Я постійно за тобою скучаю, я не можу просто заснути не почувши твій голос, хоча б у телефоні. Не смійся, я все розумію - ти далекий і чужий. Я, молжливо, занадто докучлива, але у мене все занадто ; якщо вірю- то занадто, якщо довіряю- то також занадто і якщо люблю то також занадто і як не смішно але розчаровуюсь звичайно занадто.
Я не знаю про що ти думаєш, не знаю що ти, насправді, думаєш про мене. Інколи здається, що ти про мене взагалі не згадуєш, та коли подзвониш я вірю кожному слову ( просто інакше не вмію). Тепер запитую себе;"це кохання?", але не знаю що відповісти. Не знаю, що сказати і як пояснити, просто знаю, що ти мені потрібний - як повітря, як вода, чи, як коханий , але потрібний.
Просто пригорнутись до твого плеча і мовчати, відчувати твоє дихання і мовчати... просто мовчати. Цікаво, що б ти сказав, як би прочитав цю сповідь? що би ти відповів, як би я це все тобі сказала? А може ризикнути і знати напевне, чи жити... жити і мучити себе запитаннями.
Ось і поговорила сама з собою, тепер сиджу і знову чекаю твого дзвінка, як ковток води.....