( Із циклу новел-спогадів)
Мій перший свідомий і яскравий спогад пов’язаний із незнайомим мені, величезним і чорнявим дядьком із бісівськими зеленими очима. Він намагається забрати мене із маминих рук.
Я наполохано чіпляюсь за мамину кофтину, однією рукою намагаючись відбиватися від нього сухою очеретинкою, яку мабуть, витягла зі стріхи.
Матуся стоїть зі мною біля низенької бабусиної хатини під розквітлою абрикосою.
Я, у відчаї, хочу забратися у те розлоге, квітуче гілля, але ж там гуде безліч страшних, мабуть, кусючих,
бджілок.
Пригортаючи мене до теплих грудей, мама лагідно промовляє:
-Не бійся, донечко, це твій батечко прийшов…
Мене ці слова не втішають, бо я не знаю, що значить «батечко» і продовжую голосно ридати.
-Іди звідси, Іване! Перелякаєш мені дитину!- просить матуся того страшного дядька.
-Але це і моя дитина також! – упирається він.
- Та ні! Вона тільки моя! Я і записала її на себе! А ти іди собі, звідки прийшов! – гордо відповідає мама.
Так мені дісталось гарне матусине прізвище.
Потім мама передає мене бабусі на руки, а сама рішуче виводить батька з двору, підштовхуючи у спину.
2016
