Сергій завжди сідає за цей столик. Тут не зовсім світло. Просто неможливо щось читати. Тут немає де зарядити ноутбук. Але тут живе спогад. Такий яскравий, такий живий … . У цього спогаду двоє неймовірно великих карих очей, які читають тебе мов книгу. Які знають про тебе все … . І яким це Все справді цікаво. Ні. Це не про адресу, освіту, кількість грошей у гаманці чи номер рахунку. Це про те, що саме тобі подобається, що тобі по справжньому болить, з чим ти ніколи не зможеш змиритися … . Як шкода, що Ти пропала … .
…………
Це сталося три роки тому. Цей самий столик. Раптом по його другу сторону з’явилась вона, Марія. У Сергія склалося враження, що лінія поділу проходила десь посередині. Її світ вирував там, з того боку. Хтось жваво виспівував, чергуючи польські та українські слова, хтось голосно сміявся, але … це все було десь поруч. Марія сиділа навпроти у цілковитому спокої. Щоправда, для нього вона спочатку просто видавалась неймовірною дивачкою у довгому платті, короною із волосся, зовсім відстороненим поглядом. Для неї поява Сергія теж була цілковитою несподіванкою.
- Як ви тут опинились? Це я вас не помітила чи ви не запитали дозволу?
- Вибачте, але ваша поява також є несподіванкою для мене. Я зараз відсяду. Не переживайте …
Сергій піднявся зі свого місця і зробив крок у напрямку сусіднього столика.
- Ой, ні … Поверніться. А що це у вас таке в руках?
- Це ноутбук. Моя робота. Я стараюся не тратити дорогоцінних хвилин. А якщо бути зовсім чесним, мені у ньому мабуть цікавіше, як за його межами.
- Цікаво. Чи можете повернути його іншим боком до мене? От … так … . Цікаво … Там можна писати і читати. Геніальний винахід. Ви мабуть з Відня, раз щось таке маєте.
- Та ні. Ніколи не був у Відні. Хоч був і значно далі.
- І що ще може цей ваш винахід?
- Мені трошки дивно, що ви мене про це питаєте. Але мабуть ваша іронія є таким запрошенням до спілкування. Назвемо його машиною, яка дозволяє шукати інформацію. Наприклад, якщо звернути увагу на стиль вашого плаття, я можу відповісти на питання, коли був збудований Скарбківський театр … або … чому у графа Скарбека не склалося особисте життя … або … які найцікавіші павільйони можна було відвідати на Східних торгах у Львові у 1896 році.
- Ох, куди ж ви скочили. Постривайте. У вас зовсім дивна незвична для мене мова. Але я спробую спілкуватися так само. На жаль, я знаю цю зовсім не сумну історію. Граф, наскільки мені відомо хворіє . Та й мабуть Львову зараз не до нього.
За спиною Сергія теж розвивались незвичайні події. Вже поважна пара пройшла повз спілкуючись англійською. А потім хтось неголосно включив одну з композицій Океану Ельзи.
- Боже, який дивний стиль. Навіть трошки болісний як на мене. Хто це у вас так співає?
- Це запис.
- Який ще запис. Звідки у вас ця дивна машина? Що за дивні лампи у вас за спиною?
- Я так само міг би запитати вас … про те, що діється у вас за спиною … . Адже там мала би бути стіна.
- Мені потрібно терміново вертати додому.
- Зачекайте. Скажіть хоч як вас звати.
- Марія Кручевська. Навряд чи ми ще зустрінемося.
……………………
Сергій годинами проводив час за цим столиком. Що сталося? Якесь дивне переплетення часу чи світів? Хотілося б знову її побачити. Людину з реального світу. Не обтяжену усіма цими приладами, звичками, принадами, модерними прагненнями. З якою так просто спілкуватися.
Ти так далеко. Мені до тебе не дійти́.
Лиш про́стір - час. А ще жорсто́кі світи …
Я сидітиму тут роки. Я писа́тиму доще́м слова.
Ти десь там одна. Ти десь … така жива …
Я загруз у лахмі́тті твого часу.
Я втопився у твоїх незгаси́мих мрі́ях.
Я мов вдягнений у черне́чу ря́су
Шукаю світле у дале́ких поді́ях …
Я стою́ під двери́ма буди́нку,
У які ти заходи́ла,
Може навіть ті ж самі сходи́нки,
Ті, котрі ти люби́ла …
Ось твоя не поста́влена п’єса,
Я її вже читав разів со́рок,
Бачу, ти навіть в ній поете́са,
Яку ніч тих часів не впоко́рить …
Навіть тут, де твоє похова́ння,
Навіть тут … що ви тво́рите лю́ди,
Лиш на листі зоста́лось зітхання,
Сум за втра́ченим чу́ється всю́ди …
………………….
Вона з’явилася зовсім несподівано.
За її словами, у думках погодившись на цю зустріч. Цікаво, а хто ж тоді зробив її можливою …. .
……………………..
- Давайте не вдаватись у розмови про усі ці дивні ваші витвори. Давайте будемо просто людьми, що випадково зустрілись на вулиці. Дозвольте мені розгадати вас як загадку …
- Я весь перед вами.
- Ви надзвичайно самотня людина. І не кажіть, що це не так. Ви втупились кудись у свою машину, ви там щось шукаєте, ви там живете. Ви не озираєтесь навколо. Коли приходить весна, вам не цікаві очі, перші листочки дерев, перші квіти. Це все є у вашій машині у будь-який момент часу. Але ви не надто щасливі з цього. Тому ви тут, у кав’ярні. Ні, ви нікого не шукаєте. Ви просто прийшли торкнутися реального життя. Ви боїтеся його налякати собою, тому … . Тому ви були готові миттєво пересісти до іншого столика від мене. Але я вас не відпустила … . Чому?
- А можна я вам відповім …
Сергій знав усе про Марію Кручевську. Так, для цього потрібно було посидіти в архіві. Він навіть стояв поруч з будинком, в якому вона жила.
- Ви не є людиною свого часу. Ваші подруги не розуміють ваших захоплень. Дозвольте вгадати. Ви не поспішаєте на гамірні вечірки. Хоч ви і любите театр. Але там стало нецікаво … . Дозвольте вгадаю. Поруч з вашим будинком є аптека і ви товаришуєте з її власником. Разом ви проводите досліди. А ще ви малюєте. Ви пробували писати, але поки що вам не подобаються власні твори. Щоправда є щось, що вартує уваги. Але ви ніяк не наберетеся сміливості показати це одному з ваших впливових друзів. Ваші подруги вас не розуміють. Чому? Знову ж спробую вгадати. Вам зовсім нецікаві їхні теревені про вдале одруження … .
- Прошу вас, припиніть. Звідки ви це все знаєте?
- Маріє, я вже зрозумів, що між нами приблизно 140 років. Я не знаю ,як таке можливо, але щось сталось у цьому кафе такого неймовірного, що тут перетнулися світи. Що ж тут сталось, ось за цим столиком?
- Я не знаю. Але я спробую дізнатись …
..................
Я все своє життя до тебе йду,
Минаючи буденності провалля,
Здавалося, ніколи не знайду́,
Даремні видавалися шука́ння.
Та десь завжди хоча б на одну мить
Десь в далині зрина́ють твої очі
І вже так серце дуже не болить,
І не такі порожні довгі ночі.
Один лише на мить дотик руки,
Один лише на мить глибокий погляд,
І спільні у безмежності зірки,
І вічність, у якій далекі по́ряд.
Я загубив тебе колись у далині,
Колись пішла, тримаючи за руку,
Це цілу вічність ожива́ в мені,
Перетворивши все життя в розлуку.
…………………
Наступної зустрічі довелося чекати кілька місяців. Але що таке кілька місяців у порівнянні із 140 років?!
Марія відізвалась першою.
- Тут за цим столиком помер чоловік. Це сталось зовсім недавно. Тоді було дуже багато клієнтів. Він раптом піднявся в повен зріст і почав говорити. Він говорив про війни, про людську слабкість не навчатися на чужих помилках, іноді навіть власних, про те, що людина не змінюється взагалі. Час минає, а вона залишається все такою ж - cтрашенно обмеженою, примітивною, жадібною та заздрісною. Він звернувся до всіх, хто був поруч: переконайте мене, що я не правий …. Якщо ви не переконаєте мене у цьому, тоді немає сенсу у координаті часу. Нікому не вдалося це зробити. Невдовзі він помер. Мені здається, що саме це дозволяє нам з вами спілкуватися.
- Цікаво, що слова однієї людини раптом змінили цілий Всесвіт. Хіба це можливо?
- Іноді говорять, що двоє – це наче Всесвіт. Іноді говорять, що книжка – це цілий новий світ. Ви ж бачите те, що у вас перед очима. Отже, зараз у цю мить я - ваш Всесвіт.
- Мушу визнати, що це справді так.
…………………..
І знову місяці чекання. Чекання чого?
Ноутбук десь завалявся між книжками на столі. Весняне сонце наздоганяло веселими посмішками. Знову хтось насадив величезними рядами – родинами весняні квіти. Молоді жінки чинили справжній хаос, знімаючи з себе зимові обладунки, а чоловіки поважно схилялися та вертілися мов дзиґи … . А так … видається. Знову опущені обличчя у смартфони, знову навушники між людиною та зовнішнім світом. Ну як такій сказати щось звичайне, але не нав’язливе. Вона ж попросить написати у мережі … .
…………………
Чекання чого?
- Я скучив за вами невимовно. Чи у вас просто не було бажання спілкуватися? Видається, що ця часова аномалія слухається вас. Попросіть її не виключатись якомога довше.
- А ви могли б просто зайти у мій світ? Чи там ... вас щось тримає?
- А чи це можливо? Мені здається, що вам з вашими бажаннями і мріями потрібно саме до мене.
- А ми можемо просто спробувати? Якщо творець цього дива виявиться неправим, то я, перейшовши у Ваш світ, зачиняю це вікно. Адже я перейду у кращий. Якщо ви у мій, то вікно залишиться назавжди.
- Але я перейду у ваш заради Вас, а не заради вашого світу.
- Звідки ви знаєте, заради чого перейду чи не перейду я. Тож давайте вирішувати, хто на що з нас готовий.
Сергій рвучко піднявся з місця і опинився на зворотному боці. Марія навіть не зрушила з місця.
- Чому ви залишились?
- Я знала, що ви будете тут. Мені не потрібен ваш світ. Мені потрібні ви.
- Але ж мій світ якраз для таких як ви. І я пробував вам про це розповісти. Мабуть я недостатньо старався. Вікно щезає. Чому?
- Бо ці слова про нікчемність виявились безглуздими. Бо людина заради людини готова на неймовірне. Зачекайте … Але ж ми саме у вашому світі. Можливо, ваш світ став кращим? Я чую вашу музику.
- Так. Так, це Львів 21 століття. Це мій рідний усепоглинаючий напіввіртуальний світ. Хвилинку ... . Я мушу осягнути те, що сталося. Що ж нам робити тепер? Вас потрібно переодягнути. Хоча ні. Вас сприймуть таку у будь-якому одязі. Можна починати думати над заявою про втрату паспорта ... . Це теж не горить. А можна забути про все, окрім нас ... хоча б ненадовго, хоча б на день. Літаки, кіно, торгові центри ... . Я все ще розгублений. Що ж вам такій цікаво?
- О ні, покажіть мені спочатку новий театр … А ще … . А що ж тепер там, де була ріка? І чи чути зітхання будинків у Львові, так, як це було колись ... . Чи вони тепер мовчать?
- О, ні ... ви будете розчаровані ... мені здається, що вони ображені поснули ... . Але ходімо. Це ж тепер зовсім інший світ. Це наш особливий світ. Бо у ньому є ви ...
Це так складно – грати в чотири руки́,
І писати на вірш вірша́ми,
Відчувати дотик її щоки́,
Літаючи висо́ко небеса́ми …
Це так просто – повернутися й піти́,
Коли не відчуваєш тепло вуста́ми,
Це так складно дорогою йти,
Коли нічого немає між нами …
Це так складно залишатися чужи́м,
Коли поряд щось неймовірно рі́дне,
Світ видає́ться чужи́нським і злим,
І ти звеличуєш непотрі́бне …
Це так складно – своє берегти́,
Це так складно, але що поро́биш,
Все чуже, несправжнє, мене відпусти,
Ти ж мене щасливим не зро́биш …
Це так гарно – грати в чотири руки́,
Так красиво – писати вірша́ми,
Так важливо – шукати її сліди́
Літати її небесами …
ID:
1020622
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 22.08.2024 22:12:38
© дата внесення змiн: 04.01.2025 18:52:06
автор: Дружня рука
Вкажіть причину вашої скарги
|
тепла історія 
