| Сторінки (4/383): | « | 1 2 3 4 | » |
Хороший мой, нельзя всего успеть!
Пиши стихи. Когда тебя не станет,
В сердцах любимых строки будут петь,
Храня в себе изменчивую ПАМЯТЬ…
Люби! Своих детей, друзей, родных!
Мгновеньем каждым с ними наслаждайся.
Купайся в ласках, чтобы каждый миг
Был не напрасным! Творчеству отдайся!
Твори! Что хочешь! Но прошу: твори!
Собой наполнив каждое творенье,
Оставишь в мире всё тепло любви…
Ведь наша жизнь – прекрасное мгновенье!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408804
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 14.03.2013
Ведь с лет прожитых высоты
Одно я понял лишь –
Как ни старайся в жизни ты,
Жене не угодишь!
Александр Акентьев «МУЖ НЕ ТАКОЙ!»
http://www.stihi.in.ua/avtor.php?author=46377&poem=106018
Мой муж – обычный инженер.
Зарплата – как у всех.
Он без изысканных манер,
Без мыслей про успех,
Нет ни особенных заслуг,
Ни творческих идей,
Зато он мне – надёжный друг,
Отец моих детей.
Когда болею, варит борщ
И ходит в магазин.
Ему послушна наша дочь
И уважает сын.
На кухне краны не текут
И в трубах не шумит.
Когда он нужен – точно тут,
А не с соседкой спит.
Ночует, правда, иногда
Не дома, но зато
Я в нём уверена всегда:
Он в гараже – с авто.
На Мэла Гибсона похож,
Так скажем, отдалённо…
И не Брэд Питт он, ну и что ж?
Не клон, определённо!
С друзьями пива выпить рад,
И водочки, бывает.
Зато не псих он и не гад!
Нормально отдыхает!
Не бреется муж по три дня,
Ни лоска и не грации.
Зато он точно у меня
Мужской ориентации!
Подруге скажет комплимент,
За попку ущипнёт,
А я секу – ловлю момент…
Нет, страсть в нас не пройдёт!
Не каждый день у нас любовь,
А так, под настроение,
Но если уж взыграет кровь,
Ору от наслаждения!
Мой муж не мачо, как сейчас
Кого-то называют.
Он мой мужчина – это раз!
О мачо забывают,
Как только кончится кино.
А мой мужчина – зверь!
Причём, испытанный давно,
И с качеством, поверь!
Любовник нежный – это два!
И пусть я повторюсь,
Болеть не будет голова
В постели, не боюсь!
Он мастер на все руки – три!
Четыре, пять и шесть!
Считать умею, посмотри:
Профессий же не счесть!
Сантехник, сварщик, массажист,
Строитель и столяр,
Водитель, токарь, юморист,
Компьютерщик, маляр…
Талантов всех не перечесть!
Он лучший – мой герой!
Какое счастье, что он есть
И хочет быть со мной!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408520
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 13.03.2013
Відповідь на вірш Євгена Юхниці «Про таку мріяв й потяг нестримний…, чи Анти-Попелюшка (дороблений)»
http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408236
Ти прокинешся знов з ароматом бразильської кави,
І бадьоро візьмеш, як належне, і каву, й мене…
З піклуванням, ха-ха, ти кохаєшся так величаво,
Живе полум’я слів перетворюєш в штучне, скляне.
Італійське вино ти привіз для колекції з Криму.
Я – також експонат у реєстрі твоїх перемог.
Ти мене так жадав! Ти лавиною нісся без стриму,
Зруйнувавши життя, що до тебе не знало тривог.
Називаєш мене Попелюшкою, дуже простою,
За наївні слова, почуття і за вдачу легку.
Я щаслива була, коли просто за руку з тобою
Ми гуляли вночі і кохались на мокрім піску.
Ти мене залишав. О, чому я тоді не схотіла
Припинити роман? Не завжди розумієш добро…
Я писала вірші про кохання, до неба летіла!
Ти ж зробив з мене злу пародистку в журналі «Дніпро».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408517
рубрика: Поезія, Літературна пародія
дата поступления 13.03.2013
Україно! Земле моя мила!
Найпрекрасніший на світі край!
Шум дібров, полів зелена сила,
Чистих рік яскравий водограй!
Все у тебе створено для щастя
Хліборобів мирної землі.
Ось чому на Україну часто
Зазіхають люті вороги.
Мріють наше небо, землю й воду,
Всі багатства і лісів, і нив
Захопити, з вільного народу –
З українців – виховать рабів.
Вмиті кров’ю ниви золотії,
Дзвін церковний страдницьки звучить…
Сотні років вчаться гречкосії
Перековувати рала на мечі.
Мій народе! Мирний, але сильний,
Мужній, непохитний у бою,
Ти завжди був незалежний, вільний,
Батьківщину захищав свою!
Бився до останнього за волю,
За нащадків віддавав життя.
Подвиг перетворював на долю,
Щоб навіки кануть в небуття.
Дід старий і хлопчик, ще дитина,
Жінка чи дорослий чоловік –
Йшли на бій, щоб ненька-Україна
Не була рабинею повік.
Скільки їх: загиблих в полі бою,
Закатованих, розстріляних синів!
Нам, нащадкам, не дають спокою
Пам’ятники в кожному селі.
Обелісками країна вкрита,
Монументи – ніби вказівки:
Тут земля, що кровію полита,
Пам’ятайте, люди, на віки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408245
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 12.03.2013
Весь клас не виконав домашнього завдання:
Ніхто не написав оповідання…
Чи бачили дивніше із завдань:
Принести в школу орден чи медаль
І розпитати в когось з свого роду,
За що отримано цю нагороду?
Кому потрібно це, скажіть мені?!
Війна лишилась в сивій давнині!
Дивилась сумно вчителька на нас,
Та не відчув вини наш восьмий клас.
«Виходить, – тихо мовила вона, –
Завдання виконала я одна».
Поставила портрет на скатертину –
Побачили безвусого хлопчину.
«Це мій дідусь, – немовби розгубилась, –
Єдине фото від нього лишилось».
І свічку засвітила… Всі ми враз
Перенеслися в той буремний час…
Василь кохав Ганнусю…
Одружились. Чекали сина… Та недоля зла
Їх розлучила. Провела бабуся
На фронт коханого. Прийшла війна…
Щодня листи писала, сльози лила
І працювала з ранку до темна.
Чекала вірно, бо в душі горіла
Надія, віра і любов земна!
І дочекалася! Пройшло два роки,
Прийшов Василь додому – на три дні…
Після шпиталю… Повернув з дороги,
Щоб побувати в рідній стороні.
Побачив сина, пригорнув дружину,
Матусі рідній руки цілував.
Сказав лише: «На фронті не загину», –
І на столі медаль свою поклав.
«Медаль ця ¬– ваша, бо любов і віра
Перемагають ненависть і зло».
Вклонився до землі – подяка щира,
Ніяке слово краще б не змогло.
«Ворожа куля цілилася в серце,
Прошила пачку Ганниних листів
І зачепилася за сліз озерце,
Втопилась в морі щирих почуттів.
Листи поранені, в крові, з дірою
Носитиму на грудях я завжди,
І вірю, що не трапиться зі мною
Ніколи в світі жодної біди!»
Так і було… До самого Берліну
Дідусь Василь фашистських гадів гнав!
Та під Рейхстагом в травні він загинув,
В День Перемоги голову поклав…
Дівчата тихо сльози утирали,
І хлопці теж замислено мовчали…
Дивились на медаль, на слід від кулі,
І вперше, мабуть, щиро ми відчули,
Що та війна – не сива давнина,
А рана в серці кожного вона.
У всіх людей у нашій стороні
Хтось воював чи згинув на війні…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=408244
рубрика: Поезія, Поема
дата поступления 12.03.2013
Ты обнимешь меня. Так спокойно с тобой, так надёжно!
Я в кольце твоих рук растворяюсь и таю опять.
Дождь шумит за окном и качается тополь тревожно,
Только в спальне у нас тишина и бег времени вспять…
Я в объятьях твоих превращаюсь, ты помнишь, в Жар-птицу
И взлетаю, с небес озаряя лучами любви
Наш придуманный храм. Ты меня, свою нежную жрицу
Для любовных утех на жертовное ложе зови.
Мой любимый! С тобой я давно перестала бояться,
Ты принёс мне покой и уверенность в завтрашнем дне.
Без оглядки могу каждым днём на земле наслаждаться,
Не боясь медных труб, ни воды, не сгорая в огне.
Если хочешь, тебе подарю свои белые крылья –
Мне довольно объятий твоих сильных преданных рук.
И я верю: меня никогда не охватит бессилье,
Когда рядом мой муж и любовник, единственный друг.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407936
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 11.03.2013
У мужа – день рожденья. А я в командировке.
Но это всё не важно! Давно уже сюрприз
Задумала шикарный: немножечко сноровки
Плюс месяц тренировок – станцую я стриптиз!
Конечно, тренажёры и фитнес по субботам,
Особая диета и танец живота
Остались незаметны для мужа. Что ж, работа
Любимому важнее, чем бабья суета.
Тем лучше: представляю, в каком он будет шоке
От моего сюрприза! Чтоб образ завершить,
Из латекса костюмчик в изысканном сексшопе –
Чулки, перчатки, плётку – пришлось мне прикупить.
Неделя подготовки – и вот он, день рожденья!
С причёской, маникюром в тот вечер роковой,
Заранее для мужа отправив приглашенье
Как будто бы от друга, я пробралась домой.
В интимной обстановке – камин, вино и свечи –
Я мужа соблазняла под медленный стриптиз…
Запомнится надолго такой чудесный вечер,
Понравился, я вижу, любимому сюрприз!
Такой звериной страсти давно не ощущала!
Набросился, как дикий! Такое вытворял!
Про темперамент мужа я многое узнала:
Не спал и из объятий на миг не выпускал…
От страсти разомлевший, мурлыкая довольно,
Когда перед рассветом нам не видать ни зги,
Меня лаская нежно, муж удивил невольно:
«Жена приедет скоро. Убраться помоги!»
Последствия невинной, казалось бы, тирады
Я вспоминать не стану. Не мне вам объяснять…
Я об одном жалею: чтоб оба были рады,
Мне надо было денег тогда с него содрать!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407930
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 11.03.2013
Вот и всё. И не больно ничуть!
Отрезаю тебя, отрываю
От души, но горю – не сгораю…
Я забуду тебя! Ты забудь.
Первый взгляд, первый вздох, первый снег…
Ненадолго хватило – до лета...
Жарких ласк – до хмельного рассвета,
И покоя – до вскрытия рек.
Не молюсь – повторяю в бреду:
Не люблю, не хочу, не мечтаю!
Ты другой – и я тоже другая!
Не ищу тебя, слышишь, не жду!
Я не плачу. Прошло. Отпусти!
Я не верю себе. Но придётся.
Каждый день встаёт новое солнце.
Забываю… Забыла… Прости…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407621
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 10.03.2013
– Вань, о чём ты думаешь?
– Мань, о чём и ты!
– Ой, какие пошлые у тебя мечты!
Пісня гурту «Сектор газа»
Вона:
– Який шикарний ресторан, Андрію!
(Я в захваті! Від нього просто млію…)
Він:
– Все – королеві! (Це коронна фішка,
Бо сподіваюсь затягти до ліжка).
Вона:
– Замовлю роли, гьодзу і сашаму.
(Хай бачить поряд вишукану даму!)
Він:
(Ти бач, кохається в японській кухні!
Я б з’їв котлету, а не роли тухлі).
– Чи можна Вас на танець запросити?
Вона:
(Який галантний! Правди ніде діти,
Андрій найкращий на усьому світі!)
Він:
(Які принадні плечики відкриті!
А декольте могло б і глибшим бути…
О, і крізь сукню можна все відчути!)
Вона:
(Я вся горю! Андрій мене кохає!
Так пристрасно до серця притискає…)
– Підемо, любий? Тут така задуха…
Він:
(Лишилась ця… японська бормотуха.
Допити треба).
– Відпочиньмо, сонце!
(Не залишати ж грошики японцям!)
Вона:
(Такий турботливий! Ні, кращих не буває!
Чого ламатись? Він мене кохає,
Я теж його сьогодні полюбила…
(А він все їсть!.. ) Терпіти вже несила!
Якби не строїла цнотливу штучку,
Давно б носила золоту обручку!)
Він:
(Забула про десерт, що ж, заощаджу).
– Морозиво тут – жах! Тобі не раджу!
Офіціанте! Швидше розрахунок!
Вона:
(Зроблю йому сьогодні подарунок:
Шалену ніч кохання! А на ранок
До ліжка принесу йому сніданок.
Побачивши мене у пеньюарі,
Не устоїть! Ми будемо у парі!)
Гьодза – «пельмені», невеликі шматочки м’яса, загорнуті в тісто.
Сашамі – філе риби, зазвичай подається з соєвим соусом і вассабі.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407617
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.03.2013
Присвячується О.В.Прежеголинському
Він був художник. Як це романтично!
Красивий, наче давньогрецький бог!
Бунтар по духу – майже «бомж» фактично.
Кував катани, пив гарячий грог,
Писав вірші – наслідував Війона
(Бо так, як той, знав ціну сухаря),
Грав на гітарі, цитував Платона,
Пройти на яхті мріяв всі моря…
Вона росла залюбленою в море,
І, як Ассоль, все виглядала Грея,
Художнику – на щастя чи на горе –
Зустрілася. Наївністю своєю
Завоювала його мужнє серце.
Закохана, митця боготворила.
Вони були як патока із перцем,
Але Марго літала, мов на крилах!
Коли співав, до рота заглядала.
Читав вірші – шептала, як молитву.
Варила чай, майстерню доглядала
І мила пензлі. Та його гонитву
За іншими в душі не розуміла.
«Ти й так найкращий!» – шепотіла ніжно.
Не слухав. Хто вона така? Безкрила!
Безпристрасна. І дивиться безгрішно…
Художнику потрібна інша жінка:
Палка, гаряча, щоби в ліжку гріла!
Цнотлива і легка, немов пір’їнка,
Марго порив митця не зрозуміла.
Вона, як муза, прагла надихати
І піднімати генія до неба.
Він, як мужик, хотів її кохати.
Хотів як жінку! Ангела не треба…
Вона пішла, залишивши надію
І віру в серці, що Митець – найкращий.
А він сміявся! Перекреслив мрію
В Добро і в те, що Геній – не пропащий.
І Князя Тьми за нього не просила,
Піднеслася, усім вітрам відкрита.
Де ти, Митець? Лише в коханні сила!
Вона була Марго. Не Маргарита.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407485
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2013
Сумлінна і серйозна, в коричневій сукенці,
Ажурні білі гольфи, мереживний фартух –
Школярка-випускниця. Товсті кругленькі скельця
Приховують в зіницях вогонь, що не затух…
Тримає рівно спину і руку піднімає,
Готує реферати про мертвий Давній Рим…
Відмінниця! Ретельно красуня роль цю грає,
Ховаючи від зайвих очей сум’яття рим.
Лиш натяк на покору в скуйовджених косичках.
Наївний погляд часом на іронічний блиск
Міняється, бо рветься метелик на сідничках
Назовні, проглядає крізь вишуканий лиск
Розбещеність. Чи тільки природний поклик волі?
Що можна і відколи? Життя – летюча мить!
Як символ небезпеки повітряно-п’янкої
Метелик на сідничках в поетки майорить.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=407369
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.03.2013
Зиме конец? Трубит вдали апрель!
Не повернуть весны движенье вспять!
У нас мороз, намёка на капель
Нет никакого. Снег хрустит опять.
На двести вздохов стал длиннее день
И продолжает резать одеяло
У сладкой ночи. Как ему не лень?
Приляг, расслабься! Неужели мало
Тебе минут для пошлого труда?
Зачем я злюсь? Сама не знаю даже…
Но верю: не настанет никогда
Тот день, когда судьба меня накажет
За эту злость, за грязные мечты
И воплощенье призрачных желаний…
Не веришь? Ждёшь, когда из темноты
Я выползу однажды для терзаний,
Лучей весенних стрелы окропив
Змеиным ядом зависти и лести?
Смешно… Как можешь жить ты, позабыв,
Что мы с тобой давно уже не вместе…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406842
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 07.03.2013
(Притча Петра Мордковича)
Одного разу злодій заліз в чужий курник,
Схопив рябеньку курку і разом з нею зник.
Тікаючи, він лампу ногою зачепив
І через це в сараї пожежу учинив.
Дивилась чубатурка, вогонь як лютував,
І думала щасливо: «Мене він врятував!»
Тим часом злодій мусив тікати із села.
Єдина здобич – курка – худа дуже була.
Щодня для неї просо, пшеницю діставав
І курку-чубатурку з долоні годував.
На злодія дивилась «красуня» знизу вверх
І знала: «Він про мене піклується тепер!»
Багато міст, містечок злодюжка поміняв,
Не з власної він волі по світу мандрував.
Єдиний скарб – рябеньку – з собою волочив,
Від поглядів сторонніх у пазусі носив.
І притискалась ніжно чубарка до грудей:
«Як він мене кохає! Найкращий із людей!»
Ось злодій замахнувся на курочку ножем.
«Себе він хоче вбити? Не житиме? Невже?
Цей чоловік прекрасний не заслужив того!»
На ніж сама стрибнула, рятуючи його,
Прикрила власним тілом: «Коханий мій, живи!»
Загинула щаслива. А як зробили б ви?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406838
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 07.03.2013
Східна притча
Якось вранці мудрець своїх учнів спитав: «Хто з вас знає,
Чому люди кричать, коли сваряться?» Довго не думав
Перший учень: «Кричать, бо, втрачаючи спокій, волає
Той, хто слабший в двобої словесному!» «Гарно придумав! –
Посміхнувся учитель. – Чому ж не промовити тихо,
Якщо інша людина знаходиться поряд з тобою?
Можна вбити словами чи ранити, кличучи лихо,
Але нащо кричати, якщо ти готовий до бою?»
Довго думали учні, створили теорій чимало,
Проте жодну не визнав мудрець, не надав переваги.
Врешті сам відповів на питання, що зранку діймало:
«Коли сердиться хтось, почуттями образи, зневаги
Ранить іншому душу і серце його віддаляє.
Щоб покрити цю відстань, людина напружує голос –
Гірше робить обом! – і кричати чимдуж починає,
Та проте не спроможна наблизитися ні на волос.
Навпаки, коли люди закохані, тихо шепочуть.
Душі їх близько-близько, а ніжність ще більше єднає.
Їм слова не потрібні – серця об’єднатися хочуть.
Замість слів – тільки погляди, дотиків вуст вистачає.
Коли спорите, не дозволяйте серцям віддалятись.
Не вживайте слова, що поглиблюють прірву – й тривогу…
Прийде день, коли біль і образа не схочуть спинятись,–
Стане вам неможливо назад відшукати дорогу».
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=406784
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 06.03.2013
С Днём Защитника Отечества!
Кто служил, кто не служил,
Кто в Советской Армии,
В Украинской кто носил
Сапоги с портянками,
Кто майор, кто рядовой,
Кто курсантом бегал,
Кто подумал головой –
И в армии не был… –
Всех поздравить рада я!
Мужчин настоящих!
Вас – коллеги и друзья,
Всех вперёдсмотрящих,
Мужественных и прямых,
Сильных, храбрых, смелых,
Безрассудных и простых,
Мастеров умелых,
Джентльменов, казанов,
Ловеласов даже!
(Будь готов! Всегда готов! –
Это тоже важно!)
Дай вам Бог счастливых дней,
Крепкого здоровья,
Понимания в семье!
Наполнять любовью
Каждый день и каждый час
Чтоб вы не устали,
Чтоб судьба хранила вас
От тоски-печали!
В окруженьи красоты
Чтоб мечты сбывались,
А проекты и мечты
Новые рождались!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=403477
рубрика: Поезія, Стихи к Праздникам
дата поступления 23.02.2013
Сегодня не будет свечей и шампанского,
Клубники со сливками и шоколада,
Призывной мелодии танца испанского
Со странным названием… Ну, и не надо!
А помнишь?.. И слёзы из глаз, как жемчужины.
В зрачках затуманенных боль затаилась.
Любовь и доверие стали ненужными,
А нежность гордыне твоей подчинилась.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=402272
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 18.02.2013
Знов посварилися через дрібницю.
Ти накричав – і вже не розмовляєш.
Мою любов по крапельці втрачаєш,
Упевнений: не осушить криницю
Моїх до тебе почуттів гарячих –
Пробачу все. Але мені набридло!
Я жінка. Жінка! Не терпляче бидло.
Позбавсь нарешті комплексів хлоп’ячих!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=399776
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.02.2013
Квіти зі шкіри.
Мертві з живого,
Перетвореного на мертве,
Що хоче здаватися живим.
Підміна понять.
Штучна краса.
Живе убиваємо,
З мертвого творимо живе.
Потім милуємось…
Так і ми.
Вбиваємо кохання.
З мертвих уламків
Намагаємось зліпити
Живе почуття.
І не знаємо, де правда,
Де живе, де мертве.
Любимо небіжчиків,
А живих убиваємо
Своєю нелюбов’ю.
Пробач мені…
Я знаю, що сама винна.
Випробовуючи твою терплячість,
Розколюю твоє кохання,
По шматочку відрізаю,
Розминаю між пальцями,
Куштую і випльовую…
Без твого кохання
Перетворююсь на квітку.
Але не на живу -
Ніжну і духмяну…
Я квітка з висохлої шкіри,
Тверда і зашкарубла,
Зовнішньо нібито гарна,
Але мертва…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398664
рубрика: Поезія, Верлібр
дата поступления 06.02.2013
«Зовсім не важко, мабуть, встати на підвіконня
І зістрибнути униз. Як малесенька пташка,
Поверхів сім пролетіти. На тепле осоння
Впасти красиво. І щоб це побачила Машка!
Мужньо лежати в жахливо-страхітливій позі,
Слухати вереск сусідів і лемент матусі,
Мчати в «швидкій», обганяючи всіх по дорозі,
Знаючи точно, що завтра назад повернуся.
От би побачити мами заплакані очі!
Тільки моя! Про вітчима нарешті забуде!
Буде зі мною від ранку до самої ночі!»
Тільки не знав він, наївний, що ЗАВТРА не буде…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=398147
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.02.2013
Монолог женщины, заставшей мужа с любовницей
Ша! Спокойно! Здрасьте, здрасьте!
Продолжайте! Бог вам в помощь!
Как зовут? Наверно, Настя?
В «Одноклассниках» знакомы.
Я-то думаю: с чего бы
В гости заходить «подругой»?
Всё понятно! Это чтобы
Познакомиться с супругой.
Ну и как? Да не дрожи ты!
Видишь, детка, тётя шутит.
Затряслись уже поджилки?
С ужаса тебя не мутит?
Ладно, береги здоровье
И благодари ребёнка!
Всё, свободна! И коровье
Тело ты сюда не дёргай!
Теперь ты. Какого хрена
Ты привёл её в квартиру?
Вот измена так измена!
Я простила тебе Иру,
Маникюршу из салона,
Стюардессу Валентину…
Но терпенье не бездонно!
Ах, простить тебя, скотину?!
На коленях? Лижешь ноги?
Блин, такого не бывало!
Научили «недотроги»?
Шлюх бы этих убивала!
Проявляешь уваженье?
И любовь? Моя ты радость!
Нет, такого униженья
Мне не надо! Фу ты, гадость!
Встань с колен! Смотреть противно!
С кем жила я эти годы?
Одевайся! Ну! Активно!
Господи! Венец природы…
Всё, достал! На документы!
Встретимся в суде. Не бойся,
Подавать на алименты
Я не стану, успокойся!
Что обидно: вот ни разу
Я тебе не изменила!
А ты в дом привёл заразу!
Ладно, хватит. Всё! Забыла!
Уходи, женись на Насте.
Надо думать о ребёнке.
Дети – помнишь? – это счастье!
Хоть родители – подонки!
Хлопнул дверью. Жалко вазы!
Он дарил…
Ах, вы об этом?
Исполняют все приказы,
Когда дама с пистолетом!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395844
рубрика: Поезія, Сюжетные, драматургические стихи
дата поступления 27.01.2013
Яскравий літній день блаженно усміхався,
До мене загравав веселкою згори.
Блакитний дощ пробіг – і каламуть стекла вся,
На сонці виграють барвисті кольори.
Смарагдова трава в намисті із краплинок,
Петуній дивоквіт в фіалкових тонах,
Жовтогарячий жар нагідочок-іскринок,
Дзеркальний відблиск на смугастих кавунах…
Смородиною я розмалювала губи,
Сережки із вишень – красуня хоч куди!
Босоніж по воді – як справжні життєлюби! –
Крокую, сміючись… Щасливішу знайди!..
А сонечко пасе хмаринки невагомі,
І райдуги стрічки гойдає вітровій…
Спустившись із небес, я бачу: незнайомі!
З’явилися чужі на вулиці моїй.
Попереду іде засмучена бабуся:
Срібляста сивина і синь сумна з очей
(Чи плакала вона, сказати не беруся,
Хоч пам’ятаю гніт похилених плечей).
Рожева, як зефір, як жвачка полунична
(Солодкий колір той фламінгових пір’їн),
Кофтиночка її впліталась органічно
В яскраву круговерть на тлі природних змін.
За бабцею онук, капризний і безстидний,
Ліпив з багна грудки і кидав в спину їй.
Бабуся мовчки йшла. Лишався слід огидний
На кофті – і в душі… В безсилості своїй,
Хоч і мала була, ніколи б не зізналась,
А тут – стою, реву, і слізоньки разком…
Яскравий день померк, палітра фарб змішалась,
Спотворена одним гидким, брудним мазком.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=395823
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.01.2013
Давай останемся друзьями,
Пока горит ещё свеча
Моей любви, пока словами
Мы не срубили сгоряча
Последние ростки надежды
На поле призрачной мечты.
Ничто не будет так, как прежде,
В былое не вернёшься ты.
Мы были счастливы! Мгновенья
Дарили сладостный полёт
Нагим телам. Без сожаленья
Мы совершали перелёт
От скуки сумрачного быта
К феерии запретных встреч,
Когда мораль была забыта…
О, как мне хочется сберечь
Тепло твоих прикосновений,
Шёлк поцелуев, жажду ласк,
Восторг полётов и падений
И слёзы из любимых глаз,
Когда приходит расставанья
Неумолимый час! И вновь
Объятия, волна желанья
Нахлынет, возмущая кровь –
И снова ты срываешь страстно
Одежду, упиваясь всласть…
Сопротивление напрасно…
Мне так желанна твоя власть
Над телом нежным, распростёртым
На покрывалах для утех…
Ловлю сознаньем полустёртым
Отрывки мыслей: «Это грех…»
Но страсть всегда превозмогала
Писк слабый совести… Теперь
Мы начинаем жизнь сначала.
Так будет лучше, милый, верь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394986
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 24.01.2013
Комусь, можливо, я здаюся божевільною.
То й що? Я рада!
Так добре іноді забутись, стати вільною!
Людського стада
Дрібна частинка непомітна, нерозпізнана,
І раптом – ось вам! –
З’явилась Мавка, босонога і розхристана,
З рудим волоссям.
Яскрава цятка серед сірості й буденності –
Духмяним трунком.
І мрієш: стане диво це в природній єдності
Тобі дарунком…
Вальсує Мавка серед парку старовинного
З опалим листям,
І не спотворити її чола невинного
Ніяким вістям.
Брудні калюжі з каламуттю розпрощалися
І марять небом:
Якщо літає та, просочена дощами вся –
Землі не треба!
Юрба байдужа насувається лавиною.
– Що ще за Мавка?
Зметуть, розтопчуть, щастя визнають провиною:
Чужа – і крапка!
Тож краще справді бути трохи божевільною:
Дитятком щирим!
Кружляти в танці повітрулею свавільною
Над містом сірим…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=394372
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.01.2013
А в мене серця нема!
Ніщо не болить, не тріпоче,
Нікого й нічого не хоче…
Зима? Що ж, можливо, зима…
А може, й справді нема?
Рівнесенька кардіограма
Мене не дивує ні грама:
Я переконалась сама…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392800
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2013
Не так давно я з жахом зрозуміла,
Що зовсім не крилата я. Безкрила!
Вірші
В моїй душі
І дивні акварелі –
Лиш крик безпомічний в розпеченій пустелі!
Хто знищив крила? Жодної пір’їнки
Не залишилось в горе-бедуїнки!
Бреду,
Як по льоду,
Що обпікає ноги,
Пісками почуттів, сум’яттями тривоги.
Стенаю: хто посмів зусиль докласти,
Щоб довелось мені додолу впасти?
Вина –
Моя сповна!
Приходить розуміння:
Чим вище ти злетиш, болючіше падіння.
Час гоїть рани і лікує душу.
Я подолати цю пустелю мушу!
Любов
Напнула знов
Вогненних мрій вітрила.
Писатиму! Свербить! То відростають крила…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392584
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.01.2013
Жагучого кохання побажали
Мені сьогодні. Це ж яке воно?
Жагуче – щоб обоє застогнали
Від болю в серці, щоб воно пекло?
Я знаю, як пече! Коли не здатна
Вдихнути, і коли наступний крок –
Тобі назустріч, а як ні – нещадна
Розпука роздирає до кісток
Криваві рани! Знаю. Відчувала.
Не хочу більше. Ніжності й тепла
Мені достатньо. Щиро роздавала
Жагу-хижачку, що в мені жила,
Усім байдужим до кохання людям:
Нехай відчують смак мого життя!
Кохання вбивши власним словоблуддям,
Сама собі безпристрасний суддя.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=392081
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.01.2013
5:59. Як завжди. Можна було і не дивитись на годинник. Вже багато років Софія прокидалась саме о цій порі, за хвилину до того, як задзвонить будильник. Ніколи не дозволяла собі поніжитись, вставала одразу, як солдат по тривозі, не даючи будильнику жодного шансу. Мабуть, і не чула ніколи його настирливого деренчання.
15 хвилин ранкової гімнастики, контрастний душ, вівсянка на воді, яблуко і зелений чай без цукру. На черзі – ретельний макіяж, зачіска і один з ділових костюмів. Ніяких прикрас чи біжутерії, мінімум аксесуарів. Єдина дозволена розкіш – крапелька французьких парфумів. Нічого зайвого. Цей девіз можна було написати на гербі пані Тарнавської, якби той у неї був.
Нічого зайвого не дозволяла собі Софія Андріївна ні в побуті, ні в почуттях. Більше 30 років мешкала в двокімнатній квартирі дев’ятиповерхівки, але ні з ким навіть не потоваришувала. Не «ставала на балачки» з сусідками, не ходила в гості, нічого ні в кого не позичала. А до неї й поготів ні в кого навіть думки не виникало за чимсь звертатись.
Так само на роботі. Працювала в міському архіві. Прийшла туди одразу після університету, досі в трудовій книжці – єдиний запис. Зараз Софія Андріївна – старший науковий співробітник. Пам’ятає всіх керівників, які часто змінювались протягом майже сорока років, знає кожний документ, кожну книгу, більшість формулярів картотеки виписано її чітким каліграфічним почерком. Вона відчувала свою приналежність до довжелезних полиць, чіткого розташування томів, напівтемряви книгосховищ – ніби народилась тут і тут мало завершитись розмірене обертання стрілки її хронометра. От тільки після 55-ти років хронометр ніби пришвидшив свій хід: Софія Андріївна щодня з острахом чекала, коли її «попросять» на пенсію. Спитати прямо вважала нижчим своєї гідності. І хоч молодь не дуже прагнула стати працівниками архіву, пані Тарнавська розуміла, що за нинішнього безробіття такий час неминуче настане.
Ніхто нічого не знав про особисте життя Софії Андріївни, підозрювали, що його в неї просто не було…
Рівно о 7:15 пані Софія виходила з дому. У будь-яку погоду, неважливо, спека була, дощ чи сніг, вона неквапом пішки йшла на роботу – це теж був незмінний пункт її чіткого денного розпорядку. За все життя ні разу не спізнилась, не прогуляла роботу, навіть за хворобою. Взагалі, майже не хворіла. Це ж бо теж було зайвим у її життєвій програмі.
От і сьогодні Софія Андріївна – як завжди, бездоганна – неспішно йшла парком, насолоджуючись прохолодним ранком. І знову відчула на собі його невідступний погляд. Озирнулась. Так і є, він знову тут, йде за нею. Зупинилась. Подивилась йому в вічі. Він теж зупинився, але очей не відвів. «Чого хоче? – промайнула думка. – Все одно у мене нічого немає». Розвернулась і попрямувала далі. Він – за нею. Не наближаючись, але і не відстаючи. Це вже не тривожило Софію, навіть якось заспокоювало, приємно розслаблювало: почувалась захищено, як під охороною. Він проводжав її до роботи вже два тижні. Софія не знала, звідки він узявся і чим вона його привабила. Трималась на відстані, ніяк не виявляючи своєї прихильності. Та він уперто продовжував чекати на неї щоранку біля під’їзду. Потім тихо йшов ззаду, підлаштовуючись під швидкість її ходи, а коли вона зникала за дверима установи, розвертався і зникав до вечора. О шостій знову з’являвся десь із-за рогу і, якщо Софія затримувалась, терпляче чекав на її появу.
Звичайно, поява «таємничого шанувальника» пані Тарнавської не залишилася непоміченою, всі працівники архіву дивувались і пліткували, але поза очі. Софія Андріївна не обмовилась ні словом, тому розпитувати її ніхто не наважився. Та, щиро кажучи, вона і сама не могла дати логічного пояснення, чим викликана зацікавленість її особою. Тим важче було визнавати, що він починає їй подобатись... Сумні глибокі очі. Всерозуміючий погляд зазирає, здається, у саму душу. Не зухвалий, не нав’язливий. Пунктуальний, як вона (хіба є ще хтось такий самий?): не спізнюється і не поспішає. І дуже самотній…
Через деякий час Софія помітила, що забагато про нього думає. Захотіла познайомитись ближче. Може, запросити його до себе? Але одразу й відігнала нерозважливу думку: «Софіє, схаменися! Тобі вже 62 роки! Навіщо він тобі? Все життя прожила на самоті, а на старість шукаєш пригод?» Але темно-карі сумні очі не давали покою…
І однієї холодної ночі, коли самотність крижаними лапами стискала серце особливо сильно, вона наважилась – і впустила його… Невідомо, кому більше були потрібні любов і тепло – йому чи їй. Він насолоджувався смачною їжею, приготованою саме для нього, ласкавими доторками жіночих рук. А вона вперше за багато років відчувала себе потрібною: доброю, гостинною господинею, щасливою від того, що її люблять – віддано і вірно.
Але коли прийшов ранок, Софія зрозуміла, що не може залишити його у себе. По-перше, вона ж нічого про нього не знає. По-друге… Це ж величезна відповідальність! А раптом вона не зможе приділяти йому достатньо уваги? Не зможе про нього піклуватись? «І взагалі, я вже стара для експериментів. Хай іде. Знайде собі іншу». І щоб не передумати, рішуче показала йому на двері.
Він усе одразу зрозумів. Пішов до дверей і вже звідти обернувся, подивився їй у вічі. Не витримала, відвернулась…
Вперше за останній час йшла парком сама. Було невимовно сумно. Бракувало його мірних кроків за спиною… Але Софія намагалась заспокоїти докори сумління тим, що так буде краще для нього.
Робочий день не забарився із «сюрпризом»: за власним робочим столом Софія Андріївна побачила гарненьку брюнетку, яка діловито сортувала папери. Приблизно таку картину звільнення пані Тарнавська намалювала в уяві вже давно, тому не здивувалась, почувши: «Доброго ранку, Софіє Андріївно! Мене звуть Наталя, я тепер тут працюватиму. Покажете мені все?»
Софія без зайвих питань увесь день наставляла нову співробітницю, вчила заповнювати формуляри і запити, показувала, за яким принципом зберігаються документи – тобто, передавала досвід, якщо можна за день передати те, що по крихтам збирала протягом сорока років. Її не здивувало, що керівник не попередив про звільнення. «Мабуть, хочуть, щоби я трохи підучила цю …» – не знайшла слова, щоб назвати Наталю. Колектив спокійно реагував на зміни, навіть раділи появі новенької. І ніхто – ні один! – не поспівчував Софії Андріївні…
Прийшовши додому, Софія стомлено опустилась на ліжко (чого ніколи не робила вдень). Вперше відчула страшну порожнечу у грудях. Не уявляла, як житиме тепер, що робитиме. Руйнується її світ, усталений порядок її буття! А їй навіть поговорити нема з ким…
Наступного ранку дев’ятиповерхівка прокинулась від собачого гавкоту та виття. Коли о 7:15 Софія Андріївна не вийшла, великий чорний пес, який завжди супроводжував пані Тарнавську і ночував на килимку під її дверима, здійняв галас. Він дряпав двері і так скавчав, що сусіди змушені були викликати слюсаря, аби він відчинив двері. Це і врятувало життя Софії Андріївні. Лікарі «швидкої» діяли оперативно і вправно, вчасно ввели ліки – і серцевий напад не став для літньої жінки летальним...
Софія спостерігала з вікна палати кардіологічного відділення за своїм рятівником, який майже невідлучно чергував під її вікнами. Великого чорного пса не відганяли, він став тут загальним улюбленцем: санітарки приносили йому їсти, кожний намагався пригостити смачненьким, навіть турботливі матусі не боялися підпускати до нього своїх дітлахів. Софія навіть подумала, що, може, він знайде собі тут кращих господарів. Але одразу відігнала цю думку, заглянувши в очі своєму улюбленцеві: тільки на неї він дивився вірно і віддано… Вона не уявляла, звідки він взявся і чому, але точно знала, навіщо: цей пес мав урятувати їй життя… А якщо так, значить, вона ще потрібна комусь на цьому світі – і мусить жити далі!
У день виписки Софію Тарнавську зустрічав увесь колектив архіву: з квітами, цукерками і щирими посмішками. Казали, що всім дуже її бракуватиме, тому вони сподіваються, що Софія Андріївна обере своїм місцем перебування саме їхню установу. Виявляється, ніхто не збирався її звільняти. Навпаки, призначили науковим консультантом усіх архівних та музейних установ міста.
О 7:15 двері квартири Тарнавської не відчиняються. Софія Андріївна виводить на прогулянку свого Барса о пів на сьому ранку, щоби потім встигнути нагодувати його і відвести у собачий «дитячий садок», аби її улюбленець не сумував і не тинявся цілий день вулицями міста. Софія не просто змінила розпорядок дня. Вона змінила статут свого життя. Попри все, «Нічого зайвого!» – це правильно. Дружба, любов, відданість і турбота про інших ніколи зайвими не бувають.
25.03.2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=391112
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 09.01.2013
Я без тебя, наверное, могу
Прожить всю жизнь и быть счастливой ныне.
И пусть в душе твой образ берегу,
Не знаю, как терзаться по мужчине.
Когда ты признаёшься мне в любви,
Захлёстывает нас волна желанья.
Любовью только это не зови –
Инстинкты! Страсть послужит оправданьем
Моим словам, настолько нежным, что
Ты забываешь обо всём на свете,
Ко мне летишь в расстёгнутом пальто,
Без шапки, несмотря на снег и ветер.
Я не люблю, наверное, тебя.
Играю в чувства, задавая смело
Ряд испытаний новых, но, любя,
Всё исполняешь. Нет любви предела!
Нет, не люблю. Конечно, не люблю!
Скучаю просто, если врозь мы долго.
И потому по сто раз в день звоню,
Пока твоя не просигналит «Волга».
Мы расстаёмся, слёзы на глазах
Твоих блестят. Смеюсь. Я хохотушка!
Нет, не люблю! Неважно, что в слезах
Утонет ночью вновь моя подушка.
Хороший мой, достоин ты любви!
Кто, как не ты? Красивый, умный, смелый!
Прости и больше замуж не зови.
Пойми, что не к лицу мне этот белый!
Ведь красный с чёрным – вот мои цвета,
Как у Стендаля или в глупой песне.
В них страсть и грех смешались неспроста,
Любовь и смерть, огонь и боль – всё вместе.
Такой жены, как я, жаль и врагу.
Часы наш срок отстукивают мерно…
Я без тебя, конечно же, смогу!
И буду счастлива с другим. Наверно…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390811
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 08.01.2013
Прокидатися зовсім не хотілось… Не відкриваючи очей, Магдалена намацала на тумбочці мобільник, ввімкнула. За мить залунав мелодійний рингтон отриманої есемески. Зі здивуванням та ледь жевріючою надією Магдалена пробіглась наманікюреним нігтиком по екрану – і з розчаруванням відкинулась на подушку: знову він, Граф! Сьогодні День закоханих. Колись Магдалена у цей день отримувала з десяток «валентинок», та цьогоріч не чекала жодної. Вона ні в кого не була закохана. Відколи розлучилась з чоловіком, любила і піклувалась тільки про одного-єдиного хлопця – сина Дмитра. Тепер Дмитрик виріс, вступив до київського вишу, і Магдалена залишилась сама у величезній квартирі. Правду кажучи, вона не дуже тим переймалась. Взагалі не звикла чим-небудь перейматись. В дитинстві про неї піклувались батьки, потім – чоловік, досить успішний бізнесмен, набагато за неї старший, за якого Магдалена вийшла заміж у сімнадцять років, ледь закінчивши школу. Колишній чоловік продовжував забезпечувати їх із сином навіть після Дмитрикового 18-річчя, і вона навіть не уявляла, що може бути інакше. Це ж не вона – молода красуня, струнка і довгонога білявка, мрія всіх оточуючих чоловіків – зруйнувала сім’ю, а він – старий козел, її чоловік, якого вона заскочила «на гарячому» у власному кабінеті з секретаркою! Не пробачила зради. Сама не зраджувала ніколи, хоч і була завжди оточена закоханими чоловіками. Приємно – але ж сім’я важливіша! Як з’ясувалося, тільки для неї…
Як не дивно, за п’ять років після розлучення Магдалена так нікого більше і не покохала. Витончена, манірна і надзвичайно вимоглива, бачила в чоловіках самі недоліки. Була неприступною, холодною і стримано-глузливою, за що студенти, в яких Магдалена викладала французьку літературу, прозвали її Сніговою Королевою. Не ображалась. Їй навіть подобалось це прізвисько. От тільки освідчень у коханні на Валентинів день Снігові Королеви не отримують…
Вона отримала. От тільки не потрібне їй це кохання, і чоловік цей не потрібен! Таке придумав: запрошує відсвяткувати разом День закоханих! До того ж – на дачі! Так вона з ним і поїхала!
Згадала їхню першу зустріч. Магдалена тоді поверталась з дня народження подруги. Гарно посвяткували! Інакше ніколи б у житті не сіла в авто до незнайомого чоловіка. Але грошей на таксі не було, на вулиці мороз, а маршрутка чомусь затримувалась… Незнайомець поводився шляхетно, грошей не взяв, натомість дав візитівку. Магдалена прочитала, хто він – і ледве стрималась від сміху! Якийсь працівник міліції (мент, одним словом), а звати його – Євграф! Просто жах! Мило посміхнулась, зробила ручкою «бай-бай!» – і викинула картку в урну біля під’їзду.
Євграф це побачив, та навіть не образився: дуже вже вона була гарна! Знайти всі дані про незнайомку було нескладно. Наступного дня чекав на Магдалену біля університету, але вона навіть не глянула в його бік. Декілька місяців він телефонував, зустрічав після роботи, проте жінка залишалась холодною, неприступною. Стільки разів обіцяв собі, що це востаннє – і знову телефонував, щоб хоча б почути її голос…
Магдалені не подобались Євграфові манери – дуже вже він був простуватий, дратували міліцейські вирази та мовленнєві звороти. Чого варте було, наприклад, сьогоднішнє привітання і побажання «всіх благ, зелених бумаг»… Мент, – що з нього візьмеш? І зовнішньо – далеко не Ален Делон… Але чомусь поряд з ним Магдалена почувалась спокійно і затишно, відчувала його турботу і справжнє піклування. Так рідко буває, коли чоловік думає в першу чергу не про власне задоволення, а намагається виконати те, чого хоче жінка…
Магдалена не хотіла з ним зустрічатись, інколи відкрито насміхалась в надії, що образиться – і залишить її у спокої. Було неприємно, коли називав її Магдусею. Це ж треба: її витончене «Магдалена» принизити до якоїсь Дусі-Магдусі! А до його імені взагалі відчувала майже відразу, не могла примусити себе вимовити «Євграф», тому зверталась до чоловіка: «Мій граф» (хоча титул графа підходив простодушному «менту», як корові сідло). Вони були такі різні! Ніби з інших галактик…
На есемеску не відповіла. На роботі була розсіяна, навіть під час лекції сказала: «Євграф Меріме», а не Проспер. Все думала, як відмовити. І сваритись не хотілось, тим більше, в такий день, і самій лишатись – теж, коли всі цілуються, всі по парах, навіть морозне повітря просякнуте коханням і пахне її улюбленими «Іncandessance»… Але, з іншого боку, прекрасно уявляла, чим має скінчитись романтична поїздка на дачу… Ні, Євграф – герой не її роману! Одного разу жартома сказала, що вийде заміж тільки за витонченого француза, і то, якщо той освідчиться їй на Ейфелевій вежі. А Євграф навіть французької не знає…
Проте вже після обіду, коли з останньої «пари» почали відпрошуватись студентки, щоби встигнути підготуватись до романтичного вечора, Магдалена відчула непевну тривогу: Євграф не телефонував. Декілька разів брала в руки мобільний, перевіряючи, чи не сіла батарея. Почала хвилюватись. Може, самій подзвонити? Ні, такого ще бракувало! Та Бог з ним! – розсердилась. І коли вже готова була видалити Євграфів номер з пам’яті телефону – він подзвонив.
На превеликий подив, говорив незнайомий чоловік. Представився лікарем, повідомив, що Євграф зламав ногу, зараз йому роблять операцію, і попросив привезти чоловікові речі.
Магдалена спитала розгублено:
– А чому я?
– А хто ж? В його телефоні напроти Вашого номера написано: «Кохана». Чи це якась помилка? Ви йому хто? То Ви речі привезете?
Цей водоспад запитань Магдалена пропустила мимо вух, відповіла лише на останнє:
– Так, привезу.
І коли лікар вже попрощався, здогадалась спитати:
– А як це сталось?
– З Ейфелевої вежі впав, – коротко реготнув доктор і відключився.
Магдалена подумки обізвала нечуйного медика і поїхала за речами.
Євграф вже три роки після розлучення жив на дачі, шляхетно залишивши колишній дружині квартиру. Якось влітку Магдалена була там, знала, де знайти запасний ключ. Попросивши таксиста зачекати, побігла по розчищеній від снігу доріжці до воріт. Тільки відчинила хвіртку, як все подвір’я освітилось ілюмінацією, залунала музика – і Магдалена побачила диво! За засніженим газоном височіла Ейфелева вежа! Звичайно, набагато менша, проте тут вона справляла дивовижне враження! Виблискувала кольоровими вогниками, які на верхньому ярусі складалися в сяючі літери: МАГДАЛЕ.
Зачарована, жінка не могла відвести погляду. Відчувала себе маленькою дівчинкою, що потрапила до казкової країни мрій. Навіть забула, навіщо опинилась тут… Не одразу помітила білу голубку, яка, повільно змахуючи крильцями в такт пісні Шарля Азнавура, опускалась просто Магдалені до рук. До ніжки пташки був прив’язаний невеликий пакуночок з написом «Mon amour». В шовковій торбинці лежали «валентинка» і коробочка у вигляді серця. І нехай голубка була іграшковою і спускалась з вежі по натягнутому дроту, обручка була справжньою. А «валентинка» починалась французькою: «Magdalena! Mon amour! Je toi aime! Я покохав тебе з першого погляду! І любитиму до кінця своїх днів! Присягаюсь: я вічно носитиму тебе на руках, кохана! Шляхетна пані Магдалено! Станьте моєю дружиною! Прийнявши пропозицію руки і серця, Ви зробите мене найщасливішим із смертних! Магдусю, мила, кохана, серце моє, моя мрія! Я живу тільки заради тебе! Повір, я обов’язково вивчу французьку…»
* * *
Коли Євграф прийшов до тями після операції, Валентинів день добігав кінця. Чоловік пригадав, як зірвався з вежі, яку майстрував три місяці, так і не встигши приготувати сюрприз для коханої жінки – і сумно посміхнувся… Що ж тепер… Раптом двері палати відчинились – і ввійшла Магдалена. Білий халат надзвичайно пасував до її білявого волосся і блідого личка. В руках вона тримала червону коробочку у вигляді серця. І Євграф відчув, що його серце зараз зупиниться…
Не кажучи ні слова, Магдалена запалила різнокольорові свічки, вимкнула верхнє світло, зняла лікарняний халат, залишившись у святковій сукні небесно-блакитного кольору – і опустилась на коліна перед ліжком. Простягнула коробочку з обручкою і мовила, ніжно посміхаючись: «Mon amour! Je toi aime! Коханий Євграфе! Прошу Вас, візьміть мене за дружину! Одружившись зі мною, Ви зробите мене найщасливішою із смертних! Обіцяю носити Вас на руках! Хоча ні, не здужаю… Присягаюсь возити Вас на візку!»
Очі Євграфа вже давно світились щастям, хоч він і не до кінця вірив у реальність того, що відбувалось у лікарняній палаті. Боявся опритомніти від дії наркозу і зрозуміти, що це все лише примарилось… Проте справжнім був дотик губ коханої і ласкавий шепіт на вухо: «А французьку вчити зовсім не обов’язково! Ти і без неї неперевершений чарівник!»
Маргарита Шевернога
9 лютого 2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390521
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 07.01.2013
Я вдячна Господу за те, що він мені
Прислав тебе, мій янгол білокрилий.
Мені, розтерзаній у внутрішній борні,
Невіруючій, грішній, що без сили
Лежала при дорозі у багні.
На фоні сірості навколишньої ти
Здавався ще білішим. І з калюжі
Мене піднявши, ти не втратив чистоти,
Обтряс гріхи, змив погляди байдужі –
Це краще, ніж до пекла волокти.
У Бога навіть не питатиму, чому
Саме мені прислав він охоронця.
Я мрію радістю здолати ніч німу,
Ділитись щастям з лагідністю сонця,
Віддаючи сповна себе саму.
Мій Янгол вчив мене не опускати крил,
Якщо зла чернь шипітиме вороже.
Веселками добра вкривати небосхил!
Зірвавшись, знати: Янгол допоможе
Летіти вверх під пурпуром вітрил!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390510
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.01.2013
Ще не зовсім прокинувшись, Ілля майже біг порожньою вулицею, поспішаючи на перший автобус. Легка спортивна сумка за плечем – єдиний багаж студента-п’ятикурсника. Ілля вже давно не брав гроші у батьків, заробляв сам. Взагалі, вважав, що чоловік завжди знайде роботу, тим більше, в Києві. Учився у технологічному, хоча розумів, що знайти зараз роботу за спеціальністю майже неможливо. Та то нічого, руки з правильного місця ростуть – не пропаде.
Звивиста стежка стрімко дерлась нагору – до зупинки: автобус у село не з’їжджав. Опинившись на самому верху, Ілля застиг від захвату: осяяна першими променями сонця, ніби напівпрозора, марилась золотокоса незнайомка. Висока і тоненька, вона вся світилась крізь білосніжну легку сукню, тонкі риси обличчя надавали схожості з Мадонною Ботічеллі, русяві кучерики обрамляли усміхнене замріяне обличчя…
Невідомо, скільки б ще Ілля витріщався на дівчину, якби не знайомий голос, що вивів хлопця із заціпеніння:
– Привіт, Ілько! Ти теж на Київ?
Тільки тоді він помітив Галю, колишню однокласницю. Вона навчалась у столичному медичному виші, інколи вони разом добирались після канікул чи вихідних. Галя познайомила Іллю зі своєю подругою – Лесею, з якою вони жили в одній кімнаті гуртожитку.
Ілля був веселим хлопцем, не дуже балакучим, та з ним ніколи не було нудно. А тут усю дорогу був якимсь мовчазним і замріяним, так що Галя, яка спочатку з нього підсміювалась, навіть затурбувалась, чи він не захворів. Але Іллі ніколи ще не було так хороше: поруч в автобусі сиділа найпрекрасніша у світі дівчина, її золотаве волосся торкалося його обличчя, коли він нахилявся, аби щось спитати, він відчував тепло її плеча, і це тепло розливалося у самому серці. Хлопець був по вінця наповнений незвіданим досі почуттям і мріяв, щоби дорога до Хмельницького ніколи не кінчалась…
На вокзалі Ілля допоміг дівчатам з сумками, пригостив морозивом і, хоч його місце було в іншому вагоні, допізна сидів у їхньому купе, не в змозі розлучитися з Лесею. Милувався дівчиною і дивувався, які ж вони з Галею несхожі: та не замовкала ні на мить, недарма в школі дражнили Сорокою. Весела і говірка, запальна і пустотлива Галина була повною протилежністю ніжній, романтичній Лесі. Зовнішність тільки підкреслювала їхню несхожість: Галя була середнього зросту, струнка, але міцної статури, смаглява, її чорне від природи волосся постійно змінювало колір (дівчина була то блондинкою, то рудою, то навіть яскраво-червоною із зеленкуватим «пір’ячком»), модні стрижки змінювали її до невпізнанності – Галя любила експериментувати. А Лесі не потрібні були стилісти: вона ніби зійшла з обкладинки модного журналу – надзвичайно граційна, висока і тендітна, природна краса не спотвореного косметикою обличчя і розкриті для всього незвіданого прекрасні очі…
Так, це було кохання з першого погляду. Ілля зустрічався з дівчатами раніше, але, побачивши Лесю, вперше відчув, що вона – саме та, єдина, створена для нього, його половинка…
Ледве дочекавшись суботи, поїхав на інший кінець Києва, де був розміщений Лесин гуртожиток. Галя радісно його зустріла, годувала пиріжками і поїла чаєм, а потім сама запросила у кіно. Ілля цілий вечір провів з дівчиною, так і не насмілившись запитати про Лесю. І потім не раз приїжджав з надією зустрітися з володаркою своїх снів, натомість проводив час з колишньою однокласницею.
Випускні іспити, робота над дипломним проектом – дні летіли за днями. Якось під кінець сесії зателефонувала Галя і спитала, чи він не їде додому на вихідні, бо вони з Лесею вже закінчили навчання і трохи відпочинуть у селі. Ілля нетямився від щастя! Одразу після захисту, не дочекавшись навіть вручення дипломів, полетів додому. Вдома на нього чекала ще одна радісна звістка: його найкращий друг Орест одружується і просить його бути старшим дружбою (так у нашому селі називають весільного шафера). А сьогодні – заручини. Ілля йшов на свято, радіючи за товариша, і щасливий від того, що ввечері піде до клубу і зустрінеться з Лесею.
Привітав Ореста. Друзі обнялися.
– То хто ж наречена? Чому я не знаю?
– О, Ілюшко, вона тобі сподобається! Вона дуже гарна! Та зачекай, сам побачиш!
– Її батьки вже приїхали? Щось я нікого не бачу.
– Ні, вона сирота…
Вже не чуючи Ореста, Ілля дивився на Лесю, яка як раз заходила до зали. Десь позаду була Галя, але він бачив лише милу посмішку коханої, яка дивилась, здавалося, лише на нього, йому усміхалася, до нього линула… Ілля вже зробив пару кроків їй назустріч, аж раптом кров відхлинула від обличчя і хлопець застиг на місці: Орест обнімав Лесю, цілував її рожеві вуста… Закохані підійшли до зблідлого Іллі. Не помічаючи його збентеження, Орест знайомив наречену з найкращим другом, а той не міг видушити з себе ні слова.
– Та ми вже знайомі, – приязно посміхнулася Леся. – Минулого разу, коли я була в тебе, Ілля їхав з нами до Києва.
Вона ще щось розповідала, навколо розмовляли люди, грала музика, та Ілля не чув нічого, крім ударів власного розбитого серця…
Не затримавшись удома, Ілля завербувався на роботу до Норвегії. Потрібні були працівники на нафтодобувну платформу. Робота складна і небезпечна, зате платять добре. І немає часу на гіркі думки і оплакування зруйнованих надій…
Повернувся через два роки, змужнілий і загартований. В Ореста нещодавно народився син, і він попросив найкращого друга стати Сашкові хрещеним батьком. Ілля погодився. Він уже міг спокійно дивитися на Лесю, заморозивши почуття до неї і загнавши їх у найдальший куточок серця. Що може бути святішим за дружбу?
Ілля купив квартиру в райцентрі, гарну «іномарку» – і освідчився Галині, яка після закінчення вишу працювала у районній лікарні дільничним терапевтом. Галя з радістю погодилась, хоч і не згадувала про нього останні два роки.
Ілля був гарним чоловіком, працьовитим, непитущим, уважним – мрія кожної жінки! Галина була по-справжньому щаслива і незабаром подарувала чоловікові донечку. Назвали маленьку Марічкою, а за куму взяли Лесю.
Обидві родини жили дружно. Найкращі друзі, двічі поріднившись, стали ще ближчими. Жінки працювали в лікарні, от тільки Леся – звичайним лаборантом, адже після заміжжя залишила медичну академію – Орест наполіг. Та Леся і не шкодувала: колектив був приязним і товариським, робота – нескладною, зарплатні на косметику вистачало – іншим забезпечував чоловік. Спочатку, правда, доводилось добиратися з села дощами і віхолами, та згодом Орестові батьки допомогли придбати квартиру, до того ж по сусідству з Іллею і Галиною. Так і жили вони великою дружною родиною, завжди разом.
Той доленосний Новий рік святкували в Орестовій квартирі. Ніби все, як завжди: смачні страви, веселі танці, подарунки під ялинкою. Десь після першої, коли Сашко з Марічкою вже терли кулачками очі, Орест згадав про феєрверки, залишені в машині. Гараж був далеченько від дому, тому Ілля запропонував другові компанію.
– Не варто залишати квартиру без чоловіка новорічної ночі, хтозна, які посівальники можуть завітати, – пожартувала Галя. – Доручаємо тобі Лесю і дітей. А також усе майно в обох квартирах! – прокричала вже з порога.
Залишившись на самоті з Лесею, вперше за десять років знайомства, Ілля трохи розгубився. Проте випите давалось взнаки, в голові ледь шуміло, тому чоловік вийшов на балкон освіжитись. Небо мінилось вогнями салютів, звідусіль лунав веселий гомін, тріскучий морозець забирався під святкову сорочку – і Ількові раптом здалося, що він знову в морі, збиває сокирою кригу з обладнання на платформі, кожним ударом забиваючи образ коханої дівчини все глибше і глибше…
Повернувшись до кімнати, допоміг нарізати торт та розкласти цукерки і, поки напівсонна малеча напихалася солодким, запросив Лесю до танцю.
– Дякую, от тільки дітей спати покладу, – лагідно посміхнулася жінка.
Поки Леся влаштовувала і присипляла малих, Ілля сидів у напівтемній вітальні з келихом шампанського, розглядаючи крізь кришталь і міріади бульбашок навколишній світ, який мінився в його уяві та знову ставав барвистим. Він знав, що ніколи не зізнається Лесі у своєму коханні, не руйнуватиме їхній дивом влаштований світ гармонійних стосунків. Проте вперше за всі роки ясно відчув, що ніколи не переставав кохати цю жінку, але кохав віддано і свято, не ревнуючи, не бажаючи лиха її чоловікові, навпаки, піклуючись про родину, а найбільше – про її синочка, якому став батьком, хай хоч і хрещеним…
Прокинувся раптово, ніби щось кольнуло в серце. Вітальня була порожня. Леся теж задрімала на дивані біля дітей. Майже п’ята година ранку. Орест з Галиною так і не повернулись. Занепокоєний, Ілля заглянув до власної квартири – нікого. Зачинивши обидві квартири, чоловік поспішив до Орестового гаража. Те, що він там побачив, не могло наснитись у найстрашнішому сні…
Розкинувшись на розкладених сидіннях «дев’ятки», голі Орест і Галина були мертві. Мабуть, заснули з увімкнутим мотором, недостатньо зігріті алкоголем і тваринною хіттю…
Викликавши «швидку», Ілля намагався вдягнути дружину і найкращого друга, тіла яких уже почали дерев’яніти. Перебуваючи в шоковому стані, не замислювався над трагікомічністю ситуації, над тим, що залишився вдівцем з 8-річною донькою, – розпачливо думав тільки про те, як повідомити Лесі цю страшну звістку, як вона житиме після цього, адже в неї – ні батьків, ні брата чи сестри…
Уникнути поголосу не вдалося. Проте Ілля і Леся стійко переносили всі ці співчутливі або глузливі погляди, перешіптування за спиною, а то й прямі питання. Спільне горе не розділило ненавистю, а навпаки – об’єднало їхні осиротілі родини. Спочатку Сашко лупцював кожного, хто наважувався вколоти його чи Марічку дошкульними словами стосовно ганебної смерті батьків, та після розмови з хрещеним перестав звертати увагу на дурнів, і все потроху забулося.
Ілля хотів лишити роботу (був далекобійником), щоби доглядати доньку, але Леся відмовила, забираючи похресницю до себе, коли він був у відрядженні. Так і жили більше трьох років: Ілля заробляв гроші, утримуючи обидві родини, Леся піклувалася про нього і дітей. Кохав її все сильніше, але не наважувався навіть торкнутися, щоби не зруйнувати пануючої між ними ідилії.
Якось перед 8 Березня радився з Марічкою стосовно подарунку для хрещеної, і та несподівано запитала:
– Татусику, а чому ти не одружишся з мамою Лесею?
Поки, остовпівши, підбирав слова, донька додала:
– Ми з Сашком уже все придумали: потрібно пробити стіну з нашої вітальні до їхньої – вийде величезна квартира! Вам спальня, нам з Сашком по кімнаті, лишається ще одна – для вашого спільного маленького. Тільки не тягни, татусику, бо вийдете з дітородного віку. До речі, Сашко питав маму: вона згодна!
Так і не промовивши ні слова, Ілля довго кружляв вулицями міста: потрібно було прийняти рішення. Звичайно, він був згоден з донькою, але ж Леся ніколи не давала йому надії. Що ж робити? Освідчитися – і зруйнувати усталені стосунки, ілюзію родини чи й далі мовчати, втрачаючи дорогоцінний час щастя?
Так нічого і не вирішивши, повернувся додому. За звичкою, пішов одразу до Лесиної квартири. Всі були на кухні.
– Татусику, де ти так довго? – зраділа Марічка. – Вечеря майже готова!
Леся смажила млинці. Духмяний запах меду розливався в повітрі, млинці лисніли золотистими боками, діти дружно накривали на стіл, змовницьки переморгуючись. Кохана жінка, розпашіла від плити, солодка і жадана, з німбом янтарного, медового волосся, повернулась до нього і лагідно посміхалась:
– Ілюшо, я вже почала хвилюватись…
Сам від себе такого не чекаючи, Ілля підхопив Лесю на руки і закружляв по кімнаті, вигукуючи:
– Кохана, будь моєю дружиною! Я покохав тебе з першого погляду і на все життя!
Леся щасливо сміялась, обнімаючи його за шию. Не чуючи від мами відповіді, діти стрибали навколо батьків:
– Мамусю, погоджуйся! Татусику, вона згодна! Та поцілуйтесь нарешті!
Їхній перший поцілунок був медово-солодким – початком нового щасливого життя…
01.07.2012 р.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390039
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 05.01.2013
Я женщина-кошка.
Спесива немножко.
Гордячка, певунья,
Ужасная лгунья.
Дружить не умею,
Совсем не болею.
Никто мне не нужен.
Хотя… Был бы ужин!
Встречаюсь с котами
С большими… хвостами.
Сама выбираю.
А что я теряю?!
Изящна фигурка,
Холёная шкурка –
Ловите удачу,
Пока когти прячу!
Попробуй, дотронься,
Мурлычу – не бойся!
Сегодня ласкаю,
Наутро сбегаю.
Мечта, а не кошка!
Котёнок немножко:
В зелёных глазёнках
Наивность ребёнка.
В глаза не смотрите!
Любви не ищите!
Покой не нарушу,
Царапая душу.
Меня не обманешь,
Серьёзно не ранишь:
Холодная слишком,
Не сердце – ледышка.
Живу, как умею,
Влюбляться не смею,
Ведь если оттаю,
Опять пострадаю.
Уж лучше быть чёрной
И злой, непокорной.
Не кошечка – львица!
Ну?.. Кто не боится?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=390024
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 05.01.2013
Вкотре грюкнувши дверима, Ілона винесла останню валізу. Цю вже таксист поклав на заднє сидіння, бо в багажнику забракло місця. «Добре я прибарахлилась за півроку, – криво посміхнулась жінка. – Хоч якийсь бонус за участь у невдалому експерименті». «Експериментом» Ілона називала своє заміжжя, а те, що він виявиться невдалим, зрозуміла одразу, як тільки побачила свого «обранця». Олег був невисоким (хоч вона і сама зі своїми 160-ма сантиметрами була зовсім не модель), худеньким і в окулярах.
– Ніколи б не дала тобі 29 років! – першою зробила комплімент. – Ти більше схожий на старшокласника, ботана-заучку.
– Дякую! – відповів хлопець на недолуге зауваження, хоч йому і неприємно було це чути. Але що зробиш, якщо всі дівчата сприймають його саме так?
– У тебе дуже гарне ім’я!
«А все інше що, негарне?» – подумки прискіпувалась Ілона. Проте вголос не вимовила, аби не дратувати пильно спостерігаючих за ними тіточок. Ці тітоньки вже «дістали» розмовами про одруження, стогонами, що всі подруги давно заміжні, бавлять малюків, а в декого діти вже до школи ходять…
Важко знайти свою долю в маленькому містечку. Особливо, коли ти розумна і амбітна. Красунею Ілона себе не вважала, постійно вишукуючи недоліки зовнішності: ноги закороткі, волосся неслухняне, шкіра занадто смаглява і т.д. – постійно додаючи щось новеньке, хоча інші казали, що вона дуже гарна, найкраща серед своїх подруг. От тільки набридло бути старшою дружкою на їхніх весіллях…
Розчарувавшись в чоловіках і втративши надію на зустріч з принцом на білому «Мерседесі», Ілона піддалася вмовлянням тітоньок і погодилась зустрітись з Олегом, неодруженим племінником однієї з маминих знайомих. І хоч він зовсім їй не сподобався, послухалась матері і якось неочікувано стала дружиною цього незрозумілого «очкарика». Вирішальну роль зіграло те, що Олег жив окремо від батьків у великому гарному будинку, і дівчина могла звільнитись від нав’язливої батьківської опіки і статусу 27-річної «старої дівки». Проте витримала Ілона недовго. Щоправда, Олег був тихий і добрий, дуже охайний, невимогливий, але зовсім не цікавий і передбачуваний. Цілодобово сидів за комп’ютером, лише зрідка виходив у справах. Заробляв багато, грошей Ілоні не шкодував, але ніколи нічого не дарував, просто клав на стіл конверт і казав: «Зроби собі приємне!»
Чи кохав її? Навряд. Ілона залишалась холодною, і невмілі спроби чоловіка розтопити лід ставали дедалі рідшими. А коли на Олегове бажання мати дітей Ілона відповіла відмовою, їхній шлюб взагалі втратив сенс.
Грюкала дверима Ілона не від злості, а щоби хоч якось дошкулити колишньому чоловікові. Де це бачено: жінка виголошує, що повертається до батьків і подає на розлучення, а він, навіть не повертаючись, каже: «Якщо тобі так буде краще…»? Звичайно, краще! Хоч не бачитиме цього зануди!
Можливо, вона і далі жила б з Олегом, він не дуже заважав їй своєю присутністю. Але покинула його, зрозумівши, що кохання таки існує.
З «Містером Ікс» Ілона познайомилась кілька місяців назад. Він зайшов до неї в «Однокласниках», прокоментував деякі фотокартки, поставив «Клас!» під статусом – і зацікавив. Відсутність на його сторінці особистих фото не збентежила, Ілона одразу побачила, що таємничий «Містер Х» – особистість неординарна: такої цікавої інформації, гарної музики, захоплюючого відео не було ні в кого.
Як люди знайомляться в Інтернеті? Спочатку декілька цікавих фраз чи смайлів, теревені в чаті, потім обмін особистою інформацією, «аська» чи «скайп»… Спілкування може тривати місяцями, але люди так і не наважуються на особисту зустріч.
Ілона дуже хотіла зустрітись зі своїм таємничим другом, тому що відчувала до нього не звичайну прихильність, а щось набагато сильніше. Останнім часом він став необхідним їй, як повітря: прокидалась з думками про нього і воліла б зовсім не спати і не ходити на роботу, щоб не розлучатись. Рятувало те, що в офісі працювала за комп’ютером і мала вільний доступ до Інтернету, він також постійно був у мережі. Ілона не уявляла собі життя без загадкового Ікса, хоч практично нічого про нього не знала: ні справжнього імені, ні віку, ні в якій країні живе, ні як виглядає. Його аватар – «невидимка», вік – 1000 років, країна – Десь між минулим і майбутнім… Але цей невідомий чоловік був найближчим їй в усьому світі! Тільки він її розумів, завжди підтримував, жалів і підбадьорював, давав слушні поради (завдяки яким, до речі, Ілона отримала підвищення). Вона розповідала йому все, навіть про невдале заміжжя. Ікс пожартував, що тепер хоч ніхто не зватиме її «старою дівкою» і порадив не поспішати з розлученням, дати чоловікові шанс.
– Про що ти? – швидко пурхають пальчики над клавіатурою. – Я кохаю іншого.
– А він знає?
– Ні, ми не спілкуємось. Він взагалі нічого про мене не знає. І ніколи не знав. Йому байдуже.
– Не вірю. Ти ж його дружина, чомусь він обрав тебе.
– Він обрав? Не сміши! Він не здатен нічого вирішувати самостійно. Ти б його бачив! Це не чоловік, а джойстик! Мабуть, тітка йому нарадила одружитись.
– То чому ж ти вийшла за такого?
– Дурна була! Не знала, що зустріну тебе…
Ілона не хотіла думати, що її коханий Ікс може бути одруженим, взагалі – якимось злочинцем чи маніяком. З ним було легко і затишно, він робив її щасливою – і жінка відкидала думки про майбутнє. Та одного разу, ніби жартома, запросила його на каву (не маючи жодної надії: може, він в Америці живе?), аж раптом Ікс погодився.
– Тільки краще, мабуть, ти до мене, у тебе ж удома батьки.
Підтримуючи жарт (бо ж чи може це бути правдою?), Ілона відповіла, що із задоволенням завітала б до його палацу чи барлігу, тільки в неї немає загранпаспорту.
– Паспорт необов’язковий, я і так все про тебе знаю. Пришлю таксі.
– В Дунаївці? – засміялась Ілона.
– А хіба у нас в Дунаївцях з таксі проблема?
– У нас? Ти що, теж з Дунаєвець?! Скажи ще, що ми сусіди!
– Ні, не сусіди. Але ти… Не пошкодуєш, що побачиш мене?
Ілона мало не застрибала від радості: «Він хоче зустрітись! Я йому не байдужа!» Жінка давно запідозрила, що її любий Ікс недаремно приховує фото. Може, він інвалід? Або його обличчя спотворене хворобою чи опіками? Чи, можливо, він уже сивочолий старець?.. Варіантів багато, але ні одного важливого: якщо по-справжньому кохаєш, зовнішність не має значення. Це під час першої зустрічі оцінюєш людину очима. Тепер Ілона навчилась бачити серцем…
Ніколи ще так не хвилювалась! Вбираючись у найкращу сукню, розглядаючи себе у дзеркалі, намагалась приховати тремтіння в колінах. «Ну, чого ти? – заспокоювала сама себе. – Він же бачив тебе на фото, казав, що гарна… А раптом, голос йому не сподобається? Чи манери?» Сумніви перервав сигнал таксі. Впурхнувши на заднє сидіння червоного «Мерседесу», Ілона мало не всілася на величезний букет оксамитових троянд – її улюблених.
– Це Вам, – посміхнувся таксист. – Вибачте, трохи затримався: виявляється, в нашому місті непросто знайти саме такий сорт.
Щаслива, Ілона занурила обличчя в ніжні ароматні пелюстки. Про такого чоловіка можна тільки мріяти! І звідки дізнався про троянди? Здається, про таке вони ніколи не розмовляли.
Таксі зупинилося, вивівши молоду жінку з приємного заціпеніння. Подякувавши водієві, вийшла – і опинилась перед знайомим будинком, а назустріч їй сходами спускався Містер Ікс – Олег, її чоловік, колишній і майбутній…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389804
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 04.01.2013
За столиком в прокуреному барі
Сиділи двоє. Музика лунала.
– Ще року не минуло, як ми в парі,
Але вона мене вже задовбала, –
Богдан поскарживсь кумові Миколі. –
Сьогодні вранці посварились знову.
І через що? Грошей даю доволі:
В салон піди, купи собі обнову…
Так ні, все мало! «Хочу у Карпати!
У «Буковелі» фестиваль. Збирайся!»
Сказав: «Від ранку сніг іде лапатий.
Ставай на лижі, досхочу катайся!»
Образилась, від ранку губи дує.
А так в усьому справна молодиця!
Ще молода, тому і вередує,
Вже заспокоїться, як стукне тридцять.
Микола посміхнувся сумно в вуса:
– Даремно так чекаєш цього ти.
Моїй вже сорок, але я молюся,
Щоб заспокоїлась хоч до п’ятдесяти.
Така ж проблема: не припнути в хаті!
То в санаторій хоче, то на море.
Вистави, заходи, вечірки, паті…
Що жінці добре, нам з тобою – горе!
Аж раптом на столі перед кумами
Півлітра народилась, оковита.
За нею – дядечко:
– Чи можна з вами
Посидіти разом, погомоніти?
Не хочу вас лякати (вибачайте,
Почув розмову вашу ненароком)…
Ви, хлопці, не соромтесь, наливайте!
Скажу вам… Але ні, хильніть потроху!
Мені сімдесят п’ять минуло вчора,
То я продовжую бенкетувати.
– Вітаємо! – почав було Микола,
Та іменинник зупинив:
– Ви знати
Повинні, хлопці, величезну тайну
(Пройшов серйозні я життєві школи,
Досліджуючи Жінку надзвичайну):
Вона не заспокоїться ніколи!
Моя Наталя теж восьмий десяток
Вже розміняла. Разом – вічність цілу!
Та я вважаю: мій найбільший статок,
Що зрозумів нарешті свою милу.
Жінки, звичайно, берегині миру,
Достатку, щастя, затишку в родині,
Нам надають завжди підтримку щиру.
Але не тільки гарні господині
Вони у нас. Жінки – натури творчі!
Щодня даруйте їм маленьке диво,
Натхнення й враження. Тоді без порчі
Життя ваше минатиме щасливо.
Не можна зачиняти пташку в клітці:
Марніти буде, мріяти про волю.
Свободу дайте! І в щасливій жінці
Свою знайдете благодатну долю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=389801
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.01.2013
Я кохала тебе 20 довгих років.
Намагалася тебе забути, викинути зі свого життя найменший спогад про тебе.
Я тисячі разів перекреслювала твоє ім’я.
Усі ці роки не заглядала до щоденника.
Через єдине твоє фото в альбомі нікому не показувала старих фотокарток.
Та все марно…
Ми зустрілись…
Скажи, як ти зумів за тиждень вбити моє кохання?!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387811
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.12.2012
Тебя во мне всё раздражает:
И то, как я во сне соплю,
Что моя мама приезжает,
Что в душе по утрам пою,
Что смех мой искренний и звонкий,
Что нет отбоя от мужчин,
Что в телефоне слишком громкий
Рингтон – и не для всех один,
Что сын наш на меня похожий –
Такой же резкий и прямой,
Что неожиданно прохожий
Мне вслед качает головой,
Что кошек не люблю домашних,
Зато с ротвейлером дружу,
Не признаю газет вчерашних,
На «Одноклассниках» сижу,
Что плачу, глядя мелодрамы,
И не люблю «боевики»,
Не ставлю новые программы,
Не изучаю языки,
Что материться не умею,
Что под гитару не пою,
Что стариков чужих жалею,
А нищенкам не подаю,
Что полный шкаф моей одежды
И обуви пар пятьдесят,
Что не утратила надежды,
Хоть годы бешено летят,
Что вместо кактусов колючих
Выращиваю «лопухи»,
Что сенсорный «мобильник» «глючит»,
Что слишком сладкие духи,
Что легкомысленны наряды,
Что на работе допоздна,
И что хочу с тобой быть рядом,
Но жить могла бы и одна,
Что я инструкций не читаю,
Что в полнолунье на метле
На гору Лысую летаю…
Всё достаёт тебя во мне!
Вот угораздило жениться!
Теперь свой список покажу:
«Муж. Пункт один: как не влюбиться?
Изъянов в нём не нахожу!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387809
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 26.12.2012
Усі ми грішні в помислах своїх…
Та бруд душі страшніший, ніж гріх тіла.
Чому ж, коли земне осточортіло,
Небесне ми кидаємо до ніг?
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387555
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.12.2012
Нічне місто світилось яскравими вогнями. За вікном безперервною гірляндою мерехтіли барвисті вітрини, затишні кафе приваблювали зручними плетеними кріслами і романтичними свічками на столиках, грайливо підсвічені фонтани вигравали різнокольоровими струменями, тротуарами дефілювали довгоногі красуні, ніби щойно з подіуму, – чомусь Герман не помічав негарних дівчат. Чи їх в принципі не могло бути в курортному місті в розпал сезону?
«Сивина в бороду, біс у ребро», – згадав прислів’я і посміхнувся сам до себе. Взагалі-то Герман був статечним добропорядним буржуа (як жартома називали його племінники), стриманим, відповідальним і пунктуальним, як і всі німці. Бізнес його розвивався досить вдало: двадцятирічна співпраця з концерном BMW зробила з колишнього радянського інженера якщо не мільйонера, то, у всякому разі, досить таки небідного бюргера. Дружина – справжня баварка – трапилась на диво спокійна і розважлива, ось вже чверть століття разом. Син Генріх, щоправда, зовсім інший (мабуть, вплинули бабусині слов’янські гени): ніяк не може прилаштуватись у житті. Грав у рок-групі, потім захопився екологією, все порився рятувати планету; вивчав то філософію, то політологію, цікавився стародавніми мовами і зниклими народами. Все ж таки вивчився на інженера, як і хотів Герман, проте нещодавно заявив, що житиме в Україні і працюватиме для відродження економіки історичної Батьківщини. Герман теж любив Україну: там народився, прожив 23 роки, там все було йому рідне! Але зовсім не хотів, аби його син повертався туди, звідки його батьки з неймовірними труднощами виїхали майже 30 років тому…
В Україні Герман бував нечасто. Поки жила бабуся, з візами були проблеми. Тепер в’їзд майже вільний – та їхати ні до кого, родичів майже не лишилось. Проте Батьківщина не відпускала, і він повертався в рідне місто, завжди влітку, коли духмяні ночі тішили жаданою прохолодою, а вдень від спеки плавився асфальт і було єдине спасіння – пірнати в бірюзові хвилі чи лежати в шезлонгу, споглядаючи білі лайнери на рейді. І мріяти…
Щоразу, приїжджаючи до Одеси, Герман виконував певний ритуал, не зрозумілий нікому з небагатьох тутешніх знайомих: пізно ввечері залишав свій незмінний «BMW» і катався дев’ятим тролейбусним маршрутом. Генріх знав цю татову «фішку», сам не раз складав йому компанію. І не дивувався: нехай батько порине у спогади, адже саме цим тролейбусом він їздив колись до нині покійної бабусі. Та навіть Генріх не здогадувався, що саме згадує тато, мандруючи в такий спосіб Шевченковим бульваром своєї юності…
Він побачив її одразу, як тільки вона втиснулась з юрбою на задню площадку. До того він знемагав від духоти південного вечора і тісно притиснутих до нього тіл таких, як і він, пасажирів «дев’ятки». І раптом війнуло рятівною прохолодою, тільки не зовні, а якось зсередини, коли зустрівся поглядом з зеленоокою дівчиною. Вона видалась йому найпрекраснішою з усіх, хоч в юрбі не міг бачити нічого, крім усміхненого личка і довгого русявого волосся. Герман спостерігав краєм ока, як незнайомка розпитувала, де їй краще вийти, і собі просувався до виходу. Дивувався її витримці: після робочого дня люди стомлені і дратівливі, стань комусь на ногу – і почуєш прокльони своїм предкам до сьомого коліна! А коли її штовхали, дівчина лише посміхалась.
На зупинці пасажири витиснулись з тролейбуса і поспішили хто куди. Дівчина розглянулась навкруги (помітно, що опинилась тут вперше) і попрямувала до цілодобового універсаму. Поки Герман роздумував, піти за нею чи ні, вона вже повернулась з великим пакетом, знову покрутила головою і невпевнено пішла до тролейбусної зупинки. Підказати їй було нікому, тому хлопець не витримав і вирішив підійти.
– Вибачте, Вам, мені здається, потрібен дев’ятий тролейбус?
– Так. А звідки Ви знаєте?
– Я їхав сюди з вами, тепер вертаюсь, то подумав, що нам в один бік.
– Так, я теж додому.
– Тоді нам потрібно перейти на іншу зупинку, вона за рогом.
Незнайомка розсміялась, подякувала і навіть дозволила Герману понести її пакет з продуктами.
Дорогою розповіла, що завтра з туристською групою вирушає в похід по Криму. Все вже зібрали, а хліб забули купити, от і відправили її до цілодобового універсаму. А вона в цьому районі й не була ніколи.
– Яке Ваше ім’я?
– А ваше? – чисто по-одеськи відповіла питанням на питання.
– Мене звуть Герман.
– Це як у «Піковій дамі»? – розсміялась. – А мене – Грета. Гретхен – як у Гете. «Фауста» читали?
Звісно, він читав «Фауста». Не повірити їй, поставити під сумнів її слова не ризикнув навіть у думках…
Миттєво перейшли на «ти», ніби знайомі були сто років. Взагалі, зазвичай стриманий Герман почувався з нею легко і невимушено і за якісь півгодини вже розповів новій знайомій майже всю свою біографію: батько його німецький інженер, познайомився з мамою під час стажування. Забрати її до Німеччини не мав змоги, тому залишився в Радянському Союзі. А коли знищили «Залізну завісу», батьки і старший брат переїхали до Мюнхена, а він залишився з бабусею, маминою мамою. Закінчив «Політех» і скоро теж виїжджає до Німеччини.
– Назавжди?
– Так. Але якщо ти схочеш, аби я залишився – я залишусь. Або можу забрати тебе з собою. У нас ще є пару місяців, щоб ти краще мене пізнала, – несвідомо вимовив Герман, сам не розуміючи, як і чому.
Подивилась на нього якось дивно – і тільки розсміялась…
У цей вечір час для Германа ніби зупинився. Він бачив тільки її, чув тільки її, вдихав аромат її волосся. Інколи ніби ненароком торкався руки чи плеча – яке то було щастя! Дивувався сам собі: йому вже 23, зустрічався з дівчатами, здавалось, навіть був закоханий, але таке у нього вперше. Не вірив раніше в кохання з першого погляду, тепер же летів у прірву її зелених очей і мріяв, аби вечір цей не закінчувався ніколи. Серцем відчував: це вона, його половинка!
Коли Герман вийшов з нею на бульварі Шевченка, дівчина не здивувалась: справжній джентльмен обов’язково проведе дівчину додому. А в шляхетності парубка вона вже не раз переконалась. Проте на питання Германа, коли вони побачаться знову, відповіла: «Я ніколи не призначаю побачень. Якщо нам судилося зустрітись, ми обов’язково зустрінемось».
Він не сперечався, знав, що вона – його доля, призначена йому, створена для нього! Тільки як прожити без неї два тижні, поки вона буде в Криму? Нічого, він витримає, а коли вона повернеться, вже нікуди її від себе не відпустить…
Провів дівчину до самих дверей під’їзду, хотів би стояти з нею й до ранку, проте турбувався, що їй рано вставати. Нахилився поцілувати на прощання – цнотливо підставила щічку.
– Я чекатиму тебе з походу. Зустрінемось, коли приїдеш.
– Якщо доля складеться… – знов загадково посміхнулась вона.
– Не може бути інакше! То що? Якщо ми знову зустрінемось, то ти повіриш долі і вийдеш за мене? І поїдеш зі мною до Німеччини?
– Обіцяю! Якщо ми знову зустрінемось, значить, така наша доля…
Летів додому, ніби на крилах! І всі два тижні щодня їздив до бабусі, аби тільки знову проїхати по бульвару Шевченка, побачити її зупинку, згадати їхню зустріч: кожне слово, кожний погляд, кожний доторк…
А вона… Вона була зовсім не Гретхен. Втомившись від постійних залицянь, взяла за правило не називати справжнє ім’я, не призначати побачень, а найбільш наполегливих кавалерів вела не до свого дому, а до будинку подруги: шукай потім її в дев’ятиповерхівці!
От і сьогодні, попрощавшись з Германом, піднялась до подруги. Та, вже знаючи Янині штучки, з порогу спитала:
– Хто він?
– Німець!
Насправді, Герман дуже сподобався Яні. Але вона не вірила чоловікам. Це жінки закохуються з першого погляду, а чоловіки «навішають локшини», використають – і знати не знають. Та вона не така!
Подруга Людка слухала Янину розповідь і здивовано округлювала очі:
– Та ти що! Може, й справді, до Німеччини б поїхала!
– Ага! Нормальний хлопець буде тобі одразу заміжжя пропонувати? Думав, мабуть, що я одразу йому на шию вчеплюся! – сміялась Яна. Проте їй дуже хотілось, щоб Герман її знайшов. Вона і справді вірила в долю…
Два тижні в поході були виснажливими, але веселими і насиченими подіями. Образ Германа поступово блід, мрії розбивались об реальність.
– Чого я журюся? Мені ж тільки сімнадцять! Рано ще думати про серйозні стосунки. Мама правильно каже: головне – вчитись! А долю свою і конем не об’їдеш.
Повернувшись з походу, Яна поїхала до бабусі в село до кінця літа. А знайомство з Германом сприймала як приємну пригоду, але без продовження…
Що ж Герман? Хлопець був сповнений оптимізму. Не знаючи ні номера квартири, ні прізвища дівчини, вважав, що знає головне – її будинок. Підрахувавши, коли вона мала приїхати, купив величезний букет білих троянд і прийшов до її під’їзду. Прочекав до темноти – його Гретхен так і не з’явилась. Розчарований і стривожений, наступного дня прийшов знову, але діяв рішучіше: обійшов усі квартири, розпитуючи, де живе його Грета. Ніхто не знав. Ось тоді парубка охопив відчай, він зрозумів, що нічого про неї не знає: ні прізвища, ні адреси, ні в якому виші вчиться. Знав, що першокурсниця, але ж вишів в Одесі багато. Та й літо зараз, там її точно немає… Не втрачаючи надії, їздив щодня «дев’яткою», вдивлявся в обличчя дівчат на бульварі Шевченка, просто ходив вулицями, провулками мікрорайону в надії зустріти її, свою єдину, свою долю… Не судилося…
А батьки кликали до себе, не розуміючи, чому Герман затримується. Не пояснював. Сам вже зневірився. На початку вересня продав квартиру і поїхав. Одразу влаштувався на роботу. З’явились нові друзі. Рідні бачили, що з Германом щось коїться, та чим могли допомогти? Підшукали наречену. Гарна білявка Ельза, єдина донька батькового партнера по бізнесу, мала усі чесноти справжньої німкені: була хазяйновита, спокійна, терпляча, до того ж дуже багата. І по-справжньому захоплювалась Германом.
Він і не думав про шлюб. Ще раніше міг би спробувати пізнати краще Ельзу в надії на те, що почуття згодом прийдуть. Але тепер Герман знав, що таке справжні почуття! Хотів знову відчути – і не міг…
Так минуло два роки. Звичайно, Герман і не сподівався, що знов зустріне свою Гретхен. Навчився жити без неї. Майже не пам’ятав, як вона виглядає. Швидше, пам’ятав свої фантазії про неї. Любив не її, а свої спогади, свої мрії…
Приїхавши в рідне місто, довго кружляв вулицями на чорному «BMW» (єдина машина, яку тепер визнавав. Може, тому, що колись його Гретхен сказала жартома: «Уявляю тебе в чорному «BMW», мабуть, ти в Німеччині тільки на такому авто і їздитимеш. Тобі б надзвичайно личило!»). Потім не витримав, залишив автівку на знайомій до болю зупинці і сів у тролейбус. Коли доїжджав майже повне коло, помітив дівчину. Не був упевнений, що це вона, його Гретхен, адже так багато часу минуло! Не зводив з дівчини очей. А вона посміхалась подумки: «О, ще один витріщається! Зараз знайомитись полізе. Дістали!»
Коли дівчина вийшла на знайомій зупинці, Герман нарешті повірив, що то вона. Вистрибнув за нею з тролейбуса. Вона бачила, звичайно, проте не зупинилась.
– Дівчино! – почав Герман. – Ви мене не пам’ятаєте?
Яна навіть голови не повернула. Міг би щось цікавіше вигадати. Пришвидшила кроки.
– Гретхен!
Звичайно, Яна не пам’ятала давнього жарту, проте було щось таке в голосі цього юнака, що змусило її зупинитись.
Герман наздогнав, взяв її за руки, зазирнув в очі:
– Невже ти забула? Це ж доля! Ти сама казала, що якщо ми зустрінемось знову, ти вийдеш за мене!
Не випускаючи її рук, ніби боячись, що вона знову зникне, юнак розповідав, як вони зустрілись, як вона поїхала, як він шукав її…
Поступово переляк в очах дівчини змінився на розуміння. Так, вона згадала… Тільки чому ж немає радості в її очах? Чому жалість?
– Я знайшов тебе! Ці два роки тільки про тебе й думав! Тепер я тебе не відпущу!
– Германе, ти спізнився… Я виходжу заміж. У мене за тиждень весілля…
Він не вірить… Не може зрозуміти…
Та чого ж він хотів? Щоби вона два роки чекала на випадкового знайомого? Хіба вона щось йому обіцяла?
Поступово до Германа доходить… Є мрії, а є життя. Реальне життя.
– Ти його кохаєш?
– Так. Інакше чому б я виходила за нього?
– Будь щаслива. Пообіцяй мені, що обов’язково будеш щасливою!
Чому з очей течуть сльози? Вона ж зовсім його не знає. Дуже кохає свого нареченого. Чому ж плаче?..
Пішов. Гарний, ставний. Але ніби постарілий на ціле життя… Сів у гарну чорну автівку. На прощання освітив її фарами, затримався ненадовго… І помчав так, що вона злякалась: хоч би з ним нічого не сталося…
Герман продовжував згадувати. Спогади були приємно-болісними. Стільки років минуло, а все не може її забути. Не ображається. Навіть трохи підсміюється сам з себе: так і не знає, яке ж її справжнє ім’я…
Що ж, життя у нього склалося дуже добре. Ще невідомо, чи був би він такий щасливий з Гретхен, – намагається себе заспокоїти. З Ельзою йому спокійно і затишно, хіба цього мало? Та й син у них он який!
Згадавши про Генріха, Герман замислився. Син надумав одружитись, вчора ошелешив його признанням. Ще й з одеситкою. Тому, мабуть, і хоче жити в Україні. Але що заважає забрати дружину до Німеччини? Герман помітив, що думає про синове весілля як про вже вирішений факт.
Посміхнувся, згадуючи, як син попросив: «Тату! Може, ти сам скажеш мамі, що я одружуюсь?»
І коли встиг?.. Що ж зробиш? Генріхові вже 23, він і сам в його роки мало не одружився…
Сьогодні батьки нареченої запросили їх у гості, що ж, познайомимось.
Ввечері син з батьком їхали знайомими вулицями. Генріх не замовкав:
– Тату, ти не уявляєш! Я побачив її – і так і стояв, як зомбі, доки вона не вийшла. Добре, хоч встиг наздогнати її. Тату! Вона найпрекрасніша в світі!
– Звідки не вийшла?
– Та ж з тролейбуса! Тату, ти зовсім мене не чуєш? Я їхав «дев’яткою» в Палац спорту, в мене ж тренування, а «беха» ж моя вдома лишилась, ти сам не дозволив їхати нею на Україну. І раптом – вона, моя Гретхен!
Герман мало не впустив кермо.
– Як звуть твою дівчину?
– Не дівчину, тату, а наречену! Її звуть Грета, Гретхен!
Не вірив своїм вухам. Не буває таких збігів!
Коли їхали бульваром Шевченка, Герман вже не дивувався. Зупинились біля одного з будинків. Піднялись на п’ятий поверх. Двері відчинила… Грета. Зеленоока дівчина з довгим русявим волоссям. Герман не йняв віри очам. Дівчина посміхнулась і простягнула руку. Герман машинально потиснув тоненькі пальчики. Голос Грети (його Гретхен!) зовсім не змінився за стільки років. В його загостреній уяві вже мигтіли думки про еліксир молодості або про переселення душ, аж тут із кімнати вийшли батьки дівчини. Тоді все стало на свої місця…
– Знайомтесь! Яно Сергіївно, це мій батько, Герман. А це, тату, мама Грети Яна Сергіївна і батько Володимир Петрович.
Звичайно, Германові спочатку було важко, але згодом він призвичаївся називати колишню Грету Яною Сергіївною, а Грету теперішню – донечкою. Дивився на стосунки в дружній родині майбутніх родичів – і переглядав власне життя. Яким же він був дурнем! Стільки років літав у хмарах, коли поряд були люди, яких він по-справжньому любить… Та все ж таки його надзвичайно тішила думка, що Яна назвала свою донечку Гретою – мабуть, на честь його шаленого кохання!
Вже прощаючись і домовляючись про візит до Німеччини, Яна сказала:
– А все ж таки яка непередбачувана доля! Ніколи не знаєш наперед, куди приведе тебе маршрут кохання!
Ця фраза так сподобалась нареченим, що до РАГСу вони вирушили не на лімузинах, а на тролейбусі, прикрашеному квітами, кульками і стрічками. Перехожі посміхались і кричали: «Гірко!»,– здалеку побачивши весільний тролейбус з написом «Маршрут №9. Маршрут кохання!»
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387554
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 25.12.2012
И только ты меня решил забыть,
Не приходить, не видеть, не звонить,
Я объявилась в твоей жизни вновь,
Как вихрь, ворвавшись. Я – сама Любовь!
Возвышенна и призрачно-легка,
Как облако, как крылья мотылька,
Стремительна, как ласточки полёт,
Как пуля, птицу бьющая на взлёт.
Я сладкая и приторно-горька,
Приправа для гурмана-знатока,
Со вкусом перца, мяты, имбиря, –
Тебе лишь наслаждение даря,
Я таю, словно чёрный шоколад,
Когда меня ласкает нежный взгляд.
Слова любви, улыбок полутон…
Прикосновенья вызывают стон…
Твоя решимость тает, как туман,
Мы снова погружаемся в обман.
Но как он сладок, как волнует кровь!
Сомненья прочь! Да здравствует любовь!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387294
рубрика: Поезія, Интимная лирика
дата поступления 24.12.2012
Вийду в темну ніченьку за ворота
Народна пісня
Вийду в темну ніченьку за ворота,
Протопчу стежиноньку аж до плота,
Встану я навколішки, помолюся,
Молодому місяцю поклонюся.
– Місяченьку-братику, срібні ріжки!
Вийди із-за хмароньки хоч на трішки!
Заблукав миленький мій у дорозі.
Ох, тріпоче серденько у тривозі!
Освіти коханому путь-дорогу!
Проведи у темряві до порогу.
Розкажи, як вірно його чекаю,
Не лягаю спатоньки, виглядаю.
Посміхнувся місяць, мені моргає:
– Не до тої вернеться, що чекає!
Повертайся, дівчино, йди до хати,
Витри свої слізоньки, лягай спати!
Не тобі судився той козаченько.
Мандрував далеко він, далеченько,
Покохав дівчиноньку, оженився,
На чужині милий твій залишився.
Я не витру слізоньки, нехай ллються.
Наді мною, бідною, всі сміються:
Поспішила парубка покохати,
А сватів забулася почекати.
Вийду в темну ніченьку за ворота,
Протопчу стежиноньку аж до плота,
Світ за очі вирушу самотою,
Тільки місяць плистиме наді мною…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=387268
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2012
Танцювала ніч за моїм вікном,
Усміхалася, накривала сном,
Дрімотою світ запорошила:
Засинай тепер до весни!
У дурмані снів тепло-лагідних,
Водограєм слів чесно-праведних,
Заколисувала порошею:
Спи, наївна душа, засни!
Танцювала ніч під вітрилами,
Мелодійним вальсом окрилена,
Срібний місяць світив захоплено
І чоло її прикрашав.
Швидше-швидше все ніч кружилася.
І в воронку, що утворилася,
Неземним коханням охоплена,
Відлітала моя душа…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386973
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.12.2012
Декабрь ворвался в жизнь мою
Напористо и смело.
Пред ним, как голая, стою,
Смущенью нет предела.
Все мои мысли прочитал.
Сначала удивился,
Потом подумал, помечтал –
И вмиг преобразился!
Холодным месяцем зимы
Не хочет быть отныне,
Ведь мысли все мои полны
Мечтами о мужчине.
Декабрь горячий – что за бред?
Попробуй, если сможешь:
Жжёт, как огнём, морозный след
От губ его на коже.
Смешав желанье, негу, боль
В экстазе наслажденья,
Декабрь дарил свою любовь,
Продолжив наважденье.
Но колдовство метаморфоз
Недолго. В страсти тая,
Декабрь уж на исходе. Что ж?
О январе мечтаю…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386971
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 23.12.2012
Я не хочу зими, бо вона віддаляє від тебе,
Розриває мій світ, розділяє на «до» і на «після».
Піднімається сум білим димом до синього неба,
Простромляє мене крижане і безжалісне вістря.
Я не можу змиритись з відсутністю теплого тіла
Під холодним, як крига, атласним моїм покривалом.
Замерзає душа, вкрита інеєм... Так захотіла
Повернути кохання, залишене нами недбало!
На морозі байдужості швидко кохання вмирає.
Відігрію! Нехай застигають бурульками сльози.
Ми зустрінемось скоро, коханий! Душа заспіває!
Якщо в серці весна, не страшні нам ніякі морози!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386842
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 22.12.2012
Вдарив словом, ніби батогом.
Набубнявіла кривава рана.
Шрам новий на серці, і того
Не відмінить ні одна програма.
Так умієш вдарити під дих,
Що темніє світ перед очима.
Болем відгукнеться кожний вдих,
І встає ненависть за плечима.
Піднімається відраза знов
До років, що прожила з тобою.
На тім місці, де жила любов,
Ти лишив криваве поле бою.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386839
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.12.2012
Наближався ще один Новий рік. Свято, від якого Артем уже давно нічого не чекав. Традиційний «олів’є», келих шампанського і «Блакитний вогник». Можливо, навіть ні з ким буде поцілуватись під бій курантів, бо його «половина» останніми роками, відсвяткувавши «новорічний корпоратив» днем раніше, спала, зморена і розбита, приготувавши, щоправда, для коханого чоловіка святкову вечерю.
Чомусь саме новорічної ночі Артема охоплювала неймовірна туга, жаль за нездійсненним (чи нездійсненим?), гостре відчуття самотності та розпач, що життя минає занадто швидко, а він не встигає за ним. Так хоче бути щасливим, але щастя проходить повз нього, не затримуючись…
Здається, Артемові не було чого ображатися на долю: більше тридцяти років у парі, народили сина і доньку, одружили дітей, вже й онуків дочекалися. Мали і хату, і в хаті, дачу і машину, жили не на широку ногу, але ні в чому не мали нестачі, ще й дітям допомагали. Здоров’ям, правда, не дуже могли похвалитись, але в такі роки і так слава Богу.
Цьогоріч очікувався черговий кінець світу. Артемові смішно було спостерігати, як знайомі скуповлювали сірники і свічки, борошно і сіль, дехто влаштовував справжні «бункери» в льохах та підвалах. Масовий психоз охопив значну частину людства. Проходячи повз оголошення типу «Продаються місця у сховищі, записуйтесь за телефоном…», Артем мріяв, як він теж переховується, але тільки з Ніночкою…
Ніна була найбільшою таємницею його життя та найсолодшими спогадами. Молодша на 15 років, весела, життєрадісна, гарненька, а фантазерка яка! Поряд з нею Артемові завжди хотілося сміятись! Тримаючи Ніночку за руки і заглядаючи в зелені бездонні очі, відчував, що відривається від землі – і летить! Щоби не звалитись з небес на землю, обіймав її за стан і топився в безодні очей, аж голова йшла обертом!
Пройшло три роки – а наче вчора… Ніби й не розлучались зовсім! І як він міг стільки часу жити без неї? А колись… І години не міг без неї бути! Постійно телефонував, страждаючи від розуміння того, що вона заміжня, належить іншому. Мучився ночами і на вихідних, зривався на домашніх. Та найчастіше знаходив собі якусь важку роботу, щоби хоч трохи відволіктись від згадки про жіноче принадне тіло, дзвінкий голосочок, який нашіптував: «Я твоя, коханий! Вся твоя…»
Знову згадуючи про таку жадану, але недосяжну жінку, Артем відчув солодке тепло – і спротив: «Чому? Чому все так?»
Справді, чому? Зустрічаючись з Ніною, він мріяв, що так буде завжди. То нічого, що в них обох сім’ї. Його влаштовували зустрічі пару раз на тиждень. Коханка з Ніночки була неймовірна! Артем і не знав, що він такий справний чоловік! Та розумів, що то тільки з нею, тільки завдяки їй… Ох, як він кохав цю жінку!
Чому ж кохав? Кохає і зараз. І завжди, мабуть, кохатиме…
Ніна ніколи нічого не просила. Та він би небо їй прихилив! Тільки інколи бувала сумною. Тоді Артем знав: знову з чоловіком посварилась. Вони намагались не обговорювати родинні проблеми, даруючи одне одному тільки щастя, проте часом не могли стриматись, журячись, чому їхні «законні половини» їх не розуміють. І дивувались, відчуваючи, що створені одне для одного, що можуть бути щасливими тільки разом!
Чому ж вони не разом? Адже знали, що таке кохання буває раз у житті, і то, мало кому пощастить знайти свою половинку! Знали… Проте одразу домовились, що родина – то святе. У кожного свої обв’язки, своє життя…
Про те, що Ніна завагітніла, Артем дізнався першим. Вона ніколи нічого від нього не приховувала. Так і цього разу. Прибігла на побачення – аж світиться від щастя! – і одразу: «Коханий! У нас буде дитина!» Артем мало не впав. Одразу гордість: я ще ого-го! Та потім прийшло розуміння того, що в п’ятдесят років пізно починати життя заново… Проте Артемові нічого не прийшлось казати: прочитавши, мабуть, його думки, Ніна заявила, що все вже вирішила. Лагідно посміхаючись, жінка промовляла, гладячи коханого по руці: «Зрозумій, мені вже тридцять п’ять. Це просто щастя, що я завагітніла! Нам же казали, що у мене не буде дітей. Мій чоловік на сьомому небі від щастя! На руках мене носить! Я б тобі й не сказала про дитину, але ж ти маєш право знати… Коханий, пробач! Ми не можемо більше зустрічатись».
Це було як грім серед ясного неба! Артем був ображений, сердитий! Замість того, щоби спокійно поговорити, прошипів: «А, то ти вже все вирішила!» – і поїхав. Не бачив дороги, сльози застилали очі. То неправда, що чоловіки не плачуть…
Опанувавши себе, намагався реально оцінити ситуацію. Так, Ніна має рацію. Їй потрібно влаштовувати власне життя. Він кохає цю жінку, тому не буде егоїстом: дасть їй спокій.
Це рішення далося Артемові дуже важко й болісно. Не раз він зривався серед ночі і їхав до будинку коханої – і знаходив у собі сили повернути назад. Телефонував – і чув у трубці, що його улюблений абонент «поза зоною досяжності»…
За деякий час Артем дізнався, що Ніна звільнилася з роботи і вони з чоловіком виїхали. Куди, він не дізнавався. Навіщо? Досить того, що його єдине кохання залишило його. Назавжди…
Не було, мабуть, дня, щоби Артем не згадував кохану. Вона приходила до нього у снах, посміхалась зі старих фото в телефоні, переказувала вітання на сторінках улюблених книг… Три роки в розлуці не зменшили Артемового кохання, лише притупили біль. І от сьогодні, напередодні уявного кінця світу, чоловік прийняв рішення, воно прийшло ніби само собою, таке просте й закономірне, як тільки він не зрозумів цього раніше? Артем вирішив поїхати до коханої жінки і своєї дитини – і жити з ними довго і щасливо! Його не лякали вже ні необхідність розмови з дружиною і Ніниним чоловіком, ні житлові питання, ні думка дітей, тим більше інших людей. Саме зараз Артем зрозумів, що життя дається лише раз, і прожити його потрібно так, щоби бути щасливим, і щоби люди, які навколо тебе, також були щасливі! А хіба щаслива з ним його дружина? Хіба щаслива Ніночка з нелюбом?
Натхненний таким думками, Артем з порогу заявив дружині, що йде від неї, бо кохає іншу.
– Нарешті! – тільки й промовила та. – Мені набридло дивитись на твої страждання і чекати цих слів з дня на день.
Артем і не очікував, що це буде так просто. І не знав, що дружина справді була йому завжди найближчою людиною, яка розуміла все без слів…
Знайти Ніну виявилось складнішим завданням. Але, підключивши знайомих з різних сфер, до вечора наступного дня Артем уже знав адресу Ніниної мами, де й повинна була перебувати його кохана жінка, поки її законний чоловік заробляв гроші у Москві.
Дорога була слизькою, снігові замети не раз перетинали шлях, але Артем усі перепони долав з легкістю, окрилений передчуттям жаданої зустрічі. Це ж треба, саме сьогодні, 21 грудня, в день запланованого кінця світу, закінчуються їхні поневіряння, непорозуміння, і починається нова ера кохання!
Ось і будинок, в одному вікні світиться. «Це вона, моя кохана! Не спить!» – вихором пронеслося в Артемовій голові. Злетів на третю сходинку і радісно забарабанив у двері.
Двері відчинила ненабагато старша за нього жінка, одразу й не зрозумів, що це мама Ніни. Тільки глянула на Артемове розпашіле обличчя і, навіть не привітавшись, запросила зайти.
У хаті було напалено, та чомусь Артема почав бити озноб. Не роздягаючись, роззирався він по кімнаті,шукаючи поглядом ту, заради кого проїхав більше сотні кілометрів жахливою трасою. І побачив. З дитячого ліжечка дивились на нього Ніноччині очі. Повільно підходив до дитини, впізнаючи в дівчинці риси коханої. От тільки носик – гостренький довгий носик – був фамільною ознакою їхнього роду.
– Це Настуся, – тихо проказала Нінина мама.
– Таточку! Нарешті ти за мною приїхав! – проспівала дівчинка і простягла ручки до Артема. – Ми з бабусею щодня тебе виглядали!
Взяв донечку на руки і тут тільки побачив свій портрет, величезний, на півстіни, напроти її ліжечка…
Після останньої розмови з Артемом Ніна пішла від чоловіка і переїхала до мами в село. Вона не хотіла руйнувати родину коханого, але й своєму чоловікові брехати не хотіла.
– Ніна дуже тебе любила! До останнього виглядала, чи ти не їдеш. А сама дзвонити не хотіла і мені не дозволяла. Казала: «Він обов’язково приїде до нас! Не треба його підганяти. Артем кохає мене! Просто йому потрібен час». Портрет твій зробила, щоби донечка, як народиться, бачила тата. І дитину записати заповідала на тебе… А сама… не дочекалася… Померла під час пологів…
22 грудня почався звичайний день. Ніяких природних чи техногенних катастроф, навіть найменших аномальних явищ учора не сталося. От тільки знову пішов сніг – пухнастий, лапатий… Повільно опускався на місто, турботливо прикриваючи сліди вчорашнього святкування кінця світу, що не відбувся… Вкотре…
Артем стояв на порозі власного дому з маленькою донечкою на руках і не знав, що йому робити: розпочинати розподіл майна чи проситись на тимчасове прожиття до Настусиної бабусі…
Раптом двері відчинились. Дружина пильно поглянула на Артема, на дівчинку і суворо сказала:
– Скільки можна дитину на вулиці морозити? Травень місяць? Заходьте швидше!
Заніс донечку до кімнати, почав роздягати. Замерзли пальці ніяк не справлялися з ґудзиками.
– Давай я, – вже лагідніше промовила жінка. – Привіт, сонечко! Тебе як звуть? Настуся? Анастасія Артемівна, значить? Гарне ім’я!
Тоді повернулась до чоловіка:
– А ти йди помийся з дороги, і будемо обідати. Я приготувала твої улюблені биточки…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386618
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 21.12.2012
Методика кохання
(Жарт)
Ну, що ти ходиш за мною? Мовчиш і зітхаєш…
Ти чоловік, а не тінь мовчазна і потворна!
Знаю, ти хочеш мене. То скажи, що кохаєш,
Що я єдина в житті, чарівна, неповторна…
Добре, мовчи. Слова, справді, не значать нічого.
Скільки вже локшини з вух познімать довелося!
З чогось почни. Намагайся не «корчить крутого».
Ніжно торкнися рукою до мого волосся,
В очі поглянь, щоб мені захотілось злетіти
Над божевіллям набридливих слів і метафор,
Серцем почути думки твої і зрозуміти:
В рейтингу цінностей твОїх я значимий фактор!
Господи! Сльози! Такого ще тут бракувало!
Носовичок візьми! Дай я тебе заспокою…
Так несподівано серце гордячки розтало
І пролилося крізь очі живою водою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386574
рубрика: Поезія,
дата поступления 21.12.2012
Щовівторка баба Люба вирушає у подорож. Колись здавалось, що Дунаївці близенько, а тепер на дорогу витрачає декілька годин. Встає здосвітку, бо ж треба встигнути господарство обійти: нагодувати курей і качок, поросятко, корову здоїти, кинути їй сіна, напоїти… Сама поснідати ніколи не встигає, та нічого: щось у внучок перехопить, коли обід готуватиме.
Так-сяк умиється, торби збере: молочка онучаткам, сметанки, яєчок наскладала, когутика зарубала, яблучок, горішків – в місті все таке дороге! Хіба тримала б таке господарство для себе? Здоров’я вже немає, ноги відмовляються служити, тягар років гне до землі плечі – без палиці навіть з подвір’я не вийде. Проте щотижня, а то і двічі чи навіть тричі на тиждень мусить тягти сумки три кілометри до автобусної зупинки. Всі знають цю худеньку бабцю, зігнуту під вагою зв’язаних докупи торб, яка навіть до автобуса пхається з кострубатою палкою: без тієї опори не зможе доперти гостинці до доччиної квартири. Пасажири невдоволені, але всім шкода баби Люби, особливо коли водій починає сваритись, що не платить 5 гривень за проїзд, а дає гривню, як усі пенсіонери. Де ж вона тих гривень набереться? Навіть на ліки не вистачає!
Баба Люба дуже добра. Турбується про доньку, яка вже декілька років наймитує в Італії, опікується онучками. Ще коли був живий чоловік, віддала їм обидві пенсійні банківські картки: хай знімають гроші, користуються. Вони ж молоді, їм всього треба! Пишається онучками: студентки! От тільки тепер дуже сутужно стало, такі ціни – ні на що не вистачає…
В автобусі якийсь хлопчина поступився бабусі місцем. От добра дитина! Сіла, притримуючи торби, замислилась. Скільки грошей дадуть їй дівчата? Пенсія в неї 860 гривень. Зазвичай старша, Марина, що керує родинними витратами, віддавала бабці 100 гривень: «Куди тобі в селі їх витрачати?» Проте цього місяця треба було купити хоча б 10 складометрів дров – зима на носі, а палити немає чим. Ще за жом розплатитись з сусідкою: взяли одну машину на двох. Страшно подумати, скільки грошей треба, тут однієї пенсії замало!
Дошкандибала до будинку, ледве витягла сумки на третій поверх. Стала, віддихуючись, перед дверима. Що ж казати? Як попросити? Так і не придумала. Подзвонила. Довго чекала, поки Маринка прокинеться, встане, щоб відчинити.
– Ба, ти чого так рано?
– Як завжди, з автобуса.
– Могла б спочатку на базар сходити, у нас цукор скінчився.
– Як підеш на базар, купи ще мені «Ромашки», так солоденького хочеться! – вийшла з ванної Людочка, молодшенька.
– Ой, Люсю, ти захворіла? – переполошилась баба Люба. Звикла до того, що це Марина завжди вдома. Хоч і вчиться в університеті на стаціонарі, проте каже, що на лекції їй ходити не треба, у неї… Як це? … А! Вільний графік. Тобто, може тільки на сесію поїхати і всі іспити одразу скласти. От же ж зараз і вчать! Тільки гроші деруть з бідних діточок! Але Люся жила в Кам’янці у гуртожитку і приїжджала лише на вихідні…
– Ба, сто раз тобі казала: не називай мене Люсею! Я – Люда! Людочка!
– Добре-добре, дитино, пробач, забуваю… То що з тобою? Може, лікаря викликати?
– Та чого ти причепилась! Здорова я, здорова! Набридло! Чого це Марині можна на пари не ходити, а я маю вставати раненько, збиратися… Нема дурних!
Баба Люба не дуже добре зрозуміла, що до чого, але більше не надокучала дівчині. Їм, молодим, видніше…
Розібрала сумки на кухні, поставила каструлю на плиту.
– Ти що там маєш варити? Знову борщ? Ми не хочемо! Зроби краще вареників! Ти ж сир привезла?
Замісила тісто, накрила серветкою. Знову засмикало в нозі. Сперлася на стіл. Мазь вже два тижні як скінчилась. Піти б в аптеку… Скільки ж грошей попросити?..
– Ба! Чаю зроби! Ти ще за цукерками не ходила? То давай швидше, їсти ж хочеться!
– Чуєш, ба, ти ж все одно йдеш на базар. Занеси мої чобітки до Броника, хай прошиє. Вчора купила. 1200 гривасів відвалила! – похвалилась Марина.
Чобітки були й справді гарні. Але ж такі гроші!
– Ти що, бабунь, з дуба впала? Де ж ти дешевші знайдеш? Ті, що за 500, через тиждень розлізуться!
Правду каже онучечка, такий непотріб зараз роблять! Свої «бурки» баба Люба вже й дратвою прошивала, і клеїла, а вони все одно воду пропускають, ноги постійно мокрі…
– Дівчатка, ви пенсію мою вже зняли?
– А що? Тобі знову треба грошей?!
Старенька почала пояснювати, що їй потрібно дрова придбати, і жом для корови, і в магазин віддати, бо вже декілька разів хліб брала в борг, і…
– Ти що, спекти не можеш? Що ти там, в селі, робиш? В тебе ж навіть телевізора немає! Чи лінь? – перебила Марина.
– А дрова тобі навіщо купувати? Ти ж під лісом живеш! От смішна! – засміялась Людочка. – І жом навіщо було брати? Він же такий дорогий! Що, сіно Маньку вже коле?
– Ка-ароче, ба, не видумуй! На тобі 200 гривень – і досить з тебе! Теж мені, взяла моду – щоразу гроші клянчити! Ти що, забула: дід помер, тепер його картка недійсна! Де ми тобі грошей наберемо?
Баба Люба десь у глибині душі була готова до такого. Хіба вперше просить в онучок гроші? Проте сором перед сусідкою перевершив нерішучість:
– То позичте мені, будь ласка, з тих грошей, що Надя вам висилає. Я віддам!
– Ба, ну, ти смішна! З яких грошей? Та ж у нас всі гроші на депозиті, в банку, їх не можна знімати! І сесія скоро! Та з ким я розмовляю? Що ти тямиш у фінансах?
– Ой, бабуню, в тебе ж автобус скоро! Йди швидше на базар, бо спізнишся! – засокоріла Людочка. – Ми вже вареників без тебе наліпимо, тільки швидше цукру купи. І цукерки не забудь! «Ромашку»!
Так, баба Люба справді нічого не тямила. Але не у фінансах. На грошах вона, слава Богу, добре розумілась. Та не могла зрозуміти у сліпій своїй любові, що сама, власними руками, перетворила онучок на розпещених, байдужих, безсердечних споживачок!
Згадую свою бабусю. Вона теж дуже любила нас, онуків. Нам подобалось приїжджати в село, в її затишну хату, де завжди чомусь пахло свіжоспеченим хлібом, хоч бабуся хліб не пекла, теж купувала в сільмазі. Зате пекла смачнючі пиріжки!
Першим ділом ми йшли на город. Бабуся з гордістю показувала, які огірки в неї виросли і кавуни, який виноград цього року, скільки вже качанів на кукурудзі… Ми з радістю допомагали їй на городі: пололи, сапали, поливали, обкопували виноградні кущі… Ввечері зустрічали корову, годували її свіжоскошеною травою (мало не бились за косу і серп!), просили подоїти. Але бабуся не дозволяла «мучити худібку», завжди сама доїла і пригощала нас теплим молоком…
Скільки знала історій, казок, анекдотів і приповідок! До півночі ми не давали їй спокою: «Розкажи! Розкажи!»
А коли приходила пора повертатись додому, бабуся давала нам гроші. Ми відмовлялись: все одно витратимо їх на якісь витребеньки. Але бабусі було приємно нас «одарювати», як вона казала. Кожному давала по 10, по 20 рублів, коли скільки мала. На той час це були для нас величезні кошти! Вона із задоволенням і любов’ю нас «одарювала», а ми ще з більшим задоволенням і не меншою любов’ю ці гроші ховали їй під матрац, чи під скатертину, чи у шухляду старенького буфету. І уявляли, як бабуся радітиме, коли їх знайде!
Бабусі вже давно немає… Але пам’ять про її доброту і працьовитість залишиться з нами назавжди.
А що залишиться в онучок баби Люби? Порожня пластикова картка і розчарування: ніколи вже, ніколи не буди в них бабусиної… пенсії?...
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386362
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.12.2012
В магазині була тіснява, як завжди, коли привозили хліб. Взагалі-то хлібна машина приїжджала в село через день, але зараз, у святкові дні, замовлень було багато, тому Сергійко не турбувався: хліба усім вистачить! Пропускаючи вперед сусідську бабусю, мимоволі задивився на кольорові розсипи цукерок. Він дуже любив цукерки! Та таких дорогих ніколи не куштував… Та то нічого, колись все в них буде!
Купивши дві буханки, Сергійко на решту придбав три цукерки. Шкода, що на більше грошей не вистачило, та хоч сестричок потішить!
Тільки подумав про рідних – і посмішка освітила обличчя: уявив їхні смішні замурзані шоколадом мармизки!
Біля магазину зграйка дітлахів скупчилась навколо усміхненого рудоволосого молодика у дублянці, який роздавав цукерки та яскраві помаранчі. Сергійко мимоволі задивися на величезний апельсин, що котився крижаною ковзанкою просто йому під ноги. Не хотів брати, та руки самі потяглись до заморського фрукта…
З крамниці вийшли чоловік з жінкою і загукали:
– Святий Миколаю, агов! Ти вже йдеш? Скільки тебе можна чекати?
Сергійко здригнувся: до кого це?
– Та йду вже! – розсміявся «доброчинець», розпихаючи цукерки дітлашні по кишенях.
«Невже це й справді святий Миколай?» – не йняв віри Сергійко. Хоча чому ні? Так, не схожий на сивочолого дідуся, але ж то все казочки, а хто ж справжнього Миколая на листівках намалює?
– Зачекайте! – закричав хлопчик, злякавшись, що Миколай ось-ось зникне. А він же так чекав на нього! Нещодавно, перед святом, писав листа до святого Миколая і просив для своєї великої родини здоров’я і щастя. А собі – братика. Бо ж у нього три сестрички, а так потрібен ще один чоловік в родині! Дівчата ще малі, їх потрібно доглядати, поки мама на роботі. Води наносити з криниці, насмикати корові сіна, нагодувати кролів і курей, а зараз, взимку, ще й сніг повідкидати. Та хіба мало в селі роботи? Ще до школи пішов цього року, тепер мамі зовсім без нього сутужно: на кого Настуню лишати? Не на Вероніку ж з Надійкою, вони самі ще малі. А був би в нього братик – вони удвох ого-го як швидко все зробили б! І гратися з хлопцем цікавіше: і у футбол можна поганяти, і поборотись! А у дівчат тільки ляльки…
– Ти до мене, хлопчику? – зупинився чоловік.
– Ви справді святий Миколай? – дивиться з надією синьооке хлоп’я.
– Так, мене звуть Миколою, – посміхнувся. – А от наскільки святий… – підморгує до супутників.
Та Сергійкові незрозумілі натяки і жарти.
– Ви поклали мені під подушку машинку, а я просив зовсім інший подарунок.
– Що ж ти хотів? Комп’ютер? – знову посміхнувся Миколай.
Тепер вже й Сергійко розсміявся: хто ж таке в Миколая просить?
– Та ні, що Ви! Хіба я не розумію…
– То яке ж твоє бажання? Вибач, я просто не встиг за один день всі бажання виконати. Невдовзі Новий рік, тоді й…
– Я хочу братика! – вигукнув поспіхом Сергійко.
Дорослі перезирнулись.
– То це не до мене, а до тата прохання, – ніяково посміхнувся Миколай.
– Немає в мене тата…
Повернувся і побрів додому…
Сині зажурені очі незнайомого хлопчика не йшли Миколі з голови. У свої тридцять три він бачив багато чужого горя… Ніколи не був багатою людиною, проте намагався допомагати всім, хто того потребував. Сам виріс у сиротинці, тому дуже добре відчував біль… Цей біль не полишав його все життя, зрісся з ним, став другою стороною сутності – мабуть, назавжди. Зовні веселий, завжди усміхнений, Микола жив лише заради щастя інших, впевнений, що йому самому те щастя не судилося спізнати.
Мама Миколи померла при пологах. Батько, не винісши втрати, наклав на себе руки… З самого народження хлопець жив з відчуттям провини: це він, він! – винен у смерті батьків. Приховував від усіх страшну для нього таємницю, але сам ні на мить не міг пробачити собі свого народження…
Навіть одружившись з коханою дівчиною, не міг не думати про смерть, яку несе своїм рідним… Проживши у шлюбі 7 років, змирився з тим, що в нього не може бути дітей. А дружина не змирилась. Вийшла за іншого, народила одразу двійню і – щаслива! І Микола був за неї щасливий…
Приїхав у це далеке подільське село на запрошення друга, який жив тут вже кілька років, переїхавши на батьківщину дружини. Готувались до зустрічі Нового року – інколи корисно щось змінити у звичному укладі життя. Був веселим, безтурботним! І раптом цей хлопчик…
Микола, звісно, одразу ж розпитався, чий він і де живе, і вирішив завітати до нього на Новий рік з подарунками. Та як поставиться до того його мати?..
Наталці йшов двадцять другий рік, а вона була вже матір’ю чотирьох дітей. Звичайна сільська дівчина з багатодітної родини, вийшла заміж у 15 років (як багато хто з сільських дівчат – одразу після 9-го класу) за сусідського хлопця. Павло виявився ні на що не здатним ледарем, хіба що діти в нього виходили гарні. Спочатку ще намагався щось робити, але колгоспу в селі не було, заробляти ніде. Почав пити, забираючи останні гроші від дітей. Жили на соціальну допомогу. Наталя ще підробляла прибиральницею в сільраді: куди ще без освіти?
Минулої весни Павло втопився, напившись до непритомності, залишений «друзями по пляшці» на березі річки…
На Новий рік Сергійко влаштував малечі справжнє свято: прикрасив ялинку, яку привіз сільський голова, і поклав під неї подарунки: Веронічці і Надійці - по ляльці, а Настусі – музичну дзиґу: крутиш її, лунає різдвяна мелодія, і через прозорий верх можна спостерігати казковий світ, у якому кружляють лапаті сніжинки, зовсім не засипаючи торований шлях, по якому скаче трійка баских коней, запряжених у золоту карету… Дівчатка хлопали в долоні, кружляли навколо ялинки, розказували віршики – і братик відчував себе справжнім чарівником! А коли дійшла черга до подарунків, то тут вже Сергійко не міг оговтатись від здивування і захвату: під ялинкою він знайшов ще один пакунок, на якому було написано: «Сергію від Миколая», і був то ноутбук – дивовижна річ, про яку хлопчик і мріяти не смів!
На Святвечір родина чимшвидше зібралась на урочисту вечерю. Сергійко, чим міг, допомагав матусі: лущив горіхи, тер мак на кутю, розкладав посуд. Не забув поставити порожню тарілку і чарку для невідомого подорожнього або для померлих родичів. Може, таткова душа завітає до них сьогодні. Хлопчик не пам’ятав батька тверезим, але ж він тепер на небі, там горілки точно немає, так що боятись нічого!
Засвітили свічку, і тільки-но Сергійко зібрався проказати «Отче наш» (це був його почесний обов’язок – вже другий рік!), у двері тихо постукали. Сергійко глянув на маму – вона знизала плечима: «Може, хтось із сусідів?» Відчинив двері – на порозі Микола.
¬– Приймаєте подорожніх?
– Сьогодні нікого не можна лишити без вечері, – по-хазяйськи відповів Сергійко. – Проходьте, будь ласка!
В золотавому світлі свічі, що тремтіла й хвилювалась в напівтемряві кімнати, Наталка з маленькою донечкою на руках здавалась Миколі Мадонною, Святою Дівою Марією, фантомним образом його юнацьких мрій… Не в змозі відвести погляд від молодої жінки, майже дівчинки, він забув про подарунки, гостинці до святкового столу. Йшов сюди до Сергійка, синьоокого хлопчика, що так припав йому до серця, а знайшов свою долю, своє щастя в маленькій затишній кімнаті, наповненій сміхом і любов’ю, дитячими голосами і ялинковим ароматом…
А наступного року святий Миколай здійснив найбільше Сергійкове бажання: подарував йому братика, такого ж синьоокого, як мама, і золотоволосого, як татко Микола.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=386334
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 20.12.2012
Зима сказилась зовсім! Дуріє, навіжена!
Кидає снігом, злюка, замети насипа.
Перемела дороги хурделиця скажена,
Морозище лютує і за носи хапа.
Закутавшись в пухнастий червоно-чорний шалик
(Лиш очі визирають), біжу я до метро.
Пірнаю в підземелля подалі від навали
Кусючих ос-сніжинок в пухнастих болеро.
А в теплому вагоні скидаю рукавички,
Твій номер набираю. Немає покриття…
Сльозинками бурульки накрапали на щічки
Холодні… Обертаюсь. Не хочу співчуття!
Ненавиджу морозну, багатосніжну зиму!
Не знати безсердечній жахіття самоти.
У віхоли і хуги – ні співчуття, ні стриму!
Відрізані снігами надовго я і ти.
Страждатиму, допоки розчистиш ти дорогу?
Не зможу дочекатись закінчення зими!
Коханий, я не вірю, що так угодно Богу!
Душею крижанію, коли не разом ми.
Рішуче затягаю на шиї шалик модний.
За півгодини потяг. Коханий, зустрічай!
Нехай тепер засипле весь всесвіт сніг холодний!
У затишній хатині влаштуємо свій рай!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385740
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 18.12.2012
Біль супроводжує мене цілодобово. У нього немає відпусток чи вихідних. Він не спить. І не сплю я. Біль став моїм єдиним другом, поступово витісняючи з мого життя все інше. Мабуть, він хоче володіти мною одноосібно, поглинути мене всю, заполонивши кожну мить мого існування. Але я не здаюсь!
Зараз уже важко пригадати, як я жила без нього. Невже колись я прокидалась без цього пекучо-тянучо-ріжучого відчуття, що пронизує тіло від маківки до мізинця на правій нозі? Могла бігати, стрибати, танцювати? Не віриться. Спогади – неначе кольоровий мультфільм на широкому екрані кінотеатру: розумієш, що казка, що все відбувається не з тобою, проте все одно щаслива…
Найгірше, що поступово змінюється характер. Називаю це «синдромом доктора Хауса»: постійний біль робить мене дратівливою, злою, байдужою до інших. Вони не знають, що таке біль! Не здатні зрозуміти!
Мені не потрібне співчуття. Хіба воно полегшує біль? Навпаки, загострює відчуття відокремленості від співчуваючих: вони на іншому боці. На боці радості, спокою, кохання, різних можливостей. А на моєму боці – тільки біль. Всепоглинаючий! Ненависний!
Не можу змиритись з тим, що мені нічого не можна: не можна бігати, стрибати, танцювати, крутити хула-хуп і качати прес, навіть підлогу не можу помити, бо не можна згинатись! Не можу сидіти за комп’ютером, майже нічого не пишу, не виходжу в Інтернет і не спілкуюсь з друзями, не можу працювати на власному сайті. Не можу мандрувати. Навіть кохатись з чоловіком не можу нормально! Одне добре: на городі теж працювати не можна.
Про майбутнє намагаюсь не замислюватись: уявляючи, що я до скону буду такою, не хочу жити. Тим більше переконана, що рідним без мене буде краще: хоч не бачитимуть моїх мук і не слухатимуть стогонів…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385719
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 18.12.2012
Жахливої темної ночі він пішов. Не до іншої, що хоча б трохи відповідало логіці. Просто пішов. Від мене. Не розумію, чому?..
Я ж красуня! І якщо дзеркало у нашій спальні могло навчитися лестити, то захоплені погляди чоловіків ніколи не дають засумніватись у власній привабливості.
Кажуть, шлях до серця чоловіка лежить через шлунок. Але ж я чудово готую! Смачнішого борщу, ніж у мене, не існує в усій галактиці! Це ти сам так казав. То що ж тепер? Як ти житимеш без нього?
Чого тобі бракувало?!! Я ж найкраща господиня! Всі друзі тобі заздрили! Я вмію все: і шию, і вишиваю, і серветки плету, і… Та що там перераховувати, ти сам добре знаєш, що рівних мені немає!
То чого ж?...
Кажеш, спати зі мною не міг?... Бо п’яти в мене холодні?!!
Дивні ви істоти, чоловіки…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385497
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.12.2012
1. Тепер я добре сплю. Ти не стягаєш з мене ковдру, не будиш поцілунками…
2. Я можу їсти, що хочу і де хочу. Можу взагалі не їсти і не готувати.
3. Дивлюсь мелодрами, а не бойовики. І ніхто не сміється з мене, коли розрюмсаюсь.
4. Роблю макіяж вранці, а не ввечері. І взагалі, сплю без косметики, в піжамі і шкарпетках.
5. Без докорів сумління кокетую з іншими чоловіками.
6. Комп’ютер тільки мій!
7. Весь вільний час проводжу на «Однокласниках» і «ВКонтакте». І не переймаюсь, що ти скептично прокоментуєш мій статус.
8. Ні до кого не ревную!
9. Вдягаю короткі спіднички й блузки з глибоким декольте. А вдома ходжу в самих шортах.
10. Маю час на спілкування з подругами.
11. Вкотре прочитала «Майстра і Маргариту». А з тобою все було ніколи…
12. Знову пишу вірші! І неважливо, що всі вони присвячені тобі…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385495
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 17.12.2012
Життя сніговиків на землі недовге. Вони не помирають, а перетворюються на пару та відлітають на небо. Наступного року повертаються пухнастими сніжинками, щоби знову відродитись для розваги або ж розради дітям і дорослим. Але чомусь нікому не дано відродити сніговика зі свого дитинства…
Коли прокидаються зірочки і найнепосидючіші з них починають визирати крізь зашторені пухнастими хмарами вікна, коли шибайголова Морозенко все дужче й дужче щипає запізнілих перехожих за носи й вуха, – подвір’я багатоповерхівки порожніє. Ще кілька хвилин назад галаслива малеча грала у сніжки і каталась на довжелезній ковзанці, яку не спроможні знищити ні холодне зимове сонце, ні двірничка Никанорівна. А зараз навкруги тиша, ніде нікого, тільки загублена червона рукавичка сумно чекає, коли ж настане ранок і Настуся знайде її. Маленький Сніговичок добре знає Настусю. По-перше, її просто неможливо не помітити, бо з появою цієї кирпатенької дівчинки найспокійніші дітлахи перетворюються на розбишак, здатних з вереском носитись подвір’ям до пізнього вечора, забувши про телевізор і комп’ютерні ігри, – і ніякий Морозенко їм не страшний. По-друге, в неї закоханий його Дмитрик. А найголовніше те, що це саме Настуся запропонувала Дмитрикові зліпити його, Сніговичка, і подарувала йому чудові очі – два чорних блискучих ґудзики від своєї шубки.
Імені в Сніговичка не було, його так і називали – Сніговичок, бо був маленького зросту, рівно такий, як і його друг – п’ятирічний Дмитрик. Зазвичай життя у сніговиків недовге, але нашому хлоп’яті пощастило: майже одразу після його народження залютували морози. Правда, Сніговичку від того було невесело, тому що дітлахи не виходили на подвір’я гратися, навіть у садочок не ходили. Дмитрик теж сумував, навіть улюблені мультики дивитися не хотілось. Постійно сидів у вікні, спостерігаючи за вулицею – і ніде не бачив Настусі. Тільки самотній Сніговичок замерзав на тріскучому морозі. Тоді Дмитрик таємно від бабусі вибіг на двір – на одну хвилиночку! – і зав’язав на шию Сніговичкові свій картатий шалик. Не мерзни, друже!
Звичайно, Сніговичок не відчував морозу, проте йому була приємна дружня турбота. На серці стало тепло і радісно. Повірте, від сердечного тепла і любові не розтанув жоден сніговик!
Сніговичкові було сумно самому. Він дивився в освітлені вікна квартир, бачив, як родини разом сідають до столу, розмовляють за вечерею. І хоч слів він чути не міг, радів за тих діточок, яких цілують усміхнені матусі, обіймають люблячі батьки. І дуже тішився, коли його маленьким друзям дарували подарунки. Найкращим подарунком він вважав лижі і санчата, тому що тоді дітлахи не сидітимуть, втупившись у мерехтливі ящики, а гайнуть на вулицю – і гратимуться з ним, Сніговичком!
Сніговики народжуються без батьків, а маленькому Сніговичку так хотілося, щоб і у нього були мама і тато. Тоді в найлютіші морози він не залишався б на самоті. Тато б розповідав цікаві історії, а мама лагідно посміхалась би, слухаючи їхні веселі теревені, і готувала для них смачне морозиво…
Зазираючи час від часу у Дмитрикові вікна, Сніговичок все більше турбувався. Дмитрик не грався, як зазвичай, з татком, сидів майже завжди самотній і сумний. Мама постійно затримувалась на роботі, а коли поверталась, зачинялась у спальні й плакала. Вечеряв Дмитрик з бабусею, але й вона вже не посміхалась, як раніше, і не розповідала цікавих казок. На онукові запитання, коли ж тато прийде з роботи, не відповідала нічого, тільки розгублено стискала плечима. Дмитрик не розумів, що діється. Може, це злий Морозенко заморозив щастя й радість у їхній оселі?
Наступного ранку, коли Дмитрикові сказали, що мороз спав і щоб він збирався у садочок, хлопчик так зрадів, що декілька хвилин стрибав з криками «Ура!». Навіть мама посміхалась, дивлячись на щасливого синочка. Але коли під час сніданку Дмитрик весело запитав: «То тепер злий Морозенко відпустить нашого татка додому?» – в маминих очах зблиснули сльози і вона відповіла, що тато поїхав у тривале відрядження на Північний Полюс. Тепер Дмитрик зрозумів, чому мама плакала. Він теж дуже-дуже сумує за татком!
Маленький Сніговичок був щасливий! Нарешті його друзі можуть з ним погратися! Дмитрик розповів, що Настуся не прийшла у садочок. І на подвір’ї її не видно… Шкода, що у нього немає мобільника: зателефонував би подружці і татові, йому так їх бракує! А чи не міг би Сніговичок переказати його татусеві вітання? У нього ж повинно бути багато родичів на Північному Полюсі, хіба не там батьківщина сніговиків? Маленький Сніговичок хотів розповісти, що бачив нещодавно Дмитрикового тата, він йшов по вулиці з Настусею та її мамою – але не наважився. Можливо, йому це примарилось?
Дні йшли за днями. Сніговичок жив розміреним життям: зранку проводжав друзів у садочок, після обіду зустрічав, потім грався з ними, а цілу ніч самотньо дивився у чужі вікна. Він знав стільки таємниць! Та нікому не розповідав про те, що люди намагаються приховати за дверима своїх квартир…
Цієї неділі маленький Сніговичок і Дмитрик були дуже щасливі! До Дмитрика приїхав тато! І поки мама з бабусею були у церкві, вони разом грались на вулиці. Татко катав Дмитрика на санчатах, потім вони побудували снігову фортецю і разом з іншими дітьми влаштували справжню баталію: обстріляли сніжками і з захватом розвалили снігову споруду. Ще запускали новенький літачок на радіокеруванні – татів подарунок! А зморившись від розваг, зліпили маленькому Сніговичкові тата. Великий Сніговик був високий, як Дмитриків тато, такий само усміхнений, а ніс у нього був зроблений із старої лампочки. Сніговичок був у захваті! Нарешті в нього є родина! Його тато-сніговик – найкращий у світі!
Доробляючи сніговикові ноги, Дмитрик не одразу помітив маму. Дуже розгубився, почувши її злий голос: «Дмитрик! Додому! Зараз же!» Тільки відкрив рота, щоби сказати, що татко повернувся з Північного Полюса, та не встиг, бо мама налетіла на тата, щось кричала, била його сумочкою, а він навіть не захищався, винувато опустивши голову. Дмитрик нічого не розумів. Навіть тоді, коли бабуся потягнула його за руку до під’їзду, він упирався з усієї сили і кричав: «Мамо! Мамо! Тато! Татусю!» Останнє, що він бачив, це те, як тато понуро пішов з подвір’я, а мама накинулась на великого Сніговика і кількома ударами розвалила йому голову…
Маленький Сніговичок знову був самотній. Від його тата залишилась лише купа снігу, наверху якої сумно виблискувала дивом уціліла лампочка…
Дмитрик також не виходив. Сніговичок бачив крізь вікно свого друга з перев’язаним горлом. Мабуть, захворів того дня. Шкода, що сніговики не можуть ходити, інакше пішов би до Дмитрика і обмотав йому горло картатим шаликом. Чим ще може допомогти найкращому другові?
Одного вечора до Сніговичка підійшла Дмитрикова мама. Сніговичок аж затремтів з переляку! Невже вона і його хоче позбавити життя? Але жінка лише поправила шалик. Сніговичок відчув на своїй щоці щось дуже гаряче й солоне. До того він не знав, що дорослі теж плачуть. І сльози їхні набагато гіркіші й солоніші за дитячі…
Вранці Дмитрик підійшов до вікна і побачив, що поряд з маленьким Сніговичком знову з’явився тато Сніговик. Щоправда, трохи нижчий, ніж був, але з тим самим гордовитим носом-лампочкою. Хлопчик дуже зрадів за свого друга, який щасливо усміхався і виблискував чорними ґудзиками-оченятами.
Дмитрик побіг розповісти про надзвичайну подію в житті сніговиків матусі. Вона якраз говорила з кимось по телефону: «Можеш прийти. Я не проти, щоб ви спілкувались. І… вибач мені…»
Наступного дня Дмитрика із садочка забирав тато. Приїхав машиною і попередив виховательку, що тепер щодня саме він забиратиме свого сина. Щасливому хлопчикові сказав, що зараз вони поїдуть в «Мандарин» (їхнє улюблене дитяче кафе) і відсвяткують ще одну надзвичайну подію. «Тепер у тебе є сестричка. Зараз ми заберемо її із садочка». Тато пояснив, що живе тепер в іншому районі міста, в нього нова родина. «Але ти, Дмитрик – мій син! Я дуже тебе люблю! Ми завжди будемо разом!» Яким же було здивування хлопчика, коли їм назустріч вихователька вивела Настусю! Дмитрик взяв дівчинку за руку: «Тепер ти моя сестричка? Це нічого. Я все одно збирався любити і захищати тебе все життя!» Настуся з вдячністю поцілувала братика…
Потім вони розважалися в «Мандарині», а коли приїхали до Дмитрикового будинку, пішов лапатий сніг. Тато катав обох дітлахів на санчатах, вони весело реготали і падали в снігові замети. Тільки маленький Сніговичок краєм ока бачив, як плаче Дмитрикова мама, ховаючись за фіранкою… Дмитрик теж поглянув у вікно. Помітив матусю і помахав їй рукою. І мама, вже не криючись, помахала їм у відповідь.
Сонце вже сховалось за обрій, та малечі не хотілось додому, хоч вони знали, що завтра побачаться знову. На прощання вони зліпили ще двох сніговиків: маму Сніговичку для маленького Сніговичка і сестричку Снігусю.
Тепер Сніговичок ніколи не був самотній. Вдень він грався з Дмитриком і Настусею, а вночі, коли маленькі друзі смішно сопіли у ліжечках, з ним була його родина. Це ж так важливо – мати сім’ю! Навіть якщо ти сніговик…
Коли прийшла весна, Сніговичок зрозумів, що скоро доведеться попрощатися з друзями. Це трохи сумно, але він знав: ніщо не буває вічним. Все має початок і кінець, народжується і вмирає. Вічне лише те, що живе у твоєму серці...
8-го березня Дмитрик прокинувся раніше за всіх. Визирнув у вікно і побачив, що від родини сніговиків не залишилось і сліду. Лише напроти його вікна лежав у калюжі картатий шалик. Змахнувши непрохану сльозу – чоловіки ж не плачуть! – Дмитрик побачив тата, який по-змовницьки махнув рукою: вони домовились, що тато рано-вранці привезе квіти, щоби Дмитрик привітав з Жіночим днем маму, бабусю, виховательку і Настусю. Хлопчик тихенько вийшов з квартири, по-чоловічому потиснув татові руку, забрав квіти і вийняв з калюжі картатий шалик. Дмитрик був упевнений, що з першим снігом маленький Сніговичок обов’язково повернеться…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385256
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.12.2012
Гарна річ Інтернет! Містить інформацію про все і про всіх, потрібно лише вміти знайти. Я, мабуть, не вмію, хоч і шукаю вже дуже давно…
Відколи зареєструвалась на «Однокласниках», віднайшла багатьох знайомих з минулого життя. Приємно згадати, подивитись, якими стали однокласники, друзі дитинства. Я ж не була в рідному селі вже п’ятнадцять років! Як вискочила заміж одразу після школи, так і виїхала з чоловіком, спочатку в Мурманськ, потім у Норвегію. З Мурманська ще приїжджала, а з-за кордону – ні разу. Чоловік був на якійсь секретній роботі, тому, мабуть, мене не випускали. Донечка там народилась, то бабуся з дідусем її бачили тільки на фотокартках. Тепер чоловік пішов на пенсію, ось і приїхала у рідну Вільшанку. Мало на коліна не стала, щоби поцілувати українську землю!
Іду рідною вулицею. Все змінилось за стільки років, і водночас – кожний камінчик знайомий. Розлогі каштани простягаються на дорогу, ніби хочуть привітатись за руку, вишні всміхаються з-за парканів, немов пам’ятають, як ми таємно обривали їх по ночах, вертаючись з дискотеки. А он і горіх, під яким цілувалась з Васьком. Як давно те було! І ніби зовсім недавно… Ось я знову школярка, в коричневій формі і з гіпюровим фартушком, з величезним бантом – мамина гордість! Виходжу за ворота і одразу ж під горіхом здираю бант з голови, ховаю в «дипломат» (модно тоді було ходити до школи з тим незручним кейсом). Я ж уже доросла! В кінці вулиці на мене незмінно чекає Вася. Прямую до нього, не поспішаючи, гордовито-незалежною ходою. А він мало не підстрибує з нетерплячки, може, й побіг би мені назустріч, але ж сусіди спостерігають. Он тітка Наталя по-змовницьки посміхається: «Де ти так довго, Світланочко? Дивись, хлопець давно зачекався». Але я не пришвидшую крок, жінка повинна трішки спізнюватись. Ранкове сонце виграє на білявому Васьчиному волоссі, золотить ніс веснянками, але Вася все одно дуже гарний, навіть веснянки йому до лиця.
Бере в мене «дипломат» (сам ходить зі спортивною сумкою) і щось розповідає. Він дуже веселий! Мені з ним цікаво і радісно, що я його дівчина. Нікого з нашого класу не проводжають щодня до школи і зі школи, тільки мене!
Де ж ти тепер, Васю-Васечко? Чому тебе немає в Інтернеті? Чи до тебе ще цивілізація не дійшла? Та ж стільки вже в мережі однокласників, і твоїх, і моїх. Навіть нещодавно «подружилась» з Маринкою. Так, з тією заразою Маринкою, через яку стільки сліз пролила. Час все лікує, це правда. І через 20 років я на неї вже зовсім не сердита. Мабуть, так треба було…
Я зустрічалась з Васею два роки. Перше кохання, мабуть, найсильніше і невмируще… Він закінчив школу на рік раніше за мене. Я вчилась в одинадцятому класі, коли його забрали в армію. Чомусь розлука зовсім мене не лякала. Я була впевнена, що вірно його чекатиму, а він щодня писатиме мені листи. Тому, мабуть, так гірко було дізнатись, що мій коханий Василько – підлий брехун і зрадник!
Це виявилось випадково. Одного разу моя мама почула, як Маринчина мама розповідала про Васю подругам: де він служить, що та як. Навіть обіцяла взяти у доньки фотокартку і показати. Виявляється, Вася листувався не лише зі мною, а ще й з Мариною. Ох же ж ця Маринка! Постійно з хлопцями! Її старший брат Валера – Васьчин однокласник і найкращий друг. Маринка постійно в їхній компанії, хоч і на три роки молодша: і на дискотеках, і на лиман з ночівлею, і на мотоциклах ганяє. А з ким зустрічається – незрозуміло: з усіма танцює, всім посміхається, навіть додому її якось по черзі проводжають, якщо Валерка у своєї дівчини затримається. То тепер ясно, хто її бой-френд! А Васько – як міг? Чи я йому набридла за два роки?
Спочатку я декілька днів плакала, а потім вирішила помститись невірному. Більше на жодний лист не відповім, навіть не читатиму! Я була така зла, що тій Маринці в школі теж влаштувала «веселе життя»: всі мої подруги з неї кривлялись, обзивали, підкидали гидотні записки. А вона робила вигляд, наче й не знала, чого ми до неї вчепились, от зараза!
Зараз, звісно, смішно те згадувати… Дитинство… От побачила її на «Однокласниках» – і нічого, ніякої злості. Навіть сама запросила в друзі. Тим більше, що чоловік у неї – не Вася. Таки заразюка Маринка – і моє кохання зруйнувала, і сама Васю, мабуть, лишила, проміняла на іншого…
У Вільшанці мені добре. Все рідне! Хоч і відвикла за стільки років, живучи на чужині, проте тут знову обертаюсь на маленьку дівчинку, таку, як зараз моя Віолетта. Їй все тут дивне і незрозуміле. Бо Батьківщини у нас – різні. Незважаючи на те, що я й намагалась прищепити їй любов до України, для неї вона все одно не така, як Норвегія. Донька навіть з акцентом українською говорить. Що ж поробиш? Доля така…
Гортаючи старі альбоми з фотокартками, несподівано натрапила на лист. Мені – від Васі. На штемпелі – 1996 рік. Конверт не пошкоджений. Тремтячими руками відкриваю, в ньому – справді, лист, написаний 15 років тому, якимсь дивом збережений. Я ж палила всі його листи, не читаючи. Горда була! Не могла простити зради. Знала, що він пошкодує, обов’язково пошкодує!
Перед тим, як Вася мав прийти з армії, до мене дійшов поголос, буцім він написав матері, що збирається одразу одружитись. А я-то думала, що приповзе до мене на колінах! То чого ж мені не перестає писати?
Ні, я не могла допустити такого позору! Я маю вийти заміж перша! І вийшла. Мій чоловік старший майже на 20 років. Тоді – дуже гарний, багатий і перспективний. Вже давно за мною упадав і був щасливий, коли я сама запропонувала одружитись.
Ні, я не шкодую. У мене дуже гарна сім’я. Чоловік носить мене на руках. Я забезпечена, ніколи не працювала. В принципі, маю все, що хотіла. Тільки десь глибоко в серці щеміло… Щемить і досі.
Я шукаю тебе, Василь Іваницький, не для того, щоб повернути кохання. Що було, те було, нічого не можна змінити. Єдине, чого я хочу, це почути від тебе чесну відповідь: чому ти зрадив наше кохання? Чим вона була краща за мене?
Читаю лист з минулого. В ньому ні однієї відповіді, тільки ще більше запитань. Написаний тоді, коли я вже виїхала до Норвегії. Мабуть, тому і вцілів від вогню. Дивно: Вася писав мені навіть тоді, коли я була вже заміжня. Правда, не часто. Раз на рік вітав з днем народження (я так думаю, бо ж ні одного не прочитала). Тепер читаю і не можу стримати сліз: «Кохана моя Світланочко!» Пише, що кохатиме завжди. Що все розуміє і не осуджує мене. «Бажаю тобі, щоб все твоє життя було казковим, щасливим, ніби кольоровий дитячий сон!» І багато гарних, теплих слів, які не могла написати погана людина, зрадник, яким я вважала його стільки років. Можливо, за цей час він зрозумів, як завинив переді мною?
Пам’ятаю, що в перший рік мого подружнього життя, коли ми вже жили в Мурманську, мама подзвонила і сказала, що прийшов лист від Васі. Спочатку я зраділа. Але коли побачила на конверті не тільки його ім’я, а ще й Маринине, топтала той лист ногами й ридала: «Як вони можуть? Ще б на весілля мене запросили!» Виявляється, вони не одружились. Чи, може, у Маринки другий чоловік?
Зібравшись з духом, відправляю Марині повідомлення: «Привіт! Як життя?» Ніби нейтральне і неважливе. «Дякую, все добре. А в тебе як? Гарно виглядаєш», – отримую у відповідь. Обмін компліментами, і ось, хвилюючись, я таки наважуюсь запитати: «А де зараз Вася Іваницький, ти не знаєш?» Мовчання якось неприродно затягується. «Не хочеш відповідати? Чому? То ж було просто дитинство… Я давно пробачила тобі, що ти його у мене відбила. Бачу, в тебе гарний чоловік. Чи ти досі його любиш?»
Те, що Марина написала у відповідь, просто мене вбило… Спочатку я навіть не хотіла їй вірити, але, склавши докупи мозаїку спогадів, зрозуміла, якою сліпою і самозакоханою була тоді…
«Вася дійсно писав мені, але як друг. Ми ж виросли разом, він був найкращим другом мого Валери. Мені писали всі хлопці з нашої компанії. Я розповідала їм останні новини, нові анекдоти, бо ж вони так чекають вісточки з дому! Не раз Вася просив, щоб я переказала тобі привіт, турбувався, чому ти йому не пишеш. Думав, може, адреса неправильна. А як я могла з тобою поговорити, якщо ти так мене ненавиділа? Тепер я хоч розумію, чому… А тоді єдине, що могла для нього зробити – розповідала про тебе: як ти вчишся, ким була на Новий рік і т.д. Писала, що ти ні з ким не зустрічаєшся, вірно його чекаєш – це ж була правда… І він ніби забував, що ти йому не пишеш, мріяв, що прийде з армії і одразу зробить тобі пропозицію. Навіть батькам написав, щоб готувались до весілля. А коли ти вийшла заміж, я не змогла йому про це написати, він же так тебе любив! Боялась, щоб нічого собі не заподіяв.
Прийшов, сам дізнався. І одразу записався добровольцем у Чечню…
Навіть не осуджував тебе. Казав, що якщо ти покохала іншого, це для нього нічого не змінює. «Людина ж не володіє власним серцем. От я не можу покохати іншу, то хіба це моя заслуга?»
Перед тим, як поїхати, залишив мені п’ять листів. Просив: якщо з ним щось станеться, висилати ці листи по одному в рік, тобі на день народження. Ніби знав…
Вася загинув через три місяці. Я написала тобі про це в першому листі, до конверта поклала і його лист. Від тебе відповіді й не чекала. Я чесно виконала обіцянку: відправила всі п’ять листів, от тільки на адресу твоїх батьків, бо ж твоєї не знала…»
Ми довго спілкувались тієї ночі, майже до ранку. І плакали обидві, і згадували хороше… Чому ми не могли поговорити так 20 років назад?
Життя іноді залежить від таких дрібниць! Одне слово здатне змінити долю людини. Тільки ми чомусь не вміємо говорити щиро, боїмося здатися смішними, ховаємось за химерами гордощів і прихованих комплексів. В результаті – караємо самі себе, занапащаючи життя, руйнуючи щастя, зраджуючи кохання… Тепер, коли вже нічого не зміниш, – я мудра! Не повторюйте моїх помилок: не бійтесь говорити і вмійте слухати…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=385254
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 16.12.2012
Добрий ранок, мій коханий!
Швидко очі відкривай!
Принесе тобі світанок
Мій привіт. Іди стрічай!
Не біжи так, одягнися,
Светрик теплий натягни.
За порогом мінус тридцять,
Ще далеко до весни.
Зла хурделиця кружляє,
Розділяє два світи.
Але я в твоєму серці,
І в моєму серці ти.
Ожеледиця, замети
Зовсім не лякають нас.
Хай між нами кілометри,
Ти зі мною повсякчас.
Але мріяти про зустріч,
Любий, ти не припиняй!
Скоро прилечу, приїду,
Швидше двері відчиняй!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384976
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.12.2012
Мой мужчина, нежный, страстный,
Просыпается в объятьях,
Не моих. И что ж напрасно
Ревновать и обижаться?
«Так судьба распорядилась», –
Объяснение пустое,
Но достаточно простое,
Чтобы дальше с ним встречаться.
И ни капли сожаленья,
Ни раскаянья, ни боли,
Только острое желанье
С ним любови предаваться.
А что завтра с нами будет,
Я не думаю отныне.
Так приятно всё Мужчине
Отдавать и отдаваться!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384973
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 15.12.2012
Він знову мені наснився. Ніби приїхав на мотоциклі, як колись…Усміхається сумно. «Чому ти до мене не приходиш? Мама з татом теж про тебе питають…»
Прокинулась. Точно, сьогодні ж 8 Березня…
Для мене це сумний день. Ні, я також люблю подарунки, мені приємна увага дорогих мені людей, друзів, колег і – просто зустрічних чоловіків. Але в атмосфері щастя й веселощів не можу не відчувати легкий присмак суму…
З Ігорем ми познайомились не 8-го березня (як вам зараз подумалось, мабуть). Зустрілись в перші дні зими, коли морози скували землю й захолодили всесвіт. Але що нам ті морози! Ми ж юні, гарячі, наші почуття могли б перетворити на спекотну Африку навіть крижану Антарктиду!.. От тільки, як з’ясувалось – не наші… Мої почуття…
Я закохалась в Ігоря з першого погляду. 20-річний красень, який тільки-но повернувся з армії, не міг не полонити дівочого серця. Запросив на танець – і я втопилась в його блакитних очах. Відчувала сильні руки на талії – і серце завмирало від щасливого здивування: чому я? Чому він обрав мене? Справді, чому? Я ж була смішним 14-річним дівчиськом, зовсім йому не до пари…
Мої батьки теж так вважали. Тому першого ж вечора, коли Ігор прийшов, аби запросити мене в кіно, тато пообіцяв переламати йому ноги. Обіцянка ця була швидше символічна, але не дозволяла сумніватись, що мої батьки налаштовані рішуче. Та чого варта заборона батьків, коли в тебе перше кохання? Я втікала з дому за першої-ліпшої нагоди, аби хоч побачити його, хоч одним словом перемовитись! Коханий незмінно чекав на мене в провулку, підхоплював на руки, висмикуючи з глибокого снігу, загортаючи в шубу, доки я висла на його шиї, пригортав до грудей і ніжно шепотів, що я – єдине його щастя… І цих декількох хвилин мені вистачало, аби вижити до наступного таємного побачення…
Того року на 8 березня несподівано знов завирувала хуртовина. Я, як завжди, застудилась і навіть на святковий концерт не змогла піти. Батьки святкували у друзів, а я сиділа на підвіконні, відгородившись фіранками від порожньої кімнати, і дивилась, як у світлі ліхтаря в жагучому фламенко кружляють сніжинки, не в змозі ні опуститись додолу, ні з’єднатись з іншими, ні полетіти світ за очі…
Здригнулась від несподіванки, коли в будинку весело залунав дзвінок. Невже подруги вирішили навідати? На порозі стояв Він. Русяві кучерики намокли, обличчя пашіло від вітру та морозу, очі сміялись блакитними вогниками. Доки я приходила до тями, не в змозі й слова вмовити від радості й здивування, Ігор простягнув букет червоних тюльпанів. І як тільки не змерзли, бідненькі? Виявилось, що ховав їх на грудях, як і мене під час наших недовгих побачень…
Минали тижні, місяці. Я старанно вчилась у школі, батьки мною пишались. З Ігорем зустрічалась дуже рідко. І не через татову заборону. Моє кохання до нього було жагучим і гірким… Я розуміла, що дорослому юнаку ні до чого цнотлива дівчина. Ігор проводив час в компанії веселих друзів і легковажних дівчат, отримував насолоду від алкоголю, «драпу» та «кохання». Але й про мене не забував. Приїхавши на дискотеку, п’яний та майже завжди побитий (або з хлопцями билися, або з мотоцикла впав), танцював зі мною, а потім проводжав додому. Казав: «Мала, ти мені потрібна. Клянуся, що ні з ким не одружуся, тільки з тобою! Але мені треба погуляти. Ти почекай трохи».
Я так його кохала! Ні з ким іншим не могла зустрічатись, бо хлопці бачили в моїх очах відображення Ігоря. Його батьки та сестра сприймали мене, як рідну. Але я добре розуміла, що не збираюсь пов’язувати з ним своє життя…
Навчаючись на першому курсі університету, часто приїжджала додому. Майже нікуди не ходила, хіба що до найкращої подруги потеревенити. Напередодні 8 Березня вирушили в нелегку мандрівку магазинами в пошуках подарунків для мам. І раптом: «Мала! Оце так зустріч!» Ігор… Напідпитку, злегка похитується… Неохайний одяг, і сам весь якийсь пожмаканий, неголений. Біляві кучерики ніби присипані попелом, посмішка не сяє білизною, ось тільки очі… Блакитні, як весняна крига, веселі і… досі безмірно кохані…
Перекинулись жартами, посміялись (а серце розривалось від болю та жалю!) і розійшлись – кожний у свій бік… Та я до вечора не давала спокою подружці спогадами.
А наступного дня, саме 8-го Березня, він прийшов. Не дочекавшись на дискотеці, попросив знайому дівчину покликати мене. Побачила його, такого рідного і якогось беззахисного, з оберемком червоних тюльпанів, притиснутих до грудей, – і мало не розплакалась. Не криючись, занесла квіти додому. Мама допомогла розкласти прив’ялі тюльпани по вазах, тато запросив Ігоря зайти, але ми, взявшись за руки, пішли гуляти темними вулицями. Розмовляли майже до ранку. Але чим більше він розповідав, тим гірше я почувалась, майже фізично відчуваючи, як кохання, плекане мною більше трьох років, витікає з мого серця і скрапує з кінчиків пальців…
Ігор розповів, що два роки тому дівчина, з якою він зустрічався, завагітніла. Він не схотів одружуватись, розірвав з нею стосунки – і вона позбулась дитини. Тоді Ігор радів розв’язанню проблеми, а тепер шкодує… Що є в його житті? Задля чого живе? Щоденна пиятика поглинула все: дружбу, кохання, заповітні мрії… «Розумієш, мала: я нікому не потрібен! Друзі одружились, в них вже бігає малеча. А в мене… Нічого й нікого! Виходь за мене! Ти ж так мене любила!»
«Ти любила…» Так! Я кохала! А ти? Гірко… Замість кохання – жалість. Та в юності я не була схильна до самопожертви…
Сльози течуть по щоках – але це сльози прощання… Намагається мене поцілувати – навіщо? Це нічого не змінить. Мені відкрилось страшне одкровення: кохання не вічне, воно теж вмирає!
«Ігорочку, ти завжди будеш мені другом! Ти мені не байдужий! Але я ніколи не вийду за тебе…»
Чи зрозумів він, чому? Напевне, ні. Але хіба могла я відверто сказати, що не хочу пов’язати своє життя з алкоголіком?
Більше ми не бачились. Приїжджаючи додому, інколи питала про нього. «Працює на фабриці, п’є, одружуватись не збирається. Та кому він потрібен?» Боляче… Досі…
Про смерть Ігоря мені довго не казали, мовчали більше року, боялись… Зовсім випадково, під час одного з моїх приїздів до батьків, мама обмовилась, а тоді вже – нікуди дітись – докладно розповіла про обставини його загибелі. А також про те, що всі роки Ігор цікавився мною, не раз просив у мами мою адресу, хотів приїхати або хоч написати. Мама не давала. Казала, що я вийшла заміж, що народила сина. Та він не відступався: «Мені конче треба сказати їй щось дуже важливе!» І щороку на 8 Березня дарував моїй мамі червоні тюльпани…
І того трагічного дня він теж ніс тюльпани. Не заставши її на роботі, відсвяткував Жіночий день з колегами. Та тюльпани не подарував нікому… Переходячи через дорогу, потрапив під машину. Розповідали, що вже мертвому ніяк не могли розтиснути пальці, які міцно тримали понівечені квіти…
Пам’ятаю, що ніяк не могла відшукати його могилу. Блукала велетенським кладовищем, наче в якомусь сюрреалістичному сні… І знову ж, мама допомогла… З чорного мармуру посміхається миле личко – юнак, в якого я закохалась так давно… І, мабуть, назавжди…
Я не приношу йому тюльпанів, бо завжди приїжджаю влітку. Сідаю на прохолодну лавку, дивлюсь на мармурову світлину – і згадую…
Мама каже, що зі мною він був би іншим. Можливо… За кохання треба боротись! Я – зрадниця… І не варта твоїх червоних тюльпанів, Ігорю… Тому й не наважуюсь знову переступити поріг твого дому, навідати осиротілих батьків. Та спробую… Обіцяю тобі, Ігорочку, що цього року – обов’язково! – прийду…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384652
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 13.12.2012
Как бы взрослый,
Как бы сильный,
Как бы муж ты
Как бы мой.
Как бы модный,
Как бы стильный,
Как бы дружишь
С головой.
Как бы нежный,
Как бы страстный,
Как бы лучший
Из мужчин.
Как бы ревность.
И напрасно!
Как бы нет
На то причин.
Как бы верность
Мы хранили:
Как бы ты мне,
Как бы я.
Как бы душа
В душу жили:
Идеальная
Семья!
Как бы любишь,
Но гуляешь.
Как бы сволочь,
Но не злой.
Как бы веришь,
Как бы знаешь:
Как бы сын наш
Как бы твой…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384543
рубрика: Поезія, Шутливые стихи
дата поступления 13.12.2012
Тих, хто тебе кохає, потрібно вбивати. Краще одразу, тільки-но помітиш цей собачий погляд, що невідступно стежить за твоїм обличчям, ці прохально-лагідно вигнуті брови та губи бантиком, цю манеру непомітно пересуватися за тобою з кімнати в кімнату і весь час тримати тебе в полі зору. Зрозуміло, шкода, і здається, що й немає за що. Але зроби це зараз, інакше буде пізно. Тому що він, закоханий, вириє собі десь зовсім поруч тепленьку нірку, з якої спостерігатиме за тобою деякий час, потім почне потроху наближатись, заманювати, навіть легенько підштовхувати й підтягати, аби ти тільки зазирнув, тільки подивився, як там у нього все гарно. Так, затишно…… Завжди тепло, смачна їжа, чиста постіль, безліч цікавого непотребу… І все це він радий подарувати тобі! Досить приємно, але не вистачає свіжого повітря… Ближче до зими тобі навіть починає здаватись, що це навіть добре, коли нізвідки не дує. Можливо, цього року ти вистоїш і, як-небудь перезимувавши в сніговому заметі, зустрінеш весну вільним, майже вільним, тому що на твоїй спині з'явиться відчуття червоної цятки – оптичного прицілу його люблячого погляду. І ти звикнеш до того, що інколи все ж таки треба телефонувати. Хоча б відповідати на есемески. Хоча б обідати в нього раз на тиждень. Хоча б спати з ним раз на десять днів. Тому що кохає.
Потім з’являється неминуче почуття провини – здається, що ти нищиш його життя, нерозважливо користуючись теплом його серця і нічого натомість не даючи. І одного разу, коли вечір твій видасться особливо самотнім, ти прийдеш до нього – і залишишся. Тому що приємно бачити, як обличчя його світиться щастям тільки від того, що ти поруч. Почуваєш себе чарівником! Чи потрібно казати, чим це скінчиться? Як його обійми стануть все тіснішими, твій особистий простір все меншим, його прохання перетворяться на вимоги і щастя на його обличчі зміниться на примхливо-дратівливу маску. Тому вбий його зараз.
А потім, залишившись на самоті, зазирни до шафи й дістань з-під споду білизни фотокартку того єдиного, кому хотілося віддати своє життя, хто вмів робити тебе щасливим, від кого неможливо було відвести погляду. Того, хто вбив тебе колись.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384510
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 12.12.2012
В жизни романтики редкость, а в Интернете их практически нет.
Александр Чайковский
Мне мой муж заявил: «Занимаешься, детка, хернёй!
На фиг нужно писать, если денег никто не заплатит!»
Может, прав? Не писать? Но тогда за вечерней зарёй
Не увижу рассвет; и волненье меня не охватит
На морском берегу, когда в грохоте вспененных волн
Я услышу призыв из глубин бирюзового рая…
Я по лунной дорожке плыву за судьбы горизонт,
Без надежды вернуться, до призрачно-стёртого края…
Может, это смешно, непонятно в мирской суете:
Как сказал Александр, не в почёте романтики ныне.
Не ценю своё время, часы отдаю красоте –
Не зелёным деньгам. У поэтов иные святыни.
Я ещё не поэт. Может, им мне не стать никогда.
Не писать – не могу! Выворачиваюсь наизнанку.
Не признанья ищу. Путеводная светит звезда
Тем, кто верой живёт и встречает её спозаранку…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384491
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 12.12.2012
Інетний друг дорожчим став за зиму,
Що простелила сніг папером білим,
Папером чистим, інієвокрилим,
Як наше спілкування «без інтиму».
Чекаю в гості у «Моєму світі»,
З надією на аву позираю…
Вже п’ять ночей я так тебе кохаю,
Як вміли у минулому столітті!
Клавіатура стогне від напруги,
Що ллється з-під моїх тривожних пальців.
Не закружляєш ти мене у вальсі…
Вивчаю світ кохання через Googlе…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384008
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.12.2012
Я весела і безжурна,
Як метелик одноденний!
Гарно жити безтурботно
І безпечно, як в раю!
Не тримай мене за крила,
Повертаючи на землю!
Можу бути я щаслива
Тільки з тим, кого люблю!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=384004
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.12.2012
Карих глаз темнота,
Губ родных немота…
Без тебя – пустота,
В сердце – боль…
В монитор я смотрю,
Тень улыбки ловлю.
Не хочу – но люблю
Эту роль…
Не любовница, нет,
Ведь любовь – это свет!
Наше счастье – фантом…
Чужой…
Я – никто… для тебя…
Но, безумно любя,
Не жалею о том…
Ты – мой!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383838
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 10.12.2012
Пройшло сто років з нашої розлуки,
Від того дня, як щезли всі надії…
Та пам’ятаю твої сильні руки
І нездійсненні легкокрилі мрії.
Дивився в очі весело і щиро,
Натхненно перетворював на казку
Моє життя, усталене і сіре.
Ти мною марив! Я ж носила маску…
Зірвать хотіла! Та усе боялась
Примарну нашу дружбу зруйнувати,
Ще й тішилась, що вчасно відірвалась,
Змогла до тебе пристрасть подолати.
Серце і розум. Вічна суперечка!
Вчинити правильно чи як велить кохання?
Обов’язок на боці не сердечка…
Біль приховати, знищити бажання!
Я не змогла тоді тобі сказати
І зруйнувати виплекану мрію.
Хотіла хоч на день твоєю стати,
Примарну дарувала нам надію.
………………………………….
Я так тебе кохаю, що не в змозі
Від вуст твоїх принадних відірватись.
Пройшло сто років, ми ж іще в дорозі…
Замовкни, розум! Оберу – кохатись!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383836
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.12.2012
Примітивні вірші. Примітивні думки і діяння.
Сіра тупість холодною жабою серце спинила.
Веселковий мій світ накриває цунамі мовчання.
Розкладаючись в гниль, відпадають поезії крила.
Загорнувшись в рядно, я ховаюсь від свіжого вітру.
Замість крил – купа пір’я, на плечах роз’ятрені рани.
П’яна муза давно розламала барвисту палітру,
Залишивши багно: малювати дощі і тумани…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383562
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.12.2012
Чомусь не сплю всю ніч, тобі пишу.
Не хочу жити так, та вибір де?
Сама собі укотре набрешу,
Що це – востаннє. Що колись пройде…
Глибінь очей моїх – невже забув?
В намисті слів заплуталися знов…
Цілунків трунок на вустах відчув.
Сік горобини? Ні, солодка кров……
Сплету вінок із спогадів сумних.
Щаслива мить – кульбабкою в траві.
Мого кохання маки ще живі!
Промінчик сонця виграє на них…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383560
рубрика: Поезія, Iнтимна лірика
дата поступления 09.12.2012
Роки пролітають, неначе
Птахи відлітають у вирій.
Ще вчора звертались «юначе»,
Сьогодні на скронях вже іній.
Птахи перелітні щороку
Додому вертають весною.
Роки ж не повернуться знову,
Все швидше летять наді мною…
Здається, весни вже не буде,
Та я не бажаю вмирати!
Не хочу під снігом холодним
Один в безнадії конати.
Нехай заметіль зачекає.
Не лийте, дощі, наді мною!
В закоханих осінь буває
Лиш сонячною й золотою!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383250
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 08.12.2012
Куди відлітає кохання?
На небо, як Божий янгол?
А може, летить у вирій
І навесні повернеться?
Чому помирає кохання?
Чи може бути безсмертним?
Можливо його сховати
В четвертій камері серця?
Кохати – невже так важко?
Кохання – це дуже сумно…
А має бути небесним,
Прозоро-полум'яно-ніжним!
Кохаю тебе – розумний,
Від того беззахисний зовсім,
З порожньо-пораненим серцем
І поглядом брудно-безгрішним…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383249
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 08.12.2012
Мы с тобой играем в салки:
Ты бежишь, я догоняю,
Мне поддаться умоляю.
Как попытки эти жалки!
А ещё совсем недавно
Ты меня поймать стремился
И вокруг юлой кружился,
Обволакивая плавно.
Но как только прикоснулся,
Поменялись наши роли.
Ты, назло сердечной боли,
От объятий увернулся.
Всё, постой, я не играю!
Отдаляйся, сколько хочешь!
Возвращаешься, хохочешь?
Нет, опять я убегаю!
Так проходят дни и годы
В глупой гонке друг за другом,
По спирали круг за кругом,
Как велит закон природы.
Но мы люди! Человеки!
Можно ведь бежать и рядом!
Счастья большего не надо:
Рука об руку – навеки!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383245
рубрика: Поезія, Лирика
дата поступления 07.12.2012
Не думай, что я плачу о тебе.
Слезинки – это капельки дождя.
Ты только эпизод в моей судьбе,
И я спокойна, в полночь уходя.
Я равнодушна, холодна, как ночь,
Что в темноте стирает все следы.
Тоску и грусть гоню из сердца прочь.
Ты – не последний и не первый ты.
Мне нужно было всё – иль ничего.
Любить – так отдаваясь до конца.
Ты так не мог. И пусть! Но отчего
Рисую контур твоего лица
В чернильной кляксе на моём столе,
На запотевших в ванной зеркалах,
В блокноте, на троллейбусном окне
И в глупых недописанных стихах?..
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=383244
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 07.12.2012
Ты разрушаешь жизнь мою,
А я тому безмерно рада.
И снова Господа молю
Я за тебя, моя отрада.
Ты свет очей моих, мой стон,
Мой крик души во мгле ненастья.
Приди в мой беспокойный сон
И подари мгновенья счастья.
Прикосновенье нежных рук
И тонких пальцев трепетанье…
Сгорю от сладострастных мук
В надежде нового свиданья…
И даже если никогда
С тобой не встретимся мы снова,
Тебя любить буду всегда!
Я к одиночеству готова…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382953
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.12.2012
Я тебя не ревную и уже не хочу.
Молча слёзы обиды опять проглочу.
Не меня назовёшь ты любимой женой,
Будет месяц медовый, но уже не со мной.
Аккуратно разрежу на лоскутья фату.
Может, я виновата, что ты выбрал не ту?
Сколько раз мы в постели встречали рассвет!
Я ни разу тебе не ответила «нет»…
Растворялась в тебе, гордой быть не могла,
Отдала всю себя – и сгорела дотла.
Так небрежно ты пепел с себя отряхнул
И, простившись со мной, с облегченьем вздохнул.
Не держала тебя, не просила: «Вернись!»
В пропасть падая, вновь не поднимешься ввысь.
Уходя, уходи, ведь любви больше нет,
Только жаль на тебя зря потраченных лет.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382950
рубрика: Поезія, Лирика любви
дата поступления 06.12.2012
Дивись на мене з-за туману:
Тобі найкраща і жадана!
Ти мій принадний силует
Оспівуєш, немов поет.
Для тебе гарна я і гожа,
Єдина – ні на що не схожа.
Уста солодкі, ручки білі,
На щічках ямочки премилі,
Звабливим поглядом чарую,
Словами щастя намалюю.
І не помітиш ти в імлі,
Що зовсім не така я, ні!
То краще ти не наближайся,
Що полюбив – не роздивляйся!
Живи в солодкому тумані
Своїх фантазій і обмані…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382318
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2012
«Будь гордою! – навчала мене мати. –
Будь сильною! Не дай себе зламати!
Будь гарною! Хай зляться вороги!
І посміхайся щиро – навкруги!»
Давно уже я дівчинка доросла.
Дивлюсь на світ замріяно і просто,
Захоплююсь, як діточки малі,
І тішусь кожним днем на цій землі.
Чи є у мене вороги – не знаю,
На заздрісників час не витрачаю.
Всі люди – добрі і талановиті!
Хороші, справді, – в більшості на світі!
І ти до мене тягнешся душею
І мрієш, щоби я була твоєю,
Бо я для тебе – щастя острівець,
Серед негоди – сонця промінець!
Ласкаве сонечко тебе зігріти може,
Але розбити лід не допоможе,
Якщо душа твоя від мене скрита,
До іншої обручкою прибита.
Я буду сильною! Тебе не покохаю.
Назад у мир і спокій відпускаю.
Лише прошу прийняти подарунок –
Палкий прощальний, ніжний поцілунок.
Коли цілую, очі закриваю,
Щоб не побачив ти, що відчуваю…
Ледь стримуючи сльози: «Все, іди!»
Прощаємось навіки, назавжди.
Я наше щастя власноруч вбиваю.
О любий мій, я так тебе кохаю!
Я буду гордою! Назад не обернусь.
Я буду сильною! До тебе не озвусь.
Я буду гарною! І сльози приховаю.
Ніхто не знатиме, що я тебе кохаю.
Хай серце з горя рветься із грудей –
Я буду посміхатись до людей!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=382316
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 04.12.2012
Ти кажеш, що вірші мої сумні,
Читаєш – і проймає холод душу.
Тобі жалітись я не хочу, ні,
Але писати тільки правду мушу.
Коли ти поруч, сонечко сія,
Небесне світло струменить над нами.
Яке це щастя – знати: я твоя!
І вуст твоїх торкатися вустами.
Але коли лишаєш ти мене,
То чорна туга розділя проваллям.
Чекаю лиш, коли життя мине,
Відділена від тебе задзеркаллям.
Без тебе я існую – не живу.
Пересуваюсь, якось там працюю,
За течією буднів знов пливу,
Краси не бачу, музики не чую.
Прийди до мене, вихором ввірвись
І скаламуть нудні пастельні фарби!
З тобою піднімаючись увись,
Душа сприйматиме яскраві барви.
Коли ми разом, можу я усе!
Я хочу! Я волію! Я бажаю!
Цунамі почуттів мене несе
Чимдуж до нами створеного раю.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=381612
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 01.12.2012
Смішно: мріяти про тебе
Й знати, що тебе нема.
Ні, ти є, але для мене –
тільки спогадів тюрма.
Хочу вирватись за ґрати,
Повалятись у траві,
Сонцю пісню заспівати
Жайвором у вишині.
Мрію, мрію все забути,
Відпочити від зітхань,
Може, іншого відчути,
Одуріти від бажань!
«Тільки ти…» – не хочу більше!
Хочу , щоби «тільки я»!
Відпусти мене нарешті,
Самозречення змія!
Треба серце відчиняти
Для нових бажань і мрій!
Нині я руйную ґрати
На вікні своїх надій!
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380837
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2012
Ти спиш уже, коханий? Спи, мій любий!
Поправлю ковдру – і на тебе задивлюся.
Так хочу цілувати твої губи,
Та не тривожу, щоби не проснувся.
Поспи, коханий, відпочинь ще трохи,
Світанок принесе весну на крилах.
Весела мрійниця жагою землю зросить,
Накриє нас, закоханих й безсилих.
Під ковдрою з квітучих маргариток
Я проросту крізь тебе корінцями.
Ти вибухаєш веселковим цвітом –
І ладен знов тікати манівцями,
Але несила відірвати душу,
Яка з моєю намертво зрослася…
Коханий, спи, я клятви не порушу
Святої, що до неба вознеслася.
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380836
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 28.11.2012
Мене наповнює твоє кохання!
Рожевим щастям надимає груди.
І веселково виграє бажання,
Переливається, іскриться всюди.
Твої слова і погляди чуттєві
Підтримують постійний тиск в балоні.
Закони фізики тут несуттєві,
Не втримати кохання на припоні!
Я відриваюсь від землі, злітаю!
Все вище, вище, до небес, до згуби.
Мені все мало, любий! Я кохаю!
І розриваюсь!.. Клаптиками гуми…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380604
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 27.11.2012
Коли тобі самотньо, ти починаєш робити дурниці. Перевірено!
Самотньо – не обов’язково, коли ти вдома сама. Вдома ще можна витримати. Є книги, дурнуваті телепередачі… Клацаєш пультом, на екрані мигтять фрагменти чиїхось життів – може, придуманих, може, справжніх ,– що тобі до того? А ти – в темряві кімнати, і хочеться плакати… Ніби нічого й не сталось… Та саме тому, що не сталось… А так хочеться! Хочеться, аби сталось! Щось. Хоч що-небудь – але прекрасне! І зі мною… І щоб – про кохання!
Інколи допомагають ідіотські жіночі романчики (інтелектуальна порнографія!) – завжди хепі-енд. І можна помріяти, уявляючи себе в ролі героїні. А якщо так проймешся, що аж заплачеш – то взагалі, вважай, пощастило: на сьогодні з тебе досить пригод…
Гірше, коли ти почуваєшся самотньою в колі друзів. Не байдужих – справжніх, які люблять тебе, а ти їх. Але часом – вони поряд і водночас так далеко! Ти ж завжди весела, в центрі уваги, ніхто й не знає, як хочеться закритися в ванній і битись головою об стіну… Або пірнути просто в одязі, навіть «шпильок» не скидаючи, в ароматну піну – з головою. І не випірнати. Ану, скільки зможу витримати без повітря? Це майже як вночі в ліжку: просто стає лінь дихати, і ти лежиш, лежиш… І ніхто не чує, що ти не дихаєш. Байдуже… Сама дивуєшся… Може, обійдемось без наступного вдиху?
Коли самотність вже готова накрити тебе з головою, рятуєшся від неї на вулиці. Просто йдеш. Темними вулицями або яскраво освітленим проспектом – неважливо. Все одно ти тут нікому не потрібна. Люди мигтять за вікнами яскраво освітлених тролейбусів, сидять у кав’ярнях (тебе туди ніхто не запросить!), прогулюються з коханими чи просто кудись йдуть… Відрізняються від тебе тим, що у них є мета. А в тебе – напрямок пересування… В такі моменти ти нікого не боїшся: ні самотніх, як і ти, ексгібіціоністів, ні сексуальних маніяків (не з нашим щастям!), ні галасливої банди задерикуватих юнців… Останні найбільш небезпечні. Не раз доводилось тікати від ошалілих підлітків, які зовсім втрачають здоровий глузд від почуття вседозволеності й стадного інстинкту. Дивом вирвавшись із їхніх липких обіймів, готова визнати, що таки дурна: чого лазити поночі? Які пригоди можуть чекати? Тільки такі… Але все одно – хоч щось! Аби відчувати, що ще жива! Що ти – не привид, що – видима.
Твою реальність засвідчують і мірний цокіт височенних підборів, і тіні, що перестрибують через тебе під ліхтарями, і мозаїка твоїх образів у вітринах… Не йдеш – «пишеш»: така гарна, загадково-романтична… І здається, що всі повинні б милуватися тобою, твоєю звабливою ходою… Чому ж ти нікому не потрібна?!!
Коли сіра тоскність піднімається вище грудей і вже ось-ось поглине тебе з головою, згадуєш, що потрібно дихати. І робиш дурниці… Наприклад, знайомишся на вулиці з не дуже привабливим дядечком – аби тільки поспілкуватись, а потім не знаєш, як його «культурно» здихатись. Або підбираєш бродячого собаку, няньчишся з ним цілу ніч: годуєш, миєш, вичісуєш бліх – а вранці він втікає від тебе під час першої ж прогулянки. Можеш підібрати п’яничку, з тими ж добрими намірами, застосовуєш такий самий набір «добрих послуг», як і з попереднім гостем (до речі, стосовно бліх – не завжди виняток), та наслідки майже завжди – інші. Моя порада: підбирайте краще собак! Вони шляхетніші… І ті, й інші спустошать холодильник, попсують ваші речі, можуть навіть підмочити килими – але собака не вкраде ваші єдині золоті сережки…
Дехто намагається забути свою самотність за столиком бару. Це коли напиваєшся до зелених чортиків і тобі досить весело в їхній компанії. Коли у дзеркалі бачиш двох себе – і ти вже не самотня! Або коли тобі настільки хороше, що потім нічого не пам’ятаєш. Це добре. Можна не соромитись… Але нікому не раджу такий спосіб забуття – можна назавжди загубитись…
І ще – телефон. Чому так важко подзвонити тій єдиній людині, котру насправді хочеш почути? І побачити. І відчути… Боїшся розчаруватись? Чи розчарувати?
Він каже, що завжди тобі радий. А сам не відповідає на дзвінок…
Чому ти можеш бути милою, привабливою, сексуальною, натхненно-небезпечною з усіма чоловіками на світі – від випадкового перехожого, що витріщається на тебе на автобусній зупинці, до суворого боса, вибагливого і постійно невдоволеного, – а з Ним, єдиним, важливим для тебе, стаєш непомітно-звичайною, розчиняючись в коханні до самозречення?
Блукаєш темними вулицями, але і близько не підійдеш до Його будинку… Телефонуєш тіням з минулого, бо впевнена: вони будуть раді почути твій голос. І сама перетворюєшся на тінь… з минулого… з Його минулого…
І беззахисній твоїй тіні, поглинутій сумним світом самотніх привидів, не дано побачити поруч світлого янгола, теж перетвореного на тінь – світлу тінь… твою…
Ти не помічаєш кохання в його очах. Що взагалі ти здатна помітити? Втоплена в холодних водах самотності, дивишся на світ через товстий шар криги...
Його самотність незрівнянно більша. Ти ще чекаєш – чогось… когось… А він знає, що чекати йому нічого… Чому ж тоді його тінь поряд з твоєю?
Надія помирає останньою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380602
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 27.11.2012
Буває кохання з першого погляду, а буває – з першого слова. Навіть не вимовленого, не почутого. Прочитаного. В одному з блогів… Спочатку було слово (о, вже Біблію цитую!). Не смайл, не ідіотське підморгування. Нормальне людське спілкування. Там, де його й не чекаєш…
Буває так, що тобі байдуже, як виглядає людина, скільки їй років, якими саме узами вона зв’язана… Має значення лише те, що відбувається з вами саме зараз. По обидва боки моніторів. Прості слова. Без прикрас, без вигаданих образів. Без масок. Нічого таємного, непристойного. Ні признань, ні зітхань – зовсім без інтиму. Хіба можуть так спілкуватись в онлайні особи протилежної статі? Виявляється, можуть…
Це вже потім, зацікавлена, виходиш на його сторінку, щоби побачити одну-єдину фотокартку. І він подобається тобі, хоч ти навіть не дуже його й роздивилась. Тому що це неважливо. Образ твого співрозмовника вже склався в уяві. Фото лише коректує подробиці. Хіба важливо, якого кольору в нього очі, якщо ти ніколи не матимеш змоги в них зазирнути? Але ж ти і без фото знаєш, який вдумливий у нього погляд. Уважний. Глибокий. Коли він посміхається, теплі промінчики збігаються навколо очей, щоби наступної миті випорснути у навколишній світ міріадами індиферентних передавачів любові: до людей, до всього живого! І неживого теж…
Скільки йому років – теж не дуже важливо. Хіба що для розуміння психології стосунків, бо у кожний період життя світосприйняття змінюється. Намагаєшся абстрагуватись від конкретності. Сприймати його не як привабливого чоловіка. Просто – абстрактний об’єкт інтелектуальної сфери. Але чомусь замість чорних літер на моніторі бачиш його посмішку, чуєш голос, відчуваєш відтінки значень кожного слова, інтонації, наголоси…
У нього дружина, діти. Це тебе тільки тішить: хочеться, щоби він був щасливий! Тим більше, що ти ніколи не змогла б йому цього дати… Проте серцем відчуваєш, що не так все просто… Ви не торкаєтесь цієї теми, спілкуючись ефемерно-захмарно, та нервові закінчення твоїх пальців, пурхаючи над клавіатурою, сприймають напіввигадані тобою флюїди його чоловічого єства – і ти вже майже фізично відчуваєш тепло його міцної долоні… ледь обвітрену шкіру зранку голеної щоки… майже непомітну зморщечку на переніссі… перебираєш густе неслухняне волосся на потилиці… Невже на відстані можна відчувати, як пахне шкіра чоловіка, з яким ти ніколи навіть не зустрічалась? Чи це збочена уява подразнює рецептори, створюючи чуттєвий міраж? Де межа реальності почуттів?..
Зі здивуванням дізнаєшся, що він не просто далеко, а дуже далеко – в іншій країні, в місті, назву якого навіть ніколи не чула. Розшукуєш у мережі інформацію про нього, розглядаєш чужі знімки, кадри миттєвостей далеких життів, знаходиш на мапі невелику чорну крапку – місто, яким він пересувається, повітрям якого дихає… Можливо, він щодня проходить повз будинки, зображення яких видала тобі тільки-но всесвітня павутина, знайомий з їхніми мешканцями – а може, і не бачив їх ніколи. І це теж не має для тебе значення…
Ви такі близькі, ніби виросли разом, в одному дворі; слухали ті ж пісні, читали ті самі книги, захоплювались одними героями; у вас спільні спогади і дуже близьке розуміння світобудови… Можливо, він – єдиний у світі чоловік, з яким ти не сперечаєшся. Вас нічого не пов’язує і водночас – просто неможливо роз’єднати! Просидівши цілий день перед монітором комп’ютера, вже розлучаючись, раптом з’ясовуєш, що він теж Близнюк. Можливо, саме тому вам так добре разом? Через космічну близькість передається єднання душ? А може, він – твій близнюк, твоя друга половина, яку ти нарешті знайшла?..
Закриваючи браузер, ви прощаєтесь. Навіки. Дві електронно згенеровані ефемерні субстанції…
Але в тебе лишається часточка його душі – книги Джона Стейнбека, які ти відкрила для себе саме завдяки йому. А в нього – зацікавлення досі чужою, але рідною тобі українською мовою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380341
рубрика: Проза, Лірика
дата поступления 26.11.2012
Ввечері тихо, темно, самотньо…
Ти знов сумуєш в порожній кімнаті.
Пляшка вина – і чорна безодня.
Кави? Втопитись в гіркім ароматі…
Подруга ніжна, тонко-тендітна,
М’яко освітлює простір порожній.
В колі жовтавому тінь непримітна
Легко вібрує. Ти вже не самотній.
Вогником теплим тебе приголубить,
В світлі її своє щастя побачиш:
Дівчини обрис, що так тебе любить! –
Раптом повіриш і все їй пробачиш.
Краплями топленого парафіну
Тане свіча, твоє серце лікує.
І ти втрачаєш її – ту єдину,
Що задля тебе себе не шкодує…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380340
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 26.11.2012
Вийду я на річеньку вранці-рано,
Виглядаю милого за туманом.
Ой, туман-туманочку, білі коси!
Заклубив і берег той, і покоси.
Неширока річечка, та без броду.
Каламутять ніженьки зимну воду.
Ой, тумане-батечку сивочолий!
Ти полинь, будь ласочка, до Миколи.
Огорни коханого, притулися,
На жадане личенько придивися,
Зазирни-впірни в його сині очі:
Чи врятуєш серденько ти дівоче?
Загубилось серденько, заблукало,
На поради мамині не чекало,
Покохати парубка поспішило
І мене беззахисну залишило.
За туманом схований лівий берег.
Як без тебе житиму, мій лебедик?..
Молоко розлилося над рікою,
Простирадлом вкрило і нас з тобою…
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380327
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2012
Холодний безжалісний дощ збиває приречене листя.
Приваблює погляд лише рясне горобини намисто.
Осіннє вбрання золоте бездумно ти топчеш ногами.
Ми поруч ідемо, та вже незрима стіна поміж нами.
Стіна із дощу? Чи думок? Чи наше непорозуміння?
Дрижить парасолька в руці, приховує пальців тремтіння.
Одна парасолька на двох – нам затишно було під нею.
Сьогодні ж зустрілися знов, та кожний прийшов зі своєю.
Ми мовчки бредемо дощем. Усі закінчилися фрази.
Як холодно! Любий, чому не можна проститись одразу?
Навіщо ти мучиш мене? Я знаю: давно не кохаєш.
Ти іншу зустрів? То іди! Чого ще від мене чекаєш?
Не треба, мене не жалій. Іди, я тебе відпускаю.
Удачі і щастя тобі! Я іншого теж покохаю.
Збігають сльозинки дощу, зрадливі – гіркі і солоні…
Спустошена серцем стою в самотнім кругу парасолі.
́
адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=380323
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 25.11.2012