Траяна

Удар

Удар.
Чи  зможеш  підвестись?
Удар.
Випробування  долі?
Чому?
Питати  ти  не  встиг.
Якої  сили  ще?
Та  встати  годі.
Живий.
А  значить,  можна  йти.
Живий,
Іще  не  все  скінчилось.
Не  жди.
За  спиною  минуле.
Іди.
Ті,  ззаду,  не  заснули.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689504
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 18.09.2016

Безмежжя

Безмежжя.
Перехоплює  подих  від  спроби  уявити.  Захват  відкривається  в  очах,  наче  від  спроби  охопити  Всесвіт.
Перехоплює  слово.  Від  жаху.  Наче  відкрилися  глибини  темряви.
Усе  уява.  Стільки  засобів  дарує,  щоб  змалювати  те,  для  чого  не  вистачить  звичайних  чуттів.
Хапаємося  за  слово.  Шукаємо  фарби.
А  якщо  змінила  всю  палітру  звуків,  що  дарує  музичний  інструмент  на  слово?  Від  чого  відмовилася?  Чого  злякалася?
Чи  слово  може  бути  таким  же  виразним?  Чи  дасть  змогу  описати  ту  мелодію,  що  так  легко  піддавалася  звукам  музичним?
Чуєш,  як  звуки  ведуть  кудись,  де  немає  звичного.
Та  завжди  змушена  повертатися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689503
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 18.09.2016

Він, вона, війна

Він  казав,  що  все  марно.  Казав,  що  все  одно  нічого  не  вийде.  Що  вороги  все  одно  скрізь.
Вона  не  чула.  Не  хотіла  слухати.  Кожної  ночі  дивилася  на  місяць  і  плакала.  З  розпачу  і  безнадії.
Доки  не  втекла.  Туди  де  не  чути  слів,  від  яких  так  хочеться  сховатися.  Втекла  туди,  де  тільки  мить,  де  немає  сумнівів,  а  тільки  дії.  Туди  де  можна  забути  про  те,  як  квилить  серце.  Де  не  видно  того,  чого  бачити  так  не  хочеш.
Втекла  на  війну.  Щоб  не  повернутися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689315
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 17.09.2016

Загорілася

Загорілася,  зашарілася  тиха  осінь,    
Засмутилася,  зажурилася  в  неба  просинь.  
Чи  на  довго  ще?  Чи  не  скоро  вже  самотою?  
Чи  постояти,  чи  помріяти  золотою?  
 
Ронить  лист  сухий,  мов  сльози  сліди  осінь  мрія,    
Що  прийдуть  вітри,  заметуть  стежки.  То  завія.  
Ще  горить  вогонь,  ще  палає  літо  на  згадку.  
Не  сховати  вже,  що  зима  іде.  Сну  печатка.  
 
Розгорілася,  та  згорить  уся  спека  -  осінь.  
Стихнуть  звуки  всі,  голосні  пісні  стоголосі.  
Заморозить  все,  попелом  вогонь  загасила.  
Зупинити  це  навіть  згарищем  ти  безсила.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689314
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.09.2016

Осінній настрій

Поцілунками,  подарунками  осінь  грається.  
Загорається  спека  ватрою.  Перед  вечором.  
Спалах  до  неба  у  вечорову  заграву.  Димом  запорошила  печеню.  
Занесе  у  зиму.  Розтопить  від  холоду.  
Не  зможе.  Мало  сили.  Спалаху  не  на  довго  вистачить.  
Кружляє  у  вальсі.  Бурхлива.  Нестримна.  Як  колишня,  молода  весна,  але  вже  така  медово  стигла.  
Чи  забула  себе?  Ні.  Схотіла  на  мить  стати  іншою.  
Собою?  Справжньою?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689136
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.09.2016

Стелиться туман

Стелиться  туман
Застилає  яр,  
Що  над  прірвою
У  житах.

Море  колосків,  
Між  волошок  мак.
Заплели  вінки
У  житах.

Та  проліг  туман
Заступає  край,  
Що  над  прірвою
У  житах.

Не  знайти  ловця.
Що  ховає  яр
Понад  прірвою
У  житах?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=689135
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.09.2016

Тюрма на Лонцького

Біля  ятки  з  картоплею  зібралася  черга.  Люди  намагалися  закупитися  на  весь  тиждень.  Поки  вихідні.  Доки  ще  трішки  грошей  у  кишенях.  Як  звично.  Тихо  перемовляються,  щось  обговорюють,  час  то  минає.
До  прилавку  підійшла  худенька  дівчинка  у  трішки  завеликій  для  неї  куртці.  Звернулася  до  продавця:
‑  Мне,  пожалуйста,  килограм.
І  аж  зіщулилася.
Продавчиня  зважила,  назвала  ціну.
Дівчина  відійшла  розгублено.  І  це  все?  Наче  чекала  чогось  іншого.  Ніхто  не  звернув  уваги?  Вона  ж  говорила  російською.  Згадала,  як  у  них,  в  Луганську,  бачила  як  били  хлопця,  «укра»,  що  спитав  дорогу.  Ще  й  тішилася.  А  тут?  Їх  же  тут  більше?  Чому  ж  тоді?
Та  на  з’ясування  ще  буде  час.
Щойно  два  дні,  як  Аня  приїхала  сюди,  до  Львова.  Втікала  з  Луганська  від  обстрілів.  Ніколи  б  не  зважилася,  але  ж  більше  не  було  куди.  Довелося  сюди.  До  родичів,  з  якими  мам  і  тато  не  спілкувалися  вже  невідомо  скільки  часу.  Тепер  от…  А  що  було  робити?  Та  й  то  не  на  довго.  Хотілося  так  думати.
Відправляли  її  зі  сльозами  і  настановами.  Та  й  сама  не  хотіла.  То  зовсім  інший  світ.  Інші  люди.  Казали,  що  злі,  підступні  і  хитрі.  Ніколи  не  довідатися,  що  думають  насправді,  доки  ножа  в  спину  не  встромлять.  Так  що  треба  й  самій  свої  думки  приховати.  З  тим  і  їхала.
Двоюрідна  тітка  прийняла  у  Львові  гостинно.  Не  показувала  недоброзичливості.  Не  говорила  образливого.  Нічого  з  очікуваного.  Але,  можливо  то  тільки  початок?  Та  й  інші  не  виявляли  бодай  здивування.  Ніби  й  нічого  такого.  Ніби  справді  чекали?
Та  все  ж  неспокійно  було  Ані.  Все  дивувало  і  насторожувало.  А  особливо  тиша  і  спокій.  Без  криків  і  конфліктів.  Так  давно  не  знала  цього.  Не  вірила.
Але  доводиться  обживатися.  Навчатися.  Знайомитися.  Спілкуватися.  Вступила  ж  в  Університет  по  квоті.  З  одногрупниками  треба  дружити,  була  переконана.  Та  це  виявилося  не  так  складно.
У  її  групі  були  студенти  і  з  Донецька,  і  з  Дніпропетровська.  Але  і  з  львів’янами  можна  дружити.  Як  виявилося.  Навіть  подобатися  почало.  Все  оптимістичнішими  ставали  дзвінки  до  дому.
‑  Сьогодні  у  нас  буде  незвична  лекція.  –  Почала  викладачка  з  політології  чергову  пару.
‑  Підемо  на  екскурсію.  В  Тюрму  на  Лонцького.
В  аудиторії  зашуміли.  Екскурсії  подобалися  всім.  Тим  більше  така.  Має  бути  цікаво.
Аня  ж  нічого  особливого  не  очікувала.  Тюрма  як  тюрма.  Очорнити  радянське  минуле  хочуть.  Тільки  й  того.  Але  пішла.  Подивитися.  Вона  хотіла  розібратися  сама.  Здобути  нове  знання,  зробити  власні  висновки.  Сподівалася  просто  збавити  час.  Хоча  б.
Група  зібралася  при  вході  у  виш.  Вирушили  всі  разом.
Аж  ось  і  тюрма.  Яка  ж  похмура,  якась  вузька  і  сіра  будівля.  Фарбований  метал,  скрипуче  дерево,  ґрати  на  вікнах.  Враження  затоплюють  вже  з  порогу.
А  всередині.  Малесенькі,  вузенькі  камери,  тіснота,  темрява.  А  ще  й  фотографії,  документи,  відео.  Затоплює.
Аж  такого  Аня  не  сподівалася.  Наче  плитою  придавило.  Аж  повітря  забракло.  Дихання  забиває.  Тут  можна  зімліти.
Але  попереду  стіна  з  прізвищами  розстріляних  тут.  Почитати?  Скільки  ж  їх?
Але  що  це?  Щось  знайоме?  Хто  то?  Родич?  Чи  випадковість?
У  списку  її  прізвище?  А  якщо  так,  чому  ніхто  нічого  не  розповідав?  Треба  спитати  в  тітки.  Може  вона  розкаже.
Решта  екскурсії  пройшла  як  в  тумані.  Не  могла  дочекатися,  доки  не  повернеться  і  не  дізнається  все.
Тітка  була  здивована  питанням.  Але  менше,  ніж  чекала  Аня.
‑  Я  знала,  що  колись  цей  час  настане.  Що  довідаєшся  про  все.
Сказала  рішуче.  Наче  відігнала  легкий  сумнів.
‑  Так.  Ти  не  помилилася.  То  твій  дідусь.  Його  розстріляли,  за  антирадянську  діяльність,  а  тата  твого  бабуся  забрала,  щоб  і  його  не  відібрали.  Ось  так.
Замислилася  Аня.  Відібрало  мову.  Не  чекала  такого.  Безліч  питань  роїлося  в  голові.  Чому  не  сказали?  Чому  ворогували?  Навіщо  ж  те  все?
А  відповіді  не  було.
А  може  й  була?  Тільки  хто  розповість?  Досі  ж  мовчали.
Сумніви  збурили.  Може  самій  спробувати?  Чи  в  тітки  спершу  питати?  Але  чи  скаже?  Чи  знає  все?  Що  ж  то  за  таємниця  яка  відходить  у  минуле?  Чи  ще  не  загубилися  сліди?
Варто  спробувати.  Почати  вирішила  з  місця  першої  знахідки.  Хоч  як  не  хотілося,  треба  піти  в  тюрму  ще  раз.
Але  чи  пустять?  І  що  питати?  Де  шукати?  Хоча  б  на  основну  експозицію  глянути  ще  раз.
Наступного  дня  так  і  зробила.
Пішла  в  той  страшний  кабінет  слідчого,  де  відбувалися  допити.  Навколо  повно  світлин.  Але  що  це?  Одна  із  них  видається  знайомою.  Де  ж  її  бачила?
Пам’ять  послужливо  підказала  той  день,  коли  малою  гралася  і  забігла  в  кімнату  до  бабусі.  Там  із  стосика  книжок  визирав  краєчок  старої  фотографії.  Тоді  питала  звідки,  хоча  й  бабуся  не  дала  роздивитися.  Сказала:
‑  Книжка  з  бібліотеки,  хтось  замість  закладки  використовував  і  забув.
Але  так  поквапом  сховала  ту  картку.
Тоді  мала  не  звернула  не  це  уваги.  Але  тепер…
Невже  та  сама?
Хто  ж  на  ній?  Слідчий?  Той  самий,  що  віддав  на  розстріл  її  дідуся?
Але  звідки  тоді?..
Може  тому  не  постраждали  бабуся  і  тато?  Може  вона?...  Сексот?
Ні!  Не  можна  так  навіть  думати.
Але…
Чи  не  бачила  Аня  сама  в  домі  тітки  фотографію  тітчиної  мами  і  її  дідуся?  Може  там  було  кохання?  Може  звідти  ворожнеча.
Все  складніше,  ніж  здавалося.  Питання  вирішила  ще  не  всі.  Але  тепер  основний  пазл  склався.  Які  ще  докази  потрібні?  Тепер  зрозуміло  більше.
Додому  вирішила  не  повертатися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688879
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.09.2016

Той, що греблі рве

Де  він?  Де?
Той,  що  греблі  рве.
Повінь  тлін  віднесе  туди,  
Де  скінчиться  все.

Той,  що  греблі  рве
Не  зірве  полин.
На  річках  -  полях
Гіркота  літа.

Той,  що  греблі  рве
Забере  усе.
Де  він?  Де?
Перегук.  Луна.

Та  одна  луна
Крізь  громаддя  скель.
Той,  що  греблі  рве
Знає  де

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688878
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.09.2016

Запаморочення

Запаморочливо  легко  забувати.
На  зміну  бунтівному  світанку  скулився  побитим  цуценям  день.
Може  не  зачіпати  його?  Але  він  міг  бути  моїм?  Міг  тішити  веселим  хвостиком  за  ногами.  Міг  згорнутися  на  руках  калачиком.  Або  вкусити.
Хай  вже  хто  інший.  Підбере  приблуду.
Матиме.  Що?
Запаморочення.
Стікає.  Обплутує.  Полишає.
Не  залишить.  Плентатиметься  до  вечора.  Загубиться  серед  ночі.
Завтра  хтось  знайде.
Знову.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688705
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.09.2016

Надія

Так  хочеться  вірити.  В  сенс.  Ідеї.  Хоча  б  у  завтра.
Сенс  примарний.  Ідеї  розчаровують.
А  завтра…
Хто  його  бачив,  те  завтра?
Завтра  буде  осінь.  Не  оце  осяяне  сонцем  літнє  прощання,  а  та,  справжня,  що  махає  здалеку  листям,  що  вже  спадає  додолу.
Значить  буде  порожньо,  сіро,  і  мокро.
Це  неминуче.
А  як  іще?
Як  вийде.
Хочеться  вірити  хоча  б  у  те,  що  якось  та  й  вийде.
Але…
Зовсім  поруч  інше.  Пече,  мучить,  не  відступає.  Воно  забирає  навіть  думку  про  надії.  Не  час.  Ще  не  час.  Коли  ж  він  повернеться?  Колись  зникне  провина?
Не  зникне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688523
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.09.2016

Зачаєний жах

Зачаєний  жах.
Марно  гнати  його.
Засів  так  міцно.
Навчив  не  помічати.
Зачаївся  на  видноті.
Всі  знають.  Не  варто  казати.
Не  допоможуть  слова
Забути.
Зачаєний  жах.
Поруч.  Звично.
Холодно.
Вмерз  у  кістки.
Як  же  з  ним
Жити?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688522
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 14.09.2016

Знаки

Знаками.  Знаками
Поле  покроплене.
Злаками.  Злаками
Пам`ять  затоплена.

Знаємо.  Знаємо,  
Страшно  озватися.
Станемо  зграєю.
Може  ще  здатися,  
Що  замерзає  тло,  
Що  не  своє  зело.

Знаками.  Знаками
Серце  охоплене.
Знаками,  рунами,  
Кров`ю  окроплене.

Невідворотними
Невідгородними.
Петлями  сплакана.
Знаками.  Знаками.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=688258
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.09.2016

Світанок

Кривавим  світанком  загорілася  ніч.
Земля  явила  світу  сліди  того,  що  відбувалося  в  темряві.  Темрява  надійно  ховала  свої  таємниці,  залишала  тільки  здогад.  А  ранок  освітив  наслідки.
Що  за  бої  відбувалися  тут,  сховані  від  ока  денного  світла?
Рани  стогнуть  до  неба.  Розриті  шрами  не  скоро  зійдуть  з  поверхні.
Хто  загоїть  їх?  Кому  залишилася  та  мітка  руйнування  і  знищення?
Світанок  дає  ще  час.
Доведеться  бігти.  По  лезу  бритви,  що  залишилася  замість  звичного  дня,  що  минув  так  скоро.  Чи  загояться  ті  сліди?
Тільки  чи  можна  встигнути?
Скільки  його  залишилося?
До  наступної  ночі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687751
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.09.2016

День і ніч

Чи  то  день?  Чи  прийшла  вже  ніч?
Все  одно.  Засліпило  очі.
Що  навколо?  Червоне  тло.
Чи  ще  є  хто?
Порожній  простір.
Та  не  можна  ступити  крок.
Не  побачити  перепони.
Заборони.  Були  давно.
Діють  ще.
Чи  немає  волі?
Сіре  тло.  Скоро  прийде  ніч.
Все  одно.  Не  прийдуть  вже  зорі.
місять  тільки  уяви  знак.
Неозоро  скрізь.  Непрозоро.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687572
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 04.09.2016

220 Вольт

Мережу  увімкнено.  Тече  судинами  струм.  Чиста  енергія.
Постійно  струшує,  заряджає,  спонукає.
Звично.
Не  помічаєш  як  дрижить  усе  єство  від  кожного  поштовху  –  розряду.  Життя  змушує.  Вимкнути  значить  зупинитися.
Хто  сказав,  що  у  мережі  220  Вольт?  Завжди.  Стабільно.
Гарантовано?
Чому  ж  тоді  часом  струшує  так,  наче  відбувся  перепад  напруги?
Що  захистить  від  спалаху?
Іскра  і  все.
Перегорів.
Чи  в  мережі  і  досі  220?  А  може  вже  більше?  Значно  більше?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687403
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.09.2016

Дзеркало осені

Глянуло  літо
У  дзеркало  осені,
Барви  яскраві
Згасило  задумливе.
Мить  і  зупинка
До  вдиху  наступного.
Що  в  задзеркаллі?
Повіяло  холодом.
Тиша  без  вітру
Не  шарпає  човника,
В  місячну  річку
Пливе  поза  спекою.
Згадує  літо
У  дзеркалі  осені
Те,  що  минуло
І  буде.  Як  звиклося

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687216
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 02.09.2016

Німий

Я  втікаю.  Звідки?  Навіщо?
Знаю  тільки  одне.  Бігти  щодуху,  наче  від  цього  залежить  життя?  Моє?  Справді  залежить?
Кроки  чую  позаду  себе.  Переслідувачки  наближаються?
Чого  вони  хочуть  від  мене?
Намагаюся  крикнути.
Не  можна.
Чому?
Просто  не  можна.  Це  важливо.  Тут  не  говорять.
Всі  слова  вилетіли  з  голови.  Є  тільки  розуміння  «Треба  бігти».
Вони  вже  зовсім  поруч.
Чийсь  погляд  у  спину  відчутно  відрізняється.  Розумінням?  Обіцянкою  допомоги?
Озирнутися.  Тільки  озирнутися.
Вхопився  поглядом  за  уважні  очі  юної  переслідувачки,  що  помітно  відстала  від  товаришок.
Розмова  поглядами.  Знак.  Це  знак.  Вона  знає.  Вона  не  з  ними?
Небезпечно.
Вони  помітили.  Напруга  зростає.
Тепер  мені  не  втекти.
Вони  зрозуміли,  що  я  не  німий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=687007
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.09.2016

Кішка

Кішкою  прокрадається  ніч,
Нападає  зненацька,
Ступає  так  тихо.
Полює.
Здобич  знайдеться  завжди,
Кігті  нагострені
Сяєвом  блискавки.
Відблиск  блакитний
Червоно-кривавого  місяця.
Око  видюче  у  кішки.
Все  помічає  у  темряві.
Ховатися  годі.
Муркоче  кішка.
Вдоволена.
Чи  на  довго.
Хтось  уже...
Наступний.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686789
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 31.08.2016

Дзеркало осені

Задивилося  літо  у  дзеркало  осені.  Замислилось.  Хмарами  вкрилося  чоло.  Посіріло.
Чи  то  спогад  невчасний?  Чи  туга  від  холоду,  що  тільки  наближається.
Блукає  вітер  вулицями  міста,  що  кличе  мітками  віршів.
Куди  ведуть  ті  мітки?
Може  в  минулу  весну?
А  може  ще  далі?
Зупинилося  літо  віддихатися  від  спеки.  Стільки  справ,  що  вгору  не  глянути.  А  осінь  вже  підставила  дзеркало.
Що  у  свічаді?
Човник  запливає  у  місячну  ріку  осені.
Чи  заблукає?
Осінь  знає.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686611
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.08.2016

Вулкан

Лава  стікає  розпечена,
Все  спопеляє  шляхом,
Вибух  неспинного  вторгнення.
Виверження  вулкану.
 
Часу  лишається  мало,
Встигнути.  Чи  рятуватися?
Втрачено  миті  на  роздуми.
Збулося.
Виверження  вулкану.
 
І  захлинулася  лавою,
І  задихнулася  попелом.
Закам'яніла.  Статуя.
Сталося.
 
Спить  вулкан,
Забуті  руїни.
До  наступного
Виверження.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686407
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.08.2016

Напиши

Напиши  листа
Мовою  забутою,  нечутним  словом.
Згодом
Те,  що  за  словом  ховається
Таємницею  згірклою,
Залишиться  тут
На  папері.
То  код  непізнаний.
Ієрогліфи
Не  дадуть  забути.
Тобі.
Більш  ніхто  не  знатиме.
Напиши.
Збереже  папір,
Віднесе  крізь  час.
Може  там  уже
Все  не  так.
Слова  зосталися.
Інше  забудуть.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=686057
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.08.2016

Залітала

Залітала  між  іній  хмар,
Облетіла  усі  світи,
Залетіла  у  той  куток,
Що  здавався  притулком  снів.

Тиша  там  і  немає  спек,
Спокій  там  і  не  зве  ніхто,
Залишитися  б  хоч  на  час.
Залишитися  назавжди?

Забажала,  сплела  усі
У  гніздечко  свої  вузли,
Не  змогла  полетіти  геть,
Зупинився  химерний  час.

Заблукала  в  чужій  пітьмі,
А  здавалося,  що  своя.
Залишилася  назавжди.
Залишилася.  Чи  без  крил?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=685757
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.08.2016

Ніж

Зачаїлися  під  ножем.
Крає  голкою,  рве  шматочками.
Б'ється  грудкою.  
Та  по  шву  розділилися  два  шляхи,
Що  були  одним.
Як  же  йти?  Куди?
Розірватися  половинами.
Не  тримає  сонця  цілого
Рване  полотно.
Ніж  вгризається.
В  пащу  кровну.
Ненаситну.  Непогамовну.
Розпанахана.
В  небо  птахою.
То  такою
Стати  вільною?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684950
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 21.08.2016

Загорілася

Загорілася  іскра  полум'ям,
Запалила  всю  ночі  темряву,
Що  горить  вогнем  догоріло  в  тлін.
Хто  гаситиме  теє  вогнище?

Розгорається  вогник  весело,
Ненаситний  він,  зупинити  би.
Та  залишиться  тільки  згарище.
Гірко  бачити  все  у  попелі.

Палахтить  вогонь  в  небо  ватрою,
Віднесе  кудись  іскри  -  вуглики.
Що  врятуємо?  Відпустити  зась.
Не  пита  ніхто.  забуваємо.

Подолаємо  свято  полум'я?
Відбудуємо  поза  втратами?
Не  мина  вогонь,  тільки  опіки.
Десь  за  димом  все  заховалося.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684607
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.08.2016

Кольори

Зійшлися  кольори
В  безмежжі  сірих  плям.
Які  колись  знайшли
В  малюнках  пентаграм?
 
Чи  загубили  ми
Минулі  кольори
В  потоці  всіх  дощів,
В  сум'ятті  почуттів?
 
Замовкли  всі  слова
У  гуркоті  лавин,
Блукає  голова
Крізь  тисячу  причин.
 
Почути  кожне  з  них,
Сліди  колишні  втіх.
Змело  всі  кольори.
Чи  оживуть  коли?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=684232
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.08.2016

Збуди

Збуди,  збуди  пісні,
Торкни,  торкни  струни,
Забудь,  забудь  про  біль
У  мареві  безсиль.
 
Не  сам,  повір,  не  сам,
Самотність  -  то  мана,
То  довгий  ,  довгий  сон.
Та  промінь  із  вікна.
 
Нехай  стрімкий  політ
Залишить  спогад  злий
На  попелі  землі.
Чи  утекти  змогли?
 
Збуди,  збуди  життя
Із  подиху  весни
Із  течії  струмків
Збуди,  збуди  пісні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683831
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.08.2016

Чорна діра

Що  відбувається,  коли  у  налагоджене  і  об  лаштоване  життя  вривається  пожежа?
Яскрава  заграва  аж  до  неба.  А  далі…  Згарище.  Попіл  
Навіть  не  порожнеча.  Чорна  діра,  що  увібрала  у  себе  все  минуле.  І  навіть  те,  що  могло  б  трапитися.  Але…
Не  просто  бажання  повернутися  кудись,  де  було  так  спокійно.  Не  було  його,  того  спокою.  Була  опора.
Залишився  рів  між  тим  що  було  до…  І…
Чим?
Важко  уявити,  що  можна  будувати  на  тому  згарищі.
Буде  все  не  так.  Не  так  як  мало  б.  Не  так  як  хотілося  б.
А  як?
Краще  чи  гірше.  Зараз  відчай  говорить,  що  це  не  важливо.  Важливо,  що  не  так.
Хотілося  б  помилитися.  Але  надто  багато  залишилося  там…

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=683211
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 12.08.2016

Мертвий ліс

Зачарований,  ще  й  заморожений
Темний  ліс  із  гілками  зчорнілими.
Вже  позаду  залишені  попелом
Всі  пожежі  згорали  в  колишньому.

Чи  він  мертвий  чи  спить  в  занімілості?
Чи  ще  може  зродитися  звуками?
Хтось  блукає  руїнами  сірими.
Чи  побачить  історію  втрачену?

Між  скелетами  скрізь  обгорілими
Страх  блукає  у  криках  приглушених,
та  колись  там  у  кронах  захмарених
Грався  вітер  у  листі  та  зелені.

Страх  вигнання  погрожує  хащами,
Що  уже  не  повернеться  відгомін,
Що  луна  не    озветься  між  темряви.
Чи  насправді?  Чи  тільки  наснилося?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=682872
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 10.08.2016

Мавка

То  було  у  пралісі  темному  і  густому.  Не  ступала  там  нога  людини.  Росло  посередині  дерево  життя  з  корінням  глибоким,  стовбуром  неохопним,  кроною  густою  в  хмарах.
Сиділа  на  дереві  Мавка  смутна.  Косу  чесала.  Як  проведе  гребенем  здригнеться  світ  людський,  чорні  тіні  відкине,  з’явиться  повінь,  землетрус  чи  моровиця.  Люта  була  Мавка  на  світ  людський.  Тільки  злобу  і  зраду  там  бачила,  то  ж  чесала  свою  косу  людям  на  загин.
Кого  зачепить  знову?  Ніхто  не  врятується.  Мавка  знає.
Тихо  у  вічному  пралісі.  Ні  вітерця,  ні  подиху.  Темно    у  гущавині.  Тільки  галявина  з  деревом  сіра.  І  ту  тіні  обклали.  Не  чути.  Спокою  ніхто  не  порушить.
Кожен  волос  Мавки  чиєсь  життя.  Чиє  цього  разу?  Не  знає.  Та  й  байдуже.  Ніщо  не  зворушить  її  забуття.  Ніщо  не  розтопить.
Хто  наважиться  заглянути  в  гущавину?  Хто  посміє  потривожити  її  спокій,  самотність  і  тугу?  Не  знайдеться  сміливців.  Доки  не  впаде  останній  мертвий  волос.
***
   На  Землю  наближається  астероїд.  До  зіткнення  залишилося  декілька  місяців.
   Ви  певні?  Помилки  не  може  бути?
   На  жаль  ні.  Хіба  дивом  траєкторія  зміниться.
   Продовжуйте  спостереження.
***
   Наближається  торнадо.  Всіх  мешканців  міста  і  прилеглих  районів  буде  евакуйовано.
Ведуча  закінчила  випуск  новин  і  прискіпливо  оглянула  стоси  паперів,  що  залишилися  на  столі.  «Щось  занадто  багато  лих  трапляється  останнім  часом,  наче  новини  і  повинні  бути  такими.  Але  це…»
В  очах  заблистіла  сльоза.  Згадалося,  що  хлопець  давно  не  телефонував.  А  він  на  війні.  Зв’язок  заборонено?  Чи  щось  трапилося?
Страх  не  дає  спокою.  З  ким  поділитися?  У  кожного  свій  клопіт.
До  психолога?
Бабуня  колись  про  ворожку  розповідала.  Наче  будь  якому  лиху  зарадити  може.  Але…  не  вірила  в  це.
Та  ще  й  про  мольфарів  колись  чула.
А  якщо  правда?
За  дверима  студії  вирує  життя.  Потік  людей,  машин.  Сама  наче  мураха.
До  дому  не  хочеться.  Безсоння  мучить  хто  знає  відколи.  Вже  й  кава  не  потрібна.  Усе  на  автоматі.  Наче  й  не  жива.  Скоро  скрізь  примари  ввижатимуться.
Може  поїхати  в  село?  До  бабусі?  Бабусі  вже  немає,  а  хата  залишилася  пусткою.  А  раптом  та  ворожка  ще  десь  є?  Може  й  відшукати  вдасться?
Сама  дивувалася  такому  рішенню,  але  чи  залишилася  ще  якась  логіка?  Щось  наче  кликало  втілити  його.  Чи  просто  втікати.  Щоб  забути.  Не  думати.
А  може  навпаки?  Знайти  щось  загублене?  Втрачене?
На  збори  декілька  хвилин  і  розвалений  автобус  уже  везе  її  розбитими  дорогами  в  рідну,  але  давно  призабуту  місцину.  Довга  подорож  втомлює  і  впевненості,  що  варто  було  це  робити  все  менше.  Але  відступати  запізно.
Приїхала  коли  впала  повна  темрява.  Автобус  скрипнув  і  зупинився.
Дорога.  Поле.  Куди  тепер?  Ледве  пригадала  потрібний  шлях.  Ноги  самі  понесли  слідами  дитинства.
А  от  і  хата.  Занедбана.  Але  ж  своя.
Сяк  –  так  навела  лад  і  нарешті  вклалася  на  піч.  Снилися  їй  якісь  жахіття  про  жінку  темну  із  зорями  в  очах.  Але  лютий  то  блиск.  Жахливий.  Недобре  віщують  ті  очі.  І  гребінь  в  руках,  наче  вила  гострі.  От  -  от  настромить  на  нього.
Прокинулася  від  власного  крику.
То  був  сон?  Тільки  сон?
Полегшення  це  не  принесло.  Роззирнулася.  Навколо  темрява.  Середина  ночі.  Тиша  здається  такою  зловісною.  Десь  із  боку  лісу  вогники  палахкотять.
Може  здалося?
Наступного  ранку  стала  питати  людей  чти  знає  хтось  ту  ворожку,  про  яку  бабуня  розповідала.  Ніхто  не  знає.  Один  тільки  дідок  сказав
   Ти  дівонько  в  крайній  хаті  попитай.  Там  найстаріша  баба  нашого  села  живе  відлюдно.  Може  вона  знає.
   Спасибі  дідусю.
Помчала  туди.
Справді.  На  краю  села  хатинка  похилена.  Невже  тут  живе  хтось?
Постукала.
Нічого  не  чути.
Скрипнула  дверима.  В  хаті  темно.  На  печі  баба  сидить.  Наче  з  казки  якої.  Чи  з  легенди.
   Знаю  чого  ти  тут  дівонько.  Неспокій  тебе  мучить.  Місця  не  знаходиш.  Зачаєний  жах  чуєш.  Відчуваєш  його?
   Відчуваю.
Прошепотіла  дівчина,  здивована  такою  обізнаністю.  І  холод  потік  за  плечі.
   Не  бійся  мене  дівонько.  Не  мене  боятися  треба.  Ніхто  крім  тебе  твоєму  лиху  не  зарадить.  Але  чи  повіриш  мені?
   Розкажіть  бабусю.  Я  вже  всьому  готова  повірити.
   Кохання  в  серці  несеш?
Дівчина  кивнула,  нервово  ковтнувши.
   Тебе  Мавка  вибрала.  Давно  в  цьому  лісі  її  не  чули,  не  бачили,  а  тепер  прокинулася.  Біль  носить.  І  навколо  розсипає.  Заспокоїш  серце  її  не  лише  коханого  врятуєш.  Страх  зачаєний  переможеш.
   А  як  же  її  заспокоїти?  Як  підступитися?
Сумніви  не  полишали  дівчину.  Дивно  все  звучало.  Та  й  не  зрозуміло.
   Цієї  ночі  після  опівночі  вийди  на  зустріч  своїм  жахіттям.  Іди  за  блукаючими  вогниками.  Далі  сама  розберешся.
   Дякую  Вам
   Головне  не  бійся.
Як  не  боятися?  Холодом  повіяло  з-за  лісу.  Страх  десь  всередині.  Зачаївся.  Незрозумілий.  Непізнаний.
Вночі  знову  наснилася  та  жахна  жінка  з  довгими  косами  зеленими,  що  наче  водорості  обплутати  хочуть.
Прокинулася.  Майже  вчасно.  До  півночі  декілька  хвилин.  Телефон  підсвітив  годинник.
Іти?  Чи  ні?  Що  вона  хоче  відшукати  в  нічному  лісі?
Нарешті  зважилася.  Вогники  вже  блимають  десь  попереду.  Наче  запрошують.
Треба  йти.  От  уже  й  село  минула.  Дерева  велетами  відкидають  темні  тіні.  А  в  небі  повня.  Місяць,  наче  величезне  око,  спостерігає.  Осудливо?
Що  там  казала  баба?  Мавка?  Та  сама?  Хіба  таке  можливо?
А  вогники  вже  ведуть  стежками  в  гущавину.
Перед  нею  дерево  величезне.  А  он  і  Мавка.  А  очі  приплющені.  Спить?  Ні.  Гребінь  із  лезами  в  руках.  Але  що  це?  На  кого  вона  схожа?
   Невже  це  я!?
***
   Професоре!  Астероїд  змінив  траєкторію!  Зіткнення  не  відбудеться!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=681948
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 05.08.2016

Contra spem spero

Коли  спробував  усе,  що  міг.  Коли  не  вийшло  те,  що  вважав  найважливішим.  Коли  втрата  іде  за  втратою.  Що  змушує  таки  встати?
Надія?  Та  що  давно  заблукала  десь  у  непрохідних  хащах?
Є  якась  інша  надія,  яка  приходить,  коли  всі  інші  ресурси  уже  вичерпано,  коли  розум  говорить,  що  ніякої  надії  більше  немає  і  бути  не  може.
Знаходиться.
Не  надія.  Примус.  Якщо  життя  продовжується,  значить  треба  іти  далі.
Куди?  Для  чого?
Не  час  для  питань.  Спочатку  вдалося  хоча  б  встати.  А  дорога  знайдеться.
Може  залишилося  тільки  повернути?  Може  тільки  кілька  кроків  відділяє  від  мети?
Просто  встати.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680855
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.07.2016

Мовою серця

Про  що  говорить  серце?
Говорить  у  мовчанні.
Які  ж  бувають  різні
Оті  його  слова.
 
То  плаче  то  сміється,
То  одізветься  в  пісні,
То  осяйну  надію
Загасить  в  самоті.
 
Не  відгукнеться  мова
Як  застигає  серце
Муроване  у  клітці.
Та  чи  його  нема?
 
Та  відгомін  далекий
Під  ваготу  каміння
По  краплі  до  струмочка
Вже  прокладає  шлях.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680203
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.07.2016

Срібний Татош

Срібний  Татош  під  срібним  небом.
Срібні  гори  сріблили  хмари,
Срібним  пилом  вкривали  струни,
І  піснями  палали  ночі.

Срібну  пісню  на  спині  Татош
В  срібні  гори  підносить,  вгору,
Щоб  почув  її  місяць  срібний,
Щоб  крізь  темряву  линув  голос.

І  той  голос  запалить  зорі,
Рознесе  скрізь  їх  сяйво  Татош,
Із  сплетіння  сріблястих  звуків
Загориться  сузір’я  вогнищ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=680019
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 25.07.2016

Панфлейта

На  вершині  під  хмарами
В  спокої  райського  саду,
Під  чарівну  мелодію
Ніжного  звуку  панфлейти
Поселилась  гармонія
В  травах  під  гілками  яблунь
І  захопила  замріяний
Вечір  у  човник  долонь.
Там  пролетіли  пір'їни  
Із  подиху  янгола,
Там  загубились  краплини
Солодкого  затишку.
Вже  вгамувалось  усе
В  мареві  вогника  вечора,
То  прислухається  ніч
Плаче  панфлейта  у  сутінки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678907
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.07.2016

Вечір

Вечір  приймає  дарунок  дня,
Вечір  чекає  уся  рідня,
Тихо  спадає  рожева  шаль
Пісню  співає  чиясь  печаль.
 
Вечір  застигне  як  подих  в  ніч,
Вечір  голосить,  втікає  пріч,
Замкнуто  двері,  ховає  він
Те  що  чекали  за  муром  стін.
 
Вечір  не  вкаже  до  ранку  шлях,
Вечір  не  знає  про  ночі  жах.
Як  прокрадеться  зрадливий  сон?
Не  заховати  армагеддон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=678197
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.07.2016

Вечір

Вечір  наливається  стиглим  яблуком.  От  -  от  упаде  вниз,  за  бистру  річку.
Та  ще  не  зараз.  Ще  не  поспішають  зірвати  його.  Довго  день  пестив  і  ростив  той  дивний  плід.  Що  виросло?  Ніч  розкаже.
А  поки  тільки  очима  можна  їсти  його  рожеві  боки  з  рудими  пасмами.  Такі  розкошлані.  Малюнок  художника  закоханого.
Хто  спитає  скільки  його  залишилося?
Та  й  навіщо  питати.  Є  тільки  мить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677798
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 13.07.2016

Украли

Коли  вкрадуть  і  те,  що  найдорожче,
Який  у  тому  є  найвищий  сенс?
Чи  допоможуть  голосіння,  прощі?
Навіщо  той  триклятий  другий  шанс?
 
Для  чого  так  голосить  вічна  пам'ять,
Як  небуття  -  найкраща  з  нагород?
Щоб  назавжди  лишалися  із  нами
Ті  тіні  незворотних  помилок?
 
Та  так  вже  є,  ні  втечі,  ні  рятунку,
Та  так  минає  безкінечний  час.
Як  мить  давно  минулого  цілунку,
Що  поєднав  тепер  навіки  нас.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=677393
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 11.07.2016

Липень

Липень  тихо  мріє  синім  небом
І  шепоче  жито  вірш  для  тебе,
Річечки  рядно  простелить  берег,
Десь  шурхоче  вітер  на  папері.
 
Бачать  зливи  очі  волошкові
Чують  пісню  літа  колискову,
Посмішки  метеликів  тремтливі
Закарбують  в  спогадах  щасливих.
 
Липень  заговорює  казками,
Липи  заколисують  всі  драми
Забувають  очі  люті  зими
Лихо  заховалося  за  ними.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=676826
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.07.2016

Просто неба

Просто  неба,  простоволоса.
Чи  то  день,  чи  то  ніч  у  косах.
Просто  неба,  простоголоса.
Закривавлено  ноги  босі.

За  туманом  не  видно  краю,
Поза  хмарами  небокраєм
Не  злітаю  я,  догораю
Поза  хмарами  того  раю.

Просто  знає  вітер  у  косах,
Що  заграва  здолала  роси,
Що  за  літом  приходить  осінь
За  дощами  простоволоса.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675648
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.07.2016

Лабіринт ночі

Лабіринтом  нічних  небес
Поміж  сяйва  загаслих  зір,
Поміж  місячних  срібних  плес
Все  блукає  самотній  звір.
 
Він  шепоче  про  дивний  світ,
Що  малюють  полотна  втрат,
Він  собою  колишнім  снить,
Де  комусь  так  давно  був  брат.
 
Та  маяк  у  нічних  морях
Тільки  місяць  -  химерний  друг,
Тільки  хвилі  у  тих  світах
Не  питають  усіх  заслуг.
 
У  печерах  нічних  небес
Не  палають  вогні  -  зірки,
Серед  сотні  чужих  чудес
Відшукаю  свої  рядки.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=675069
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 29.06.2016

Тону

Топиться  віск  шоколадний
Опіком  і  гіркотою,
Хтось  відшукає  ту  владу
Вістрям  незламного  бою.

Тону,  стікаю  по  краплі,
Стінами  цяточки  сліду,
Код  незнайомої  мови.
Тільки  ніхто  не  читає.

Слово  втікає  за  словом.
Десь  гіркота,  що  солодким
Медом  здавалась,  покровом.
Доки  не  вбила  в  колодки.

Тоне  той  віск  шоколадний,
Солодом  і  гіркотою.
Тону  несила,  безвладна.
Я  утікаю  з  тобою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674727
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.06.2016

Корпоратив

«Нарешті  додому.  За  вікнами  таксі  вже  глибока  ніч.  Зимова.  Холодна.  Та  про  це  вже  можна  не  думати,  зовсім  скоро  свята».  Такими  думками  тішила  себе  Катерина  Манірова,  відома  журналістка,  що  сиділа  на  задньому  сидінні  авто.  Закінчився  день  і  здавалося  їй,  що  більше  на  сьогодні  нічого  трапитися  не  може.  Таксі,  замість  службової  машини,  вимушений  захід.  Останній  на  сьогодні.
Проте  помилялася.
На  дорогу  майже  не  дивилася.  Слідкувала  упівока.  От  зараз  проїжджали  яскраво  освітлений  ресторан.  «Мабуть,  корпоративи  перед  святами».      Чомусь  це  неприємно  кольнуло.  Але  довго  не  затрималося.  «  А  що  там  таке  трохи  віддалік»      пильне  око  зачепило  темний  силует,  що  вимальовувався  на  снігу.
   Зупиніться,  будь-ласка,  мені  треба  вийти.
Рішення  виявилося  несподіваним  навіть  для  неї  самої,  але  машина  вже  гальмувала.  Довелося  виходити.  Раптом  стало  страшнувато.  Та  треба  глянути.  «Київські  журналісти  бачили  й  не  таке»      Заспокоювала  себе.  Вдавалося  не  надто.
«П’яний?»      перша  асоціація  все  ще  обіцяла  і  дозволяла  сподіватися.  Але  коли  підійшла  ближче  останні  сумніви  розвіялися.  Труп.  Але  чому  тут?  Чому  на  такому  помітному  місці?  Питання  стрибали  швидше,  ніж  серце  у  грудях.  Та  розгоралася  професійна  цікавість.
«Треба  викликати  поліцію»      говорив  здоровий  глузд.  «Але  ж  тоді  не  вдасться  роздивитися  і  проаналізувати  все  самій.  А  якщо  тут  матеріал  для  журналістського  розслідування?».  Це  трохи  здивувало  і  її  саму.  Але  часу  багато  не  було.
   Викличте  поліцію.  –  Крикнула  Катерина  до  водія,  адже  вже  встигла  відійти  далеченько.  А  сама  продовжила  огляд.
«Чому  досі  ніхто  не  помітив?  І  що  я  сподіваюся  з’ясувати?»      дивувалася  сама  собі,  доки  таки  не  зауважила  ще  дещо  незвичне.  Чоловік  був  явно  мертвий,  але  жодних  зовнішніх  ушкоджень  не  було.  Як  же  він  загинув?  Отруєння?  В  ресторані?  Але  навіщо?  Відповіді  поки  що  не  було.  А  зовсім  скоро  приїде  поліція.  Доведеться  щось  пояснювати.  Може  даремно  зупинилася?
Та  щось  підказувало,  що  не  даремно.  Щось  нове  і  неочікуване,  але  все  ж  неминуче.  Так  тривожно  досі  ще  не  було.  Сама  на  себе  злилася,  але  зробити  нічого  не  могла.  Та  й  ніколи.  Патрульна  машина  вже  освітила  ніч  сигнальними  маячками.  Що  ж.  Почалося.
   Що  тут  трапилося?
Патруль  почав  роботу.  Які  ж  молоді.  А  таксист  і  досі  чекає?  Мабуть  вже  й  пошкодував  про  те,  що  зупинився.
   Ви  єдиний  свідок?  Доведеться  поїхати  у  відділок,  для  з’ясування  обставин.
Що  ж.  Цього  треба  було  сподіватися.  Але  загадка  вже  й  так  не  дала  б  спокою.  Та  чи  вдасться  щось  тепер,  коли  доведеться  «співпрацювати»  з  ними?
«Залежить  щось  і  від  мене»      вирішила  Катерина  і  пересіла  в  поліцейську  машину.  Таксиста  вже  не  було.  «Схоже  втік  ще  до  приїзду  правоохоронців.  Можливо  й  правильно»      сумно  зітхнула  журналістка.  Але  вона  відступати  не  збиралася.  Щось  вело  вперед.  Закликало.  Щось  не  давало  спокою.
Що?  Поки  не  знала.  Але  відчувала.  Надто  чітко.
Тим  часом  ніч  ніяк  не  закінчувалася.  Допит  починав  втомлювати.  Та  й  що  могла  розповісти?  Небагато.  Поки  що.  Та,  зважаючи  на  посвідку  преси  й  досить  відоме  ім’я,  її  все  ж  відпустили.  Стало  зрозуміло,  що  надалі  інформацію  доведеться  здобувати  самотужки.  Та  до  цього  не  звикати.
   О,  привіт!  Ти  чого  тут?
Вивів  із  роздумів  чоловічий  голос.
   Костя?  Давненько  не  бачилися.  То  ти  тут  тепер  працюєш?
Катерина  зрозуміла,  що  їй  таки  трішки  пощастило.  Перед  нею  стояв  колишній  однокласник  і  привітно  усміхався.  «Ось  хто  мені  допоможе»      вирішила  журналістка.  «Та  для  цього  доведеться  докласти  ще  трішки  зусиль».  Все  ж  це  була  вчасна  зустріч.  І  доречна.  Так  вона  сподівалася.
Наступного  дня  Катерина  подзвонила  Кості.  Намагалася  не  виказати  нетерплячки  і  справжніх  намірів.  Розмова  почалася  як  звично,  необов’язкові  питання,  розповіді,  аж  доки  не  дійшла  черга  до  того,  що  цікавило  насправді.  «Добре,  що  вчора  не  сказала,  навіщо  я  там  була.  Принаймні  не  реальну  версію.»
   А  що  там  з  тією  вчорашньою  справою  про  труп  під  рестораном?  Що  не  чути?  Вже  щось  відомо?
Почала  обережно.  Але  приховувати  не  збиралися.
   Дещо  вже  з’ясували.  Він  був  у  тому  ресторані.  На  корпоративі.  Відбуваються  допити.  А  ти  чого  цікавишся?
   Ти  ж  знаєш.  Я  люблю  детективи.
«Чи  ж  він  не  знає,  що  я  журналіст?  Невже  не  допустить  до  інформації?  Перевіряє?»
   А  як  же  таємниця  слідства?
Спитав  скоріше  як  жарт.  Але  все  ж…
   Та  які  таємниці  між  друзями.  Ми  ж  друзі?
   Тоді  краще  поговорити  не  по  телефону.  Зустрінемося  в  кав’ярні  через  півгодини.
   Звичайно.  Я  прийду.
«Ось  так  краще.  От  і  домовилися».  Стало  спокійніше.  «Схоже,  з  цього  може  вийти  непоганий  матеріал.  Або  хоча  б  невеличка  колонка».  Очікування  розросталися.
   Привіт.
«За  короткий  час  зустріч  все  ж  відбулася.  Тепер  побачимо,  що  вийде».  Катерина  налаштовувалася  на  важливу  розмову.
   Привіт.  Мені  все  ж  цікаво,  що  такого  особливого  ти  знайшла  в  цій  історії.  Хіба  ж  така  вже  сенсація?  Адже,  схоже,  що  не  надто  важливий  той  трупак.
«Хто  знає…Все  не  так,  як  здається  на  перший  погляд».  Надії  втрачати  не  хотілося.
   А  хто  він?  Вже  з’ясували?
«Я  вже  знаю  хто,  але  ж  навіщо  поспішати».  Все  має  відбуватися  за  чергою.
   Та  якийсь  топ-менеджер.
«А  про  фірму  вже  встиг  дізнатися?  Тут  то  і  заховано  дещо»  –  журналістка  наче  доводила  собі  власні  можливості.  Та  відкривати  карти  ще  не  час.  Краще  розпитати  більше.  Може  й  проговориться,  а  то  щось  дуже  насторожений.  Це  ускладнює  завдання.  А  може  тільки  здалося.
   Ти  знаєш  як  він  помер?  На  корпоративі.  В  тому  самому  ресторані,  біля  якого  його  знайшли.
«Швидко  ж  впоралися»      констатувала  Катерина,  а  вголос  запитала:
   А  підозрювані  вже  є?
«Отруєння.  Але  таке  явне?  Хто  ж  наважився?»      мозок  журналістки  вимальовував  картинку.
   Здається,  секретарка,  але  це  ще  не  точно.  Треба  допитати.
«Секретарка?  Хотіла  б  поговорити  з  нею  першою.  Якщо  встигну».
Катерина  поспішила  закінчити  розмову  і  вийшла  на  вулицю.  Якраз  натрапила  на  секретарку,  яка  кудись  заклопотано  поспішала.  «Як  її  звати?  Ліда,  здається»      пригадала  вчорашні  пошуки  інформації  з  інтернету.
   Можна  з  вами  поговорити?
Журналістка  поспішила  перехопити  дівчину.
   Так.  Звісно.  Ви  з  приводу  «того  випадку»?
Секретарка  намагалася  говорити  спокійно,  але  виглядала  помітно  схвильованою.  Помітно  і  не  для  такого  погляду,  яким  відома  Катерина.
   Я  поспішаю  на  роботу,  але  можемо  поговорити  по  дорозі.
Спробувала  уникнути  розмови,  але  передумала.  Катерина  скористалася  ситуацією  і  поспішила  перехопити  ініціативу.
   Гаразд.  Мені  також  треба  зайти  на  вашу  фірму.
Хай  трішки  розслабиться.  Так  буде  краще.
Невимушено,  наскільки  можливо,  непомітно  дійшли  до  мети.  От  і  великий  офісний  центр  впускає  працівників.  Але  чи  впустять  туди  журналістку?  Катерина  нервувала.  Особливої  інформації  досі  не  було.  А  мати  її  необхідно.
Та,  схоже,  перепустка  «преса»  відкриває  багато  дверей.  Перешкод  з  охороною  не  виникло.  Можна  роздивитися  детальніше.
Хто  тут  найбільш  готовий  до  спілкування?  Здається,  у  відділі  кадрів  досить  балакучі  спеціалісти.  Можна  почати  звідти.  Інтуїція  не  підведе.
   А  ви  знаєте,  що  наша  секретарка  Люба  проявляла  настільки  велику  «цікавість»  до  покійного,  що  про  це  говорили  майже  всі  в  офісі.      Метушилася  від  уваги  відомої  журналістки  жвава  кадровичка  Світлана.
«От  звідки  підозри  в  поліції.  Так  швидко.  І  так  помітно.  Надто  помітно.  Може  вони  й  докази  мають?»      Катерина  поспішала  зробити  висновки  і  аналізувала  ситуацію.  «Що  ж  тут  можна  довідатися  ще»      щось  таки  не  давало  спокою.  Щось  було  не  так.
   А  з  директором  можна  поговорити?
Треба  було  використати  усі  можливості,  якщо  вже  місце  злочину  не  доступне.  Принаймні  не  настільки,  як  хотілося  б.
   Можна  спробувати.  –  Світлана  як  могла  намагалася  бути  корисною.
«Але  чи  погодиться  він  на  «інтерв’ю»?  Хоча…  Відмовити  він  не  зацікавлений.  Повинен  би  бути».  –  Катерина  зважувала.  І  таки  змушена  була  наважитися.
   Піду  ще  до  нього.  Він  же  був  на  тому  корпоративі?  –  Рішуче  рушила  до  кабінету.
Директор  на  розмову  погодився.  Казав,  що  нічого  не  помітив,  що  сам  здивований  хто  б  таке  міг  зробити.  Але  журналістка  помітила  у  відстовбурченій  кишені  блістер  від  таблеток.  Щось  він  їй  нагадав,  але  що?  Наразі  не  впевнена,  та  очі  директора  виказали,  що  побачила  «не  те».  Значить  треба  вшиватися.
   Дякую,  за  розмову.  До  побачення.
«Цікаво,  чи  знає  про  це  Костя?»      послужлива  пам’ять  підкинула,  те  що  шукала  ще  в  кабінеті.  Статтю  відповідної  тематики  писала  ще  у  минулому  номері.
   Дозвольте  ще  декілька  слів.
Люба  зупинила  вже  біля  дверей.
«Тепер  ти  сама  прагнеш  розмови».  –  Катерина  вирішила,  що  це  буде  цікаво.
   Так.  Давайте  зайдемо  в  кав’ярню,  що  поруч.  Все  одно  уваги  ніхто  не  зверне.
Світлана  погодилася.
   Тільки  перед  цим  візьміть  одну  річ.  –  Зашепотіла  вже  на  вулиці.  В  сумочку  Катерини  ковзнула  важка  чоловіча  печатка.
«Ніхто  не  помітив»      журналістка  озирнулася.  Але  нічого  підозрілого  не  побачила.  Обоє  вирушили  в  приміщення.
   Ви  вже  наслухалися,  що  тут  про  мене  розповідають?  Розносять  плітки.      Світлана  скривилася  від  огиди.
   Так.  Я  кохала  його.  Але  ж  не  чіплялася.  Та  й  він  одружений.  –  Відвертості  давалися  не  просто.
   Мене  заарештують?  Але  ж  я  не  труїла.  Я  хотіла  тільки…
Потік  знову  вщух.  Катерина  слухала.
   Я  хотіла  лише  приспати.  Звичайний  клофелін.  Наче  напився.  А  вдома…  Я  ж  вагітна.  Не  від  нього,  але…  Ви  зможете  допомогти?
Сказане  здивувало  журналістку,  та  вона  сказала  тільки:
   Я  спробую.  Відійду  на  кілька  хвилин.  Треба  зателефонувати.
Повернулася  схвильована,  але  Любу  заспокоювала.  Знала,  що  тепер  все  буде  добре.  Розмова  затягнулася  допізна.  Ще  один  день  добігав  свого  закінчення.  Ще  одна  ніч.  Значить  треба  закінчувати.  От  тільки  страшнувато  якось.  Але  їй  не  звикати.  Секретарка  вийшла  раніше.  Катерина  затрималася.
Вуличну  темряву  не  долали  слабкі  ліхтарі.  А  треба  було  звернути  в  перехід.  За  спиною  почулися  чиїсь  кроки.  Скроню  обпалив  холод  металу.
«Оце  і  все»      вирішила  жінка  і  сміливість  її  випарувалася.
Та  почувся  рятівний  крик:
   Ані  руш.  Опусти  пістолет!
«Костя!  Не  підвів.  Не  даремно  дзвонила.  Справжній  друг»      видихнула  з  полегшенням.
Нападником  виявився  директор.
«Нарешті  все  склалося»      із  втіхою  подумала  Катерина.
На  допиті  розповіла  все.  Як  помітила  знайомий  блістер  з  кишені  директора,  а  такі  носять  ті,  хто  вживає  гормональні  таблетки  після  операції  зміни  статі.  Подзвонила  другу  провізору,  який  був  братом  покійного.  Він  і  підтвердив,  що  брат  питав  про  них.  Оце  й  була  та  таємниця,  яку  намагався  приховати  директор,  що  намагався  звільнити  топ-менеджера.  Але  не  встиг.  Злякався,  що  той  помстився  б.  Він  же  і  підмінив  клофелін  Люби  на  сильнішу  отруту.
   А  докази  на  його  печатці,  яку  він  впустив  у  Любину  сумочку.
Закінчила  Катерина  свою  промову.
Директор  почервонів  від  гніву.
«А  тут  історія  більша,  ніж  на  просту  статтю».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=674066
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 23.06.2016

Cвітло у вікні

Нарешті  можна  перерватися.
Щось  втомився  я  сьогодні.  Цілий  день  з  програмою  бився.  Чи  то  кави  зробити?  Ще,  може,  попрацюю.
Скільки  років  уже  програміст,  а  за  те  й  люблю  свою  роботу,  що  із  задачками  доводиться  мати  справу  неабиякими.
Але  щось  я  задумався.  Чайник  уже  кипить,  ніхто  не  заважає.  І  сусіди  вже  всі  поснули.  Середина  ночі.
А  що  це  там  за  вогник  у  вікні  навпроти?  Комусь  також  не  спиться?  Не  вперше  уже  цілу  ніч  світло  палять.  Чи  здалося?
А  мене  теж  сон  не  бере.  Останнім  часом  таке  сниться,  що  аж  мурашки  по  шкірі.  Хоча  й  не  вірю  я,  що  ті  сни  щось  означають.  І  не  пам’  ятаю  до  ладу.  Але  такий  неспокій,  наче  мушу  згадати.
Та  не  звик  я  у  передчуттях  копатися.  Роботи  і  без  того  вистачає.
Але  таке  відчуття,  що  з  цим  новим  днем  починається  таки  щось  клопітливе  і  не  надто  приємне.
Не  позбутися  тривоги  ніяк.
І  про  каву  ледь  не  забув.  Майже  вистигла.  Нічого,  я  й  холодну  вип’ю.  Все  одно  тепер  ні  спати  лягати,  ні  програму  дописувати.
А  світло  все  горить.
Що  ж  вони  там  роблять?
Чи  то  кожної  ночі  так?  Завтра  гляну.
Гаразд.  Час  би  розвіятися.
Ніч  така  красива.  Місяць.  Зорі.  Тиша.
От  же  ж  найшло.
Чи  то  піти  прогулятися?
Та  ні.  Скоро  в  двір  виведуть  собак.  Та  й  не  сприяє  наш  «колодязь»  прогулянкам.  Не  піду.  Залишуся  тут.
Що  ж  мені  все  таки  снилося?
Наче  хтось  щось  сказати  хотів?  А  я  й  не  розчув.
От  зараз  прямо  тут  на  кухні  задрімаю.  Як  важко  боротися  зі  сном.
А  тим  часом  сіріє  вже.  Запалюються  вікна  у  будинку  напроти.  Люди  збираються  на  роботу.
Добре,  що  мені  вдома  можна  працювати.  Іти  нікуди  не  треба.
Невже  отак  цілу  ніч  просидів?  От  же  «мислитель».
Хто  ж  там  живе?  За  тим  вікном?
Я,  звісно  не  нишпорка,  але  ж  певні  можливості  маю.  Можу  розшукати  дані.  І  все  виясню.
Але  навіщо?
А  просто  так.  Для  перевірки.  Чи  вдасться.  А  то  якось  не  надто  цікавим  стає  моє  життя  останнім  часом.  Так  і  звикнути  можна.  Мені  того  не  треба.
О  і  сонце  вже  червонить  скло.
Так  новий  день  починається  по  справжньому.
Як  же  хочеться.
Ох.  Як  болить  голова!
Знову  за  столом  заснув.
Що  це?  День?
Майже  вечір.  Ще  один  день  змарновано.  І  програма  стоїть.
Хоч  не  снилося  цього  разу  нічого.  Вже  добре.
І  все  ж.  Що  ж  мене  так  зацікавило  минулої  ночі?
Та  не  важливо.  Зараз  не  до  того.  Може  пізніше?  Хіба  що  пошукаю  інфу  про  сусідів  навпроти.  Може  щось  і  випливе?
От  же  звик  я  вже  все  одним  кліком  вирішувати.
Ні.  Сьогодні  не  так.  Піду  туди.
Хоча.  Навіщо?  Що  я  скажу  сусідам?  Я  ж  їх  не  знаю.
Та  пусте  розпитаю  тих,  хто  живе  поруч.  А  навіщо  прийшов?  Щось  придумаю.  Все  одно  не  втримаються.  Щось  розкажуть.  А  може  і  пригода  яка  намалюється.
Час  збиратися.  Як  стемніє  буде  не  так  просто  пояснити  будь  кому  свою  там  присутність.  Може  й  біль  перейде.
Який  там  поверх?  Дев’ятий,  наскільки  пам’ятаю.  Домофон.  Відкриють  на  першому.
Впустили.  Так  усіх  пускають?  Навіть  не  спитали  нічого.  Ага  квартира  вікнами  на  двір  зліва.
Номер  вияснили.  Але  туди  поки  рано.
Так.  Почати  варто  з  лавочок  перед  під’їздом?  Зрештою,  це  давно  знаний  і  перевірений  метод.  Цікаво,  чи  хтось  ним  користувався  насправді?
   Доброго  дня.  А  у  квартирі  сто  чотири  хтось  є  зараз  вдома?  Щось  не  відчиняють.  А  ми  домовилися.
От  же  й  не  знав  що  можу  таке  наговорити.  Хоч  би  старий  мені  повірив.  Щось  надто  підозріливий.
І  справді
   А  ви  до  кого  прийшли?
Так.  Продовжуємо  далі.
   Та  знайомий  мій  має  дещо  віддати.
   Немає  їх.  Вже  з  місяць  не  видно.  Може  куди  виїхали.
Ого.  Схоже  я  тут  не  даремно.
   А  біля  їх  квартири  нічого  підозрілого  не  видно?
Піду  на  ризик.
   Я,  взагалі,  на  п’ятому  поверсі  живу,  але  не  чув,  щоб  щось  незвичне  було.  Попитайте  сусідів  з  дев’ятого.  Підозрілий  хіба  ви.
Оце  так.
   Та  ні.  Мені  просто  дуже  треба  зустрітися  і  ніякого  зв’язку.  А  раптом  щось  трапилося.
   Що  ж.  Шукайте.  Як  так  треба.
   Дякую.
От  же  ж  неприємний  дідок.  Так  і  свердлить  очима.
А  тепер  що?  Знову  на  гору?
Чи  до  вечора  почекати?
Ні.  Піду  зараз.
І  чого  вирішив,  що  усі  сусіди  знають  свій  під’їзд?
Надто  мені  незручно  займатись  такою  справою.  Не  моє.  Але  ж  так  цікаво.  Щось  же  має  випливти?  Чи  ж  я  не  справлюся?
Це  вже  схоже  на  виклик.
Так.  Варто  звернутися  до  тих,  хто  найближче.
Є  хтось?
На  дзвінок  вийшла  домогосподарка.  Суджу  по  тому,  що  час  ще  робочий.
А  може  просто  працює  вдома?
Та  мені  зараз  не  до  того.
Треба  розпитати.
Вона  підтверджує,  що  таки  немає  сусідів  давненько,  але  біля  х  квартири  нікого  не  було.
   Шкода,  що  не  змогла  вам  допомогти.  Схоже  ви  справді  турботливий  друг.
   Та  не  переймайтеся.  Сподіваюся  все  владнається.  А  наразі,  дякую  і  до  побачення.
   До  побачення.
Схоже  інформація  перевірена.
А  вона  симпатична.  Така  молода,  кучерява.
Так,  щось  я  відволікаюся.  Стільки  часу  минуло,  а  інформації  геть  обмаль.  Якщо  вже  взявся,  можна  було  б  і  постаратися.
Куди  ж  я  все  таки  вліз?
Ага.  Значить  там  жила  сім’я.  Кажуть,  що  троє  –  тато,  мамти  з  хлопчиком.  І  зникли.  Всі.
Ну,  те,  що  це  нікого  не  здивувало,  зрозуміло.  Якби  щось,  то  їх  би  шукали  родичі.
А  якщо  родичі  знають?
От  забудько.  Треба  ж  було  спитати  хто  там  родичі  і  де  їх  шукати.
Але  хіба  сусіди  знають?
Та  ні.  Туди  знову  я  не  піду.  І  так  довелося  багато  про  що  здогадуватися,  щоб  не  викликати  підозр.
Ні.  Така  задачка  не  для  мене.
Та  відступати  пізно.  Треба  звернутися  до  інших  джерел.
А  поки  мене  чекає  робота.  Завтра  треба  надіслати  програму.  Та  й  з  фірми  звернулися  за  послугами  системного  адміністратора.
Тож,  хоча  часу  мало,  треба  повертатися.
Ще  трішки  і  мені  почне  здаватися,  що  за  мною  стежать.  А  пройшло  ж  лише  два  дні.
Тут  усе  швидко.  Нічого  не  скажеш.
Нарешті,  мій  улюблений  робочий  стіл.
Для  повноти  картини  не  вистачає  лише  міцної,  густої  кави.
Сьогодні  мені  не  до  сну.
Ніяких  жахіть.
Не  зараз.
Який  чудовий  день  для  того,  щоб  пройтися  вуличками  старого  Львова.  Сьогодні  у  самому  центрі  мене  чекають  з  програмками,  що  здатні  привести  комп’ютери  фірми  до  ладу.  Та  й  дані  захистити.  Мені  довіряють.
Люблю  проходити  бруком  повз  саму  Ратушу.
Площа  Ринок  щоразу  по  новому  зачудовує  навіть  тих,  хто  прожив  тут  багато  років.  А  знайомі  статуї  зустрічають  як  старі  друзі.
Та  щось  я  замріявся.  Сьогодні  четвер.  Треба  купити  «Експрес».
Не  надто  подобається  мені  ця  газета.  Але  давня  звичка  непоборна.
Та  зараз  все  одно  не  час.  Читати  доведеться  пізніше.  Але  чому  ж  тоді  так  кортить  підглянути  хоч  одним  оком?  Що  там  може  бути  такого  особливого?
Спершу  робота.  Здається  уже  прийшов.
   Що  там  у  вас  трапилося?  Віруси?
   Схоже.  Якась  дивна  реклама  прийшла.  А  тепер  усі  ком’ютери  самовільно  вимикаються.
Треба  глянути.  Схоже  справа  серйозна.
   А  що  то  за  реклама  була?
   Та  якась  клініка  порушень  сну.
Що?!  Схоже  ці  сновидіння  переслідують  мене.
Чи  просто  я  вже  накручую  і  навіюю?
Треба  зосередитися.
І  все  ж.  Відчувається  щось  знайоме.  Де  я  чув  схоже?  Треба  згадати.
   Показуйте  що  там.
Так.  Справді.  Мабуть  доведеться  міняти  операційку.
Та  це  не  надто  складно.
   Все  буде  гаразд.  Виправимо.
Сподіваюся.
   Ну  все.  Роботу  закінчено.  Можете  працювати.  Тільки  спам  не  відкривайте.
Воно  не  визначалося  як  спам  і  підпису  не  було.  Але  таки  треба  бути  обережним  з  електронкою.  Уже  не  раз  переконався.
Чому  ж  мені  здається  таким  важливим  той  лист?
Треба  довідатися  що  о  за  новий  вірус  і  чи  не  надходили  такі  листи  комусь  ще.  А  якщо  так?  Що  б  це  означало?
Так.  Зараз  зібрати  відновні  диски  і  додому.  Треба  подумати.  Надто  багато  накопичилося.
Дорога  назад  наче  в  тумані.
Як  же  довго  плететься  трамвай.  Ще  й  той  гуркіт.
Щось  мене  знову  болить  голова.  Чи  то  мігрені?
Не  зараз.  Тепер  так  потрібно  зосередитись.
Мені  варто  знайти  когось  хто  б  допоміг.
Але  кому  можна  довіряти?
Кому  можна  розказати,  що  раптом  вплутався  у  якусь  чортівню?
Самому  дивно,  що  закортіло  стати  «нишпоркою».
Чи  як  назвати  те,  чим  я  займаюся?  І  схоже  вже  насправжки.
Поки  що  доведеться  самому.  Не  звик  я  «працювати  в  команді».  Хоча  хтось  може  і  назвав  би  це  «браком  довіри».
Вдома  стало  легше.  Біль  голови  минув.  На  якийсь  час?
Хоч  так.
Що  ж  там  в  тій  газеті,  що  аж  проситься  до  рук?
Знову  передчуття?
Швидко  перебігти  по  сторінках.  Так  і  є  нічого  цікавого.
Але,  стоп.
Реклама.  Та  сама  реклама  в  куточку  сторінки:
«Вас  турбує  безсоння?  Сняться  кошмари?  Прокидаєтеся  втомленим?  Звертаєтеся  у  клініку  «Здоровий  сон».  Тут  найкращі  спеціалісти  допоможуть  вирішити  будь  які  проблеми  зі  сном.  І  нехай  безсоння  вас  не  турбує».
Оце  так.  Випадковість?
Занадто  багато  вже  випадковостей  набралося.  Тут  щось  інше.  Зрештою  це  й  так  відчувалося.  Але  тепер  певність  зросла.  Таких  випадковостей  бути  не  може.
А  чи  не  в  цій  газеті  десь  місяць  тому  була  стаття  про  якийсь  науковий  експеримент  пов’язаний  зі  сном?  Як  вона  називалася?  Здається  «Сновидіння  на  замовлення».
Начебто  відкрито  механізм  виникнення  сновидінь  і  спосіб  впливу  на  них.  Як  там  звали  того  професора,  в  якого  брали  інтерв’ю?  Професор  «псі»?
Ага.  Як  психолог.
Але  ж  дослідження  ще  не  завершені.  І  наче  б  то  до  завершення  було  далеко?
Чи  не  так?
Знайти  б  ту  статтю.
Хіба  до  Славка  звернуся.  Він  там  працює,  може  й  пам’ятає  те  інтерв’ю.
А  якщо  і  ні,  то  про  ту  клініку  з  реклами  мусить  знати.
Треба  йому  подзвонити.  Скажу,  що  безсоння  мучить,  а  при  нагоді  і  про  те  дослідження  розпитаю.
Він  мені  не  відмовить.  Принаймні  не  мав  би.
Щось  все  збільшується  моя  тривога.
Неспокій  скоро  переросте  в  паніку.
Надто  нереальним  все  виглядає.
Але  може  це  лише  моя  фантазія?  Ще  ж  надто  рано  робити  висновки.
А  до  висновків  я  ще  й  не  наблизився.  Стільки  часу  змарновано.
Але  ж  то  не  моя  вина.
Може  й  з’ясується  щось.  Тоді  видно  буде.
Ой  не  хочеться  мені  поспішати.  А  може  й  взагалі  не  лізти?  Може  це  не  моя  справа?
Та  ні.  Вже  вліз.
Та  й  не  боягуз  же  я?
Сам  собі  виклик  кинув.  То  ж  треба  довести.
А  чи  буде  цьому  кінець?
І  якщо  буде  то  який?
Та  наразі  ще  не  кінець.  Далеко  не  кінець.  Схоже,  що  це  тільки  початок.  І  скоро  стане  цілком  зрозуміло,  що  ж  то  почалося.  Розгадка  вже  зовсім  близько.
Але  для  цього  потрібна  додаткова  інформація.  Потрібен  дзвінок.
Хоч  би  Славко  відгукнувся.  І  не  здивувався.  Давненько  ми  не  бачилися.  А  з  такими  проханнями  я  ще  взагалі  не  звертався.
Як  це  розказати?
   Алло.  Привіт  Славку.  Треба  зустрітися.  Я  щось  повинен  тобі  розповісти.  Ти  зможеш?
На  тому  кінці  запанувала  мовчанка.  Схоже  таки  застав  зненацька.  Та  не  на  довго.
   Через  годину?  Біля  редакції?  Гаразд  буду.
От  і  все.  Тепер  це  залежить  не  тільки  від  мене.  Але  як  розповісти?  Чи  ж  він  повірить?  Треба,  щоб  повірив.  Інакше  ніяк.  Тільки  де  ж  знайти  ті  слова?
Та  роздумувати  все  одно  ніколи.  Там  все  вирішиться.  Або  й  ні.  Але  чекати  більше  не  можна.
Як  же  не  хочеться  тратити  час  на  транспорт.  Він  їде  так  довго.  Та  пішки  все  одно  довше  вийде.
Маршрутка  зупинилася  прямісінько  біля  видавництва  «Вільна  Україна».  Значить  «Експрес»  вже  зовсім  поруч.
Чому  мені  так  неспокійно?  Це  ж  просто  розмова.
А  от  і  він.  Підтягнутий  і  худорлявий.  Майже  не  змінився.
   Привіт  Ігорку.  Радий  тебе  бачити.
   Привіт  Славку.  Ти  вже  додому?  Як  у  тебе  справи?
   Та  все  гаразд.  Але  ж  ти  не  про  це  хотів  поговорити?  Розповідай,  що  там  в  тебе  таке  термінове?  Я  ж  чую  по  голосу.
Такий  же  швидкий  і  проникливий.  Нічого  від  нього  не  приховаєш.
Але,  може,  зараз  воно  й  на  краще?
   Ти  не  знаєш  що  то  за  «Клініка  сну»,  реклама  якої  була  у  вашій  газеті?  Чи  хто  подавав  ту  рекламу?
Ось  так.  Сказано.  Поки  що  достатньо.
   А  в  тебе  що  проблеми  зі  сном?
Тепер  доведеться  зізнаватися.
   Давай  сядемо  на  лавку.  Схоже  поговорити  буде  про  що.
   Ого,  може  кудись  підемо?
   Ні  ліпше  тут.
Людей  менше.  Ніхто  й  уваги  не  зверне.  Подумають  «козла»  забиваємо.  Угу.  Саме  так.
   Яка  таємничість.  Схоже  проблеми  дійсно  є.
   Та.  Просто  сни  погані  сняться.  Голова  болить  Не  висипаюся.  А  кому  ж  про  таке  розкажеш  як  не  другу?
   Спасибі  за  довіру.  Знаю  я  твою  клініку.  От  тільки  шукати  її  не  раджу.
Схоже  я  звернувся  куди  треба.  Саме  туди  мені  й  треба.
   Але  чому?
   Небезпечне  то  місце.
Навіть  так?  От  і  ниточка.  Клубочок  змотується.  Тепер  я  точно  туди  піду.
А  може  не  доведеться?
   Слухай,  а  проблеми  зі  сном  у  тебе  справді  такі  серйозні?  Може  би  снодійним  обійшлося?
Схоже  намагається  «зіскочити»  з  відповіді.  І  що  тепер?
   Та  ні.  Снодійним  не  обійтися.  Воно  не  врятує  від  жахіть.  І  ще  (от  не  хотів  би  казати)  відчуваю  я,  що  ті  сновиддя  особливі.
   Відколи  це  ти  надаєш  таку  увагу  снам?  Віриш,  що  вони  щось  означають?
Повірив  би  і  ти,  якби  таке  наснилося.  І  якби  знав  більше.
   Не  вірю.  Відчуваю.
   І  що  ж  ти  відчуваєш?
От  жартівник.  Схоже  витягне  все.  Але  ж  не  зразу?
   Справа  серйозна.  Наразі  все,  що  тобі  треба  знати,  що  то  не  просто  сни.  Я  впевнений.  Ти  мені  допоможеш?
   Схоже,  тобі  справді  потрібна  та  клініка.  І  навіщо,  розповідати  не  хочеш.  Принаймні  точно  не  все.
Правильно  зміркував.
   Але  я  тебе  попередив,  що  то  не  звичайний  собі  санаторій.
Та  це  я  й  без  тебе  вже  здогадався.
   Скоріше  лабораторія.
Що?  Та  сама?  Зі  статті?
   Яка  лабораторія?  Що  там  досліджувати?
   У  нас  стаття  була  про  дослідження  сну,  які  проводив  професор  Макаров.
   Доктор  «псі»?  Але  ж  дослідження  припинили?
   А  от  і  ні.
   Звідки  знаєш?
   А  хіба  випадково  у  нас  зникли  два  журналісти,  один  з  яких  займався  саме  цією  темою?  Як  думаєш?
Не  випадково
   І  їх  ніхто  не  шукав?
   А  кому  шукати?  У  одного  родина  мала  б,  але  не  стали.  А  інший  холостяк.
   А  журналістське  розслідування?
   Редактор  заборонив.
Оце  так.  Тут  точно  щось  є.
   Але  ж  тобі  таки  цікаво?
   Розкусив.  Я  якраз  зібрався  зайнятися  цією  справою.
Он  як.  А  то  «небезпечно,  небезпечно».
   Значить  тепер  ми  разом.
Куди  ж  він  подінеться.  Я  вже  не  зупинюся.
   От  ми  домовилися.  Тепер  розповідай,  що  знаєш.
Тепер  розмова  буде  довгою.  Але  ж  я  знав,  що  не  помилився.  Маю  невичерпне  джерело  інформації.  І  професійного  помічника.  День  можна  вважати  досить  плідним.
А  про  найголовніше  ледь  не  забув.
   І  ще  одне.  Журналіст,що  зник,  не  жив  на  (і  я  назвав  ту  саму  адресу,  що  не  давала  спокою.  Адресу  із  світлом  у  вікні).
   Так.  Але  це  зовсім  не  той,  що  брав  те  інтерв’ю.  Зовсім  не  причетний.  Хіба  що  друг.  Але  звідки  ти  знаєш?
А  то  я  маю  відповідь  на  це  питання?  Вгадав?
   Мабуть  інтуїція.
   інтуїція  адрес  не  надає.  Розповідай.
Що  ж.  Тепер  те  світло  не  лише  моя  таємниця.  Тільки  як  би  обережніше?
   Той  журналіст  мій  сусід.
   Справді?  Ти  не  розповідав.
Я  й  сам  не  знав.  І  не  здогадався  би.  Якби  не  випадок,  безсоння  і  цікавість.  Таке  життя.
   Я  дізнався  про  це  нещодавно.
Він  теж  мене  не  знав.  Що  ж  тепер?
   Ми  не  надто  спілкувалися.
Славко  не  балакучий?  Не  схоже.
   Він  якийсь  дивний  був  перед  зникненням.  Наче  схвильований.  Щось  хотів  розповісти.
Але  не  наважився.  Що  ж  це  було?  Якби  сказав,  було  б  тепер  простіше.
   А  з  другим  зниклим  він  у  яких  був  стосунках?
   Та  дружили,  наче.
Схоже,  що  зникнення  якось  поєднані.  Це  точно.  Але  чим?  Клінікою?
   А  якщо  справді  у  тому  інтерв’ю  вся  справа?
   Схоже  на  те.
І  тут  я  дещо  помітив.  Хоча  вже  і  добряче  стемніло.
   Глянь,  за  нами  хтось  спостерігає!
   Хто?!
   Та  он  за  смітником.
Ет.  Уже  сховався.  І  коли  тільки  встиг?
   Може  він  ще  там?
Що  це  випало  на  землю?  Треба  таки  підійти  ближче.
   Славку,  присвіти  мені  телефоном.
От.  Вже  бачу.  Ручка?
   Це  ж  його  ручка.
Це  Славко  помітив.
   Ти  певен?
   Жодних  сумнівів.  Її  клацання  завжди  мене  дратувало.
А  що  це  ще?  Поруч.
   Присвіти  трішки  вліво.
Ага,  схоже  якась  візитка.
   Що  там?
Зараз  прочитаю.
Ага  :  «Пропонуємо  незабутні  вихідні.  Нова  розвага.  Дауншифтинг  за  доступною  ціною».  І  адреса  з  телефоном  прописані.
   Схоже  одного  ми  майже  знайшли.
Та  я  б  так  не  був  впевнений.  Поки  що.
   Давай  зустрінемося  завтра  і  продовжимо.  Сьогодні  ще  дещо  треба  глянути.
   Погоджуюся.
На  цьому  розійшлися.  Але  нестерпно  довгий  день  не  закінчився.
На  візитці  адреса  видалася  знайомою.  Справді.  Винники.  Десь  поруч  «Оселя».
Ще  одна  випадковість?
Зранку  ми  були  вже  у  Винниках.  Славко  роздрукував  з  мережі  фото:  Юрій  Зошій  і  Сергій  Глухів  –  журналісти  «екстремали».
Планувалося  показувати  фото  у  «Дауншифтингу»,  а  може  й  в  «Оселі».  Але  все  відбулося  інакше.
Не  встигли  ми  дійти  до  будівлі,  що  вказана  на  візитці,  як  зразу  помітили  Юрія.  Хоча  у  ньому  важко  було  тепер  впізнати  представника  преси,  але  ж  не  Славкові.
   Яке  щастя,  що  мене  знайшли  саме  ви.
Радісно  зустрів  він  нашу  команду.
   Юрку,  що  з  тобою  трапилося?
Славко  перехопив  ініціативу.  Зрештою,  так  і  мало  бути.  Я  тут  не  помічник.
   Все  розповім.  Тільки  не  тут.  Ходімо  скоріше.
Що  за  підвал  він  знайшов?  Невже  сам  якесь  розслідування  веде?
Та  те,  що  він  розповів,  якщо  й  скидалося  на  жарт,  то  не  надто  веселий.
   Я  ледь  не  став  убивцею.
Приголомшив  від  самого  початку.
   Не  вірите?.  А  даремно.
Та  чого  ж.  Довкола  і  так  забагато  неймовірного.  Останнім  часом.
Але…
   Сергій  мав  стати  моєю  жертвою.
Продовжив  Юрій.
   Це  через  того  «доктора  Сон»?
Здогадався  Славко.
   Саме  так.
   Шантаж?
   Спочатку  навіювання.  Шантаж  уже  після  статті.  Не  першої.  Другої.
   А  де  Сергій  тепер?  Де  твоя  дружина?  Син?
   Ховаються.  В  надійному  місці.  Не  можу  ж  я  ризикувати?
Ну  так.  Звісно.
   А  що  за  навіювання?  І  як  ти  не  піддався?
   Вони  таки  вміють  впливати  на  підсвідомість.  Надсилають  в  комп’ютер  програму,  яка  не  руйнує  файли,  але  після  праці  за  таким  компом  вночі  сняться  дуже  «особливі»  сни.
Жахіття!  Як  і  в  мене.  Схоже  програма  пересилається  не  лише  на  комп  «пацієнта»,  але  й  на  інші.  Випадковим  чином.  Переважно  ті,  що  поблизу.  І  вплив  інший.
   Я  вже  давно  уникаю  сну.  Якщо  ж  не  вдається,  то  хоча  б  не  сниться  нічого.  Та  й  подалі  від  мого  комп’ютера  програма  не  діє.
Вони  розраховували,  що  не  так  легко  наважитися  кинути  роботу  і  звичне  життя.  А  особливо  –  комп.  Прорахувалися.
І  тут  здивував  Славко.
   Можеш  більше  не  хвилюватися.  Після  того  інтерв’ю  багато  змінилося.
Винахідник  давно  нейтралізований.
   А  програма?  А  клініка?
Не  вірив  Юрій
   Клініку  перевірять.  Але  без  «доктора»  програма  нічого  не  варта.
Настав  мій  час.
   Програму  я  зламав.
Немало  час  витратив.  Але  таки  зміг.  Я  теж  на  щось  здатен.
   Нарешті  ця  історія  закінчилася.
Зітхнули  усі  з  полегшенням.
   Але,  все  ж,  чому  у  вас  горить  світло?
Запитав  я  врешті.
Тут  на  світло  вийшла  жінка,  яку  Юрій  зразу  стис  в  обіймах.
   Люба  чому  ти  тут?  Знайомтесь.  Моя  дружина  Ліда.
   Я  тут,  щоб  з  Юрком  чого  не  трапилося.  А  світло  не  вимкнула,  щоб  злодії  думали,  наче  хтось  є  вдома.  Адже  знала,  що  переховуватимемось  недовго.
Оце  так.  Так  просто?
І  все  одно  здається,  наче  зараз  хтось  посміхнеться  і  скаже:  «Вас  знімала  прихована  камера».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=673432
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 20.06.2016

Лист

Вона  з  кожним  днем  відчувала,  що  стала  вже  зовсім  старою.  Зморшкуваті  руки.  Слабкий  зір.  Інші  неприємності.  Дрібниці.  Накопичуються  і  навалюються  тягарем  прожитих  років.  А  ще  самотність.  Діти  поруч,  але  ж  не  завжди.
Спогади.  Невідступно  ходять  слідом.  Такими  можна  заповнити  не  один  день.  Стільки  всього  було.  От  і  сьогодні.  Знайшла  конверт.  Старий  пожовклий.  Що  ж  там  було?  А  от  і  адреса.
Згадала!  Це  ж  лист  від  НЬОГО!  Як  давно  це  було.  Ще  до  того,  як  вийшла  заміж.  А  чоловіка…вже  немає.  Кольнуло  серце.
Шматок  паперу  дихав  чимось  давнім,  але  таким  теплим.
Колись  Вона  так  кохала  незвичного  і  мовчазного  однокласника  Сергія.  Він  прийшов  аж  у  десятому  класі.  Але  вони  виявилися  такими  схожими.
Стільки  прогулянок  і  казкових  миттєвостей.
Були  ночі  над  річкою.  Були  довгі  розмови,  коли  неможливо  наговоритися.
Блукали  полем,  наче  серед  хвиль,  що  споювали  відчуттям  свободи.  І  ще  чимось,  таким  незнайомим  тоді.  Таким  хвилюючим.  Тремтливим?
Навіть  зима  здавалася  казковою,  коли  вночі  під  ліхтарем  вони  разом  милувалися  танком  сніжинок  у  місячному  сяйві.
Все  було.  Здавалося  назавжди.
Доки  доля  не  розвела  по  різних  містах.  В  різні  навчальні  заклади.
Могла  з  ним.  Не  вдалося.  Не  вступила.  Злякалася?
Здавалася  такою  сміливою.  Завжди  впевнена  і  вольова.
А  потім.  Надто  далеко  вони  опинилися.  Було  весілля.  Таке  швидке  і  недоладне.  Доля  здалася  некерованою.  Та  одруження  відбулося.  Було.
І  …листи.  Такі  пронизливі.  Такі  відчайдушні.  Сповнені  справжніх  почуттів.  Невже  так  буває?
В  руках  маленький  клаптик.  Прочитати?  Чи  не  будити?  Тепер  тільки  біль?
Поглянула.  Пішла  до  вікна.  Дістала  окуляри.  І  слова  ожили.  Що  то  були  за  слова!  Стільки  пестливих  назв,  стільки  ніжності.
Той  лист  був  останнім.  Хоча  ще  й  не  здогадувалася  про  це.
Та  з  відповіддю  поспішила.  Надто  багато  сумнівів.  Надто  багато  застережень.  Знову  страх.  Невже  стільки  страху  в  одному  житті?
Здається  що  так  і  було.
Вона  написала,  що  вийшла  заміж  і  не  може  більше  відповідати.
Тоді  це  здалося  правильним.  Єдиним,  що  можна  було  зробити.
Чи  так  і  було?
Та  листи  припинилися.  Назавжди.  Чи  з  образи?  Чи  з  відчаю?  Не  знала.
Досягла  мети?  Навіщо?  Тепер  важко  сказати.  Час  сумнівів  давно  минув.  Нічого  не  змінити.  Запізно.
Що  з  Ним  тепер?  Напевно  вже  й  немає?  Чи  треба  було  це  робити?  Такі  помилки  виправити  неможливо.  Незворотність  не  викликала  відчаю.  З  долею  не  боротися.  Це  вона  знала  давно.  Життя  навчило.  Мрії  залишилися  далеко  позаду.  До  тепер.  До  цього  дня,  який  зворушив  приспане.  Згаяне.  Втрачене.  Назавжди.  Таке  кам’яне  слово.  Не  зрушити  ту  стіну.
Ніколи  не  питала  «А  що  якби…».  Досі.
Та  тепло  того  листа  зігріло  день.  Здалося,  що  роки  кудись  втекли.  Спогади  повернули  час.  Повернули  щось  значно  більше.  Здалося?  Сховати  б  кудись  ті  спогади.  Адже  раніше  вміла?  Та  не  тепер.  Чомусь  не  тепер.
А  вночі  наснився  сон.
Сидить  вона  в  порожній  кімнаті.  Сліпучо  білій,  наче  сніг.  Така  велика  і  геть  порожнісінька.  Навколо  нічогісінько.  Тільки  той  стілець,  на  якому  сидить.  
Аж  тривожно  трішки.  Скільки  сидить?  Час  зник.  Змінився  простір.
Колись  вона  була  тут,  бачила  кімнату,  та  тепер  не  впізнає.  Все  змінилося.
Хтось  підходить  збоку  і  обіймає  за  плечі.  Такі  ніжні  руки.  Їх  знає  добре.  За  ними  давно  сумувала.  Навіть  не  зізнавалася.  Та  тепер  усі  перепони  зникли.  Наче  змінився  і  сам  хід  подій.  Доля  шепотіла  на  вухо:
   Я  з  тобою.
Це  Він.  Його  голос.  Так  солодко.
Як  хотілося  почути  ці  слова.
Так  буває.  Казка  може  тривати.  Хоча  б  у  сні.
Усмішка  освітила  обличчя.
Так  не  буває.
І  вона  прокинулася.  Все  скінчилося?  Справді  скінчилося.
Та  це  вже  не  здавалося  таким  безнадійним  і  непоправним.
Ранок  відкривав  звичну  картину.  Життя  продовжується.  Попереду  буденні  справи.  Все  як  завжди.  Чи  таки  ні?
Відчуття  самотності  кудись  розвіялося.  Відступило.
Відгомін  сну  приємно  лоскотав  забуті  мрії.  Чи  все  ж  не  забуті?  Згадані  тепер  так  невчасно.  Недоречно?  Чи  все  ж…Так  необхідні  були  ті  спогади.
Конверт  досі  лежав  на  столі.  Окуляри  поруч.  Лежать,  де  їх  облишили.
Так  спокійно  і  легко  стало.  Раптом.
Сховала  папірця  у  шухляду.
Зрозуміла,  що  останнього  листа  отримала  аж  тепер.  Через  багато  років.
І  цей  лист  найдорожчий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=672710
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 16.06.2016

Політ

Почуй  -  гримить.
Відчуй  -  щемить.
Політ  у  світ.

Блукай  -  блищить.
Прийми  на  мить.
Це  твій  політ.

Нехай  сліпить,  
Нехай  болить.
Такий  політ.

Зорі  услід,  
Пітьми  привіт,  
Незнаний  світ.

Святкуй  політ
Гіркий  політ
Крізь  сотню  літ.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671990
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.06.2016

Конверт

Мчаться  вихором  дні,
Не  дають  ані  миті  для  мрій,
Тільки  спогади  –  сни
Повертає  конвертик  старий.
 
А  у  ньому  слова,
Що  спізнилися  –  час  каяття.
В  ньому  ти  ще  жива
І  забуті  давно  почуття.
 
І  чому  саме  тут
Віднайшла  те,  що  зникло  навік?
Чи  ще  мало  отрут?
І  навіщо  той  спогад  не  зник?
 
Ні,  приходить  нехай.
Нагадає  що  квітла  весна.
Що  казала  «кохай».
Хоч  на  мить.  І  вона  не  одна.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671418
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.06.2016

Cмарагди

Смарагдові  трави  у  перлових  росах
Купає  світанок  до  сонця  заграв.
Ті  пряні  отави  не  скошені  досі
То  справжні  прикраси  земного  шатра.

Розсипані  щедро  смарагди  яскраві
Для  ока  зіркого,  легкої  руки.
Занурять  у  звуки  смарагдові  трави,
Постелять  під  ноги  берізкам  струнким.

Смарагди  у  травах,  троянди  у  косах,
Весна  зустрічає  додому  птахів,
І  ранок    несе  діаманти  у  роси
Як  сонячний  промінь  торкнеться  слідів.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=671054
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 08.06.2016

Конвалія

Здавалася  непримітною,
Хотілося  -  непомітною,
Така  маленька  конвалія
Дзвіночки  срібні  на  талії.
 
Солодкі  споюють  пахощі.
Та  жертва  впала  на  капищі.
Заснули  квіти  конвалії
У  росах  срібних  на  талії.
 
Прийдуть  з  весною  наступною,
Зійдуть  струною  здійсненною,
Знайдуться  зірвані  радощі,
Що  загубили  на  капищі.
 
Квітує  ніжна  конвалія
Як  білопінна  містерія,
Весна  дарує  замріяна
Усе  від  долі  відміряне.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670570
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.06.2016

Опалені трави

Опалені  трави.
Заграви  пожежі.
Згорали  отави
Не  видно  із  вежі.
 
Опалені  трави.
Розвіяли  попіл.
А  сіль  замість  зливи
Захмарених  тропів.
 
Зів'яли  всі  трави.
Зіжмаканий  травень
Спадає  листами.
Загасли  заграви.
 
Втікали  слідами
Опалених  пасток.
Втікали  рядками.
Чи  склали  вже  список?
 
(Того  що  згоріло...)

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=670046
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 03.06.2016

Львівський дощ

Львівський  дощ.
Знов  оплакує  втрачені  дні.
З  мокрих  площ
Виганяє  усіх.  Ми  одні.

Блюз  дощу.
По  одинці  співає  фонтан.
Плач  дощу.
Та  мелодія  вільна,  проста.

Львівський  дощ.
Омиває  захмарений  Львів.
Скільки  прощ
Приховало  те  соло  дощів.

Гримне  грім.
По  калюжах  відлунює  ритм.
Тону  в  нім.
У  полоні  покинутих  рим.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669621
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 01.06.2016

Спіть, мешканці Багдаду.

В  Багдаді  все  спокійно.
Справді?
Вже  вкотре  присипляє  хтось.
Навіщо?
Слова  такі  солодкі.
В  Багдаді  все  спокійно.
Спати?
Але  ж  не  спиться  під  постійний  обстріл.
Не  спить  і  вітер  у  розбитих  вікнах.
Спокій?  
Пустка.
Чуже  життя  шматоване  на  клапті.
Справді?
Спіть,  мешканці  Багдаду.
Буде  завтра?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=669181
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 30.05.2016

Отрута

І  червоним  вином  наливали  отруту.
Та  п'янила  і  кликала  у  таїну  забуття.
Не  вдалося  нічого.
Сірий  ранок  вертає  у  прозу.
Тільки  спогад  солодкий  стікає  по  жилах.
Кудись.  Униз.
Під  землю.
Сховок.
Ніби  невідомість.
А  далі?  Тепер.
Усе  залишається  тьмяним.
Згасло  світло.
Отрута  нуртує  підземними  водами.
Чистими.
Де  було?  Як?
Не  важливо.
Уже.
Та  отрута  осіла  на  серці.
І  все  кличе  туди,  де  дороги  нема.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=668523
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 26.05.2016

Тенета

В  тенетах  б'ється  слово.
Тенета  згаслих  мрій.
Зігрій.
Під  полотном  цупким
Тріпоче  вогник.
Згасне.  Не  втече.
Спіймали.  Та  не  може  опиратись.
Зусилля  марні.
Стугонить  біда
За  стінами  міцними.
Їх  клав  навіки  страх.
Для  захисту.
За  ґрати.
Бракує  подиху.
Не  хочу
Катом.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=667803
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 23.05.2016

Танець

Танець  триває.
Розкошлані  вихором  барви.
Проносяться  в  колі.
Повз.  Усе  повз.
Озирнутися  ніколи.
Музика.
Страшно  її  зупинити.
Слухає  тіло  той  ритм.
Не  чує.  Навіщо?
Прописані  рухи.
Одвіку.
Ніхто  не  питає.
Чи  хочуть?  Чи  можуть?
Є  тільки  танець.
Повинен  тривати.
Непомітно  змінився.
А  з  чого  почали?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666934
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 19.05.2016

Завіса

Падає  завіса.
Скінчена  вистава.
Порушені  правила.
Хто  за  завісою?
Продовжили  гру?
Хто  за  завісою?
Сиплеться  пісок.
Хто  оберне  годинника?
Кінець  і  початок.
Палають  софіти  нової  вистави.
Гасне  світло  у  залі.
Темрява.
Промінь  за  сценою.
 
Завіса  здіймається...

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=666283
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.05.2016

Травневі грози

Травневі  грози  оновлять  землю.
Пусті  погрози.
Травневі  грози  як  ночі  темні.
Травневі  сльози.

Відкрите  небо  від  блискавиці.
Чия  молитва?
Комусь  всміхнеться  ще  літавиця.
Останні  битви.

Травневі  грози  такі  короткі.
Ще  дні  безкраї.
Травнева  квітка  іще  солодка.
В  саду  розмаю.

Тріпочуть  віти,  втікає  травень.
Втече  і  літо.
Співають  грози,  вітають  трави
Дощі  ті  світлі.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665703
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.05.2016

Зорі

Зорі  написи  креслять  у  темряву  неба,
Як  на  білий  папір  чорним  маком  засіяли  сни.
Хто  пройде,  прочитає  все  шлях  за  слідами,
Що  проклали  краплини  червоні  душі.
Розтасовані  карти  заплутують  складені  схеми,
Засипає  пісок  щойно  створений  текст.
То  не  карти,  а  тільки  розсипані  крихти.
Хто  зібрав  їх  допоки  зірвався  клубок.
Тільки  зорі?  Чи  з  них  відчитаємо  долі?
Тільки  зорі.  Наскільки  надійні  їх  карти?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665279
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 11.05.2016

Воля

Хиляться  віти  долу,  
Стеляться  над  землею.
Як  не  хотіти  волі?
Як  відступлю  від  неї?

Стеляться  все  тумани.
Плутає  мжичка  стежку,
Що  пролягла  слідами,
Тими,  які  назвеш  ти.

Хиляться  весни  долі,
Стеляться  над  зимою.
Як  утікала  воля?
Я  заберу.  Зі  мною.

Вітер  підніме  віти.
Вітер  завіє  попіл.
Марно  блукаю  світом.
Волі  ніхто  не  схопить.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=665023
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 10.05.2016

Приховане

Чи  приховане?  Чи  поховане?
Не  оплакане.  Ще  не  втрачене.
Заколисане.  Та  не  приспане.
То  листом  майне.  Не  забуте  ще.
 
Не  лишай  мене.  Не  кидай  мене.
Все  іще  мине.  Все  уже  мине.
Відпускай  мене.  Забувай  мене.
Все  таке  пусте.  Все  таке  смутне.
 
За  розмовами.  За  обмовами.
Ходжу  знову  я,  йдемо  знову  ми.
Те  приховане  не  поховане.
Те  змарноване  не  зацьковане.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664835
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.05.2016

Колом

Колом  -  колом  видноколо,
Заблукала  з-за  околиць.
Все  навколо  тільки  коло.
Де  той  голос?  Чути  голос?

В  тому  колі  як  у  долі.
Чи  зірвати  нитки  кволі?
І  відколи?  і  доколи?
Все  у  колі.  В  тому  колі.

Відкололо.  Відмололо.
де  ж  те  коло?  Видноколо.
Відгриміло?  Відбороло?
Може  вальсом?  Вже  доволі

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=664434
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.05.2016

Про красу (казка)

В  королівстві  свято.  народилася  у  короля  з  королевою  донечка.  Єдина.  Довгождана.
Росла  вона  в  розкоші.  ні  в  чому  не  знала  відмови.  та  коли  стала  підростати  стала  помічати  перешіптування  за  спиною.  дивні  погляди.
Пізніше  помітила,  що  дзеркала  від  неї  ховають.  
Так  і  росла.
Аж  доки  не  глянула  в  озеро,  що  тішило  прохолодою  в  саду  палацу.
-  Та  я  ж  потворна.  -  Вирішила  вона.
-  Ще  й  геть  не  схожа  на  всіх  у  королівстві.  Навіть  на  маму.  А  вона  ж  така  красуня.
Засмутилася  королівна.  геть  перестала  виходити  з  палацу.  
Нікому  не  розповідає,що  довідалася.
Як  же  їй  змиритися  зі  своїми  неслухняними  світлими  кучерями?  У  всіх  же  таке  гладеньке,  блискуче  і  рівне  волосся.  каштанове.
А  ті  майже  безбарвні  сірі  очі?
У  всіх  же  такі  глибокі  карі.  як  ніч.
Якось  увечері  наважилася  вийти  непоміченою  в  ліс,  що  за  палацом.  може  заблудиться,  думала  у  відчаї.  Не  доведеться  й  повертатися.
Так  і  вирішила.
Зайшла  вже  далеченько.  аж  чує,  хтось  ззаду  гукає
-  Що  ти  тут  робиш,  красуне?
Гірко  стало  королівні.  Повернулася.
-  Ви,  мабуть  жартуєте,  чи  в  темряві  не  роздивилися...
І  не  договорила.
На  неї  пильно  дивився  юнак.  Такий  як  і  вона.  синьоокий  і  світловолосий.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663607
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 03.05.2016

Крила

Він  був  просто  малим  хлопчиком.  Звичайним.
Батьки  казали  –  найкращим.  Але  ж  то  батьки.  Не  однолітки.
Саме  вони  допомогли  виявити  прикру  помилку.
У  нього  був  горб.  Наче  рюкзак,  що  обтяжує  спину.  Плечі  неоковирно  стирчали  з  обох  боків.  Руки  опущені  вниз.  Боляче.  Голова  важка.  Що  ж  так  тягне  до  землі?
-  Горбун.  –  Сміялися  діти  в  дворі.
-  Горбун.  –  Шепотілися  тітки  на  лавках.
-  Горбун.  –  Дражнили  у  школі.
За  що?  думав  тоді.  Марне  питання.
Хіба  винен?  Хіба  хотів  так?
І  не  поплакати.  Хіба  нишком.  В  своїй  кімнаті.  Коли  вкотре  дзеркало  показує,  що  він  не  такий.  Як  хто?  Як  всі?
Дитинство  скінчилося.  Давно  не  посміють  дражнити.  Та  хіба  забудеться?
Що  ж  там  так  пече?
Несподівано.  В  дзеркало  вже  давно  не  дивиться.  Навіщо?
Але  все  ж?
За  спиною  побачив  крила.  Справжні.  Великі.  Могутні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=663063
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 30.04.2016

Хребет

На  землі  ти  стоїш  .  Хребет.
Нащо  ломлять  його?  Багнет?
Чи  подужає  тиск?  За  міць?
А  заматися  просто.  Гнись.

Так  багато  на  нього.  Дій.
Так  і  тягне  коріння.  Мрій.
Та  чи  досить  стійкий?  Такий.
Та  чи  буде  міцний.  Важкий.

А  знайдеться  порив?  Для  крил.
А  знайдеться  снага?  Впади.
А  чи  зможеш  іще?  Любив.
А  чи  варто  було?  Не  жди.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=662188
рубрика: Поезія, Громадянська лірика
дата поступления 26.04.2016

Квітень

Намоклий  вірш  буркоче  за  дощем,
І  квітень  снігом  закриває  весни.
А  літо?  за  яким  іще  віршем?
Та  мряка  скресне  вихором  словесним?

Чи  спека  знову  спалить  той  хідник,
Що  місто  нам  проклало  під  ногами?
Чи  зливи  змиють  те,  що  йде  від  них?
Чи  то  заплачуть  ринвами.  За  нами.

Пливуть  по  вікнах  краплі  дощові,
А  за  вікном  січе  мов  квітом  снігом.
А  після?  ми  усе  таки  живі.
Чи  не  впустили  зиму  з-за  порогу?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661929
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.04.2016

Не змиритися

Попід  ранок,  понад  прірвою
Вибиратися  та  осліпом.
Попід  тином,  під  руїною,
Завалити  може  каменем.

Понад  голос,  з  крику  в  пошепки.
Чом  же  не  зірвати  сутіні?
Чи  ставати  вже  навколішки?
Хто  веде  з  весни  до  осені?

Не  знесе  каміння  мертвого.
А  живе?  Іще  залишилось.
Напитати  би  іще.  Чого?
Що  віднайдено,  щоб  стишилось.

Бо  віднайдено.  Не  названо.
Не  наважитись  скоритися.
Не  казати  не  вкарбоване,
Щоб  мовчати.  Не  змиритися.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=661103
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 21.04.2016

Після опівночі

Хто  це  знову  гострить  пазурі?  
Хто  вжене  у  серце  гострі  кігті?  
І  чому  ще  досі  не  згорів?    
Чи  замало  того  хмизу  віхтів?  
 
Все  що  поховала  вже  зима  
Із  весною  лізе  у  шпарини.  
І  просити  поступки  дарма.  
Утікають  згаяні  хвилини.  
 
Знову  північ  і  безсоння  дме.  
Стогоном  вривається  у  вічі.  
Вежа  не  врятує.  То  бігме.  
Півень  вже  не  проспіває  тричі.  
 
От  і  закінчився  той  струмок,    
Що  годинник  насипає  низом.  
Залишився  ще  туман  думок.  
Тільки  тихий  відгомін  "спинися".  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=660231
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 17.04.2016

Спогади

І  куди  від  них  подітися?  Обступають.  Заганяють  у  куток.  Не  дають  дихнути.
Та  ні.  Не  те  що  заважають.  
Болять.  Не  скинути.  
А  зовні,  наче  нічого  не  змінилося.  Наче  все  гаразд.
Оце  й  найбільше  пече.  За  яким  правом?  Чому  триває?  Як  може?  Адже  здавалося...
Ні  змінити,  ні  вирвати.
Вирвати  не  дозволено.
А  хотілося...
Ет.  Хіба  лиш  здалося.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=659488
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.04.2016

Манекен

Хто  та  жінка  із  перетятими  зап'ястками?
Коли  втратила  обриси?
Візерунки  тканинні  залишились  явними.
І  хутро  штучне  в  ногах.
звідки  сліди  на  пластику?
Ніхто  не  питатиме.
Чи  була  живою?
Забула.
Шкода.
Хіба?
Не  вийде  вірша  .  Закинути.
Чий  голос  пробуджує?  Нашіптує?
Присипляє?
Камінням  оплутано.  Всипано.
Манекен?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658348
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 09.04.2016

Гордієві вузли

Не  варто  плести  гордієві  вузли.
Комусь  доведеться  рубати  їх.
Не  гнати  час.
А  раптом  послухає?
Змусити  себе  не  заглядати  у  кінець  книжки.
Її  ж  іще  дочитувати.
Та  хочеться  порушення.
Навіщо?  Спроба?
Щоб  не  спиняти  руху.
Вузлики  не  сховати  на  звороті.
Знати  нитку.
Впевненості  б.  Хоч  трішки.
Тут  і  тепер.  Сьогодні.
І  ще.  Дні.
Скільки?
Не  час.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=658139
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 08.04.2016

Може

Може  бувають  такі  в  тебе  дні?
З-під  ніг  утікає  земля.
Раптом  кричать  тільки  круки  одні.
Гроза  вже  помітна  здаля.

Звідки  приходить  той  морок  гіркий?
Хто  вже  полишає  борню?
Тільки  одна.  Тільки  гаснуть  зірки.
Якщо  ще  до  дня  не  мину.

Може  ще  буде  хоча  б  темна  ніч
Тривати  так  довго  як  сон,
Так  неповторно,  як  пісня  навстріч?
Чи  тільки  душі  в  унісон.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=656147
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 31.03.2016

Cвічадо

Свічадо  тремтливо  відлунює  подих  свічі,    
Свіча  коливається.  Де  причаїлося  полум`я?  
Свічадо  сліблястими  крихтами  кличе  вночі  
Коли  ні  зорі,  але  тінь  навісна  поневолила.  
 
Свіча  догорить  і  віск  дотепліє  папери,    
Свічадо  уже  потемніє,  не  видно  ні  відблиску.  
Що  шукати  тепер?  Може  тільки  химери  ми?  
Чи  світанок  прийде?  Чи  зустріне  навію  -  владарку?  
 
Не  розкаже  ніхто.  Затихло  свічадо  забрьохане.  
Не  вода,  то  віск  опливає  на  скла  полотно.  
Та  здається  знайти,  що  сховала  в  очах  сполоханих,    
Можна  тільки  тоді,  як  схоче  озватись  воно.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=654699
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 26.03.2016

Луна

Дивна  яка  луна,    
Кличе  :"весна,  весна!"  
Хмара  одна  сумна  
Плаче  дощем  вона.  
 
Та  не  вгава  луна,    
Краплі  дзвенить  струна,    
Неба  блакить  ясна,    
тільки  в  очах  вина.  
 
Тільки  за  крок  війна,    
Поруч  іще  вона,    
Сиплеться  скла  стіна,    
Сльози  несе  луна.  
 
Та  навкруги  весна,    
Все  ще  така  одна  
Вільна  як  таїна  
Там,  де  немає  дна.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=653924
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 23.03.2016

Струмки

Струмки  пронизують  артерії,    
І  лід  тонкий  тріщить  вже  скорений,    
Скрізь  розквітає  нам  поезія,    
Квітує  настроями  створення.  

Радіє  місто  першим  проліскам,    
Що  зиму  відігнали  з  обрію,    
І  ніжні,  ледь  помітні  доторки,    
Весни  прокинулася  магія.  

Я  слухаю  весняний  відгомін,    
Я  знаю  він  несе  відродження,    
Вітаю  вітер  довгожданих  змін,    
Та  все  ж  душа  іще  стривожена.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=652713
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 19.03.2016

Весняна надія

Темрява  відступить  незворотньо,  
Свічку  запалити  зможе  кожен,  
І  побачить  -  відійшла  самотність,  
Скільки  нас?  уже  багато,  схоже.

Відступає  ніч,  приходить  ранок,  
Із  весною  повертає  пісню,  
Випускає  із  жорстоких  рамок,  
У  яких  завжди  занадто  тісно.

Птахом  відлетить  у  чисте  небо,  
Лід,  що  зиму  все  тягнув  додолу,  
І  наповнить  землю  світлий  щебет,  
Щоб  журба  не  зводила  ніколи.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=651511
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 14.03.2016

Міст

Між  двома  кручами  глибокими,  між  скелями  високими  текла  річка  бурхлива,  швидка  і  холодна.  Мало  хто  бачив  її  темні  води,  страшно  заглядати  у  прірву,  але  її  могутній  голос  чули  всі.  І  дивувалися  її  силі.
Над  річкою  хтось  колись  моста  підвісив,  щоб  на  другий  берег  перейти  можна,  але  мало  хто  зважувався  тим  мостом  пройти,  от  і  струхлявіло  дерево,  провалився  міст.  Тепер  і  не  перейде  ніхто,  якби  й  хотів.  Та  так  давно  вже  зруйнувався  той  міст,  що  вже  й  забули  люди,  а  що  ж  там,  на  другому  березі.  А  щось  же  було?  Та  й  чи  було  що  цікаве?  Ніхто  й  не  питав.
Аж  вибралася  у  гори  ті  туристка.  Побачила  міст.  Стала  питати  куди  ж  він  веде.  Та  ніхто  не  знав,  ніхто  сказати  не  міг.  А  вона  й  вирішила  «От  відновлю  моста  і  сама  подивлюся.  Й  іншим  покажу».  Зібрала  людей.  Запропонувала  спробувати.  Загорілися  люди.  Одні  дошки  рубають,  інші  канати  плетуть,  вузли  в’яжуть.  Надійний  вийшов  міст.  Добротний.
‑  Ну  що,  –  мовить  туристка,  дякую  за  допомогу,  але  треба  випробувати  моста.
Ступила  і  швиденько  зникла  на  іншому  березі.
Дивляться  люди.  Надійний  міст,  але  ж  внизу  така  глибина,  така  темрява.  А  він  хитається.  Хто  не  ступить,  то  дійде  до  половини  і  повернеться.
А  що  ж  там?  На  іншому  березі?  Так  і  залишилося  таємницею.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=650255
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 09.03.2016

Віолончель

Концерт  закінчився.  Години,  дні,  місяці  репетицій  позаду.  Інструмент  важко  повис  на  руці.  Його  чарівна  музика  замовкла.  Та  втомлена  жінка  у  розкішній  вечірній  сукні,  що  стояла  на  сцені  філармонії  поруч  з  оркестром  і  слухала  бурхливі  оплески  знала,  віолончель  оживе  знову.  Зовсім  скоро.  Тільки  б  прийшло  завтра.
Та  до  завтра  ще  треба  дочекатися.  Ще  не  все.  Попереду  шлях  додому.  А  вдома…
‑  Знову  приперлася  так  пізно!  Музикантка!  З  ким  вже  була?  Все  концерти  тобі!
Чоловік  верещав  і  червонівся.  З  порога.
Скулилася.  Стати  б  тепер  непомітною.  Що  колись  відчувала?  Не  пам’ятала.  Та  хіба  вона  винна,  що  в  нього  виступів  немає?  І  вже  давно.
А  той  все  не  вгавав
‑  Ти  не  можеш  бути  як  всі?  Чого  тобі  бракує?!
Страшно  дивитися.  Обіймає  руками  інструмент.
‑  Мовчиш?!  Усе  мовчиш?!  Та  постав  ти  врешті  свою  бандуру!
Брутальна  рука  вхопила  тонкий  гриф.  «Обережніше!  Тільки  обережніше!».
«Хрусь»  переломилася  шия,  струни  дзенькнули,  повисли  пасмами.
Все.  Не  буде  більше  музики.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648424
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 02.03.2016

Родинне свято

Сьогодні  ноги  самі  несли  додому.  Радість  переповнює  серце.  Вона  змогла!  Вдалося!  Списки  офіційно  і  неоднозначно  засвідчили,  що  Львівський  університет  імені  Івана  Франка  поповнився  новою  студенткою.
Вдома  чекають  батьки,  які  готують  в  її  честь  щось  особливе.  Як  це  приємно,  коли  є  з  ким  розділити  це  величезне  всепоглинаюче  щастя.  Нарешті  можна  відпружитися  від  наполегливої  і  довгої  підготовки,  хвилювання  іспитів  і  тривог  про  вибір  шляху.  Тепер  нова  дорога  нарешті  вигулькнула  з-за  повороту.
Перед  очима  постав  знайомий  з  дитинства  Стрийський  парк,  який  завжди  привітно  зустрічав  під  кронами  дерев.
Теплий  літній  день  тішив  світлом,  блакитне  небо  було  чисте  від  хмар,  густі  крони  дарували  тінь,  а  на  озері  звично  і  граційно  танцювали  лебеді.
Так  хочеться  погуляти  довше,  але  час  спішити.  Вже,  напевно,  почали  збиратися  гості.
Домівка  зустріла  смачним  запахом  і  маминою  привітною  усмішкою.
Швиденько  накрили  стіл.
Почали  збиратися  гості.  То  були  мамині  і  татові  знайомі,  які  прийшли  з  вітаннями.
Сонячний  промінь  зазирнув  у  вікно  просторої  вітальні,  відбився  від  кришталевого  бокалу  в  руках  стрункого,  ледь  сивого  чоловіка,  що  приготувався  проголосити  тост.
‑  Сьогодні  ми  відзначаємо  вступ  до  вузу  єдиної  донечки  родини  Нечаєнків,  нашої  втіхи  та  гордощів,  майбутнього  рідної  України!  Оленочко,  хай  успіх  буде  поруч  з  тобою!
‑  Гарно  сказано,  Ярославе  Григоровичу!
Слово  взяла  мама:
‑  Люба  моя  Оленочко,  хочу  побажати  тобі,  щоб  ніколи  не  забувала,  що  носиш  ім’я  славетної  Олени  Теліги,  що  ти  онука  академіка  Стожаренка,  якого  знищила  радянська  влада.  Хочу,  щоб  побачила  ти  квітучу,  сильну  Україну  і  завжди  тобі  всміхалася  доля  на  рідній  землі!
Лунали  тости,  порожніли  бокали,  всміхалася  Оленка.
Так  приємно  під  захистом  рідних  стін,  мудрих  і  проникливих  очей  з  портретів,  які  зустрічали  кожен  крок,  кожну  перемогу  і  невдачу  життєвого  шляху  дівчини.
Стільки  годин  і  днів  проведено  за  багатством  книжок,  які  тепер  затихли  на  полицях  великих  шаф.
Все  звичне  і  таке  рідне.
Стільки  людей  зібралося  сьогодні,  щоб  розділити  її  радість  і  здобуток.  А  далі  безхмарне  дитинство  перетвориться  на  самостійне  доросле  життя,  доведеться  самій  внести  вклад  в  розвиток  великого  роду.  Чи  вдасться?  Страшнувато  поки  про  це  думати.  Та  й  в  обраному  шляху  сумніву  немає.  Попереду  студентське  життя,  нові  знайомства  і  пригоди.  А  це  вже  цікаво  і  може  принести  багато  змін.
Та,  поки  триває  свято  і  мрії  переповнюють  серце,  хочеться  вірити,  що  ті  приємні  побажання,  які  так  щедро  звучать  сьогодні  збудуться  хоча  б  частково.
Хочеться,  щоб  цей  день  не  закінчувався.
Але  минає  час.  Непомітно  збігають  години.  Гості  розходяться.
От  і  все.  Свято  скінчилося.  Починається  нова  сторінка.
Пам’ять,  напевно,  ще  не  скоро  відпустить  вечори  за  підручниками  під  пильним  оком  батьків.
Мама-філолог  допомагала  опановувати  таємниці  рідної  мови  і  приховані  лабіринти  відомих  літературних  творів.  Тато  –  історик,  неабиякий  вчений,  захоплений  своїми  дослідженнями,  теж  знайшов  час,  щоб  історія  Батьківщини  постала  перед  дівчиною  в  усьому  різнобарв’ї  і  багатогранності.
Тепер  хтозна,  чи  справилася  б  сама  з  непростим  завданням.
Факультет  було  вибрано  вже  давно.  Слово  змалку  зачарувало  дівчину  і  дозволило  переноситися  в  чарівний  світ  фантазій  і  казок.  А  ще  цікавіше  виявилося  творити  небувалу  реальність  самій.
А  потім  були  перші  поетичні  спроби,  які  знайшли  схвальний  відгук  у  мами.
Коли  вперше  наважилася  показати  свого  віршика,  серце  завмирало  від  очікування.  Чи  вдалося?
Та  з  часом  зрозуміла,  що  все  одно  не  відмовилася  б  від  творчості.
Тепер  випав  шанс  дізнатися  як  твориться  справжнє  мистецтво  і  які  слова  знаходять  відгук  у  багатьох  серцях.
За  вікном  кімнати  вже  темніла  глибока  ніч.  Тільки  зорі  розривали  темряву.  Її  зоря  теж  десь  там.  Хотілося  вірити.
Будинок  спав.  А  дівчину,  як  завжди  мучило  безсоння.  Бурхливі  почуття  ніяк  не  хотіли  влягатися.  День  вмістив  у  себе  таку  купу  емоцій,  що  потрібен  був  час  їх  проковтнути.
Завтра  можна  буде  прийти  в  товариство  «Просвіта»,  про  яке  так  багато  розповідав  тато.  Тепер  вона  зможе  по  справжньому  долучитися  до  тієї  діяльності,  яка  так  необхідна  в  цей  складний  і  несподіваний  час.
Україна  перейшла  в  друге  тисячоліття  незалежною.  Але  це  не  кінець,  лише  початок  нових  можливостей.  Стільки  всього  ще  може  бути.
Подих  перехоплювало  від  планів  і  перспектив.  Стільки  сил  і  мрій  наповнювали  по  вінця.
Тепер  можна  перевірити  на  що  здатна  сама.  Прокласти  свою  стежку  на  тій  дорозі,  яку  досі  самовіддано,  часто  і  з  ризиком,  торували  її  батьки.
Стільки  цікавого,  прекрасного  і  трагічного  розповідали  їй  про  країну,  в  якій  пощастило  народитися  і  жити.  Скільки  разів  серце  завмирало  від  щему  і  невиплаканих  сліз.  Горіло  прагненням  справедливості.  Переживало  болі  рідного  народу  як  власні  рани.
Тепер  і  в  неї  буде  власна  сторінка,  своя  історія  перемог  і  поразок.
Буде  ще  багато  по  переду.
Тепер  вона  студентка,  а  це  зобов’язує.
Студент  може  багато.
Наскільки?  Життя  покаже.
Скоро.
Та  це  все  завтра.
Мрія  про  університет  мала  і  вагоміший  ґрунт.
Тут  навчалися  і  її  мама  і  тато.  Значна  частина  життя  родини  тісно  пов’язана  з  цими  стінами.
Напроти  ранкове  сонце  загрузло  в  гілках  густого  затишного  парку.  Перед  входом  пильно  дивився  в  очі  перехожим  кам’яний  Франко.  Серце  стискалося  під  цим  суворим  поглядом.
Шлях  до  мрії  був  нелегким,  хоча  тепер,  коли  все  вже  в  минулому,  так  уже  не  здається.
Оленка  готувалася  до  вступних  іспитів  –  тестів  ще  під  час  навчання  в  одинадцятому  класі.
Складно  уявити,  наскільки  далекою  була  б  її  мрія  без  турботливої  і  вдумливої  батькової  допомоги.  Тато  вмів  робити  історію  живою,  додавав  до  скупої  інформації  з  підручників  маловідомі  факти,  події,  ділився  знаннями  і  спогадами.  З  ним  легко  завчались  дати.  Та  й  відволікатися  не  хотілося.  На  відміну  від  переважної  більшості  вчених,  Ярослав  Григорович  вмів  розповідати  цікаво.
Мама  ж  розповіла  деякі  таємниці,  як  легко  розбирати  речення  і  визначати  віршовані  ритми,  що  теж  неабияк  пригодилося  на  тестах.
Скільки  ж  хвилювання  було,  коли  настав  день  першого  екзамену.  Оленка  відкрила  важкі  вхідні  двері  і  на  мить  завмерла  перед  широким  холом  з  килимами  і  сяючими  люстрами.  Величні  мармурові  сходи,  що  ведуть  нагору.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=648104
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 01.03.2016

Друкарська машинка

Осінній  день  сьогодні  відповідав  настрою.  Дощ  наче  плакав  разом  з  ним,  Немолодим  уже  журналістом  Юрієм,  роковини  смерті  його  дідуся.  Як  давно  це  було.  Самому  вже  минуло  сорок.  А  наче  таки  сьогодні  знову  був  тим  юнаком,  що  проводжав  дідуся  до  місця  останнього  спочинку.
В  око  впала  стара  друкарська  машинка.  Єдине,  що  забрав  з  сільської  хати,  яка  колись  кожного  літа  привітно  відчиняла  свої  двері  для  нього  малого.
Спогади  напливли  потоком.  Дідусь  і  бабуся  завжди  зустрічали  у  світі  дитинства  і  безтурботних  літніх  канікул.  Була  там  і  річка,  і  друзі.  Сад  повний  розкішних  дерев  дарував  прохолоду  і  тінь.  Дозрівали  плоди,  щоб  восени  потішити  медовими  грушками,  солодкими  сливами,  пишними  яблуками.  Десь  неподалік  гули  бджоли.  Дідусь  тримав  пасіку.
Дні  тоді  були  безмежні  як  море,  повні  по  вінця,  яскраві  як  веселка.  Та  всі  вони  були  поруч  із  дідусем.  Хлопець  крутився  хвостиком  і  в  майстерні,  і  в  саду,  а  дідусь  ділився  таємницями  рослин,  розповідав  про  життя  бджолиної  родини.  Старий,  тоді  ще  досить  дужий  і  вправний,  вмів  повернути  до  життя  будь  яку  річ.  І  це  все  сповнювало  світ  онука  дивовижними  чарами.
Та  все  ж,  особливим  днем  була  неділя.  Доки  бабуся  поралася  з  варениками,  Юрко  просив  розказати  казку.  Дідусь  усміхався  у  вуса,  гладив  кущисті  брови,  саджав  малого  на  коліна,  і  розповідав  історії  «про  давнину».  Їх,  було,  онук  слухав  як  справжнісінькі  легенди,  що  наближали  неймовірне  і  неможливе.
А  старий  розповідав  наче  про  буденні  речі,  як  будували  хату  під  солом’яною  стріхою,  обробляли  землю,  пекли  хліб,  як  розважалися  без  радіо  та  електрики,  святкували  знайомі,  і  незнані  свята  і  ще  багато  всього.
Думав,  що  забулося  все.  А  оcь  тепер  пригадав.  Навіщо  волочив  ту  стару  «друкарку»?  І  ноутбук  має,  і  планшет.  Де  тут  місце  «раритету»?
Все  одно  друкувати  не  буде.  Тільки  спогади  доймають.  Хто  б  подумав?
Та  раптом  ці  всі  звичні  питання  здалися  такими  далекими  і  недоречними.  Наче  не  він  їх  задавав  собі  щойно.  Щось  не  складалося.
А  хто  б  подумав,  що  працюватиме  і  досі  репортером  у  маленькій  газетці?  І  перспектив  не  видно.  Хіба  ж  про  це  мріяв?  Хіба  цього  хотів?
Оце  вже  ближче.  Але  як  же  не  хотілося  копирсатися  в  таких  питаннях.  Але  ж  було.  Все  могло  б  скластися  інакше.  А  що  тоді?  Шанс  втрачено?  Чи  ще  ні?
Ото  куди  завело.
Справді  манила  його  та  річ.  Мирний  стукіт  клавіш.  А  під  ними  літери,  слова.  Наче  двері  в  новий  світ.  Чи  ж  можна  відкрити  самому?  Щоб  історії  приходили  за  його  бажанням?  Тоді  не  міг.  А  тепер?
Хотів.  Вірив.  Та  потім  віра  кудись  випарувалася.  Вирішив,  не  для  нього.
Та  тепер  друкарка  наче  запрошувала  торкнутися  клавіш,  що  давно  мовчали.  Чи  ще  не  зламалися  досі?  Дістав.  Спробував.  Наче  піаніно.  Зовсім  інше  відчуття.  Комп  не  зрівняється.  Навіть  фарба  на  стрічці  ще  не  висохла.
Написав  кілька  слів.  Далі  пальці  наче  ожили  і  на  папір  градом  посипалися  слова.  Давно  забуте  відчуття.  Забуті  спогади  поверталися  до  життя.  А  може  краще  приховати?  Та  мовчанку  вже  порушено.  Не  зупинитися.
Парує  в  чашці  чай.  За  вікном  вже  закінчився  день.  Здається,  що  й  дощ  припинився.  Стукіт  старої  «друкарки»  навіює  спокій  і  розслабленість.
Може  вийде  яка  оповідка?  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=647276
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 27.02.2016

Заскочена

Заскочена.  Не  надто  часто?
Так  дорого.  Оті  зізнання.
Зурочено?  Куди  упасти?
Бредуть  понуро  запитання.

Закінчено?  Іще  не  зовсім.
А  далі  що?  Ніхто  не  знає.
Знівечено.  Весна  чи  осінь.
Чи  хто  згадає?  Не  згадають.

Сльоза  проллється  тишком  -  нишком.
Піде  бідою.  Сніг  з  водою.
Було  колишнє?  Є  колишнє?
Чи  впала  Троя?  Славна  Троя.

Заскочена.  Чи  так  і  справді?
Чекала  іншого?  Чекала.
Столочено.  Весна  на  варті.
Плекала  вірою?  Плекала.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644318
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 16.02.2016

Віхола

Віють  віхоли  вітром
Вимітають  вагання
Віття  вигляне  весни
Вилітають  воланням

Вуркотливо  воркоче
Витікає  водою
Веселково  вітає
Вилоскочує  вирій

Веснеспіви  -  відлуння
Відчуває  вінками
Вільнокрила  вільшанка
Відспіває  вітанку

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644096
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 15.02.2016

Фотографії

Скільки  їх,  тих  фото,  тепер.  Вони  наповнюють  все.  Стікаються  з  цифровиків,  мобільників,  планшетів,  губляться  у  бездонних  глибинах  комп’ютерної  пам’яті,  виринають  хвилями  у  соцмережах.
Стерти  б  те  усе.  Ага.  Зась.  Кожна  наче  тримається  за  тебе  невидимими  нитками.  Як  і  ті,  що  на  папері,  у  пожовклих  альбомах.
Пам’ять  стає  все  коротшою,  фрагментарнішою.  Кожна  світлина  –  мить  життя.  Стерти  б.  І  наче  не  було.  Ніби  себе  стерти.  Одна  подія.  Інша.  Як  ліхтарики  гаснуть  десь  всередині.  Зникаєш  безслідно.  Гаснуть  очі.
Невже  справді  залишаємося  лише  у  чужих  спогадах?  Хіба  тільки  так?
А  інакше  зникнемо.  Без  сліду?  Мов  не  було?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=644095
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 15.02.2016

Звірюка

Десь  зачаїлася  звірюка.
Не  відшукати.  вчинить  напад
Із  потаємної  печери.
Чи  звідки?  Звідки  виглядати?

Не  виглядатиму  до  часу.
А  може  ще  даремно?  Марно?
Чи  вже  запізно?  Геть  запізно?
Чи  все  одно?  Здолати  звіра?

У  темряви  великі  очі.
А  бачити?  Таки  не  видно.
А  може  все  таки  уникну?
Ті  очі  сяють  хижаками.

Скажу  собі,  що  все  наснилось,  
Вмовляти  буду,  що  здалося.
А  серце  що  спинило  миті?
А  сивина,  що  у  волоссі?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=643283
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 12.02.2016

Завірюха

Завірюха  заметіль  завія  
Занесе  засніжені  замети,    
Заворожить,  заморозить  зиму,    
Зорями  засипле  задзеркалля.  
 
Засинає  знічена  заграва,    
Заблищить  забілена  землею  
Занебесся  з`єднане  зорею.  
Зметено,  засліплено,  замерзло.  
 
Зупинити  заметіль  запізно,    
Залишила  зачекати  зустріч,    
Заведе  зупевне,  заквітчає.  
Закружляє  засвіт  завірюха.  
 
Забуття  здобудеться  зрадливе,    
Заморозити  захоче  захват,    
Захопити  зовсім.  Залишило.  
Залишила.  Знову  закрутило.  
 
Знов  здалося.  Забавка?  Забава?  
Заворожено  знайду  зачасся?  
Загадкові  знаки  задорожжя.  
Загадкова  знахідка  зимова.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641936
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 07.02.2016

Зусилля

Так  багато  здавалося  щирим.
Так  бентежно  змінилася  вічність,  
Що  постала  тепер  наді  мною.
Отже,  варте  маленьке  зусилля
Того  вибуху  марного  "потім"?
Запитання  руйнують  минуле.
Запитання  вбивають  майбутнє.
Невідоме  це  дозвіл.  Ворота.
Невідоме  -  це  страх  від  покори.
Всі  можливості,  що  поза  часом.
Всі  сумнівно  мальовані  будні.
Але  можна  змінити  малюнок.
Адже  можна  здолати  безсилля.
Можна  множити  й  множити  спроби.
Розімкнути  усі  ті  кайдани.
Щиро?  Десь  є  мета  довгождана.
Правда?  Знаємо  -  варта  зусилля.
В  ній  єдиний  віднайдено  захист.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=641469
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.02.2016

Забути

Забудь  ким  ти  є.
Забудь  ким  ти  був.
А  ким  же  будеш?
Також  забути.
Чи  знали  тебе?
Забути  усе.
Нарешті  втечеш.
Та  хто  віднайде?
Забути  війну.
Забути  слова..
Забути  сльозу.
І  кривди  пітьма
Накриє  жалі
На  крилах  свічад,
На  вістрі  лампад.
Почати  тоді
Незнані  труди.
Немає  мети.
Немає  мети?!

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640603
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 02.02.2016

Усе не так

Усе  не  так,
Усе  не  так,
Усе  не  так,  як  мало  б,
Усе  навзнак,
Усе  навзнак,
Навзнак  життя  упало.
І  згас  маяк,
Єдиний  знак,
Що  в  бурю  острів  сталий.
Іще  не  зник,
Іще  не  звик
До  того,  що  зникали
Усі,  хто  знав,
І  хто  здолав
Оте,  що  руйнувало.
Чи  буде  так?
Хто  знає  як?
Чи  мало  вартували?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=640332
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 01.02.2016

Промінь

Маленький  промінчик  пробивається  крізь  фіранку.  Обережно  обмацує  стіл,  який  вже  давно  стоїть  біля  цього  вікна.  Поверхня  стара  і  потріскана.  Що  знайде  там  цей  сонячний  зайчик?  Він  ще  не  знає,  що  час  минає,  за  світлом  приходить  темрява.  Він  також  зникне.
Але  поки  ранок  тільки  починається.  Поки  все  попереду.  сліпуче  сонце  ще  не  вийшло  в  самісінький  центр  неба,  ще  не  проголосило  себе  в  повні.
А  може  ще  й  захмариться?  Може  заступлять  сірі  клапті  чисте  синє  небо?  Це  не  важливо,  доки  невтомний  мандрівник  ще  досліджує  новий  світ,  що  народився  сьогодні  для  нього.
А  хіба  може  бути  інакше?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=639547
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 29.01.2016

Маска

Навіщо  маска  на  обличчі,
Коли  під  маскою  душа?
Навіщо  щоб  сумління  вічне
Сказало,  що  собі  чужа?

Не  віднайти  тепла  у  січні,
Не  відігріти  лютий  лід,
Нехай  усе  здається  звичним,
Нехай  не  йде  і  далі  вслід.

І  не  зігріє  та  хустина,
Що  на  плечах  лежить  мов  тінь,
І  не  здолати  вже  провину,
Що  залишилася  між  стін.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=637218
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.01.2016

Зимове кохання

Заморожене  холодом  серце.
Чи  ще  б'ється  під  товщею  криги?
Хто  розтопить  його?  Хто  озветься?
Ожеледиця  вкрила  дороги.
 
Чи  не  страшно  торкнутися  снігу,
Що  замів  кучугуру  на  неї?
Чи  вже  мрією  стала  на  лихо?
Чи  ще  згубою  стане  твоєю?
 
Все  квітує  зимове  кохання
Крижаними  прозорими  снами,
Незнайоме,  безсонне,  спонтанне,
Бездоганний  вразливий  орнамент.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632427
рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата поступления 30.12.2015

Зимові дерева

Зимові  дерева  сховали  під  снігом
Застиглі  скелети  поламаних  ребер.
Чи  інеєм  вкриє?  Здолає  відлига.
Вони  забувають.  Навіщо?  Не  треба.

Заметено  знову  дерева  зимові.
Чи  зможуть  побачити  світло  весняне?
Чи  гілки  тоненькі  не  зламано  знову?
Такими  легкими  вони  вже  не  стануть.

Не  треба,  не  треба.  Нічого  не  треба.
Згоріти  від  холоду.  Чи  у  багатті.
Усе  не  для  мене.  Усе  не  для  тебе.
Невже  я  не  зможу  здолати  прокляття?

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=632287
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 29.12.2015

Cповідь маски

Сховаю  обличчя  під  маскою,
Так  легше  завжди  йти  до  сповіді,
Сказати,  що  слабну  відвагою.
Це  перший  з  гріхів  мого  сорому.

Було  залишатись  німотною,
Та  більше  мовчати  не  в  змозі  я.
Навіщо?  Чи  є  таки  відповідь?
Та  сповідь  не  повна  питаннями.

Хай  маска  дарує  ту  впевненість,
Якої  здобути  не  випало.
Якщо  ж  упізнає  на  лихо  хто,
Нехай  не  осудить  зневагою.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631739
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 27.12.2015

Шлях дощу

Шлях  дощу  стікає  небесними  краплями,
жебонить  дахами,  бруківками,  вікнами,
відбиває  зорі  тисячами  свічад.
Як  ступити  на  дощовий  шлях?
Загубився  його  початок.
Не  видно  закінчення.
Протікає  своїми  струмками.
Такі  крихітні  краплі  плюскочуться  закликом.
Куди  закликають?  Чи  почуємо?
Течуть  потоки  стіною.  Зливою.
Несуть  за  собою  хвилини,  прощання
безмежним  шляхом  дощу.
І  забуваю  спеки  від  повені,
І  здіймаються  хвилі  повнею.
У  моря  стікаються  ріки,
У  морях  сльоза  розчинить  біль.
Понесе  у  безвість  шляхом  дощу.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=631128
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 24.12.2015

Безодня

Безодня.  Чи  справді  без  дна?
Коли  то  зостала  одна?
Безодня.  Без  огляду  дня.
 
Застигла  імла.  Таїна.
Загублена  крихта  зі  скла.
Така  невловима  вона.
 
Тамовано  погляд  очей.
Тамовано  подих  оцей.
Примарне  суцвіття  ідей.
 
Що  сховано  в  простір  без  дна?
Що  зможе  здобути  вона?
Стоїть  ще  і  досі  стіна.
 
Прорвало  у  серці  діру.
Не  вдасться  прогнати  мару.
Так  важко  ловити  зорю.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630643
рубрика: Поезія, Філософська лірика
дата поступления 22.12.2015

Вакуум

Малювала  казки  небачені,    
Мандрувала  світи  незвідані,    
та  відчула  навколо  вакуум,    
Порожнечу,  що  стане  пусткою.  
І  злетіти  уже  не  можу  я,    
Якби  в  небі  не  знак  -  півмісяця,    
Ті  півмісяця  як  пів  серця  слід.  
Зорі  крапками  піднялися  в  вись  
Над  світами,  що  пригадала  я.  
Скоро  повня.  І  серце  зцілене  
Полетить  за  тим  срібним  променем.  
Де  й  подівся  той  дивний  вакуум,    
Тільки  завжди  біліє  спогадом,    
Наче  ниє  новими  шрамами.  
Тільки  це  защеміло  скалкою,    
Коли  тиша  прорвалась  звуками

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=630142
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 20.12.2015

За обрій

За  обрій  спрямовую  погляд,
Дарма,  що  навколо  зима,
Дарма,  що  за  холодом  спогад,
Весна  ще  невидна,  німа.

Її  теплий  подих  надії
Приходить  в  солодкому  сні,
Що  всі  відгудуть  вітровії,
Веселки  розквітнуть  ясні.

Про  це  намалюють  сніжинки
Мереживний  лист  на  вікні,
Сліди,  що  на  білій  стежинці
Розкажуть  про  обрій  мені.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=629385
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 17.12.2015

Володар майбутнього

Крик.  Знову  крик  пробивається  крізь  найміцніший  сон.  Котра  ж  це  вже  година?  Невже  таки  вдалося  заснути?  Здавалося,  що  ніч  вже  не  скінчиться.  Дружини  немає  поруч.  Мабуть  із  дитиною.
Маля.  Моя  дівчинка.  Чого  ж  вона  так  плаче?  Ніхто  не  знає.  Скількох  лікарів  обходили,  а  діагнозу  як  не  було  так  і  немає.
- Вікусю,  ходи  сюди.  Знову  не  спала?
Яка  ж  вона  гарна,  моя  дружина.  Навіть  тепер,  змарніла  і  змучена.
- Ти  вже  встав?  Сніданок  готовий,  Бориску.
І  коли  встигає?  Та  треба  поспішати.  Шеф  чекати  не  буде.  Похапцем  перекусити  і  біжу.
- Я  на  роботу.
Поцілунок  у  щічку.  Двері  зачинилися.  Залишив  її  там.  А  сам  піду.  Уже  знайомим  до  оскоми  маршрутом.  Якби  ще  хоч  заробляв  більше.  А  то…
Віка  заслуговує  кращого  чоловіка.  Але  хіба  ж  я  можу  без  неї?
От  якби…
Замислився.  Ледь  у  стіну  не  врізався.  Наче  будка  трансформаторна.  Не  бачив  раніше.  Відкрито?  А  якщо  діти  бавитися  забіжать?  Треба  подивитися.  Заглянути?  Чи  це  просто  цікавість?  Щось  не  так.
Як  тут  темно.  Тільки  вогники  миготять.  Наче  якийсь  пульт  керування?  Чи  суперкомп’ютер?  Тут?  Звідки?
«Поставте  палець  для  ідентифікації  особи».
Поставив.
«Павлів  Борис  Леонідович.  Вік:  33  роки.  Стан:  задовільний.  Рівень  життя:  нижчий  середнього.»
Ти  диви.  Все  знає.  А  в  кого  не  так?  І  що  далі?
«Моделювання  можливого  майбутнього.  Провести  заміну.
Дівчинка:три  роки  і  один  місяць.  Діагноз:  не  встановлено.
Хлопчик:три  роки  і  один  місяць.  Здоровий.
Здійснити  операцію?»
Що?  Яку  заміну?  Але  ж  це  все  одно  не  можливо.  Мабуть  я  досі  сплю.  Чому  б  не  спробувати.
«Підтверджено.  Наступна  операція  через  24  години».
Оце  і  все?  Схоже  на  якийсь  жарт.  Чи  гру.  Віртуальна  реальність.  Хтось  залишив  для  забавки.  Та  мені  вже  час.  Так  і  запізнитися  можна.  Ще  взагалі  без  роботи  залишуся.
Та  на  роботі  все  одно  не  сиділося.  Щось  не  давало  спокою.  Додому  ледь  не  біг.  Не  помічав  нічого.
Вдома  зустрічає  моя  Віка.  А  на  руках  хлопчик.
Що?  Таки  правда?  Оце  так!  А  вона,  схоже  не  здивована.  Не  пам’ятає?  Та  ж  для  неї  нічого  не  було.  Хай  буде  таємниця.
Значить  таки  працює!
- Коханий.  Може  час  і  мені  підшукати  роботу.  Все  то  легше  буде.
Вивела  з  роздумів  дружина.
Але  так  одразу?
Хоча…  Може  це  саме  те,  що  треба.
- Гаразд.
Робота  знайшлася  досить  швидко.  Матеріальне  становище  покращилося.  Дружина  наче  повеселішала.  Але…  Все  частіше  затримується.  А  якщо?  Ні.  Не  хочу  про  це  й  думати.  Зрада?  З  тим  франтом  з  їх  відділу?  Олексієм?
Та  сумнівів  усе  менше.  Що  ж  робити.  Не  можу  її  втратити.
А  може?  Чи  є  ще  той…
Небезпечно?  Та  першого  разу  ж  вийшло.  Можна  ще.
Так.  Он  вона.  Та  будка.  Досі  відкрита.  Як  ніхто  не  помітив?  Не  потрібна?  Чи  тільки  для  мене?  Та  зараз  не  до  того.
Що  там  треба?
«Пройдіть  ідентифікацію».
Проходжу.
«Заміна.
Топ  менеджер  Олексій.
Топ  менеджер  Ірина».
«Здійснити  операцію?»
Звісно!
«Операцію  проведено.  Наступна  через  24  години».
Знаю  –  знаю.
Тепер  подивимося.
Справді.  Зради  як  не  було.  Все  знову  налагодилося.
Та  не  на  довго.
Син  Ігор  потрапив  у  аварію.  Довелося  міняти.  А  далі  ще  раз.  І  ще.
Вже  й  не  знаю  скільки  разів.
Та  сьогодні  останній.  Обіцяю.  Скільки  вже  обіцяв.  Як  залежність  яка.
Знайома  будка.  Та  якось  не  так.
«Проведіть  ідентифікацію».
Звичним  рухом  тягнуся  до  кнопки.
«Перед  проведенням  операції  демонстрація  первісного  варіанту  майбутнього».
А  це  ще  для  чого?  Напевно  так  позначено  певну  кількість  проведень.
На  моніторі  проходить  життя.  Моє  життя?  Таке  яким  могло  б  бути?  Я  вже  й  забув  з  чого  все  починалося.
Але  що  я  бачу?  Дочка  –  вчена?  У  нас  золоте  весілля?  Що  це?  Втрачена  ідилія?  Це  не  може  бути  правдою!  Це  якийсь  нонсенс.  Що  ж  я  накоїв!
Ніхто  не  помітив  сивого  чоловіка,  що  лежав  на  підлозі  темної  будки.  А  на  моніторі  все  тривав  потік  можливих  подій.  У  самому  низу  світилося  маленьке  табло.  Роки  «0».

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628602
рубрика: Проза, Лірика кохання
дата поступления 14.12.2015

Забута казка

Дівчинко  у  срібних  черевичках,
куди  ідеш  золотою  бруківкою?
Чи  справді  із  золота?
Час  позолоту  зіб'є.
А  що  залишається?
Дівчинко  у  платтячку  зі  шлярочками,
заховати  доведеться  їх  під  грубими  светрами,
щоб  не  почули  стукоту  серця.
Скільки  шлярок  обірвано?
За  словами  заступиш  пульсацію  очей,
що  гаснуть,  та  все  ж  посилають  останній  сигнал  порятунку.
Хто  прочитає?
Хтось  відшукає  сліди  загублені.  Не  самотній.
Прийде  полегшення?
Приречення.
Зречення.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=628318
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 13.12.2015

Щемить

Ще  мить,  ще  мить...  Щемить  та  мить.
Защемлено  у  міжребер'ї  серце.
Щемить,  щемить.  Пече  щомить.
Чи  можна  жити  вічність  як  у  герці?

Озветься  крок,  упав  листок.
Останній,  що  зостався.  Плаче  осінь.
Безмежний  шлях,  безкрилий  птах
Збиває  об  каміння  ноги  босі.

Дзвенить  болить,  німить.  Чи  мить
відчинить  браму  вічності  ключами?
Щемить  ще  мить.  Одну  лиш  мить.
Зима  також  прощається  із  нами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626596
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 06.12.2015

Хлюпотить

Хлюпотить  і  хлипає  зима,
Ще  не  відпускає  сіру  осінь.
Де  ж  той  білий  сніговий  обрус?
Топиться,  ледь  ночі  зійде  крига.

Ожеледь  втікає  із  -  під  ніг,
Пронесе  землею.  Чи  тримаюсь?
Всесвіт  закриває  сніговій.
Чи  сніжинки  запалили  зорі?

Ще  до  тиші  йти.  Далекий  час.
Ще  кружляють  відсвітом  таємним
Чарівливий  танець  сніговий.
Ще  тривога  не  пішла  світами.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=626326
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 05.12.2015

Листопад

Знову  падає  листя  і  втрачено  шати,  
Полонили  вітри,  обірвали  заплату,  
І  пісні  застрягають  у  горлі  рапаті.
 
Так  пече,  як  морозом  обпалено  вени,  
І  терцини  малюю,  де  місце  катрену,  
Їх  повторює  осінь  голосить  рефреном.
 
Замерзають  бої  у  розколених  скронях,  
Не  розтопиться  сніг  на  холодній  долоні,  
Тільки  падає  листя  і  сльози  солоні.

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623801
рубрика: Поезія, Пейзажна лірика
дата поступления 25.11.2015

Кошик

В  кошик  складаємо  все,    
що  давала  нам  доля.  
Щедра  осіння  негода,    
закінчення  час.  
Хтось  зустрічатиме  весни  
і  схлипує  осінь.  
Їй  залишають  прощання,    
а  хочеться  спалаху.  
Знову  вкраде  падолист  
золото  надбане.  
Стільки  змарнує  зусиль  
та  даремні  благання.  
Кошик  дірявий  не  втримає  
дна  під  вагою  плодів.  
Лист  не  дописано.  
Тиша  говорить  про  спізнення.  
Прийде  зима.  Ще  не  скоро.  
Чекатиму.  

адрес: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=623037
рубрика: Поезія, Лірика
дата поступления 22.11.2015