Про чужі чоботи у нашому кримському місті.
Бух…Бух…
Чоботи вибрьохали на проспект.
Руді від болота,
не за розміром великі,
ніби вирубані п’яним різьбярем,
вони глухо гупали по рожевій тротуарній плитці,
залишаючи брудну стежку глиняних слідів.
Бух… Бух… Бух…
Вони впевнено прямували
від магазину до магазину.
Целофановий пакет
поступово роздувався
від дешевих продуктів та торохтливих пляшок,
а худий зелено-плямистий чоловічок
слухняно хитався у їхніх високих халявах.
Бух… Бух… Бух…
То там, то тут
чоботи зустрічали
такі ж брудні сліди
і посміхалися глиняною гиддю.
Ось стільки нас …
Ляп… Бух…
Зустрічні намагалися стороною
обходити смердючі чоботи,
не подаючи виду, що ті існують.
Хоча ні. Деякі тапці
в захопленні підшкрьомбували
до брудно-зелених,
тицяли їм останні копійки із пенсії
і щасливо проводжали вологим поглядом.
Чоботам було байдуже.
Вони були зайвими у цьому місці,
в цьому місті,
в цьому часі.
Але про це ще ніхто не знав.
А хто знав – мовчав.
А хто не мовчав - …
То вже інша історія.
Про інші чоботи.
Лискучі та новенькі… Бах…Бах.
