І
І навіщо ці, дівчинко, биті між струн слова?
Адже знаєш сама: ти ще досі тому жива, що мій меч промовля переконливіше пісень.
У війні твої наспіви втратили зовсім сенс, та від того звучать ще солодше, немов на гріх.
Ти збиваєш у хмару розпечений пил з доріг – і слова мені чуються в тупоті босих ніг.
Ти обрала зі мною загинути в цій війні, тож, якщо вже приймаєш у душу мій власний біль – не втинай тоді серця:
пісні
залишай
собі.
ІІ
І навіщо ці, дівчинко, биті між струн слова?
Нині відблиск війни – серед згарищ, у світлі ватр та у вогниках світла в глибинах твоїх очей.
Я дозволив ридати й мовчати мені в плече – сльози й тиша гнітитимуть менше за спів і гру. Та хіба ти спроможна?..
Знов чути бриніння струн, знову пісня тремтлива в холодній пітьмі пливе.
Ти не вмієш мовчать.
Я не вмію
не чуть
тебе.
ІІІ
І навіщо ці, дівчинко, биті між струн слова?
Серед пилу і крові зростає бліда трава, а жорстокість і відчай не мають розумних меж.
Не вривається пісня, і струни не рвуться теж, тільки голос твій хрипне від холоду й тютюну.
Що лишається нам – це ночами не знати сну і не знати напевне, чи матиме все те край.
От із піснею, кажуть, не страшно і помирать. Я ж, твій наспів зачувши, до іншої йду межі, бо від слів твоїх, дівчинко, хочу шалено жить, хай загинуть героєм доволі знайшов причин.
Ти говориш у пісні.
А пісня
в мені
кричить.
ІV
І навіщо ці, дівчинко, биті між струн слова?
Я б не слухав, але...
Не мовчи.
Говори.
Співай.
