаки в одних трусах. Все було як завжди. Кожен лікар перевіряв функції організму призовника згідно свого фаху і записував дані в особову справу. Та чи не половину з членів цієї комісії були жінки молодого віку та гарненькі, а ще в поміч вони взяли кілька молоденьких медсестричок, то можна сказати, що був такий собі квітник.
Коли в цю кімнату в одних трусах зайшов Василько і побачив стільки звабливих дівчат та жіночок, він аж заціпенів. Білі, коротенькі халатики підкреслювали красоту жіночих ніжок, а у їх вирізі виднілися принадливі груди. Від цього споглядання в нього одразу пробудилося чоловіче єство, яке в трусах почало збільшуватися прямо на очах. Тож коли він підійшов до хірурга, його апарат був в такому вертикальному положенні, що далі нікуди… Хірург, взявши в руки справу, прочитав прізвище і сказав свою звичну фразу, - Опусти труси!
Василько не одразу зрозумів, що від нього хочуть, та потім рвонув їх вниз так, що вони опинилися нижче колін. Хірург, поверх окулярів, подивився на чоловічий орган Василька в робочому стані, який був ніби приклеєний до живота. Побачивши це, щоб трохи остудити запал Василька, злегка усміхнувшись сказав, - Васильку! Там, в коридорі, стоїть відро з водою. Сходи вмочи в нього головку.
Хлопець був послушний і перечити не став. Тож так, з спущеними трусами, почвалав в коридор. Йому сказали опустити труси, він так і зробив. А команди надіти труси ніхто не давав. Вже ця картина викликала сміх всієї комісії, адже це виглядало і справді комічно. Та за мить вже стався вибух сміху. В кімнату повернувся Василько, з мокрої голови якого, по тілу на підлогу стікала вода… Зате робочий орган був сухий і «неушкоджений».
Сміялися довго всі до болю в животах, аж на цей регіт прибіг воєнком. Він реготав теж, тримаючись за стіну однією рукою, а іншою витирав сльози. Незворушний і здивований тим, що відбувається, на сміявся лише Василь. Він так і закляк біля дверей зі спущеними трусами і мокрою головою і очманіло водив по лікарях очима. Адже, що тут смішного? Він зробив так, як просили, вмочив у воду головку. Саме так і говорила мама, коли мила чи купала його, - А тепер помиємо головку… А те, що нижче пупця, називалося зовсім по іншому, це він пам’ятав добре.
Ще один випадок, який запам’ятався, стався вже на останній призовній комісії.
Було зрозуміло, що Василя комісують і льотчиком йому не бути. Та він десь вже і сам це збагнув.
Тож, перш чим завірити остаточний вердикт лікарів, воєнком спілкувався з кожним призовником. Після цього ставив свій підпис і вітав потиском руки та говорив якесь традиційне побажання щодо майбутньої служби.
Коли до нього в кабінет зайшов Василько, воєнком прочитав в справі остаточний висновок комісії про непридатність його до служби в армії та все ж вирішив трохи пожартувати та підколоти його. Тож поставивши свій підпис він звернувся до нього з запитанням, - А скажи, мені Васильку. Якщо твій когут сидячи на плоті знесе яйце, то куди воно впаде? До тебе, чи до сусіда?
Він сидів задоволений собою і очікував побачити та почути, як він буде відповідати на це каверзне питання. Та звідки було знати воєнкому, що не від доброго життя, його мати, перш ніж випустити кури з курника, перевіряла їх на предмет наявності в них яйця. Адже яйце, це були реальні гроші! Тож ті, що мали в собі яйця, залишалися в курнику нестися, а решта випускалася. Ця забута тепер процедура робиться пальцем і називалася пощупати курей. До цього змалечку привчився і Василь, тож він на власному досвіді переконався та запам’ятав, що когут яйця не несе.
Василь був здивований та трохи збентежений таким дивним, як для нього запитання. Тому відповів щиро і з притаманної йому наївність, - Ти що дурний? Ти що не знаєш , що когут яйця не несе?
Пиха з воєнкома злетіла вмить і ми почули крики та лайку, причину яких потім зрозуміли з розповіді Василя. Правду кажуть, що хто служив в армії, той в цирку не сміється. А на того хто не служив теж дивилися скоса, щось в нього там не в порядку. Та по суті так воно і було.
19.03.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=783228
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 19.03.2018
Нехай дивуються онуки,
Як ми з тобою сміючись
Йдемо, тримаючись за руки,
Так, ніби в юності колись.
Хай озирнуться перехожі,
Цікавість просто їх заїсть,
На молодят уже несхожі,
Це викликає сміх чи злість.
Хтось похитає головою
І щось під ніс пробурмотить,
Що з глузду з’їхали обоє
І вже негоже так ходить…
Та нам байдуже, не звикати,
Ми все життя ось так йдемо,
Нам пощастило покохати,
Ось так в любові й живемо.
Хвилюючись дивлюся в вічі,
Гарячий подих твій п’янить,
Усі бажання чоловічі
Допомогла мої здійснить.
Всі твої мрії та бажання
Я також втілював в життя.
Сприяло в цьому нам кохання,
Як сутність нашого буття.
Біду також на двох ділили
На двох і смуток і жалі
І рідних своїх хоронили,
Були проблеми чималі.
Та обіруч йдемо крізь роки
І рук тепло на цім шляху
Робити помагає кроки,
В коханні ж бо – нема гріху…
16.03.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782812
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 17.03.2018
Зірвало дах, а купол вже давно
Обрушився, чи як його сказати.
Смердюче саме вибрали лайно
З того, що нам прийшлося обирати.
Купились на обгортку у яку
Його вложили замість шоколаду.
Тож як тепер повірить мудаку,
Про Надю з мінометом і про Раду?
Здавалось, Генеральний прокурор,
А бреше так, що навіть не запнеться,
Брехнею знову спричинив фурор
Та вже ніхто із цього не сміється.
Уже байки ми чули про НАБУ,
Ще про Міхо та Курченка стосунки,
З злочинністю щоденну боротьбу
І арештовані з валютою рахунки.
Цікаво знати, - курить він чи п’є?
І що конкретно та коли вживає?
Генпрокурором п’яниця стає –
Тож про чортів, що бачить, повідає…
17.03.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782810
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 17.03.2018
Такий щасливий бачити тебе,
Хоча в очах є смутку поволока.
Картаю в несміливості себе,
Є в тобі ця чарівність кароока.
Щасливий тим, що ти у мене є,
Як зіронька далека, мерехтлива.
І на душі так затишно стає,
Та трішки лячно, що така вродлива!
Ця твоя врода, магія якась,
Вона мене і вабить і лякає.
Стрілою в серце глибоко вп’ялась,
Кохання також інколи вбиває.
Безмовний крик лунає із грудей,
Шматує біль і розриває душу.
Цей жах в собі ховаю від людей
І ще від себе заховати мушу.
Так і живу, мені той біль щодня
Ятрить в душі, нагадує про рану,
Тому, що ти давно вже заміжня,
А я любить ніяк не перестану…
14.03. 2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=782259
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 14.03.2018
Зазвичай на сільськогосподарські роботи направлялися студенти старших курсів та в період десь з початку вересня і до середини жовтня. Не знаю, що там склалося на цьому фронті битви за урожай в цей рік, та у цей бій кинули і нас студентів першого курсу. І вийшло справді так, як на фронті. Коли в середині жовтня з цієї «битви» вивели студентів старших курсів, то на їх заміну кинули нас. А друга половина жовтня, це вже вам не вересень, похолодало, почалися дощі. Коли виїжджали, то ще було сухо… Особливого ентузіазму ця поїздка не викликала, але і діватися нікуди. За «дезертирство» могли і виключити з інституту.
Попали ми в колгосп, назви якого вже й не пам’ятаю, а село Іванків Борщівського району. Розселили нас по людях, а годували в колгоспній їдальні. Збирали ми картоплю та буряк, обламували качани кукурудзи. В кінці нам навіть заплатили якісь зароблені гроші, карбованців десь так до п’ятдесяти, за мінусом того, що ми наїли.
Я з однокурсником Миколою, який був навіть проти мене переростком попали на проживання до людей, яким було вже десь років за п’ятдесят. Чому переростком? Якщо я поступив в інститут через чотири роки після закінчення школи, то цей мій однокурсник через десять, закінчивши підготовче відділення при інституті. Він мені і запропонував поселитися разом, сприймаючи мене вже як більш дорослого.
Господарі, звичайні селяни, діти в них вже виросли і кудись пороз’їжджалися. Нам, як гостям, відвели для спання найбільшу кімнату у великій добротній хаті, стіни якої були завішані килимами, образами, фотографіями, рушниками… Заведено, що коли виростають і розходяться діти, то батьки поселяються на літній кухні, де готують їсти для себе та домашньої живності. А хата пустує і чекає, що колись приїдуть до них в гості діти та онуки. Ось такими подібними гостями стали і ми.
На той час хата ще не опалювалася, а може вона не опалювалася і взимку?
Щоб не завдавати людям зайвого клопоту ми їх переконали, що палити ще не треба, а вони особливо і не наполягали. Спати під периною, вдвох , і справді було не холодно, але лягти в холодне ліжко, чи вилізти з-під перини, то вже було не дуже комфортно.
Осінь є осінь, вже не тепло, а інколи таки холодно та мокро. Та після дня проведеного в полі, добряче втомившись, десь бралися сили щоб здійснити п’ятнадцяти кілометровий марш-кидок до дівчат з інших факультетів, яких розселили в корпусах якогось санаторію в Скалі-Подільській. Ну добре! Він був одружений і хотів побачитися з дружиною. А я чого з ним йшов? За компанію? І справді є така народна приказка, що за компанію і жид повісився… Та це була молодість, тож пройти за п’ять годин туди –назад тридцять кілометрів, не вважалося подвигом.
Але якщо врахувати, що в цьому санаторії для студентів влаштовувалися танці, які закінчувалися близько опівночі, то поверталися ми до місця своєї ночівлі десь після трьох годин ночі. Старалися не гримати дверима, та господарі все рівно спали сторожко, тож тільки дивувалися, як це ми ранком піднімемось. Ранком, це вже в вісім годин, треба було бути в їдальні і далі в поле.
Та однієї неділі почули, що десь в селі грає музика. Виявилося, що це грають на весіллі. Йшов дрібний дощ, тому рішили в Скалу не йти , а сходити подивитися на весілля. Тож десь після восьми годин вечора пішли на звук музики. Моросив періодично дрібний дощ і було темно, хоч око виколи. Було нас десь до десятка хлопців та дівчат. Молоді на весіллі було не густо тож ми на подвір’ї утворили своє невеличке коло і почали танцювати. Люди впізнали в нас студентів, прийняли приязно і невдовзі наше коло вже влилося в загальний хоровод. Своєю появою та танцями ми ніби розрухали це весілля, музики почали грати веселіше і довше, майже без перепочинку. Участь в танцях почали брати і дорослі гості, які до цього часу тільки дивилися на танцюючих. Словом почалася ще та руханка.
Тому коли вже десь, боюсь навіть сказати о котрій годині, оголосили перерву в танцях та господарі стали запрошувати гостей за стіл, то нас дуже переконливо запросили теж. Та нас довго просити і не треба було, тож ми на правах майже повноправних гостей зайняли місце за одним із довгих столів в «шалаші». Вільних місць було ще дуже багато і ми справді не робили ніяких незручностей. А випити та закусити на сільські весілля готують з таким запасом, що гостей можна вгостити в кілька разів більше, чим запрошують. Тож догуляли ми це весілля до самого кінця і розійшлися вже десь після п’яти годин.
Звичайно, що дві години на сон, після цих всіх перипетій, це мало. Тож пів восьмої піднятися ми не могли. Господарі, після кількох спроб розбудити нас, побачили, що ми спимо надто міцно та почали виясняти між собою, що їм робити і чого це ми такі мертві. Я крізь сон почув, як господиня питає свого чоловіка Перта, - а чи не були ми вчора часом, тобто сьогодні, на весіллі. Петро відповідав, що звечора дійсно нас там бачив, але потім пішов додому. З’ясувавши, що й до чого вона розпорядилася, щоб він йшов нас будити, додавши, що ти не знаєш як?
Ми вже не спали, чули всю цю перепалку, та піднятися не було сил. Тому коли Петро зайшов в кімнату з півлітровим горнятком, бережно несучи його, Микола буркнув, що господар здурів і буде лити на нас воду щоб викурити з ліжка. З цими словами він накрився периною з головою… Мені чомусь в голову прийшла інша думка, адже не буде господар мочити своє ліжко і перину, як їх потім сушити? Тому подумав я, що він із співчуття просто приніс напитися, адже всередині дійсно все горіло.
Господар підійшов ближче, протягнув горнятко і сказав, - Сідай! На попий! Я нічого не підозрюючи, опустив з ліжка ноги і обхопив горнятко двома руками, однією боявся, що не втримаю. Воно було повніське і холодне на дотик. Припавши до нього почав жадібно пити великими ковтками… І тут, десь на четвертому ковтку, я розумію, що це не вода!!! Це горілка!!! І міцнюща, що аж сперло дух. Мною пересмикнуло так, що хитнулося в руці горнятко і горілка з нього аж вихлюпнулася.
Микола почувши як голосно я ковтаю рідину і собі виліз з-під перини.
Я йому мовчки протягнув горнятко і він в кілька ковтків осушив його та хриплим голосом видав, та це ж не вода! І справді це була не вода, а сливовиця і градусів шістдесят, не менше. Господар від того, що ми не зрозумівши, що й до чого, осушили півлітрове горнятко до дна, аж світився. А ми за мить стали п’янішими, чим прийшли з весілля.
В такому стані працівники з нас були ніякі, тож нас товариші опікали, щоб не попалися часом викладачу на очі, бо наслідки могли бути дуже погані. Та ми це і самі чудово розуміли. Тож Микола, щоб не наробити біди, віддав на зберігання свої цигарки та сірники і ми облаштували собі сховок в скирті, де і проспали аж до обіду і протверезівши навіть намагалися взяти участь у «битві» за урожай.
Більше участі в сільськогосподарських роботах я не приймав, так як був учасником будівельних загонів, а їх на сільгоспроботи вже не відправляли, давали змогу трохи перепочити, так як вони працювали ціле літо. Та це вже інша історія.
11.03.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=781591
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 11.03.2018
Переглядаючи якось епізод з комедії Леоніда Гайдая «Операція «Ы» та інші пригоди Шурика» про підготовку до екзаменів і сам екзамен, згадалося кілька випадків із свого студентського життя під час навчання в Тернопільському фінансово-економічному інституті, та проходження подібних бар’єрів. Не знаю як кому, але особисто для мене, з навчанням в гуманітарному вузі, навіть після чотирирічного перериву після закінчення школи, проблем не було. Чотирирічний перерив, це два роки служби в армії і два роки праці на виробництві до армії.
Тож за обраною мною спеціальність «Бухгалтерський облік в сільському господарстві» предметів, складовою яких була математика було всього декілька, це на першому курсі «Вища математика», а на другому «Математичне програмування» і «Теорія імовірності та математична статистика», скорочено ТІМС. Решта предметів, як от «Економічна статистика», хоч і містили певні математичні блоки, але вже не були такими «страшними».
Натомість навчальний процес подібних вузів в ті часи був перевантажений ідеологічними предметами. Обов’язковими для вивчення були історія КПРС, науковий комунізм, філософія, два види політекономії – капіталізму та соціалізму і ще чимало всякої беліберди, яка не мала ніякого відношення до вивчення спеціальності. Ітак термін навчання в таких вузах складав чотири роки, а якби виключити ідеологічну складову, то можна було би вкластися і в два. Тож подібні вузи випускали не просто спеціаліста, а ще й ідеологічного працівника.
Вивчення зазначених ідеологічних предметів, передбачало обов’язкове конспектування під час самопідготовки такої кількості першоджерел класиків марксизму-ленінізму, що якщо це робити добросовісно, то треба було в бібліотеці жити і спати. І треба сказати, що були такі «марксистки», як їх називали і це поголовно дівчата, які кожне рекомендоване для опрацювання першоджерело конспектували дрібним почерком на 6-8 ми листках, з двох сторін, загального зошита на 40 аркушів. І таких праць на кожне семінарське заняття треба було законспектувати штук 5-7. Викладачі на семінарських заняттях перевіряли наявність конспекту, вміння ним користуватися. В більшості випадків наявність конспекту була обов’язковою умовою здачі екзаменів.
Тож такі добротні конспекти були справжнім скарбом для студентів наступного року навчання, адже економили значну кількість часу. Але все рівно процес переписування своїм почерком був досить довгим і трудомістким. Тож появлялась спокуса скоротити такий конспект хоч би наполовину. На наступний рік хтось вирішував ще більше скоротити переписаний конспект. Доходило до того, що через кілька років такого переписування, великими буквами фломастером зазначалася назва першоджерела, а знизу одне-два речення, із змісту яких не можна було зрозуміти абсолютно нічого. Таким методом конспектування особливо грішили хлопці.
Враховуючи, що я поступив за направленням з колгоспу і в мене була виробнича стипендія, яка тоді становила сорок шість карбованців та була на цілих шість карбованців вища за звичайну, особливо можна було з навчанням не заморочуватися. Більшість з тих, хто мав виробничі стипендії, так і поступала. Та це не було закладено в моєму характері, не міг я пасти задніх, тим більше, що навчання давалося напрочуд легко. Тож першу сесію я здав лише з однією четвіркою, а вже другу – літню, на відмінно, що давало право на підвищену стипендію ще на шість карбованців.
Саме про здачу екзаменів на літній сесії, вірніше останнього, з політекономії капіталізму і хочеться розповісти. Приймав цей екзамен цілий кандидат економічних наук. Треба зауважити, що слабким місцем цього кандидата були короткі спіднички. А так як дев’яносто п’ять відсотків студентів становили дівчата, то подивитися було на що і на кого. Про характер, привички чи причуди викладачів, інформація передавалася студентам від старших колег і була завжди достовірною та об’єктивною. Тож як декому з дівчат приходилося по кілька разів перездавати екзамени, було добре відомо. Тому цей екзамен з огляду на викладене, вважався дуже непростим.
Для здачі екзамені група, яка його здає, завжди формує першу п’ятірку, тобто тих, хто заходить першими і першими здає. Вважалося чомусь, що їм завжди важче, бо викладач ще не втомлений і більш прискіпливий. Принцип формування першої п’ятірки – два варіанти, добровільний, а якщо добровольців немає, то за списком. Я не любив сидіти під дверима і труситися, тож завжди йшов в першій п’ятірці. А з іншого боку, так як прізвище було на букву «В», то я попадав туди в любому випадку.
Цей екзамен здавався в аудиторії на другому поверсі, вікна якої виходили на перший гуртожиток. Це був останній екзамен сесії. В мене вже було два відмінно тож хотілося якнайшвидше здати і цей екзамен та вже бути вільним. Кінець травня місяця, було тепло і сонячно, тож вікна в аудиторії були відкриті. Перша п’ятірка була сформована за списком. Ознайомившись з білетом та взявши якийсь час на підготовку, потім вирішив не чекати відведених півгодини і підняв руку. Звичайно, що викладач із свого досвіду, добре розбирається в психології студента, його поведінці і бачить ступінь підготовки студента. А тут ще в заліковій стоїть два відмінна за попередні екзамени. Тож за якихось хвилин 10-15 я з черговою п’ятіркою вже розповідав своїм колегам про настрій викладача, додаткові запитання, все, що в таких випадках цікавить студентів.
Десь через пів години з аудиторії вийшов розпашілий Славік Бараболя. Він теж почав розповідати як героїчно склав екзамен і заслужив таке бажане «задовільно», а більше йому, як студенту з виробничою стипендією, більше не було потрібно.
Знервована група, дивлячись на наші щасливі морди, попросила щоб ми не мішали і не відволікали їх від підготовки. Та нам самим було шкода дивитися на їхній передінфарктний стан, тож ми вирішили прогулятись. Якось само-собою виникла ідея трохи відмітити цю подію, не чекати ж пів дня всю групу. Склавши докупи свої ресурси, придбали в гастрономі дві бомби якогось непевного вина. Це був чи то «Рубін», чи то «Гроно Закарпаття», вже й не пам’ятаю. Ці вина мали міцність 16 градусів і в народі називався чорнилом та продавався в пляшках від шампанського, місткість 0,75 літра за що їх і називали бомбами.
Зрозуміло, що закуска куплялася в останню чергу і як кажуть, - на здачу. Що це було, чи пара якихось біляшів, чи якісь пиріжки, не пам’ятаю. Але цього «чорнила» на голодний шлунок, та ще й з такою закускою, було цілком достатньо, щоб ми добряче захмеліли. Тож коли ми години через дві знову появилися під дверима аудиторії, де група все ще здавала екзамен, староста нашої групи на першому курсі вмовила піти, бо на галас, який ми спричинили з аудиторії виглянув викладач. Здивовано окинувши оком вмить притихлих студентів, а ми теж замовкли, промовив, - Ну, ну!
Тож ми пішли в гуртожиток, а дорога проходила повз відчинені на другому поверсі вікна аудиторії. Переповнені емоціями та забувши зовсім, що екзамен ще триває,
ми затягнули в повний голос «Розпрягайте хлопці коні»… Зрозуміло, що кандидату наук стало цікаво з якої причини і хто ж там о дванадцятій годині дня влаштував такий концерт. Виглянувши з вікна він впізнав мене. Тож отеретівши від такого нахабства, висунувся з вікна ледь не по-пояс, став щосили мене гукати, - Вересюк! Вересюк! Та ми вже відійшли метрів на п'ятнадцять і співали так натхненно , що цих вигуків зовсім не чули. Йому стало цікаво, а хто ж цей другий співак? Тож почав питати студентів, хто це зі мною? Ті стискали плечима, ніби не впізнали…
Цікаво було потім слухати тих, хто перебував в аудиторії в той момент і бачив та чув реакцію викладача. Микола Яковенко потім ще довго розказував, як я його виручив. Адже поки викладач гукав мене через вікно, він встиг розказати йому два питання білета в яких дуже «плавав».
Цей випадок для мене не мав ніяких наслідків, та мабуть і не міг мати. Адже сесію я здав на відмінно, стипендію отримував на виробництві, правопорядок не порушував. Ну поспівав трохи… Так то ж душа співала, від щастя!!!
Наступна історія, яка врізалася в пам'ять, це здача зимової сесії на другому курсі. Ця сесія вважалася найважчою з усіх. А воно і не дивно. Адже саме на цю сесію припадали екзамени по матпрограмуванню та теорії імовірності. Студенти старших курсів з набутого досвіду говорили, що півтора року ти працюєш на залікову, а решту часу залікова працює на тебе. І в цьому була доля правди, в чому я не раз переконувався. Адже якщо ти на «добре» та «відмінно» здавав зимову сесію другого курсу, то це на наступних екзаменах свідчило про твій певний рівень знань. А якщо сесія була здана на «відмінно», то це взагалі було певним орієнтиром для інших викладачів. Але зробити це було не так то просто.
До здачі останнього екзамену на цій сесії я підійшов з чудовим результатом. Тобто три гуманітарні предмети та математичне програмування я здав на «відмінно». Тепер залишався найважчий для мене екзамен – ТІМС. З одного боку пофартило, що він був останній і в мене вже було непогане напрацювання. Те, що я здам предмет, в мене сумнівів не було, а ось якою буде оцінка, цього я передбачити не міг. Маючи вже чотири п’ятірки, звичайно, що хотілося ще одну. Та з іншого боку вже наступила певна втома і хотілося якнайшвидше закінчити сесію і якщо буде четвірка, то теж непогано.
В процесі підготовки до цього екзамену від студентів інших груп, що вже його пройшли, вияснив для себе цікаву обставину. Виявилось, що викладач перед екзаменом заходить в аудиторію, залишає на столі екзаменаційні білети і хвилин на 10-15 іде до себе на кафедру. Потім повертається, розкладає білети, як карти, по одному на купу і потім пропонує їх з цієї купи витягувати. Так в мене появилася спокуслива ідея позначити якийсь білет. Тож риск справа благородна і щоб в черговий раз добросовісно не студіювати всі екзаменаційні білети, підготовив на аркуші чернетку з помітками відповіді на обраний білет. Помітки робив спеціально не дуже охайно, так щоб вони виглядали як ніби зроблені в процесі підготовки відповіді до екзаменаційного білету.
З півтора десятка таких же аркушів приготовив щоб покласти на екзаменаційний стіл в якості чернеток. Та залишалося найважче, позначити білет, а потім його витягнути.
Зрозуміло, що і на цей екзамен я ішов в першій п’ятірці. Все відбувалося так , як розповідали колеги. Викладач зайшов в аудиторію залишив екзаменаційні білети, відомості та ще якісь папери та вибіг на кафедру. Я знайшов потрібний номер білету і поставив на ньому в двох протилежних кутах по діагоналі, маленькі цяточки. Але так як я обрав білет з першої десятки, то коли прийшов викладач і почав їх по одному кидати на одну купу на столі, то він виявився похованим десь на самому низу. Я спочатку ще бачив одну цяточку на цьому білеті, а потім її накрив інший білет. Тож я вже став слідкувати за цим білетом, що накрив мій, позначений. В кінці я бачив вже лише край білета під яким мав бути мій – позначений.
Добре лишень, що тягнути білет я мав першим. Тож підійшовши до столу, взявся за край білету з якого не зводив очей, підняв трохи його і справді, внизу побачив свій. Запустивши руку всередину цієї купи білетів, витягнув ніби навмання, такий бажаний білет. Назвавши номер білета, взяв зі столу чернетку для підготовки пішов за стіл готовитись до екзамену.
Та як я вже казав, викладачі теж добрі психологи і бачили різних фокусників. Тож мені здалося, що він щось запідозрив. Вже в процесі моєї підготовки, викладач підійшов до мене, взяв в руки чернетку і уважно її роздивився. Але вона була написана не каліграфічним почерком, а покреслена, з виправленнями. Вже в процесі здачі екзамену він взявся засипати мене додатковими запитаннями. Якби я і справді не вчився і не готовився до екзамену, то завалив би мене точно. Двійки би не поставив, а четвірка, чи навіть трійку міг вліпити. Та я з того переляку, сипав відповідями і формулами, аж потім сам дивувався. Мабуть таки є якісь приховані резерви в нашій пам’яті. Тож вивівши в заліковій «відмінно», потиснув руку і привітав з успішним завершенням сесії. А я потім про себе подумав, що не варта була ця авантюра потрачених нервів.
Ще одна цікава історія трапилася на третьому курсі під час здачі зимової сесії. Та для її правильного розуміння потрібно розказати її прелюдію. Так ось на третьому курсі мені нарешті дали місце в гуртожитку, а до цього я вимушений був наймати житло. Аргументи адміністрації інституту полягали в тому, що я родом з Тернопільської області і маю змогу частіше з’їздити додому та привезти якусь торбу з харчами, а ще в мене підвищена стипендія. Такі аргументи виглядали абсурдними, адже виходило, що якщо в тебе низька успішність і звичайна стипендія, то ти маєш перевагу перед тим хто навчається добре і отримує за це підвищену стипендію. Вибірковий підхід був і до тих, хто був вихідцем з області.
Хлопців в інституті було обмаль, тож за роки навчання зав’язувалось знайомство та навіть дружба з багатьма і не тільки однокурсниками. Я ще при цьому був старший на чотири роки за своїх однокурсників і не тільки за своїх. Тож мене сприймали за свого і хлопці з старших курсів. Тому в перших числах вересня зустрівши колегу з старшого курсу – Зеновія Фрайнда, звернув увагу на його якийсь пом’ятий вигляд. В мене з ним були досить дружні стосунки, мені імпонував його врівноважений характер і я знав, що він сирота, зростав без батька. На моє запитання він відповів, що четвертокурсникам гуртожиток не дають, тож він вже кілька днів ночує на вокзалі і йому пообіцяли місце лише з другого семестру.
Мені його стало по-людськи шкода, тож не довго думаючи запропонував, - шукай півтораспальне ліжко, будеш жити зі мною «зайцем», а там побачимо. Становище в нього було безвихідне, тож він одразу погодився і вже під вечір він десь в гуртожитку знайшов обмін на потрібне ліжко. Звичайно, що в цьому був певний ризик, могли виселити з гуртожитку нас обох. Та як кажуть, - Бог не видасть, свиня не з’їсть! Просто при перевірках треба було дотримуватись певних правил конспірації, а більшість з студентської ради знали, що Зеновій живе зі мною «зайцем» , та закривали на це очі. Так ми з ним і прожили разам, вірніше проспали, цілий семестр. А десь після початку зимової сесії йому дійсно надали місце в гуртожитку і ми його дружно переселили поверхом вище…
Та повернемось до зимової сесії на третьому курсі. Найважчим на ній вважався екзамен з економічної статистики, що було пов’язано не так зі складність самого предмету, а з крутим характером екзаменатора, як його всі називали – Вітя Панченко. Це був своєрідний чоловік,у віці десь так років за п’ятдесят. Для нього не існувало табу і авторитетів та мав непередбачуваний характер, а ще вирізнявся специфічною вимовою певних слів в яких до букви «Ф» додавав ще і «Х». Тож в його інтерпретації слова хферма, портхфель звучало досить кумедно і були причиною для жартів, Ну звичайно, що по-за очі. Вже потім таку говірку у виконанні Івана Плюща, спікера Верховної Ради почула вся Україна.
Вийшло так, що перед нами екзамен з цього предмету складала найсильніша, в плані успішності, група нашого курсу, як говорили еліта факультету – група ПП (планування промисловості). В цій групі з 25 студентів на оцінку «відмінно» претендували майже всі. Тож коли пролунала новина, що в цій групі шістнадцять чоловік не склали екзамен з економічної статистики, то в нашій групі почалася справжня паніка, адже різниця в успішності була надто відчутна.
Три дні, які надавалися на підготовку до іспиту, були дуже нервовими. Дівчата в таких випадках панікують значно більше, так от у всіх на нервовому ґрунті були розлади шлунку. Я хоч теж переживав в якійсь мірі, та себе заспокоював тим, що в самому крайньому випадку на «незадовільно» вже точно не заслуговую, поставить «добре» чи «задовільно», то вже як буде. Та проблема ще була в тому, що ніхто не хотів йти в першу п’ятірку. Добровольців не було та і за списком бажаючих теж не було. Якось та п’ятірка таки була сформована і звичайно, що в ній теж був я.
Ввечері, в останній день підготовки до екзамені в кімнату зайшов товариш, з яким ми пів року спали на одному ліжку. Виявилося, що в цей день він був іменинник. Він якраз приїхав з дому і привіз дещо щоб відмітити цю подію. Зрозуміло, що він мені хотів віддячити . Та я відмовився, розказав, що завтра екзамен приймає Вітя Панченко і він мене зрозумів. Поспівчував, та сказав що з Панченком справді жарти погані, та пообіцяв зайти пізніше. Десь потім він зайшов ще о двадцять першій, та я знову відмовився. Потім вже після двадцять третьої він зайшов ще раз і сказав, що його однокурсники мене таки чекають, та що раз не наївся, то вже і не налижешся. Тож закривши конспект, від якого рябіло вже в очах, я пішов з ним на п’ятий поверх.
В його кімнаті за столом та на ліжках сиділо десь душ п’ятнадцять хлопців та дівчат, які зустріли мене дуже бурхливо. Як почесного гостя всадовили за стіл та зразу дали в руку стакан з горілкою для тосту. В стакані виявилася «бурячиха», міцна, але з таким запахом, що тільки від нього можна було очманіти. Я було почав віднікуватися, та враховуючи, що був таки добряче голодний, а компанія дружна і добряче розігріта, здався швидко. Десь після кількох тостів, іменинник запропонував випити і за мене, тож налили в стакан добряче… Час минув швидко і десь в пів п’ятої ми розійшлися. Про екзамен думати не те що не хотілося, думати я вже не міг. Добре, що дорога була короткою і вниз, з п’ятого поверху на четвертий.
Зранку, десь пів восьмої я відчув, що мене хтось намагається розбудити. Та це було неможливо. Все ж таки через якийсь час зрозумів, що це староста групи і що він дуже настирний. Зрозумівши, що фізично мене не підняти, він почав тиснути на мене психологічно. З його слів я зрозумів, що зараз має розпочатися екзамен, а я записаний в першу п’ятірку. Якщо перша п’ятірка буде неповна, то це може дуже розсердити екзаменатора і він відіграється на групі. Він мені говорив, що я підвожу групу, що через мене мої друзі не здадуть екзамен… Ну що, що а підвести групу я таки дійсно не міг.
Звичайно, що він бачив в якому я стані, та міг мені дати пару годин щоб очухатися. Якщо не знайшов би заміну, то міг і сам піти в першу п’ятірку, та він вирішив скористатися з цієї ситуації та підставити мене. Він був членом партії і як староста групи мав певні привілеї на екзаменах та заліках і не міг змиритися, що як тоді говорили я «іду на червоний диплом», а в нього це вже не вийде.
Нашвидкуруч зібравшись, помившись та трохи почистивши зуби, та це не могло перебити страшний перегар бурячихи, я побіг на екзамен і встиг дуже вчасно. З виразу обличчя екзаменатора не було зрозуміло в якому він настрої. Та мій настрій і самопочуття були ніякі, в мене боліла голова, а в роті ніби коти нагидили. Тож потягнувши білет і зайнявши місце за столом для підготовки я зрозумів, що якщо я почну готовити відповіді протягом відведеного для цього часу, то можу вмерти. Тож прочитавши питання білету і зміст задачі я зрозумів, що відповіді на них я знаю, але готовитись не можу, тому підняв руку і пересохлим язиком запитав, - А без підготовки можна?
Вітя Панченко такої наглості не очікував! Здивовано подивився на мене і з іронічною посмішкою сказав, - Попробуйте!
Я сів навпроти нього за вузенький стіл і опершись на нього двома руками, почав читати питання білету та давати на них відповіді. Так я відповів на перше питання, потім на друге і перейшов до задачі. Звичайно, що розв’язати задачу я не встиг, та запитавши дозволу почав розповідати про порядок в якому вона розв’язується. Періодично піднімаючи очі від білету на екзаменатора, я помітив якусь дивну позу в якій він сидів, слухаючи мене та незвичний вираз обличчя. А сидів він відкинувшись на кріслі з повернутою головою вправо. Рот його був ніби скривлений в якійсь гримасі, чи то посмішці, яку він прикривав від мене розкритою долонею.
Вислухавши до кінця мої відповіді на питання білету та хід розв’язання задачі, він промовив, - Добре Вересюк! А тепер перейдемо до додаткових запитань. Розкажіть мені де це Ви так зранку набралися?
Це питання прозвучало так несподівано, що лише тепер я зрозумів чого це він так дивно посміхається та закривається від мене долонею. Буряковим перегаром від мене несло так, що можна було вчадіти. Та мені було так погано, що навіть таке пряме запитання мене не злякало і я взявся відповідати на нього, як на додаткове питання екзаменаційного білету. Я розповів йому, що це не сьогодні , а вчора, про Зеника Фрайнда, який ночував на вокзалі і в якого немає батька, про те що я його взяв до себе «зайцем», що в нього вчора був день народження, і що вже після двадцяти трьох годин ми трохи посиділи. Звичайно про кількість випитого і що закінчили застілля пів п’ятої я промовчав. Та мабуть це було і зайве, адже по мені все було видно.
Я не знав чим це все закінчиться та хотів лише щоб це закінчилось якнайшвидше. Тож навіть не помітив як викладач робив якийсь запис в заліковій книжці, а коли він мені її протягнув і сказав, що ідіть проспіться, я лише відповів, що обов’язково і подякував та пішов.
Коли я вийшов хвилин через п'ятнадцять , після початку екзамену, з аудиторії з заліковою в руках, то тут на мене одразу накинувся староста та почав мене щодуху розпікати, - Що вигнав?! Вигнав! А я тобі казав, що ти п’яний, що не йди! А ти не послухав, пішов і тепер підвів всю групу! Це все через тебе! Як ти друзям в очі будеш дивитися? Це тобі так не минеться! Він був певен, що його задум здійснився і мені тепер буде непереливки.
І тут він забирає в мене з рук залікову, розкриває і бачу як в нього очі лізуть на лоба. Я вже і собі вирішив заглянути в ту залікову та побачити, що його там так вразило. А там стояло «відмінно»!!! Далі була німа сцена, а вже потім осмислення всього, що сталося.
Потім я ще не раз прокручував цю ситуацію і прийшов до висновку доля була до мене прихильна і тут багато факторів переважили те лихо, яке могло статися. Як позитив мені було зараховано те, що я навчався добре, не прогулював пари і лекції, в заліковій стояли майже суцільно оцінка «відмінно», навіть в такому стані дав повну відповідь на питання екзаменаційного білету та і сама історія про те, як я прихистив старшокурсника-зайця теж напевне зачепила викладача. І той, чийого екзамену боялися, для кого не було авторитетів в плані студентських активістів, до яких ставилися більш поблажливо, дав оцінку моїм знанням, а не стану.
Такі історії з часом обростають додатковими обставинами і перетворюються в своєрідну студентську бувальщину, яка передається наступним курсам.
Тож не дивно, що хто не навчався зі мною на одному потоці, міг вважати мене хвацьким хлопцем і гулякою, що таки частково було правдою, а в те, що я при цьому був відмінником – не міг повірити. Так, почудити чи погуляти я таки міг і любив, але навчанню це не заважало.
Тож навіть коли після закінчення інституту та вручення дипломів мене з дружиною перестрів її однокласник, який навчався на іншому факультеті і побачивши в неї в руці два дипломи, один в синій обкладинці, інший в червоній, взявся її вітати з тим, що вона отримала «червоний» диплом. По іншому бути й не могло! Адже ми не раз з ним були в одних компаніях, тож він навіть в думці не міг припустити, що цей «гуляка» отримав «червоний». Інша справа однокласниця, здібності якої та старанність він знав ще зі школи. Тут він бере з її рук «червоний» диплом, вважаючи,що це її, розкриває і читає та не вірить своїм очам - Вересюк Мирослав. В нього тільки і вирвалось, - ЯК?? Бере в неї інший диплом, а там Вересюк Людмила. Він декілька разів розкривав дипломи, перечитував імена… Збоку це виглядало так, ніби йому показали якийсь фокус і він хотів його розгадати та докопатися до істини. Це треба було бачити!
Ця історія мала ще своє продовження. В інституті вивісили великий вітальний плакат з іменами студентів які закінчили інститут з відзнакою та побажаннями від ректорату. Не знаю з яких причин, моє прізвище було останнім, хоч всі інші були розміщені в алфавітному порядку. Пропустив цей художник мене при написанні, чи теж не міг повірити і вже потім така дописав, останнім. Не знаю… Але це стало причиною для приколів та розіграшів. Пішов поголос, що це мене художник – Миколка Колісник, студент з молодшого курсу дописав в кінці для приколу. Хто знав правду, той сміявся з цього, але були такі, що вірили. Та мало того навіть билися об заклад. На другий день в кімнату гуртожитку, де ми жили з дружиною, завітала ціла ватага третьокурсників з проханням показати мій диплом. Серйозний в них вийшов спір. Тож одних я дуже потішив, а інших розчарував. Вже не пам’ятаю точно, та «об’єм» спору був значним.
В мене було бажання прийняти участь в застіллі після його вирішення, та я вже був одружений і дружина не була від нього в захваті. Що поробиш, прийшлося відмовитися від свого бажання. Починалося інше життя.
06.03.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780589
рубрика: Поезія, Нарис
дата поступления 06.03.2018
Як в це повірити батькам?
Страшну сприйняти новину,
Що син їх застрелився сам,
Хоч сам пішов на цю війну.
Він добровольцем на війну
Пішов країну захищати.
Назвіть причину хоч одну,
Чому він в себе мав стріляти?
У нього стільки було мрій!
Любити так бажав і жити,
Що навіть на передовій
Не вірив в те, що можуть вбити…
Він ненавидів «руССкій мір».
Байдужість не терпів, п’яниць
І вірять рідні до цих пір,
В цій смерті є ряд таємниць…
Його не першого вбивають,
За самогубство видають.
А вбивць ретельно покривають,
Така гнила армійська суть.
Бо там звання і ордени
Шанують більше чим життя
І гинуть не в бою сини,
«Небойові»* йдуть в небуття…
01.03.2018 р.
* "Небойові втрати - більше тисячі вбитих, більше трьох тисяч поранених. Це різні небойові ситуації: самогубство, алкоголізм, необережне поводження зі зброєю, нестатутні відносини тощо", - повідомив головний військовий прокурор Анатолій Матіос в ефірі телеканалу "112 Україна" 04 червня 2016 року.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780486
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.03.2018
То самий «Беркут», нові однострої,
Гаряча кров черленить знову сніг,
А в ньому на колінах мерзнуть гої*,
Що повернулись з фронтових доріг.
Так виглядає ніби після бою,
Скалічених їх ворог взяв в полон,
Побиті і зневажені герої
І владою розтоптаний Закон.
Та де ж цей ворог взявся у столиці,
Які вже встиг зайняти рубежі?
Чому не чути дзвонів на дзвіниці?
Чому нема в байдужості межі?
* Ґой (івр. גוי) — в сучасних івриті та ідиш — позначення неєврея (не-юдея в юдаїзмі, зустрічається в повсякденній мові в значенні «іновірець»)
04.03.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=780353
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 05.03.2018
Глибоке море! Та вода,
Цю глибину від нас ховає.
Мовчання – золото! Шкода,
Що дехто з нас це забуває!
19.02.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777992
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 19.02.2018
Іди! Послухай, Петре, йди!
Іди щоби не було крові!
Іди подальше від біди,
Бо ми уже на все готові!
Вже вивертає від брехні
І обіцянками всі ситі.
По-вуха сидимо в лайні,
А ти з ногами у кориті.
Чому бідніші стали ми,
А ти примножив свої статки?
Ото ж, із друзями, куми…,
Біжіть з країни без оглядки!
Вже в’ївся всім у печінки,
Немов заноза у сідниці.
Іди! Щоб квіти і вінки
Не покладали знов в столиці…
І всі поплічники твої,
Що присмокталися до влади,
Всі сраколизи, холуї, -
Тікайте з Уряду і з Ради!
Біжіть подалі – хто куди,
Навіщо знов Майдан робити.
Папаху втратиш – пів біди,
Страшніше голову згубити!
Біжіть! Бо вас не будуть вести,
Як генацвале, за чуприну.
А голови вже будуть нести…,
Позбавте від страхіть країну.
19.02.2018 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777986
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 19.02.2018
На довгій життя стезі
Ніяк не везе козі.
Знову черговий облом –
Доля звела з козлом.
24.09.2013 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=777790
рубрика: Поезія, Дотепні, сучасні епіграми
дата поступления 18.02.2018