На це я чекаю все життя. Кожен день… І ось, нарешті! Я стаю свідком цього акту коханя. Я – свідок, я й учасник. Інакше, який сенс чекати так довго? Я учасник ніжно-жорстокої любовної сцени стихій!..
Вітер… Вогонь… Вода… Земля…. Вони сьогодні тут, щоб народити Всесвіт заново. В цей день життя воскресне з любові. Любов в своїй архаїчній, оголеній природі, без купюр!
Я хочу такого кохання! Хочу то стікати крапелькою по листочку, то вщент розбивати, шматувати його кристаликом граду! Смакувати присмак озону, як дороге вино! Зриватися пелюстками троянди від подиху вітру! Зливою, до сп*яніння тамувати його спрагу!.. Його… І щоб Він, як земля мене поглинув. Поступово… По краплі… Всю… Ні! Проковтнув! Без залишку...
Запалюватися й гаснути в одну мить, але так, щоб небо здригнулося! Лише б не відпускав! Як би я не обпікала його руки!
Твої руки… Хочу бачити в твоїх очах себе, як небо - в дзеркалі землі! В моїх сльозах - твоя посмішка…
І хай весь світ сховається по куткам! Ні пари очей! Ні пари з уст! Ховайтеся! Слабкі бояться сили!..
Сонця не видно - Воно глибоко в грудях… Стихії кружляють в божевільному танку. Страшно! Страшно… Страшно щасливі! Вітер зриває листя й пелюстки – з силою, без дозволу! Земля кричить! Досить! Досить. Небо, змилуйся!...Ще!!!
Полум*я розпороло всесвіт. Небо. Землю. Останій крик! І… тиша. Ластівки розтерли небеса. Німо… Німо… Лиш присмак літа на губах… І тут, коли нас вже нестало. Ростали… Засліпило! Оглушило!
Пробило наскрізь! І зірвалася крапля. А за нею мільйони! Знову! Та тепер – тільки до кінця! Ховайтеся люди! Закривайте вікна, очі. Та шарахайтесь грози! Хоча… дивіться. Скажете жах! так не можна!, . Так, чому ж не можете відвести очей?!
Я – вода. Мене вітер колише, а земля жадібно ковтає!
Я – вогонь, в руках Прометея… в твоїх руках… Бери! Не бійся мук. Бійся, що помреш без них!
Я хочу розливатися й тонути. Пити до знемоги. Горіти палячи нас двох… Хочу вивертати коріння із землі, з самого серця. Бути кольором роси, що зараз вмре.
І коли я останньою краплею із уст твоїх зістрибну. Кану в спогад… І від мене залишиться лише аромат лісу… Чекай мене як сонце настогидне. Та пам*ятай, я – злива. Кохатиму лиш дощ!..
Чекаю критики! Якщо не сподобалося, всеодно прокоментуйте будь-ласка... Для мене це дуже важливо!!!
Я чекала на це все своє життя
Кожен день, і це сталось нарешті!
Я свідок нового для двох відкриття
Акт кохання, де участь береш ти
А інакше й чекати було не слід
Такі ніжно-жорстокі стихії
Для води і вогню, для вітру й землі
Все під силу, вони все зуміють
Вони тут народити щоб всесвіт знов
У цей день все життя воскресне
Від одного простого слова любов
Так завжди воскресають все весни
на більше не мав часу
Ковила відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
мені сподобалось
Гарно передали почуття, до того ж, пристрасть Ваших стихій мені дуже суголосна...
Проте я, мабуть, трошки поприбирала би знаки оклику. Бо оповідь наростає в одному темпі, а кількість цих знаків - в іншому.
Ковила відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
