Там, де течуть річки бурхливі,
Там, де від снігу гори сиві,
Карпатські соснові ліса,
Понад долинами звиса,
Де річки Чорна й Біла Тиса
З каньйонів з пагорбів спада…
Це краю рідного краса
Мене назавжди зчарувала,
До себе в гості позвала,
До мене в серце завітала.
Там, де в долині замело
Все хуртовиною село,
А ми, хлоп'ята і дівчата,
Вже посідали на санчата
І з гірки ковзалися у низ.
Гуртом ялинку наряджали,
Колядки Різдвяні співали,
По хатах йшли, колядували,
І я там жив і я там ріс.
І рідним край цей називали.
А в літку, пам’ятаю, досі,
Пасли корів на лузі босі.
І пам’ятаю рівчачок,
Де рибку вудив на гачок.
Повітря чисте і духмяне
Я груддю жадібно вдихав,
І промінь сонця зігрівав
Мене, мою сім’ю, домівку.
Спекотні дні були у літку
Я любим край цей називав.
За хлівом в яблуневий сад,
Завжди, по яблучка смачненькі
Любив ходити і був рад.
Його колись мій дід старенький
Садовив, та вже доглядав.
Під яблунькою той маленькою
Дідусь на травці спочивав.
Я рідним край цей називав,
Де, колись мати нам співала
Про дивний і чудовий гай,
Дитинку в люльці колихала,
Казки свої розповідала,
А потім нас завжди повчала
Любити й берегти цей край.
Любити рідну Україну
І берегти від ворогів.
- “Бо що ж це буде, коли згину
І не народжу їй синів,
Котрі б як неньку боронили
Від лиха і тяжких часів”.
А мати вже немає сили.
Моліться у Бога за синів.
Ми пам’ятаємо по весні,
Які співали всі пісні:
Про велич рідної країни,
Про дивний і багатий край,
Омріяний поетом рай.
А зараз що, одні руїни.
І не залишилось у спадок
Нічого бідним діточкам
І землю навіть відбирають
Новітні ксьондзи по містам.
Скуповують її за безцінь,
Щоб збагатитися собі.
Звичайні ж люди вже тримають
Останні крихти у торбі.
Чомусь, чим ближче до зими,
Мов відусюди грім грими.
Завжди ті ж самі голоси:
Той вкрав, той вбив, хтось дав хабар,
А там вже новий господар,
140 га землі у дар,
Державної собі забрав.
На лаврах слави спочиває.
Невже ж він і не уявляє
Народ, як може виживає
І вже від відчаю хапає,
Каміння,вила і списи.
Прости нам Господи й Спаси!
Когось зганьбили, посадили,
Нізащо, начебто накрав,
А чи в нас вистачить довіри
До тих, хто втричі більше крав?
Я знав той край де люди сильні,
Так само, як і ми живуть
І працездатні, горді й вільні
Той край Донбас усі зовуть.
Вугільний комплекс промисловий
Металургійний, переробний,
Ще за часів Радянських був
І слави довгої здобув.
І там жили щасливі люди,
Чи металург ти, чи шахтар.
Гриміла слава відусюди, -
Стаханівський потужний удар.
І поступово розквітали
Міста славетні, - наш Донецьк,
І славним був Луганськ, Алчевськ,
Але вже скоро занепали,
Бо безсоромно розкрадали
Трьох поколінь всі надбання.
Усі ті ксьондзи повставали
Вже, як не прикро, у руля.
Від болю стогне вже земля.
І стогнуть люди від свавілля.
Ця влада, як та дика тля
Зжирає все здорове зілля.
А шахтарі завжди робили,
Здоров’я віддавали й сили
Прогодувати вже могли
Свої і сім’ї і родини.
А зараз горе, наче грім
Гримить, заходить в кожен дім.
Чому ж ті шахти збанкрутіли?,
Чому ті люди так збідніли?
Спитайте правлячих вождів.
І не впізнати вільну, сильну
Щасливу й житню Україну.
І все, чомусь не до пуття,
І стало дихати ледь-ледь.
Їде війна не на життя
Їде війна на смерть.
ID:
320683
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 10.03.2012 17:52:22
© дата внесення змiн: 27.12.2016 15:45:21
автор: CONSTANTINOPOLIS
Вкажіть причину вашої скарги
|
.
Гарно!
