Сакральний знак твій не провина,
Ти жінка, мати – Україна.
І не одне стрімке століття
Долала привид лихоліття.
Кріпила дух крізь них собою,
Щоб знов зустрітися в двобої.
Була княжна, турецька бранка,
Затворниця і полонянка.
Ще амазонка-степовиця,
А то – козачка білолиця.
Шукала ніч, тікала в день,
Сльозами випитих пісень
Стирала золото пропаж,
Ловила сон, немов міраж.
Вода, і камінь, і вогонь,
І жар, і лід земних долонь.
Вростала пам’яттю в нетлінь
Своїх життів і поколінь.
З далеких сяючих світил
Знов набиралась диво-сил.
Вставала з сонцем на зорі,
Світила з місяцем вгорі…
Водою мертвою, живою
Зціляла рани після бою.
Крізь час зростала сон-травою,
Щоб знов піднятись з булавою…
Щоб забарвінитись над світом
Своєї мови дивним цвітом.
Заквітчати піснями землі,
Всі помисли зітерши темні.
А вмившись житньою росою,
Світи засіяти красою!