Світанок гріє охолонувших за ніч.
Він не питає, чи потрібно їм це.
Сумлінно протягом сторіч
Стрічає і бере під крильце.
Вони і так би не почули його слів,
І не відчули прохолоду ранку.
Вони давно замерзлі до кінців,
На них і подивитись жалко.
Ніби торкнешся - стануть пилом
І розлетяться, куди вітер скаже.
Там де впаде трохи, на диво,
Ще проросте ірис з під сажі.
Їх у обійми захопила втома,
Їм руки підіймають звірі.
Їх не чекають вдома,
Але за ними плачуть рідні.
