Недомальована картина,понурий погляд митця,
Життєва мильна опера ніяк не дістає кінця.
Синдром постійного страждання,
каліцтво спраглої душі,
Свідомість не може терпіти ті знущання,
Ти сам встромив у серце ці ножі.
Ти власноруч встромив їх у болючі шрами,
Шукаєш домопоги у очах.
І тільки цигарки загоюють ті рани,
Та зібрані уламки щастя по ночах.
Чуттєві губи, аромат мигдАлю, дихання легке,
Ще в травні біля серця було це п'янке.
Вона ж тебе життя кохать навчила,
Ін'єкцією щастя, усміхнувшись, пригостила.
Наповнювала дім теплом та на Різдво - омелою.
А ти в той час захоплювався старою Памелою.
Тепер нечутно п'янкого мигдАлю у кімнаті,
А ти залишився на тет-а-тет з апатією...́