Чую голос з глибини
і як шелестять лани,
хочеться сказати,
що ми не самі,
прошептати
у пітьмі.
Інколи мені страшно,
але я намагаюсь забути,
закрити очі нещасно
і з цим страхом заснути.
Я часто буваю мінливою
при втечі;
мене роблять щасливою
дивні речі.
Але цей крик з глибини,
якого я не можу збагнути,
він ніби з давнини,
знову не дає заснути.
Це ніби поклик розгубленості
і втраченості,
якоїсь неокупності,
без призначеності.
Цей голос мене не полишає,
він мене, як вітер траву,
колихає,
але ж я наяву
його чую, відчуваю,
цей голос, ніби я знаю.
