Як тумани молочною піною стигнуть,
коли з неба твого пахне дощ восени..
Там на вікнах моїх завмирають хвилини, -
довші дні без вагань, але біллю думки.
Тільки ніч під ногами розгойдує відстань
у якій дві душі загубились давно.
Я кохаю Тебе завмираючим серцем
ти кохаєш Мене відпускаючи зло.
І не треба нічого казати. Лиш дихай.
Хай слова - в поржнечу, мов стигле вино.
Як важливо для мене знайти, зупинитись
й гріти крила на грудях твоїх, лікувати добром.
І вмирати в тобі - щоб прокинутись вічно живою,
і згорати свічею - щоб сонцем зійти.
Відчувати себе наче в пастці, полоні.
Знов віддати всю вічність - щоб мить зберегти.
І ти знаєш? Не хочу ні правил, ні істин,
що втрачають вагу крізь літа догора.
Хочу жити й під куполом сонного міста
відчувати тебе у осінньому вальсі тепла.
Розчиняються в серці миттєвості щастя,
коли струшуєш зорі для мене свої.
Знов погрожує небо дощем розірватись
й залишитись краплинами вірності в нашому дні.
Як гуде, набираючи обертів вітер,
коли вечір у листі горіховім спить..
Що шукаєм ми всі в цім дволикому світі?
Тільки щастя ковток, що дається на мить.